Структура доходів населення, перерозподіл доходів в суспільств

23

Зміст

Вступ.

Розділ 1. Доходи населення як політико-економічна категорія

1.1. Джерела, функції та структура доходів населення

1.2. Розподіл особистих доходів у суспільстві

1.3. Регулювання нерівномірності розподілу доходів. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині

Розділ 2. Структура доходів та рівень життя населення в Україні

2.1. Основні показники рівня життя населення в Україні

2.2. Основні зміни структури доходів населення, їх причини

2.3. Диференціація доходів населення

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Мета моєї курсової роботи - охарактеризувати структуру доходів населення, проаналізувати перерозподіл доходів в суспільстві.

Для досягнення визначеної мети курсової роботи я буду дотримуватись такої методології: 1) розкрию поняття доходів як політико-економічної категорії, вкажу джерела, функції та структуру доходів населення, охарактеризую розподіл особистих доходів у суспільстві та обґрунтую доцільність регулювання нерівномірності розподілу доходів; 2) зроблю аналіз структури доходів населення в Україні, вкажу основні показники рівня життя населення, акцентую увагу на диференціації доходів населення.

Доходи населення як політико-економічна категорія представляють собою певну суму грошових коштів та матеріальних благ і послуг, отриманих у процесі виконання економічних функцій домогосподарствами і, передусім, сім'ями, з приводу отримання яких виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення.

Суб'єктами цих відносин є члени сімей, а опосередковано вони виникають і розвиваються між найманими працівниками і капіталістами при виконанні окремих функцій домогосподарствами (постачанні особистісного фактора виробництва, нагромадженні капіталу, заощадженні), між домогосподарствами і державою при отриманні окремих видів доходів (трансфертних платежів).

Основними видами доходів населення є: заробітна плата; доходи від власності (відсоток, дивіденд, орендні платежі, рента); державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомога безробітним, допомога багатодітним сім'ям, послуги у сфері освіти, охорони здоров'я, витрати держави на збереження довкілля, покращення екологічного середовища); підприємницький дохід, який, здебільшого, отримують сім'ї капіталістів; доходи з інших джерел, передусім, доходи від індивідуальної трудової діяльності.

За структурою доходів можна судити про середній рівень життя населення.

Зниження економічного розвитку України не могло не позначитися на рівні життя населення. Рівень добробуту населення характеризується багатьма ознаками, а саме: обсягами реальних сукупних доходів; доходів від власності, рівня освіти, професійного рівня, соціального статусу та ін. Однак, як стверджують економісти, економічне зростання ніде і ніколи не розв'язувало соціальних потреб -- воно створює тільки підґрунтя для зниження безробіття, підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд із реформуванням системи оплати праці, переходу її на почасову потрібно ще забезпечити зниження економічної нерівності різних верств населення, впроваджуючи макроекономічні важелі. До таких дій держави належать: впровадження гнучкої податкової політики, раціоналізація соціальних державних виплат, стимулювання малого та середнього бізнесу, захист прав дрібних акціонерів і легалізація тіньової економіки й незареєстрованих доходів. Результатом таких дій на рівні державного управління та соціальної політики країни стане не тільки підвищення рівня життя основної маси населення, а й зниження масштабів і глибини бідності. Соціальна політика держави повинна також спрямовуватися на реформування системи соціальної підтримки вразливих верств населення, впровадити систему соціального страхування, яка могла б запобігти втраті доходу через безробіття, захворювання чи старість. Деякі зрушення у цих питаннях вже відбуваються. Так, почала діяти нова Пенсійна реформа на рівні державної -- солідарної системи та персональної. На порозі реформа охорони здоров'я в питаннях медичного страхування. Діє система допомоги сім'ям з дітьми та багатодітним, малозабезпеченим сім'ям тощо. Тому маємо надію, що обрані державою соціальні орієнтири не декларуватимуться на словах, а реально втілюватимуться у життя.

Розділ 1. Доходи населення як політико-економічна категорія

1.1 Джерела, функції та структура доходів населення

Доходи населення як політико-економічна категорія представляють собою певну суму грошових коштів та матеріальних благ і послуг, отриманих у процесі виконання економічних функцій домогосподарствами і, передусім, сім'ями, з приводу отримання яких виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення.

