Суспільні блага та теорія суспільного вибору

Вступ

Вся історична практика розвитку ринкової економіки довела факт перманентності існування деяких відтворюваних матеріальних та нематеріальних благ, які або не поставляються ринком, або поставляються ним у недостатній кількості. Основна причина - ринкова неефективність (неспроможність ринку). У той же час ці блага (товари, послуги) являються суспільно необхідними і, більш того, виконують важливі суспільні функції. Такі блага називають суспільними, а забезпечення ними здійснюється особливим чином.

Роль суспільних благ у задоволенні людських потреб зростає разом з соціально-економічним прогресом і разом з тим зростає значення ефективності управління виробництвом цих благ.

З огляду на вище зазначене, актуальність досліджуваної теми не викликає сумнівів.

Найбільш широко суспільні блага у мікроекономічному та макроекономічному аспектах вивчали у своїх дослідженнях П.Самуельсон, Е.Аткінсон, Дж.Стігліц, Р.Піндайк, Д.Рубенфельд, А.Пігу, Г.Менкью. Торкалися цієї теми у своїх роботах і вітчизняні вчені, такі як А.О.Задоя, В.М.Гальперін, А.С.Гальчинський, П.С.Єщенко, С.В. Мочерний та інші.

Органічне відображення проблема суспільних благ знайшла в «теорії суспільного вибору» у працях К.Ерроу, Дж.Б'юкенена, Г.Таллока, М.Олсона, Р.М.Нурєєва.

Об'єктом курсової роботи є суспільні блага та суспільний вибір.

Предметом роботи є мікроекономічне вивчення поняття суспільних благ та теорії суспільного вибору.

Мета даного дослідження - розглянути суспільні блага, проблеми регулювання їх виробництва і споживання та теорію суспільного вибору.

Структурно курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

Розділ I. Суспільні блага та їх характерні риси

У ринковій економіці виробництво і розподіл благ відбуваються з використанням механізму цін. Для виробників і споживачів діє принцип виключення, який означає, що певне благо отримує лише той, хто в змозі та згоден заплатити ціну, яка встановлюється на нього. Інші економічні суб'єкти із процесу усуваються. До того ж виробляються лише ті товари, ціни яких перевищують витрати, тобто виробники намагаються уникнути неефективних виробництв. На ринку окремі економічні суб'єкти приймають самостійні рішення (у відповідності із власними уподобаннями та фінансовими можливостями) про те, якими мають бути обсяг та структура їхньої пропозиції та їхнього попиту на різні блага. Кількість товару, яку економічний суб'єкт може мати у своєму розпорядженні, залежить від його купівельної спроможності.

В умовах ринкової економіки, окрім ринкових (або приватних) благ, на які існує індивідуальне право власності, є так звані “суспільні”, або колективні блага.

Поняття суспільних благ широко використовується в теоретичній та навчальній літературі, але не існує базового визначення суспільного блага. Однак всі автори визнають наявність у суспільних благ двох характерних рис - неконкурентності у споживанні та невинятковості - і не демонструють розбіжностей у відношенні розуміння змісту цих рис, але розходяться у думках відносно того, що є визначальною ознакою суспільного блага, а також того, які характеристики притаманні суспільному благу.

Суспільні блага - це блага, які забезпечують потреби всіх членів суспільства в однаковій мірі (національна оборона, освіта, охорона громадського порядку, наукові дослідження, природоохоронні заходи та ін.).

Суспільні блага мають дві характерні ознаки:

1. Неможливість виключення будь якого об'єкта із споживання (невинятковість). Благо невиняткове, якщо не можуть бути виключені із сфери його споживання. Національна оборона є яскравим прикладом цього. Якщо нація забезпечила систему оборони, всі громадяни користуються її плодами. Маяк також є прикладом невиняткових товарів.

2. Відсутність суперництва у споживанні (неконкурентність). Блага неконкурентні, якщо при будь якому заданому рівні виробництва граничні витрати для додаткового споживання дорівнюють нулю. Наприклад, використання маяка. Коли він вже збудований і введений в дію, додаткове судно нічого не додає до його експлуатаційних витрат. Більшість благ конкурентні в споживанні.

Невиняткові товари не обов'язково загальнонаціональні за характером. Якщо облдержадміністрація проводить програму боротьби із с/г шкідниками, виграють всі фермери і споживачі. А якщо агент продає новий автомобіль одному споживачеві, то він виключає можливість для інших осіб купити саме цей автомобіль - отже, автомобіль є винятковим благом (як і конкурентним).

Деякі блага є винятковими, але неконкурентними. Наприклад, в період незначного руху переїзд через міст неконкурентний, оскільки поява додаткової машини не вплине на швидкість інших автомобілів. Але проїзд на мосту винятковий, оскільки власники моста можуть заборонити ним користуватись.

Низка благ є невинятковою, але конкурентною. Повітря невиняткове, але може бути конкурентним, якщо забруднення атмосфери однією фірмою шкідливо впливають на якість повітря і на здатність інших людей повною мірою користуватися ним.

Суспільні блага, що неконкурентні і невиняткові, дають вигоду людям за нульових граничних витрат - жодна людина не виключається з їх споживання. Класичним прикладом є національна оборона. Система оборони невиняткова, як вже розглядалося, однак вона ще й неконкурентна, оскільки граничні витрати на забезпечення оборони одній додатковій людині дорівнюють нулю.

Суспільні благає є і конкурентні, і виняткові. Національний парк - частина громадськості може бути виключена з користування парком підвищенням плати за вхід і за право розбивати намети. Користування парком також конкурентне (оскільки він може бути переповненим численними відвідувачами), і в'їзд в парк додаткової машини може зменшити вигоди, які отримують інші споживачі.

