Центральная Научная Библиотека  
Главная
 
Новости
 
Разделы
 
Работы
 
Контакты
 
E-mail
 
  Главная    

 

  Поиск:  

Меню 

· Главная
· Биржевое дело
· Военное дело и   гражданская оборона
· Геодезия
· Естествознание
· Искусство и культура
· Краеведение и   этнография
· Культурология
· Международное   публичное право
· Менеджмент и трудовые   отношения
· Оккультизм и уфология
· Религия и мифология
· Теория государства и   права
· Транспорт
· Экономика и   экономическая теория
· Военная кафедра
· Авиация и космонавтика
· Административное право
· Арбитражный процесс
· Архитектура
· Астрономия
· Банковское дело
· Безопасность   жизнедеятельности
· Биржевое дело
· Ботаника и сельское   хозяйство
· Бухгалтерский учет и   аудит
· Валютные отношения
· Ветеринария




Економічна політика як система: визначення, основні критерії, класифікація

Економічна політика як система: визначення, основні критерії, класифікація

2

Економічна політика як система: визначення, основні критерії, класифікація.

ЗМІСТ

  • Вступ 3
  • 1. Поняття економічної політики держави 5
    • 1.1 Сутність і цілі економічної політики 5
    • 1.2 Аспекти загальноекономічної рівноваги в економічній політиці 8
    • 1.3 Моделі ринку і економічної політики 9
  • 2. Економічна політика як основа національних економічних інтересів 18
    • 2.1. Національно-економічні інтереси - вихідний пункт визначення національної економічної політики 18
    • 2.2 Оцінка економічних можливостей країни як складова економічної політики 21
  • 3. Особливості сучасної економічної політики в Україні 26
  • Висновок 34
  • Список використаної літератури 36
Вступ

Вирішення завдань національного відродження України як розвинутої демократичної країни із соціальною ринковою економікою неможливе без чіткої, гнучкої і виваженої державної економічної політики. На цій основі постала проблема створення механізмів досягнення політичної стабільності, консенсусу інтересів різних інститутів та суб'єктів політичної влади у процесі прийняття політичних рішень в економічній сфері, обгрунтування значимості устрою суспільно-політичного життя щодо формування економічної політики держави, яка б відповідала запитам кожного пересічного громадянина. Ця проблема, поряд з проблемою економічної кризи, яка триває в країні, є наріжним каменем, який визначає актуальність даного дослідження.

Актуальність дослідження зазначених напрямів дедалі зростає у зв'язку з проголошенням в Україні як суверенній державі курсу на впровадження виваженої економічної політики. Даний фактор обумовлює визнання її світовим співтовариством, яке розвивається в нових геополітичних умовах.

Розуміння глибокого взаємозв'язку та взаємопроникнення засад демократичного розвитку суспільства та соціальної ринкової економіки, вирішальної ролі даних чинників щодо визначення економічної політики держави простежується в роботах багатьох авторів. Такими є праці В. Безверхого, Г. Бласко, Є. Вятра, К. Гаджиєва, Р.Дарендорфа, В. Лукова, М. Кириченка, О. Панаріна, М.Піскотіна, В.Селіванова, В. Трипольського та ін.

Основна мета курсової роботи дослідити сутність такого поняття як економічна політика держави. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

· вивчити поняття та сутність економічної політики держави;

· дослідити особливості впливу економічної політики держави на добробут;

· розглянути особливості економічної політики України.

Об'єктом дослідження є багатоаспектна взаємодія суспільно-політичних та соціально-економічних інститутів і процесів при здійсненні державою економічної політики. Предметом дослідження виступає економічна політика держави як дійовий засіб впливу на процес соціально-економічного розвитку суспільства і досягнення на цій основі громадсько-політичної злагоди.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, предмет та об'єк дослідження. Основна частина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження.

1. Поняття економічної політики держави

1.1 Сутність і цілі економічної політики

Головне питання політики - це питання про владу. Не є виключенням з цього правила і економічна політика. Для неї найважливішим є питання про економічну владу та її використання для досягнення довгострокових та поточних цілей в економіці, реалізації певних економічних інтересів.

Історія економічної політики така ж давня, як й історія самої економіки, історія держави. Незалежно від типу економічної системи головним суб'єктом економічної політики є держава. Тому економічна політика - це завжди державна економічна політика. Її цілі, механізми та інструменти найтісніше пов'язані із загальними функціями держави, характером держави, типом економічної системи, конкретним станом національної економіки, кон'юнктурою світового ринку, міжнародним становищем.

Певний тип державного устрою завжди невід'ємний від певного типу економічної системи. Вони взаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, яку проводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичних та ідеологічних. Проте в різних економічних системах вплив і значення цих факторів неоднакові. В ринковій економічній системі переважне значення мають економічні фактори, які впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає вплив політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна дати загальне визначення економічної політики як взаємопов'язаної системи довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплексу відповідних державних рішень (законів, постанов, інших нормативних актів) та заходів, спрямованих на досягнен-ня цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.

Кінцеве призначення економічної політики держави - сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам, підтримувати господарський порядок.

Залежно від конкретних обставин цілі економічної політики можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній системі.

1. Мета економічного зростання. Це загальна кінцева мета для кожної національної економіки і національної економічної політики в ринковій та перехідній до ринку економіці. Вона конкретизується в обсягах виробництва ВНП, рівні життя населення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієї мети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує націленість на активізацію найважливіших факторів економічного зростання, серед яких - інвестиції капіталу, реструктуризація економіки, ефективна зайнятість і зростання продуктивності праці, достатній плато' спроможний попит населення тощо. Використовуються заходи структурної політики загалом.

2. Мета ефективної зайнятості. Як правило, вона поєднується, з першою і передбачає активну економічну політику держави.

3. Мета зростання економічної ефективності. Своєрідна "надмета" ринкової економіки, досягти яку можливо заходами економічної політики, що мають достатньо довгострокове і стратегічне значення для національної економіки і передбачають розвиток науковотехнічного прогресу, освіти, науки, використання своєрідних переваг національного характеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці. Використовуються заходи промислової політики.