Персональний розподіл доходів -- це розподіл доходів між окремими фізичними особами, сім'ями або домогосподарствами. Аналіз персонального розподілу доходів дає можливість виявити фактори, що визначають рівень і структуру доходів окремих сімей.

Сімейний дохід -- сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв'язків та спільності побуту невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім'ї, суспільства в цілому.

Сімейний дохід -- економічна основа відтворення сім'ї.

Існують різні джерела формування сімейних доходів:

-- заробітна плата;

-- доходи від власності;

-- доходи від особистого підсобного господарства;

-- доходи від кооперативної діяльності;

-- доходи від індивідуальної трудової діяльності;

-- державні трансфертні платежі (пенсії, допомога з безробіття, стипендії, безплатні послуги в галузі охорони здоров'я, освіти та ін.);

-- доходи з інших джерел (спадщина тощо).[9]

Доходи населення в ринковій економіці виконують такі функції:

1) добробуту -- забезпечують певний рівень життя населення;

2) мотиваційну -- сприяють ефективному включенню до виробничого процесу шляхом створення системи нових стимулів;

3) соціальну -- формують відповідну якість життя, що охоплює умови праці, життя і відпочинку, соціальні гарантії та забезпеченість, охорону правопорядку і дотримання прав людини, природно-кліматичні умови і стан навколишнього середовища, наявність вільного часу й можливості його ефективного використання, а також суб'єктивні відчуття спокою, комфортності та стабільності.

Поняття рівня і якості життя населення тісно пов'язані й визначають стан економічного та соціального розвитку країни. Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто за величину, яка у вартісному вираженні відображає законодавчо визначений рівень споживання товарів і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності людини та збереження її здоров'я.

За Законом України "Про прожитковий мінімум" норматив прожиткового мінімуму формується з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Прожитковий мінімум є індикатором визначення межі бідності в суспільстві й відбиває якісний рівень у споживанні населення.

Прожитковий мінімум розділяє сім'ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання -- забезпечених та малозабезпечених.

Оскільки крайнім проявом бідності є злиденність, то поряд із прожитковим мінімумом використовують поняття фізіологічного мінімуму, під яким розуміють вартісну величину середньодушового сукупного доходу, що забезпечує такий рівень задоволення потреб у харчуванні, нижче якого існування людини недопустиме.

Фізіологічний мінімум -- межа, що розділяє дві найнижчі групи сімей за рівнем споживання -- малозабезпечених (бідних) та не забезпечених (злиденних) (рис. 1).[9]

Прожитковий мінімум є важливим соціально-економічним нормативом для визначення:

-- розмірів мінімальної заробітної плати;

-- мінімальної пенсії за віком;

-- допомоги багатодітним сім'ям;

-- виплат безробітним;

-- стипендій та інших соціальних виплат;

-- величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

-- державних стандартів обслуговування і забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти та ін.

Лише за умови виконання цих функцій прожитковий мінімум є засобом державної політики в подоланні бідності.

Рівень прожиткового мінімуму є важливою складовою для визначення на основі методики та рекомендацій ООН агрегованого показника -- індексу розвитку людини Ірл:

У сучасній ринковій економіці доходи окремих фізичних осіб, сімей (домогосподарств) розрізняються не лише за рівнем, а й за структурою.

Структура сімейних доходів за напрямами використання їх:

-- харчування;

-- придбання одягу та взуття;

-- придбання товарів тривалого користування;

-- соціально-культурні та побутові послуги;

-- комунальні послуги;

-- транспорт;

-- заощадження;

-- інші витрати.

Структура витрат сім'ї є важливим показником економічного розвитку країни.

Згідно із законом Енгеля (німецького статистика, який у XIX ст. здійснив аналіз споживання сімей (осіб) із різними рівнями доходів), у міру зростання доходів сім'ї загальне споживання благ збільшується, але у різних пропорціях та структурних співвідношеннях. Зі зростанням доходів сім'ї знижується питома вага витрат на харчування, частка витрат на одяг, зазнають незначних змін витрати на житло та комунальні послуги, а от питома вага витрат на задоволення культурних та інших нематеріальних потреб суттєво зростає.

В умовах становлення ринкового середовища в економіці України внаслідок взаємозумовленої дії об'єктивних та суб'єктивних факторів формування доходів населення характеризується такими тенденціями:

-- розширенням структурних складових сімейних доходів;

-- суттєвим зниженням загального рівня реальних доходів;

-- поглибленням розриву між номінальними доходами і доходами, що є у розпорядженні;

-- слабким і нестійким зростанням факторних доходів;

-- домінуванням перерозподільчих процесів у створенні доходів;

-- зростанням частки доходів від реалізації продукції особистого підсобного господарства;

-- натуралізацією частки отримуваних доходів;

-- тінізацією доходів з метою ухилення від сплати податків.

Досягнення оптимальної структури і рівня сукупних сімейних доходів є одним із найбільш актуальних завдань сучасної політики.[1]

1.2 Розподіл особистих доходів у суспільстві

Розподіл - це проміжна стадія між виробництвом і споживанням в процесі суспільного відтворення. Для нормального функціонування економіки необхідною умовою виступає беззалишкове споживання усього виробленого ВНП. Виконання цієї умови, в першу чергу залежить від того, як відбувається розподіл створеної продукції. Не випадково один з основоположників класичної англійської політекономії Д. Рікардо вважав, що предметом економічної теорії є дослідження проблем пов'язаних із розподілом суспільного продукту.

Якщо від вартості валового національного продукту відрахувати витрати на амортизацію, то ми отримаємо величину національного доходу країни. Національний дохід представляє собою усі доходи населення та держави взяті разом. Частина державних доходів перетворюється у заробітну плату державних службовців та, за допомогою трансфертних платежів, у доходи тих верств населення, що не в змозі забезпечити свої нагальні потреби самостійно.

Отже, більша частина національного доходу країни представляє собою, кінець кінцем, особисті доходи населення, що отримані у приватному секторі економіки або з державного бюджету. Розгляду основних видів особистих доходів населення та головних принципів їх формування присвячено дану главу.[6]

Складність дослідження розподілу особистих доходів у суспільстві полягає в тому, що цю проблему розглядають не лише з точки зору економічної ефективності, але й з врахуванням морально-етичного боку справи. Питання про справедливість розподілу доходів, а, відповідно, створеного суспільного продукту виникло набагато раніше ніж економічна теорія сформувалась як наука. Історії не відомі приклади державного устрою при якому б усі верстви населення будь-якої країни були б задоволені існуючими відносинами розподілу. Оглядаючи усі відомі людству системи розподілу, із стародавніх часів по наші дні, можна констатувати, що їх поєднує лише одна загальна риса -- окремі категорії населення завжди отримували більше за інші. Нерівномірність у розподілі набуває вигляду об'єктивного економічного закону. Що ж лежить у основі цього закону, які об'єктивні причини обумовлюють його дію?

Людина -- це суспільна істота якій притаманне життя у колективі, з розподілом функцій та обов'язків між його членами. Історично склалося так, що більшу частку при розподілі загального продукту отримують ті члени колективу, які виконують у ньому найважливіші та найпотрібніші для його життєдіяльності функції. Епоха матріархату, за часів первіснообщинного ладу, свідчить про те, що в умовах коли йшлося про фізичне виживання племені в цілому найбільш потрібною визнавалась функція продовження роду, здатність народжувати дітей -- нових членів даного колективу (майбутніх мисливців та рибалок, що зможуть краще годувати плем'я, якщо їх буде більше). Зростаючи чисельно, первісні племена розширювали ареал своїх дій, зустрічаючись при цьому з сусідніми племенами. Саме тут з'ясувалось що пристосувавшись до життя у повному небезпечному природному середовищі люди зіткнулись із ще більшою небезпекою -- собі подібними, людьми з інших племен. З цього моменту влада належить воїнам, як найбільш фізично міцним членам племені, що здатні за допомогою зброї забезпечити його виживання у сутичках за життєвий простір з ворожими племенами. Відтепер найкраще годуються дорослі чоловіки, а жінки та діти отримують те, що залишиться.