4. Мета стабільного рівня цін. В розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходами грошово-кредитної та бюджетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість. Як правило, в короткостроковий термін ця мета вступає в протиріччя з метою найбільшого рівня зайнятості та стимулювання економічного зростання. В перехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення даної мети має належати загальній економічній полі-тиці з підтримки національного товаровиробника.

5. Мета захисту і підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи. Досягається заходами антимонопольної політики, контролю за використанням економічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Вступає в певне протиріччя з принципами активної державної економічної політики економічного регулювання.

6. Мета соціальної безпеки і стабільності. Досягається засобами збалансування економічних інтересів роботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування та забезпечення, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки, сприяння малому бізнесу, а також засобами прогресивного оподаткування особистих доходів, оподаткуванням нерухомого майна тощо.

7. Мета рівноваги зовнішньоторговельних операцій і платіжного балансу, ефективного курсу національної валюти. Досягається заходами зовнішньоекономічної політики, політики центрального (національного) банку щодо курсу національної валюти тощо.

Економічна політика має реагувати на кон'юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова економіка розвивається циклічно, відображаючи зміни в попиті і пропозиції, важливим загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна) реакція на можливі зміни економічної кон'юнктури, стану національного і світового ринків. В умовах, коли економіка зростає, економічна політика повинна запобігати можливому підвищенню "економічної температури", тобто проводити заходи, сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли з'ясовується близьке еко-номічне "гальмування", економічна політика "включає" стимулюючі заходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.

Одночасно досягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Тому економічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів. Цей вибір зумовлюється впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, орієнтацією економічної політики На певні економічні доктрини та теорії, економічні інтереси певних соціально-економічних груп населення. Заздалегідь дуже важко визначити, чи буде вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів того чи іншого варіанта економічної політики. На. це запитання відповідає практика. Проте певне об'єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією, загальним станом економіки і пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна назвати критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності пріоритетів національнодержавним економічним інтересам, а також необхідності загальноекономічної рівноваги.

1.2 Аспекти загальноекономічної рівноваги в економічній політиці

Загальноекономічна рівновага має різні аспекти. Проте можна сформулювати два головних. Перший - рівновага сукупного попиту і пропозиції. Другий - збалансована реалізація цілей економічного зростання, високого рівня зайнятості, стабільного рівня цін, рівноваги торговельного балансу. Цей аспект Має умовну назву "магічного чотирьохкутника", що означає величезну складність одночасної реалізації цих чотирьох цілей та здійснення відповідних заходів економічної політики.

Важливим є визначення впливу на економічну політику різних суб'єктів економічного процесу. Держава є головним суб'єктом економічної політики. Однак формування курсу економічної політики відбувається також під впливом інших суб'єктів економічного процесу:

а) вплив монополій - це найзагрозливіший фактор для економічної політики;

б) вплив великого промислового і фінансового капіталу, що може мати як позитивне, так і негативне значення. Позитивне пов'язане з інвестиційними можливостями великого капіталу, негативне - з монополістичними тенденціями;

в) вплив профспілок, який залежить від їх політичної ваги, організованості та має неоднакове значення в різних країнах. Політика заробітної плати формується великою мірою залежно від діалогу "уряд - роботодавці - профспілки";

г) вплив політичних партій і об'єднань. Кожна партія має свою економічну програму (платформу) і пропонує певні цілі економічної політики, на яких вона зосередить увагу у разі отримання політичної влади. Якщо уряд сформований на однопартійній або багатопартійній основі, його рішення відбивають погляди правлячої партії або блоку партій, представники яких були запрошені до уряду.

1.3 Моделі ринку і економічної політики

Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класичному вигляді існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (економічної кризи 1929-1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації "нового курсу" Ф. Д. Рузвельта та широкого використання кейнсіанських методів регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку, провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю профспілкового руху соціально-демократичного напряму і рядом інших факторів.

Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати такі: регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не піддаються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок, сім'я для задоволення соціальних потреб громадян. Для американської моделі ринку характерна значно менша частина держбюджету у ВВП і менша час-тина соціальних витрат. По-перше, це пов'язано з іншою функцією податкової системи: податки беруться не тільки для перерозподілу доходів, а скоріше для впливу на рівень цін для зміни структури пропозиції та попиту (наприклад, американська система екологіч-них податків). По-друге, це пов'язано з іншою структурою державних витрат: більш низький рівень державних інвестицій (за винятком інвестицій у ВПК, аерокосмічну промисловість та ін.), вищий рівень державних закупок і витрат на підтримку стабільності валютної системи. До особливостей американської моделі ринку належить яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний характер втручання держави в ринкову економіку.

Посилення державного регулювання після другої світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у європейських країнах. Ці процеси були пов'язані не тільки з потребами самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю великих трансформацій у виробництві та рядом інших економічних і політичних факторів.

Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Державне регулювання, згідно з цією моделлю, спрямоване на усунення перешкод вільної конкуренції, передусім таких, які створюються самою вільною конкуренцією. Тут наявний відхід від залишкового принципу регулювання ринку, оскільки визнається необхідність свідомої підтримки відтворення умов вільної конкуренції та заперечується стихійний характер відтворення подібних умов. Під умовами вільної конкуренції крім приватної власності на фактори виробництва і товари розуміють таку ситуацію, коли розширення ринку здійснюється у зв'язку із зростанням кількості господарських одиниць і поглибленням суспільного поділу праці на основі структурної перебудови економіки.