Епохи рабовласництва та феодалізму -- це період нескінченних війн за створення могутніх централізованих держав. Цілком зрозуміло, що левову частку виробляємого у суспільстві продукту отримували у цих умовах правителі-воїни із підлеглими їм вояками, бо від них залежало саме існування держави і життя неозброєної частини її населення.

Суттєві зміни у розподільчих відносинах відбуваються у процесі переходу до капіталістичного способу виробництва. Міць держави та успіх її боротьби з іншими державами за місце під сонцем залежать тепер, головним чином, від стану економіки. Більш розвинуті промислові країни мають вищий (порівняно з іншими) рівень добробуту населення у мирні часи і краще забезпечену усім необхідним армію при потребі ведення військових дій. Отже, найбільш корисною та потрібною суспільству постаттю стає підприємець, що здатен організовувати ефективне виробництво матеріальних благ. Відповідно, саме представники виробничого капіталу починають отримувати відносно більшу частину сукупного суспільного продукту.

Відстежуючи в попередні часи тенденції в змінах, що відбувались у розподільчих відносинах, можна дійти висновку про наявність певної закономірності розподілу сукупного продукту між різними верствами населення. Виконання функцій, які стають найважливішими наданому етапі розвитку суспільства винагороджується споживанням відносно більшої частки створеного продукту за рахунок отримання більшого особистого доходу. Виявлення названої закономірності робить необхідним пошук відповіді на питання про пропорцію, в якій повинні розподілятись доходи між різними категоріями населення.

Дійсно, визначаючи особливу роль феодала як захисника підлеглих йому селян, або підприємця як організатора процесу виробництва матеріальних благ, ми не можемо сказати напевно, яку ж частку від вирощеного врожаю чи виробленої на підприємстві продукції повинні привласнити феодал та підприємець. Що може вважатись достатнім визнанням виконуваних ними функцій -- 10%, 50% чи 90% від всієї виробленої продукції? Відповідь на це питання завжди залежала не стільки від економічно обґрунтованої доцільності тієї чи іншої системи розподілу, скільки від соціально-політичної організації суспільства. Хоча й вважається, що відносини розподілу визначаються відносинами безпосереднього виробництва, проте, розподіл завжди був досить автономною ланкою процесу суспільного відтворення із значним впливом на неї суб'єктивних чинників. Пропорції у розподілі сукупного продукту між різними групами населення великою мірою визначаються домінуючими у даному суспільстві уявленнями про справедливість, пануючою ідеологією в конкретній соціально-економічній системі.[6]

1.3 Регулювання нерівномірності розподілу доходів. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині

Сукупні доходи населення формуються з різних джерел залежно від величини та складу їх. Персональний розподіл доходів між окремими сім'ями значно диференційований (нерівномірний).

Причини нерівномірності розподілу доходів населення:

-- відмінності в освіті й особистих здібностях;

-- нерівномірний розподіл економічних ресурсів;

-- відмінності у становищі на ринку;

-- різне ставлення до ризиків;

-- наявність зв'язків або дискримінації.

Для визначення нерівномірності розподілу доходів використовується крива Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренца (1876--1959 pp.)) -- рис. 2.[9]

Лінія ОА відображає ситуацію абсолютної рівності у розподілі доходів, коли 20 % сімей володіють 20 % сукупних доходів суспільства, 40 % сімей -- 40 % доходів і т. д.

Пряма ОВ відбиває ситуацію абсолютної нерівності у розподілі доходів, коли 1 % сімей отримує 100 % усіх доходів.

Крива ОСА показує стан фактичного розподілу доходів, тобто реальний пайовий розподіл сімей між сукупними доходами всього суспільства.

Крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівності. Поглиблення нерівномірності в розподілі доходів графічно виражається зміною конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності (бісектриси ОА).