Автори німецької моделі, враховуючи давні і вагомі позиції соціал-демократії в країні, виходили з наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не через концентрацію частин сукупного доходу в руках держави, а швидше через зростання ринку для всіх. Поняття "ринок для всіх", "добробут для всіх" означають таке зростання ринку, тобто таке зростання суми товарних вартостей, які протистоять одне одному як еквіваленти, що супроводжується зростанням доходів більшості суб'єктів ринку і зростанням купівельної спроможності грошової одиниці. На думку Л. Ерхарда, концентрація капіталу і доходів у руках окремих суб'єктів, врешті-решт, завдає шкоди зростанню ринку, оскільки підриває інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує купівельну спроможність населення. Дійсно, концентрація капіталу і доходу як результат конкуренції перетворюється в суттєве гальмо для розвитку ринку, що наочно чітко виявилось у кризі 1929-1933 рр., спровокованій значною мірою ціновою політикою монополій. Нагромадження капіталу у формі зростання господарських одиниць та вирівнювання структури економіки містить більше передумов для зростання ринку, ніж нагромадження капіталу у формі зростання розмірів господарських одиниць при незмінній структурі економіки. Нагромадження капіталу у формі зростання кількості господарських одиниць і регулярних перебудов в економіці припускає відділення нових капіталів із старих, що неможливо без розвинутої банківсько-кредитної системи, яка забезпечує концентрацію і перелив капіталів, вільних від продуктивного використання. Кожний товаровиробник не лише виробляє окремий товар та бореться за місце на ринку, а й сприяє виробництву інших товарів, оскільки збуджує потреби в інших суб'єктів ринку, примушує їх більше виробляти, оскільки здійснює нагромадження чи за межами своєї господарської одиниці, чи у формі диверсифікації виробництва в межах свого підприємства. Отже, конкуренція виступає не тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї (другої) сторони конкуренції і є предметом регулювання у рамках німецької моделі ринку.

Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеччині порівняно із США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не через податкову систему (американська модель), а скоріше через підтримку оптимального поєднування між величиною сукупного позичкового капіталу та величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і пов'язану з цим величину відсотка. .

Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно-податковій політиці. Розміри податків і держбюджету узгоджуються із зростанням економіки. Держава вилучає ту частину доходів, яка не може бути ефективно реалізованою на ринку без "перегріву" кон'юнктури і посилення інфляційного тиску. Податкова політика спрямована на стримування надмірного зростання у рамках складеної неефективної структури економіки і ставить безпосереднім завданням не перерозподіл доходів, а заморожування інфляційних доходів.

Особливе місце в німецькій моделі займає політика доходів і зайнятості. Держава заохочує доходи всіх виробників (власників і найманих працівників), які роблять внесок у зростання ринку, включаючи його експортну частину, прогресивні структурні зрушення в економіці. Зростання доходів населення в цілому і окремих його груп пов'язується із збільшенням купівельної спроможності марки наоснові зростання продуктивності праці і насиченості внутрішньо-го ринку. Ведеться систематична боротьба з надмірною диференціацією у рівнях доходів як фактора обмеження ринку.

Німеччина займає середнє місце серед розвинених країн по частці держбюджету у ВВП і коефіцієнту Джині, який характеризує диференціацію населення за рівнем доходів. Зайнятість розглядається як результат своєчасних структурних перебудов на основі ефективності економіки і швидких темпів її зростання. Спостерігається більш високий рівень зайнятості, ніж у США (до кінця 70-х років), проте менший, ніж у Японії і Швеції.

Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була найпоширенішою у повоєнній Великобританії, Франції, Італії, У міру розвитку західноєвропейської інтеграції у 60-80-ті роки XX ст., уніфікації господарських механізмів відбувався процес розмивання цієї моделі і посилення рис німецької моделі ринку.

Для англійської моделі характерна наявність значної за масштабами і часткою державної власності, здійснення державних закупок у великих розмірах,: значні державні інвестиції для підтримки зайнятості, вирішення соціальних завдань. Державний бюджет виконує значною мірою функції концентрації попиту в руках держави, яка отримує доходи через виробництво і реалізацію товарів і витрачає їх на монопольне установлених умовах. Звідси виникає схильність до інфляції як результат державного регулювання.

У рамках американської і німецької моделей ринку держбюджет - це фактор впливу на структуру і обсяг пропозиції, оскільки податки, дотації, субсидії, податкові кредити, держкредити збільшують рівень цін на одні товари і знижують його на другі, крім того, держбюджет повинен заморожувати інфляційні доходи.

В англійській моделі держбюджет виступає як фактор впливу на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які змінюють структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.

Характерною рисою англійської моделі ринку є державна власність на підприємства капіталоємних і малорентабельних галузей, продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших галузях, особливо експортних. Розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі супроводжувався згортанням економічно неефективних виробництв, що привело до скорочення масштабів державної власності. Такі виробництва, які необхідні для нормального процесу відтворення, виносяться в країни, що розвиваються та переходять до ринку.

Необхідно відзначити, що вплив на рівень цін шляхом концентрації попиту в руках держави - це ринковий метод регулювання ринку, несумісний з методами адміністративного розподілу товарів і пов'язаний з цим адміністративним установленням цін. Проте в економічній політиці Великобританії, франції і ряду інших країн останні методи були поширені під час війни та в повоєнні роки.

Шведська модель ринку була поширена у Скандинавських країнах, зустрічалась на окремих етапах реформи в Іспанії, Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання соціал-демократичного підходу до економічної політики. За шведською моделлю регулювання ринку здійснюється передусім через регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, встановлення тарифних ставок) і через державну власність на підприємствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна політика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць. Порівняно з США частка витрат на перекваліфікацію робітників в держбюджеті вища, ніж частка витрат на допомогу по безробіттю. Порівняно з Великобританією зайнятість підтримується більшою мірою через перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих місць. Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи послуги за пільговими цінами).

Для шведської моделі характерні протиріччя між підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забезпеченням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою з інфляцією - з другого боку. Загострення цих протиріч виявляється в розмиванні деяких корінних рис шведської моделі. Зокрема, мав місце перехід до укладання трудових договорів на рівні окремих галузей і підприємств, здійснювалась приватизація частки комунального майна і підприємств держсектора, відбувалось скорочення ряду трансфертних платежів та пільг тощо. Розвиток виробничої демократії дав змогу організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, які пов'язані з організацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участі в роботі правління компаній.

Розвиток інтеграційних процесів в Західній Європі, залучення в нього шведського капіталу (відплив капіталу з країни, створення спільних підприємств), посилення іноземної конкуренції і нестабільності крони сприяли перегляду економічної політики шведськими соціал-демократами у 80-х роках.

Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є корпорація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником корпорації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рівнях максимальної та мінімальної заробітної плати становить не більше 5-6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10-11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.

Для японських корпорацій характерні особливі методи закріплення робочої сили за підприємством: патерналізм на рівні корпорації, довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості.

Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух банківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше - через бюджетно-податкове регулювання.

Для японського ринку характерне групування дрібного і середнього бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих підприємств.

Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтримувати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних операцій, які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів, .які виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь якій іншій валюті.

За японською моделлю ринку використовуються також і адміністративно-економічні методи регулювання. (наприклад, встановлення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним корпораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прийняття державних рішень про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мексика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресурсів, які управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Такі країни показують приклад ринку, який створюється самою державою за власний рахунок. Держава створює комбінацію підприємств, що можуть самостійно господарювати, бути джерелом валютних доходів чи ринком збуту для інших підприємств. Значна частка державних інвестицій визначає державний контроль за різними сторонами відтворення, включаючи ціни на деякі товари. Інфляційні тенденції пов'язані з значними державними інвестиціями і державним регулюванням. Проте вони частково паралізуються зовнішньоекономічною активністю, яка притягує в країну стійку іноземну валюту, забезпечує завантаження потужностей, структурний маневр національних економік і пов'язані з цим високі темпи економічного зростання. Ефективність цих моделей пов'язана також з невеликими територіями таких країн, як Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, високою щільністю населення, Моделі ринку в нових індустріальних країнах відрізняються від моделей ринку тих країн, що розвиваються, де підприємницька форма власності взаємодіє з традиційними формами власності, підкоряє їх своєму руху, проте не витискує їх з економіки, а також різко відрізняються від моделей ринку тих країн, що розвиваються, де підприємницька форма власності співіснує з нетрадиційними при слабкій взаємодії з ними, що виражає "анклавний характер" розвитку підприємництва.

Різні моделі ринку можуть бути згруповані за формами власності та механізмом регулювання. Питання про частку державного бюджету у ВВП виражає кількісну сторону регулювання. Якісна сторона регулювання виявляється через механізм регулювання. Порівняльний аналіз різних механізмів регулювання дає змогу виділити такі ознаки: по-перше, об'єкти регулювання (вплив на пропозицію, тобто на структуру і обсяги сукупного виробництва, вплив на попит як результат зрушень у розподілі доходів); по-друге, економічні способи регулювання (бюджетно-податковий, грошово-кредитний, валютно-фінансовий, інвестиційний, адміністративно-економічний), які виражають способи впливу на пропозицію і попит; по-третє, неекономічні способи регулювання (правовий, моральний, політичний механізми).

2. Економічна політика як основа національних економічних інтересів

2.1. Національно-економічні інтереси - вихідний пункт визначення національної економічної політики

Національні економічні інтереси об'єднують економічні інтереси кожного громадянина, кожної сім'ї, різних соціально-економічних груп населення, регіонів, держави в цілому. В самому загальному, концентрованому виразі вони зводяться до намагання кожної країни забезпечити високий життєвий рівень народу, стійке економічне зростання, якість життя, що відповідає стандартам високорозвинутих країн. Вирішення цього завдання потребує величезних зусиль всіх громадян, ресурсів і часу. Високий життєвий рівень, спосіб життя, які народ хотів би взяти за взірець, завжди досягалися і формувалися поступово. Проте сучасний стан розвитку світової економіки, можливості використання кожною державою досягнень науково-технічної революції і переваг міжнародного поділу праці, залучення до розвитку економіки як національних ресурсів, так і міжнародних інвестицій, знань і досвіду, формування національного ринку як складової світового ринку, проведення послідовної та виваженої економічної політики, що відповідає національним інтересам, - все це дає змогу значно скоротити час перебування економіки в перехідному стані. Сьогодні ціла низка країн, які ще відносно недавно вважалися слабко-, або середньо- розвинутими, впевнено увійшли до групи країн з високим рівнем доходів і споживання.

Слід розуміти, що це сталося не завдяки якомусь "диву", подарунку або зовнішній допомозі, а в результаті загальнонаціонального єднання навколо мети економічного піднесення, добробуту і державності, формування ефективного ринкового господарства, більш-менш справедливої соціальної політики.

Формування української державності, становлення сучасної національної економіки тісно пов'язані з усвідомленням і реалізацією загальнонаціональних економічних інтересів. Кожна держава в тяжкі часи об'єднується навколо єдиної мети, акумулює всі свої внутрішні сили, економічний і інтелектуальний потенціал, можливості держави "для подолання негараздів, поступового національно-го .відродження і піднесення.

Сьогодні народ України переживає саме такі часи, коли вкрай необхідне загальнонаціональне єднання заради подолання кризи суспільства, збереження державної незалежності, виживання і піднесення в нових умовах.

Історичні обставини склалися так, що формування української державності було перервано на кілька століть саме тоді, коли у більшості країн Європи були створені національні держави. Знаходячись в конкретному географічному, геополітичному і економічному просторі, на перехресті державних амбіцій та інтересів кількох імперій, український народ не зміг утвердити свою державність.

Створення СРСР юридичне гарантувало суверенітет України як національної держави. Однак з утвердженням монополії однієї партії і адміністративно-командної системи в Україні залишились лише деякі зовнішні, формальні ознаки державності. Її економіка була підпорядкована інтересам так званого "єдиного народногосподарського комплексу". Саме питання про реальну державність та власні економічні інтереси народу України підлягало суворій забороні і трактувалось як "український націоналізм".

Після проголошення в серпні 1991 р. державної незалежності Україна одержала можливість скористатися законним правом на реалізацію національних економічних інтересів власними силами, спираючись на свій економічний потенціал, зусилля свого народу. І для цього були об'єктивні підстави. Україна створювала близько 17 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП) колишнього СРСР. На сільське господарство України припадав 21 відсоток ство-рюваного в цій галузі ВВП, а по виробництву багатьох видів продукції у натуральному вираженні - близько 25 відсотків.

Однак процес формування держави і переорієнтації економіки на власні інтереси виявився значно складнішим, ніж уявлялось. Він збігся з кардинальними змінами у економічних взаємовідносинах з колишніми республіками Союзу, пошуком свого місця і своєї власної політики в Співдружності Незалежних Держав і в європейському просторі, швидким сповзанням до стану безвладдя і хаосу в економіці.

Довгострокова невизначеність економічної політики, непослідовність і нерішучість у здійсненні економічних реформ, заполітизованість процесу прийняття рішень з економічних питань на вищому рівні призвели до цілої низки стратегічних помилок і прорахунків у внутрішній і зовнішній економічній політиці. Це було зумовлено не лише фактичним усуненням держави в перші роки незалежності від регулювання ринкової трансформації економіки, а й тим, що народ, який має власну державу, робить лише перші самостійні кроки, йде шляхом проб і помилок, вибираючись з-під уламків "єдиного народногосподарського комплексу", де йому не було права на власні економічні інтереси.