Важливим показником диференціації доходів населення є коефіцієнт (індекс) Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884--1965 pp.)). Розрахунок коефіцієнта Джині пов'язаний із кривою Лоренца. Він визначається відношенням площі фігури L, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності (бісектрисою ОА), до площі всього трикутника ОАВ:

Величина коефіцієнта Джині може змінюватися від 0 (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулю) до 1 (чисельник дорівнює знаменнику) або від 0 до 100 % . Причому чим вище значення показника, тим нерівномірніше розподілені доходи суспільства.

Значна нерівномірність у розподілі доходів між окремими сім'ями спричиняє:

-- соціальну напруженість у суспільстві;

-- зубожіння переважної частини населення країни;

-- безконтрольний розподіл доходів.

З метою зменшення диференціації доходів між окремими сім'ями (домогосподарствами) держава регулює розподіл та перерозподіл ринкових доходів:

-- використовує прогресивну шкалу оподаткування;

-- удосконалює систему державних трансфертних виплат;

-- розширює суспільні блага.

Важливою проблемою регулювання нерівномірності розподілу доходів є визначення оптимального співвідношення між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, оскільки значне втручання держави у перерозподіл суспільних доходів знижує стимули до підприємницької продуктивної діяльності одних членів суспільства та породжує споживацькі настрої в інших.

Сучасна економічна теорія за основу виміру суспільного добробуту приймає оптимум Парето (за ім'ям італійського економіста Вільфредо Парето (1848--1923 pp.)), який вважав, що добробут суспільства досягає максимуму тоді, коли будь-які зміни у розподілі доходів не погіршують добробуту жодного із його членів.

Інший італійський учений Енріке Бароне розкритикував таке розуміння механізму максимізації добробуту суспільства. Він вважає, що зміни, викликані перерозподілом доходів, які спричиняють отримання вигод одними та збитків іншими, можна розглядати як приріст суспільного добробуту за умови, що ті, хто зазнав збитків, добровільно схвалять ці зміни. Це означає, що не завжди ті члени суспільства, чий рівень доходів зменшився, програли. Наприклад, вилучення більшої частини доходів у багатих через податки і використання їх з метою обмеження зони епідемії холери, СНІДу чи туберкульозу, з одного боку, є позитивним для тих, хто вже захворів, забезпечуючи їхнє лікування, а з іншого -- обмежує вразливість, у тому числі й платників прогресивних податків. Вигода від уникнення захворювання не має грошового виміру, але вона не менш цінна для того, хто втратив частину свого грошового доходу.[9]

Розділ 2. Структура доходів та рівень життя населення в Україні

2.1 Основні показники рівня життя населення в Україні

За структурою доходів можна судити про середній рівень життя населення. В додатку представлені основні показники рівня життя населення в 2008 році.

Рівень життя населення є основним показником соціально-економічного розвитку будь-якої країни, за яким можна визначити її місце у світовому рейтингу. Саме цей показник є основною метою політики, а звідси, й економічної політики урядів держав з розвинутою економічною системою. Джерела доходів, якими володіє людина різноманітні, але основна складова їх -- заробітна плата.

Людина працює, незважаючи на різні спонукаючі причини, для задоволення своїх потреб. І їх наявність та якісна ступінь характеризує саму людину, її моральний та суспільно-громадянський рівень. Вона працює для одержання доходу, через який вона може (або навпаки) себе реалізувати, проявити як особистість, бути корисною, собі, оточуючим, суспільству, або просто існувати залежно від розміру цього доходу. Однак не можна стверджувати, що одержання високих доходів спонукає людину задовольняти якісніші моральні потреби. Це вже залежить від зовнішніх і внутрішніх факторів. Але можна точно зазначити той факт, що від бідної людини не варто сподіватися високопродуктивної праці.

В Україні неприпустимо мала частка заробітної плати в ВВП, що йде в розріз із сформованою світовою тенденцією, Так, частка заробітної плати у ВВП різних країн у 2008 році становила: в Японії -- 76,0%, США -- 72,2%, Євросоюзі -- 88,3, Росії -- 40,0% і в Україні -- 41,0% [4].

Відставання України по цьому показнику майже удвічі характеризує її загальне економічне становище. Посилання на значно нижчий рівень продуктивності праці не зовсім доречне. Так, якщо порівнювати наше становище з російською практикою, то тут згідно з дослідженнями Д. Львова середньостатистичний російський працівник виробляє на 1 долар погодинної оплати праці приблизно у 2 рази більший ВВП, ніж аналогічний американський. Тобто відбувається офіційно зареєстрована на державному рівні експлуатація найманої праці [12].

За даними Держкомстату України, за січень-- липень 2008 р. номінальні доходи населення становили 451,9 млрд. грн, що перевищує рівень доходів за відповідний період 2007 р. на 43,9%. Наявний дохід, який може бути використано населенням на придбання товарів та послуг, зріс на 43,7%, а реальний наявний дохід, визначений з урахуванням цінового чинника, -- на 13,7% порівняно з відповідним періодом торік.

Наявний дохід у розрахунку на одну особу за липень 2008 р. становив 1259,7 грн (липень 2007 р. -- 935,3 грн). Показник співвідношення наявного доходу до прожиткового мінімуму в середньому на одну особу (607 грн) становить 2,08 (липень 2007 р. -- 1,78).[3]

Середньомісячна заробітна плата штатних працівників за видами економічної діяльності за січень--липень 2008 р. становила 1739 грн, що на 38,8% більш ніж у відповідному періоді торік. Реальна заробітна плата при цьому зросла на 9,0%.

Заробітна плата штатних працівників за видами економічної діяльності за липень 2008 р. становила 1930 грн, що на 2,5% більш ніж у червні і на 35,8% більш ніж у відповідному періоді торік. У промисловості заробітна плата за липень порівняно з відповідним періодом 2007 р. зросла на 37% і становила 2173 грн.

Показник співвідношення заробітної плати за липень до законодавчо встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб -- 2,97 (за липень 2007 р. -- 2,53).[4]

2.2 Основні зміни структури доходів населення, їх причини

Другий основний показник, аналогічний за своєю економічною вагомістю рівню життя населення - це структура доходів населення.

У структурі сукупних доходів виявляється політика держави, спрямована на те, щоб в умовах ринкової економіки кожна працездатна людина сама відповідала за свій матеріальний добробут. За структурою доходів можна судити про середній рівень життя населення конкретної країни. Так, якщо основну частку доходів складає заробітна плата, то це свідчить що тут переважає виробнича діяльність, розвинена сфера послуг, а частка підприємницького доходу та особистого капіталу, підприємницькій прибуток забезпечує працею вільні робочі місця. Тут основний дохід заробляє частина населення у формі найманого працівника. Висока частка заробітної плати у загальних доходах свідчить про економічний стан країни.

За останніми дослідженнями українських вчених, частка заробітної плати у сукупних доходах населення в 2009 році реально знизилася (з 41,0% до 20%), що відповідає негативній тенденції, яка позначається на спаді виробництва, скороченні зайнятості і, відповідно, на зростанні безробіття, тінізації економіки.

Простежимо, що відбулося з іншими складовими доходів населення, якщо знизилась основна частка доходів. Друге місце за вагомістю після заробітної плати становлять доходи населення у вигляді соціальних допомог і трансфертів: у 2007 році вони становили 39,4% і в 2008 році -- 38,6%; далі -- доходи від підприємницької діяльності та від власності -- 19,6% та 18,7% відповідно за роками. Така ситуація свідчить про те, що більше третини населення одержує дохід від держави у формі соціальної допомоги й трансфертів, і тільки менше п'ятої частини населення заробляє підприємницькою діяльністю або використовуючи свою власність.[11]

Звичайно, можна сказати, що відбулися значні зміни у структурі доходів населення, але їх ніяк не можна характеризувати як ринкові, навпаки.

Рівень заробітної плати та державних виплат у вигляді різноманітних соціальних допомог, пенсій, стипендій, субсидій недостатній для нормального проживання населення, що потребує від держави значного відтоку бюджетних коштів на його соціальне забезпечення.

Однак збільшення частки соціальних виплат свідчить не лише про турботу населення, а й про скорочення зайнятості, зростанні частки соціально незахищених і про вади діючої державної системи соціальних виплат.