Слід враховувати реальність: національна економіка України ще не є єдиним сформованим комплексом, що функціонує як складова світового господарства.

Це суттєво гальмує реалізацію національних економічних інте-ресів, які вимагають:

· припинення спаду, досягнення стабілізації економіки і умов для подальшого економічного піднесення;

· технологічної модернізації економіки; включення національної економіки до міжнародного поділу праці;

· формування власної грошово-фінансової системи;

· прискореного формування національного ринку та вітчизняного підприємництва;

· досягнення економічної незалежності та добробуту нації.

Державний суверенітет відкрив можливості визначення і досягнення національних економічних інтересів, реалізація яких, в свою чергу, сприятиме зміцненню державності. Зміцнення державності як об'єднуюча загальнонаціональна ідея дуже важлива. Проте вона повинна спиратися на міцні економічні підвалини. Кризова економіка - вогнище соціального напруження. Затягування з реалізацією національних економічних інтересів розвіює надії народу на пристойне життя. Зростає частка населення з надто низькими грошовими доходами, яка в змозі забезпечити лише наймінімальніші потреби в продовольчих товарах, а то не в змозі забезпечити й їх.

Провали попередніх програм виходу з кризи, падіння рівня життя посилили ідею, що здобуття тільки зовнішніх державних атрибутів не забезпечує задоволення необхідних потреб. Народ втрачає віру в те, що, здобувши державність, зможе реалізувати свої національні економічні інтереси повніше. Ностальгія по колишньому Союзу стає реальністю у значної кількості збіднілого населення. Саме це становить найбільшу загрозу для молодої Української держави.

Виходячи з цього, Україні необхідно в стислі строки завершити формування державності, сконцентрувати зусилля на досягненні загальнонаціональних цілей в економіці. Останнє є необхідною умовою зміцнення національної самосвідомості, почуття національної гідності. Внутрішнім фактором реалізації корінних національних інтересів є національне багатство та економічний потенціал України.

2.2 Оцінка економічних можливостей країни як складова економічної політики

Реальна оцінка національних ресурсів та економічних можливостей країни - нагальна необхідність. Відсутність такої оцінки вже призвела до необгрунтованих рішень. Ресурси і потенціал економіки - необхідна, проте ще недостатня умова для забезпечення корінних національних економічних інтересів. Головне - ефективне використання цього потенціалу, що забезпечують саме ринкові механізми і стимули.

Аналіз якісного стану національного багатства та економічного потенціалу країни свідчить про розвиток і накопичення протягом багатьох років негативних тенденцій, які набрали, інерційної сили.

По-перше, погіршується якість відтворення і розвитку "людської складової" національного багатства і економічного потенціалу України. Катастрофічне погіршується середній рівень здоров'я нації, збільшується кількість тяжких захворювань в працездатному віці. В результаті зменшується чисельність населення. Посилюються процеси, які негативно впливають на інтелектуальний потенціал нації. За загальними показниками рівня освіти населення криється кризовий стан освіти і науки. Постійне недоінвестування в ці, без перебільшення, стратегічно важливі для розвитку нації галузі призвело до падіння престижу інтелектуальної праці в країні, втрати роками накопичених здібностей до інновацій. Проте саме останні забезпечують прогрес сучасної економіки. Побудувати сучасне ринкове господарство на застарілій технологічній основі неможливо.

По-друге, погіршується стан найважливішої складової національного багатства - землі. Землезабезпеченість населення України знизилась протягом останніх років до 0,8 га, в тому числі ріллі - до 0,6 га. Площа порушених земель досягла приблизно 200 тис. га. Слід Чорнобиля залишився на 3,5 млн га земель. Із загальної площі земель 75 відсотків використовуються в сільськогосподарському ви-робництві, частка ріллі досягла 80 відсотків.

По-третє, виробничий потенціал економіки технічно та техно-логічно застарів. Економіка України в цілому характеризується:

· величезною неоднорідністю технологічного і технічного базису народного господарства;

· вкрай деформованою і нееластичною структурою виробництва;

· наявністю переважно монопольних і одержавлених "ринків";

· приватним сектором переважно тіньового типу;

· дефіцитним споживчим ринком і низьким попитом населення;

· несформованою фінансово-грошовою системою;

· посиленням інвестиційного "шоку";

· масштабним прихованим безробіттям;

· неспроможністю забезпечити мінімально необхідні, соціальні гарантії населенню.

Дійсні ринкові реформи, початок стабілізації та економічного зростання в Україні стануть незворотною реальністю тоді, коли вони відповідатимуть національним економічним інтересам, визначеним у преамбулі Конституції України: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадської злагоди на основі розвитку і зміцнення демократичної, соціальної правової держави. Держава має створювати сприятливі умови для економічної активності населення, які б посилювали стимули до високопродуктивної праці, інвестицій, особистих і сімейних нагромаджень. Ринкові реформи повинні дати кожній українській сім'ї можливості збагачення відповідно до закону і власних інтелектуальних, трудових, підприємницьких зусиль. Якщо достаток сім'ї успадковується і примножується наступним поколінням, то це відповідає й інтересам сім'ї як власника багатства і національним економічним інтересам.

Первинною ланкою ринкової економіки є саме сім'я, її власність, її економічна ініціатива, доходи, витрати, нагромадження та інвестиції. Ця проста істина поки що мало усвідомлюється політиками, економістами, урядовцями. Вона ще не стала дійовим фактором економічної політики, хоч і відповідає менталітету українців, ще не втраченим традиціям їхнього' економічного життя.

Зміцнення власності та добробуту сім'ї - необхідна основа для успіхів в національній економіці. Саме в такому контексті приватний економічний інтерес може розглядатися як вираження національних економічних інтересів у економічній політиці найближчих років.

Економічна політика, яка здійснювалась у перші роки незалежності в Україні, характеризувалася відсутністю обгрунтованих уявлень про зміст та напрями формування нової економічної системи, місце та роль держави в здійсненні ринкової трансформації адміністративно-командного господарства і, як наслідок, прийняттям суперечливих рішень законодавчою і виконавчою владами.

Практика свідчить, що за тим чи іншим курсом і конкретними заходами економічної політики завжди приховуються певні економічні інтереси. Протиріччя між ними - об'єктивна реальність, яку треба враховувати, формування міцної державної влади - необхідна умова збалансування економічних інтересів різних соціально-економічних груп населення з загальнодержавними інтересами, а останніх - з інтересами інших країн. Недостатня увага до цього питання призводить, з одного боку, до паралічу державної влади, а з іншого - до неможливості здійснення чіткого курсу економічної політики, який відповідав би національним інтересам.

Досягнення реальної економічної незалежності країни - загаль-нонаціональний економічний інтерес. Проведення відповідної економічної політики дається Україні дуже нелегко. Діють і, внутрішні, і зовнішні фактори, які гальмують цей процес. Один з них - неправильне розуміння чи свідоме перекручення змісту цього інтересу. Економічна незалежність в сучасних умовах - це не автаркія народного господарства, а насамперед:

· самостійне визначення і проведення Україною власної економічної політики з урахуванням внутрішніх і зовнішніх політичних і економічних реалій, в яких вона знаходиться;

· створення умов, за яких нав'язування Україні ззовні рішень, що суперечать корінним національним інтересам, стає неможливим;

· поєднання національних економічних інтересів з інтересами інших країн в системі міжнародного економічного співробітництва.

Корінні національні економічні інтереси України пов'язані з її економічною безпекою, із спроможністю народного господарства за рахунок поєднання власних ресурсів і раціональних міжнародних економічних зв'язків задовольнити хоча б в основному базові потреби народного господарства та населення. Це насамперед інтереси забезпечення:

· критичних потреб народного господарства в паливно-енергетичних ресурсах;

· потреб населення в продовольстві, промислових товарах і послугах першої необхідності;

· кількості робочих місць для працездатного населення на рівні мінімальної соціальної достатності;

· стабільного функціонування галузей загальнодержавної виробничої та соціальної інфраструктури;

· експортного потенціалу, достатнього для покриття за рахунок валютних надходжень потреб критичного імпорту та обслуговування зовнішнього боргу;

· достатньої обороноздатності та державної безпеки відповідно до статусу держави, що не володіє ядерною зброєю і приєднується до міжнародних стандартів щодо прав людини.

Реалізація корінних економічних інтересів дає змогу в більшій мірі спрямовувати економічну політику на забезпечення страте-гічних національних інтересів. Це передусім інтереси:

· збереження і поліпшення генофонду нації;

· розвитку її інтелектуального потенціалу;

· прискорення технологічного прогресу;

· забезпечення екологічної безпеки;

· ефективного використання світових досягнень науково-технічного прогресу;

· здатності національної економіки швидко реагувати на зміни в світовій економіці.

3. Особливості сучасної економічної політики в Україні

В умовах становлення і розвитку України як незалежної держави першочерговою є потреба вироблення власної загальнодержавної економічної політики. Це зумовлено насамперед тим, що до утворення суверенної держави Україна не провадила власної економічної політики, оскільки була складовою іншої великої держави - СРСР, а її економіка входила до складу так званого єди-ного народногосподарського комплексу СРСР. Політика розвитку економіки України визначалась із загальносоюзного економічного центру. Звідти надходили прямі вказівки, директиви, плани та ліміти щодо основних напрямів та пропорцій розвитку народного господарства України, які мали на меті насамперед задоволення і реалізацію не національних, а загальносоюзних потреб та інтересів.

В Україні здійснюється інтенсивна робота державних і виконавчих органів та наукових закладів щодо визначення сутності, засад і основних напрямів самостійної соціально-економічної політики, спрямованої на пізнання, визначення і реалізацію корінних національно-державних економічних потреб та інтересів. Концентроване вираження ця робота знаходить у відповідних законодавчих актах.

Першочергового значення набуває завдання чіткого з'ясування основних цілей і пріоритетів економічної політики держави на відповідних етапах її розвитку. Центральною ланкою економічної політики держави на сучасному етапі має бути прискорення ринкової трансформації економіки країни через здійснення радикальних економічних реформ. Це шлях виходу з кризи і поступового забезпечення реалізації корінних і стратегічних національних соціально-економічних потреб та інтересів. Саме вони визначають довгострокові пріоритети економічної політики та особливості їх досягнення в поточний момент.

Ринкові реформи потрібні нації не заради власне ринкових реформ, а заради її інтересів, які можуть бути краще реалізовані саме в ринковій економіці.

Звернення до корінних національних економічних потреб і інтересів закладає об'єктивний фундамент для розробки пріоритетів економічної політики. Проте реформи і політику здійснюють люди. В кінцевому підсумку від їх ставлення до проголошених цілей і заходів залежить реальність економічної політики.

У зв'язку з цим необхідними умовами здійснення курсу радикальних ринкових реформ в Україні слід вважати:

· вироблення виваженої стратегії здійснення соціальне орієнтованої ринкової трансформації економіки України, виходячи із засад (як того вимагає ст. 1 Конституції України) суверенності та незалежності, демократичності, соціальної спрямованості і верховенства права;

· чітке уявлення про етапи проведення радикальних ринкових реформ, розробку його механізму;

· орієнтацію на ринкову трансформацію керівництва країни, законодавчих і управлінських структур, які розглядають таку трансформацію як таку, що відповідає національним інтересам;

· досягнення хоча б початкових реальних успіхів на окремих ділянках реформ, насамперед тих, що зачіпають життєві інтереси широких верств населення;

· реальне залучення до проведення ринкових реформ широких верств населення не як об'єктів, а як суб'єктів цих реформ і формування на цих засадах широкої соціальної бази розуміння, підтримки та захисту національних економічних інтересів, що є шляхом до встановлення пріоритету особистих інтересів;

· створення широкого середнього класу як найактивнішої бази незворотності курсу соціальне орієнтованих ринкових реформ.