Порівняємо ці дані з іноземними. Так, за останні три десятиріччя заробітна плата в сумі особистих доходів населення США становила 60--70%, доходи від неакціонерного підприємництва -- 5--8, доходи від власності -- 13-19, соціальні трансфертні платежі - 10-16%. Як, бачимо, в Україні простежується протилежне - негативна диспропорція доходів населення.

2.3 Диференціація доходів населення

Диференціація доходів визначається рівнем розвитку продуктивних сил і суспільних відносин та залежить від економічних, демографічних, соціальних факторів.

Загальна кризова ситуація в нашій країні різко позначилася на розшаруванні населення на багатих і бідних. Цей поділ населення можна показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості 10% найбільш та 10% найменш забезпечених груп населення (децільний коефіцієнт). Як свідчать офіційні дані, поділ на бідних і багатих у 2008 році в різних країнах становив: у Японії -- 4:1, Європі - 5-7:1, США - 9:1, Україні -- 13,5:1 [5].

За даними українських вчених [2] реальне співвідношення відповідних прошарків населення становить 40:1. У Росії коефіцієнт розшарування населення у 2008 році за даними Держкомстату України становив 14,3:1,3 за оцінками російських експертів ступінь нерівності у 2-2,5 раза вищий за офіційно в установлений. Вважається, що соціальна стабільність наражається загрозі, коли цей розрив перевищує десятикратну величину.

В Україні у 2008 році згідно з даними ДПА України за підсумками декларування доходів громадян чисельність платників податків - мільйонерів зросла більш як удвічі - понад 1 млн. грн. доходів задекларували у минулому році 336 громадян, а у звітному - таких осіб було зареєстровано вже 850. Деякі з них задекларували доходи у розмірі 20 і навіть 100 млн. грн. Це офіційна звітність, а хто може підрахувати "підпільних" мільйонерів, що знаходяться у тіні нашої економіки?

В Україні бідність часто спіткає осіб не просто достатньо освічених і кваліфікованих але й працюючих, до того ж ще у режимі повної зайнятості, що є взагалі нонсенсом. Так, близько 65% бідних сімей - це ті з них, в яких хоча б одна особа працює. Дана ситуація віддзеркалює типову для бідного суспільства низьку ціну робочої сили. Масштаби бідності за самооцінками, як правило, значно перевищують масштаби об'єктивної бідності. За даними 44 обстежень, проведених протягом 1998-2008 років українським Інститутом соціальних досліджень і центром „Соціальний моніторинг", нижчим ніж рівень середньої української родини вважають 60% населення України.[7]

Для бідності характерним чинником є нестача грошей, коли одержаний мінімальний грошовий дохід не досягає прожиткового мінімуму. Для середнього класу характерною ознакою є перевищення одержаного мінімального грошового доходу над величиною прожиткового мінімуму, що дає змогу накопичувати гроші.

У сучасній Україні поки що рано говорити про формування такого прошарку населення як середній клас у цивілізованому розумінні цього поняття.

В Україні спостерігається ще одна наболіла проблема -- значне розходження доходів сільського та міського населення. Так, у першій групі населення вони помітно нижчі за доходи міських жителів. Це пояснюється різницею в оплаті праці сільської й міської груп населення, де розрив в оплаті праці на галузевому рівні становить в 1,5 раза й більше. Тобто відбувається диспропорція доходів і витрат за територіальною та галузевою ознаками. Рівень життя сільського населення наближений майже до злиденного. Селяни менше витрачають свою заробітну плату на продукти харчування, однак різноманітність їх їжі невисока й незбалансована за поживністю. Паралельно у селян збільшуються інші витрати, які майже відсутні у міських жителів: на будівництво житла та утримання особистого господарства, без якого життя за даних умов було б просто неможливе.

Висновок

В економічній літературі прийнято розрізняти три основні види особистих доходів населення. Це доходи від праці (заробітна плата), доходи від власності (рента, процент, прибуток) та доходи, що отримані у вигляді соціальної допомоги (пенсія, допомога по безробіттю та ін.).