Обов'язковою умовою здійснення реальних і соціальне ефективних ринкових реформ є насамперед досягнення економічної стабілізації в країні. Це означає, по-перше, стабілізацію законо-давства і урядової нормативної бази у сфері економічних відносин на конституційних засадах; по-друге, стабілізацію міждержавних економічних зв'язків та прямих економічних зв'язків вітчизняних підприємств з партнерами в тих країнах, що займають провідне становище на традиційних ринках збуту або постачання українських виробників; по-третє, стабілізацію державних фінансів та курсу грошово-кредитної політики; по-четверте, надання державних гарантій та реального режиму сприяння розвитку приватного сектора та вітчизняного підприємництва; по-п'яте, стимулювання економії матеріально-технічних (особливо енергетичних) ресурсів та орієнтацію фінансових ресурсів на відновлення і розвиток виробничої сфери.

Об'єктивною основою реальної дійової економічної політики Української держави є необхідність розв'язання проблем переходу до соціальне орієнтованого ринкового господарства з точки зору не тільки економічних виробничих відносин, а й продуктивних сил, виробничих ресурсів. Цей перехід дуже обтяжений потребою розв'язання проблем, що виникли внаслідок розпаду єдиного народно-господарського комплексу колишніх республік Союзу РСР. Звідси необхідність, по-перше, структурної перебудови економіки України для створення національно-державного економічного комплексу; по-друге, налагодження на грунті виробничих зв'язків, що існували раніше, економічних рівноправних відносин з кожною з незалежних держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, в тому числі з Росією як з основним зовнішньоекономічним партнером; по-третє, входження в світовий економічний простір. Все це потребує не тільки стратегічної ясності, наполегливості, а й часу, тим більше, що треба позбутися підходу до вирішення таких проблем в суто політичній площині, а перевести його в політико-економічний простір, виходячи з об'єктивних економічних потреб та інтересів громадян України.

Важливим питанням економічної політики розвитку в умовах України є питання про співвідношення та взаємодію між приватним та державним секторами економіки. На практиці ринкова орієнтація економічної політики підтверджується її ставленням до приватного сектора економіки. Економічна політика має бути реально спрямована на підтримку і розвиток приватного сектора, який є грунтом для формування реальних, а не квазіринкових відносин. В умовах перехідної економіки можливості держави щодо цього обмежені, тому економічна політика має зосереджуватися на тих ланках, де використання влади може дати найбільший ефект.

Треба враховувати також наявність і формування нових "центрів" економічної влади (фінансово-банківських груп, промислових монополій, аграрних груп, фінансово-промислових груп тощо). Кожний з них домагається використання державної влади у власних інтересах. В цій ситуації держава має забезпечити пріоритет саме національних економічних інтересів соціальне орієнтованої ринкової економіки. В цьому запорука успіху її економічної політики.

Важливою необхідністю сучасної соціально-економічної політики в нашій державі є обгрунтоване визначення властивих саме сучасному етапу її становлення цілей та пріоритетів національної економічної політики стосовно кожної конкретної сфери ринкової трансформації економіки країни.

У сфері фінансово-бюджетної та податкової політики до них належать: утримання дефіциту Державного бюджету на рівні 5-7 відсотків від ВВП і забезпечення жорсткої залежності державних витрат від отримуваних доходів; концентрація державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку економіки; реформування бюджетних взаємовідносин між центральними, регіональними і місцевими рівнями; фінансове забезпечення необхідного захисту населення та функціонування соціально-культурної сфери; поліпшення управління коштами Державного бюджету через державну скарбницю та вдосконалення управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом; забезпечення стабільності в оподаткуванні, розширення бази та зменшення кількості податкових пільг, а також обов'язковості та рівнонапруженості у сплаті податків усіма юридичними і фізичними особами; посилення їхнього стимулюючого впливу на розвиток виробництва; розширення бази та прав місцевих органів влади щодо формування доходів місцевих бюджетів за рахунок місцевих податків і зборів; посилення контролю за повнотою сплати податків.

У галузі грошово-кредитної та цінової політики такими цілями та пріоритетами є: спрямування ресурсів, включаючи іноземну валюту, на кредитування життєво важливих і ефективних виробництв та здійснення структурної перебудови економіки; скорочення прямих кредитів НБУ на покриття дефіциту бюджету, регулярний перегляд облікової ставки НБУ та дотримання позитивних відсоткових ставок; створення умов для залучення комерційних банків до участі у кредитуванні довгострокових інвестиційних проектів; лібералізація і децентралізація внутрішнього валютного ринку та захист національної валюти; орієнтація на пропорції світових цін та усунення деформацій цін на сільськогосподарську і промислову продукцію; посилення контролю за цінами на продукцію підприємств-монополістів.

У сфері структурної та промислової політики увагу слід зосередити на забезпеченні керованості структурною перебудовою економіки, насамперед на стимулюванні пріоритетного розвитку галузей, що мають швидкий оборот капіталу, а також ефективних наукоємних галузей промисловості; реструктуризації нежиттєздатних виробництв, що втратили оборонне значення; забезпечення всебічної економії енергоресурсів, зменшення потреби держави у паливно-енергетичних ресурсах і зниження обсягів їх придбання за імпортом; сприянні створенню фінансово-промислових груп, холдингів, що забезпечують інтереси національного економічного розвитку; тимчасове здійснення протекціоністських заходів щодо окремих сфер вітчизняного виробництва.

В інвестиційній політиці слід насамперед забезпечити спрямування бюджетних інвестицій на вирішення найгостріших соціальних проблем і завершення будівництва найважливіших виробничих потужностей; реалізацію політики прискореної амортизації та посилення контролю за використанням амортизаційних відрахувань; розміщення централізованих капітальних вкладень на конкурсній основі, а також розширення використання недержавних джерел інвестування: інвестиційного потенціалу комерційних банків, ресурсів пенсійних, страхових та інших фондів, іноземних інвестицій, іноземних кредитних ліній.

В аграрній політиці пріоритетами визнано стабілізацію та поступове нарощування обсягів сільськогосподарського виробництва; організацію сучасних ринків сільськогосподарської продукції та продовольства (насамперед зерна, цукру, олії); збільшення експортного потенціалу агропромислового комплексу; послідовне здійснення земельної та господарської реформи, підвищення ролі земельного податку (плати за землю).

У сфері соціальної політики пріоритетними цілями і завданнями є підвищення платоспроможного попиту населення та зменшення тягаря реформ для найменш захищених його верств; удосконалення системи оплати праці та активізація державної політики зайнятості; забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій, цільової адресної допомоги найбільш вразливим верствам населення; реформування системи пенсійного забезпечення і соціального страхування та впорядкування надання різноманітних пільг; розвиток недержавних форм соціальної підтримки населення (благодійні організації, кредитні спілки, споживчі товариства тощо).

У галузі зовнішньоекономічної політики пріоритетне значення має забезпечення поетапного скорочення дефіциту платіжно-торгового балансу; стимулювання нарощування експорту, розширення діючих і пошук, нових ринків збуту, а також удосконалення товарної структури експорту та імпорту; розбудова інфраструктури зовнішньої торгівлі та вдосконалення системи митного контролю і тарифного регулювання; визначення обсягів і переліків товарної номенклатури критичного імпорту, а також переліків імпортозамінної продукції; розвиток співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями в національних інтересах; стимулювання ефективних іноземних інвестицій та довгострокових торгових відносин із зарубіжними країнами.

У антимонопольній політиці слід забезпечити, по-перше, застосування правових норм антимонопольного законодавства, спрямованих на збереження цілісних технологічних комплексів з високим рівнем концентрації виробництва, які забезпечують експортний потенціал, і, по-друге, жорсткий контроль за недопущенням виявів монопольних і дискримінаційних цін як у сфері виробництва, так і у сфері торгівлі.

В управлінні державним сектором економіки головними є такі завдання:

· відновлення керованості державним сектором економіки через контроль з боку міністерств і відомств, особливо Фонду державного майна, за ефективним використанням державного майна, виконанням державних контрактів, проведенням науково-технічної політики у відповідних галузях, вивченням ринків збуту продукції;

· законодавче розмежування прав і відповідальності різних дер-жавних органів управління та адміністрації підприємств.

Важливе значення має також забезпечення державних пріоритетів у розвитку галузей, які виробляють кінцеву продукцію, посідають вагоме місце на внутрішньому ринку, мають відповідний експортний потенціал, забезпечують швидкий оборот капіталу і значні надходження до бюджету, а також сприяють зайнятості населення. Це насамперед легка і харчова промисловість, базові та наукоємні галузі (машино- і приладобудування, металургія, хімічна промисловість), а також галузі паливно-енергетичного комплексу.

В агропромисловому секторі - це розвиток бази для переробки та зберігання сільськогосподарської продукції та розвиток соціальної сфери села.

Практична реалізація всіх перелічених пріоритетів має на меті забезпечити реальну лібералізацію і макроекономічну стабілізацію економіки країни.

Висновок

Основною засадою суспільного життя у правовій державі визначається його багатоманітність - політична, економічна та ідеологічна. Саме на ній, як вважає автор, має грунтуватися нова концепція полісуб'єктності економічної політики, згідно з якою справжніми її суб'єктами повинні бути працівники, трудові колективи, громадянські організації тощо. Реальні потреби та інтереси суб'єктів господарської діяльності і є об'єктом економічної політики. У даному випадку полісуб'єктність економічної політики має своїм підгрунтям принципи глобального міжсуб'єктного соціального партнерства, які мусять функціонувати в межах усієї держави.

Механізм реалізації принципів полісуб'єктності економічної політики може бути впроваджений в дію лише за умов створення в країні засад демократичної, соціальної, правової держави. А вже на основі останніх формуються політико-правові чинники даної діяльності. Головним політико-правовим аспектом цього процесу має стати створення Центральної Координаційної Міжсуб'єктної Ради, а також міжрегіональних і регіональних узгоджувальних рад суб'єктів економічної політики в органах управління і місцевого самоврядування з питань прийняття політико-економічних рішень.

У цьому сенсі, методологічно вірним та актуальним постає вивчення феномену громадянського суспільства з точки зору його впливу та взаємодії з економічною системою держави. Автором дослідження проведено аналіз взаємозв'язку таких політологічних категорій як громадянське суспільство, правова держава і економічна політика, визначено сутність громадянського суспільства. Громадянське суспільство - це людська спільність, яка формується і розвивається в демократичних державах і являє собою мережу добровільно утворених недержавних структур (об'єднань, організацій, асоціацій, союзів, спілок, центрів, клубів, фондів тощо) в усіх сферах життєдіяльності суспільства і сукупність недержавних відносин (економічних, соціальних, духовних, релігійних та ін.).

Очевидно, що громадянське суспільство і демократична, соціальна, правова держава постійно знаходяться в рамках суспільно-політичного та економічного взаємодоповнення. Держава взаємодіє із громадянським суспільством в різних формах, зокрема, таких як вивчення громадських ініціатив, виділення матеріальних засобів для розвитку активності багатьох суспільних та недержавних об'єднань, організацій, фондів, які діють в межах економічної сфери, створення правового поля тощо.

Розвиток аналогічних й подібних до них структур, а також співробітництво із ними з боку політичних, державних установ має неабияке значення для формування реально діючої економічної політики і на цій основі подальшого суспільно-політичного та економічного розвитку нашої держави.

Список використаної літератури

1.
Барановський Ф. Курс “Економічна політика держави і проблеми регіонального управління” у магістратурі // Вісник державної служби України. - 2007. - №1. - С.79-81.

2. Барановський Ф.В. Економічна політика держави як предмет політологічного дослідження // Вісник Східноукраїнського державного університету. - Луганськ, 2007. - №2. - С. 205-210.

3. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Київ: "Знання-Прес", 2000, 209 с.

4. Жаліло Я.А., Базилюк Я.Б., Белінська Я.В. та ін.; За ред. Я.А. Жаліла. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації. Київ: НІСД, 2005, 388 с.

5. За ред. акад. HAH України В.М. Гейця. Трансформаційні процеси та економічне зростання в Україні. Харків: Вид-во "Форт", 2003, 440 с.

6. Заблоцький Б.Ф. Перехідна економіка. Київ: Видавничий центр "Академія", 2004, 512 с.

7. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (Теория, методи, практика). Київ: Європейський університет, 2001, 216 с.

8. Петренко О.П Проблеми формування економічної політики держави. - Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 2003. - 39 с.

9. Чистов С.М., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. Державне регулювання економіки. Київ: КНЕУ, 2000, 316 с.

10. Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 2001, 606 с.






Информация 







© Центральная Научная Библиотека