Заробітна плата, як основна форма прояву доходу від праці, виступає сьогодні найпоширенішим джерелом отримання особистих доходів населення. В країнах із розвинутою економікою на заробітну плату припадає 70-80% національного доходу. Хоча історично плата за виконану роботу є формою отримання доходу відомою ще з часів рабовласницької епохи, свого значення, як одного з основних видів доходів населення, зарплата набуває лише в умовах становлення та розвитку капіталістичного способу виробництва з притаманним йому масовим використанням найманої праці. Поступове зростання питомої ваги заробітної плати в структурі доходів населення з розвитком капіталістичних країн значною мірою пояснюється процесами їх індустріалізації. Зменшення частки сільського населення відбувається на збільшення кількості жителів міст, де відсутня можливість ведення натурального господарства і зарплата часто є єдиним джерелом існування. З іншого боку, чинником, що впливає на зростання питомої ваги зарплати в особистих доходах є підвищення оплати високопродуктивної кваліфікованої праці, яка все більше витискує малопродуктивну кваліфіковану працю у виробництві.

Друге місце, за питомою вагою, у структурі особистих доходів населення займають, в умовах ринкової економіки, доходи від власності. Власники заводів, фабрик, природних ресурсів та значних сум грошей мають можливість отримувати доходи не працюючи. Свій дохід вони отримують надаючи свою власність діючим підприємцям для використання їх у процесі суспільного виробництва. Статистична частка доходів від власності у сукупних доходах суспільства скоротилась у порівнянні з часами рабовласництва, феодалізму та ранніми стадіями капіталізму.

Проте, це не означає, що сучасні власники отримують менші доходи ніж їх попередники. Доходи крупних власників, як і раніше, значно перевищують доходи отримані від праці (навіть висококваліфікованої в останні десятиріччя), процентне співвідношення між доходами від власності та доходами від праці залишається сталим, що свідчить про паралельне зростання по абсолютній величині.

Третій вид особистих доходів населення -- це доходи, що отримані у вигляді соціальної допомоги. Особливістю даного виду доходу є те, що він не пов'язаний ані з виконанням роботи, ані з володінням власністю. Тобто, даний дохід отримують, як правило, особи які не працюють з певних причин та не мають засобів існування. Благодійність має давні корені у людському суспільстві, але тільки в епоху капіталізму вона реалізується на державному рівні та на регулярній основі у вигляді відрахування частини коштів держбюджету на соціальні програми. Загальна тенденція до збільшення кількості соціальних програм та абсолютних розмірів виплачуваємої допомоги у розвинутих країнах свідчить про процес поступової гуманізації суспільних відносин з розвитком людства.

Список використаної літератури:

1. Жеребин В., Романов А. Экономика домашних хозяйств. -- М.: Финансы, 2002.

2. Завіновська Г.Т. Економіка праці / Навч. посіб. -- К.: КНЕУ, 2006.

3. Кваснікова Г.С. Доходи населення та економічний стан держави. // Актуальні проблеми економіки. - 2008. - Ст.4. - С. 53 - 60.

4. Кваснікова Г.С. Стан рівня заробітної плати та посилення стимулюючої функції у мотивації праці. - К., 2008.

5. Крупка М.І. Фінансові методи активної соціальної політики // Фінанси України. -- 2008. -- № 7. -- С 3-13.

6. Лагутін В.Д. Людина і економіка: соціоекономіка: Навч. посіб. -- К., 2006.

7. Лекарь С. Скільки доходів ми одержали // Праця і зарплата. -- 2008. -- № 29. - С. 4 - 8.

8. Мандибура В.О. Рівень життя населення України та проблеми реформування механізмів його регулювання. -- К., 2005.

9. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. -- 2-ге вид. -- К.: Вища шк.: Т-во "Знання", КОО, 2004.

10. Про прожитковий мінімум: Закон України // Урядовий кур'єр. -- 1999. -- 18 серпня. -- С 9.

11. Саввов А. Доходи населення України та їх динаміка. // Формування ринкових відносин в Україні. - 2009. - №2. - С. 121 - 126.

12. Соболевская А. Роль зарплаты в рыночной экономике. // МЭиМО. - 2004. - №12. - С. 49 - 57.