Таким чином, суспільні блага - це блага, яким властиві такі ознаки:

· неконкурентність;

· неаддитивність (неділимість у споживанні);

· невизначеність кінцевого споживача;

· невизначеність прав власності. [9; 7]

Виробництво суспільних благ потребує значних витрат, адже неможливо знайти жодного стимулу, який спонукав би кожного громадянина купити свою частку, наприклад, оборонного потенціалу країни, гарантувавши надання даного суспільного блага. Отже, необхідне державне вирішення проблеми забезпечення суспільними благами громадян країни. [4; 391]

Слід зауважити, що окрім суспільних благ, існують ще й так звані суспільні «антиблага» - суспільні блага, які рівномірно накладають витрати на групу людей. Це небажані побічні продукти виробництва або споживання: «парниковий» ефект, при якому згорання корисних копалин загрожує глобальною зміною клімату; забруднення повітря, води і ґрунту відходами хімічної промисловості, виробництвом енергії або використанням автомобілів; кислотні дощі; радіоактивні викиди через випробування ядерної зброї; зменшення озонового шару. [1; 166]

Розділ II. Проблеми регулювання виробництва і споживання суспільних благ

Суспільні блага поділяються на "чисті" і "недосконалі". Саме "чисті" блага характеризуються невинятковістю, тобто неможливістю виключення будь-кого із користування даним благом, і неконкурентністю, що означає неможливість перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього. Використання "чистого" блага додатковим споживачем пов'язано з незначними або нульовими граничними витратами. Прикладами таких "чистих" суспільних благ є маяки на узбережжі, світлофори на дорогах.

До "чистих" суспільних благ відносять також фундаментальні наукові дослідження. Вони генерують нові знання для всього людства, тому видатки на отримання наукової інформації також повинні оплачуватись державою. Але нові технології, науково-технічні винаходи, які можна запатентувати, не належать до "чистих" суспільних благ. Вони купуються окремими фірмами, а винахідник має можливість одержувати чималі доходи від продажу своєї розробки. Вчені-теоретики - математики, фізики, економісти, які відкривають нові теореми і закони природи та суспільства, не отримують такої матеріальної винагороди. Одержані нові фундаментальні наукові знання згодом використовуються в багатьох сферах, але точно визначити вигоду суспільства від їх застосування неможливо, як неможливо встановити, яка саме з численних програм наукових досліджень в перспективі може дати максимальну віддачу і для реалізації якої потрібна державна підтримка в першу чергу.

"Недосконалі" блага характеризуються обмеженими можливостями використання. Це зумовлено тим, що можливість користування ними обмежена географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Наприклад, можливість користування послугами пожежної охорони залежить від того, наскільки близько від неї розташована будівля. А можливість користування автотрасою залежить від наявності у людини автомобіля. Крім того, у користуванні "недосконалими" суспільними благами після досягнення певної межі їх можливостей виникають елементи суперництва. Наприклад, число учнів у класі може бути різним, але якщо воно перевищує оптимальне, то якість занять значно знижується.

"Недосконалі" суспільні блага можуть надаватися колективно певним групам споживачів, які мають спільні інтереси. Наприклад, знищення шкідників у сільськогосподарському виробництві може обійтися дешевше, якщо одночасно опилювати з літака ділянки багатьох фермерів.

Особливим різновидом суспільних благ є спільні ресурси. Вони також характеризуються невинятковістю, але викликають суперництво --використання їх однією людиною зменшує можливості споживання інших людей. Основна проблема використання спільних ресурсів полягає у тому, що окремі індивіди занадто інтенсивно використовують доступні їм ресурси, що веде до їх виснаження. Прикладом можуть бути підземні родовища нафти, які знаходяться у приватній власності. Власник може добувати будь-яку кількість нафти, але тоді запаси нафти для власників сусідніх свердловин зменшаться. Якщо власники нафтоносної землі будуть одноосібно приймати рішення щодо обсягів видобутку, то кожен з них отримає прибуток, але для суспільства швидке виснаження нафтових родовищ може мати негативні наслідки. Зрозуміло, що видобуток нафти потрібно регулювати. Тут можуть бути кілька варіантів. Якщо власників небагато, то вони можуть домовитись між собою про спільну діяльність. Але якщо їх дуже багато, і досягти спільного приватного рішення про обсяги видобутку неможливо, то регулювання обсягу видобутку повинен забезпечити безпосередньо уряд.

До спільних ресурсів також відноситься тваринний світ (дикі лісові тварини, риби в океанах і морях та ін.). Тваринний світ кожної країни перебуває під охороною законів держави. Уряд встановлює плату за риболовлю та мисливство, обмежує тривалість риболовного і мисливського сезонів. Але велика кількість браконьєрів ускладнює проблему охорони. Найменш регульованим спільним ресурсом є океан. Регулювання використання його ресурсів вимагає міжнародного співробітництва, оскільки багато країн світу мають вихід до океану. Крім того, величезні простори океану роблять практично неможливим контроль за виконанням навіть вже досягнутих угод.

Держава, як правило, бере на себе забезпечення громадян "чистими" благами. Ринок не може забезпечити споживачів цими благами, оскільки неможливо визначити обсяг попиту на них. Споживачі "чистих" благ користуються ними безоплатно, тому їх потреби не проявляються на поверхні ринкової економіки у вигляді попиту. Для кожного конкретного індивіда проблеми попиту в даному випадку не існує як такої. З іншого боку, виробництво таких благ вимагає значних витрат ресурсів.

Тому уряд, який бере на себе виробництво суспільних благ, стикається з двома проблемами:

* як визначити оптимальну кількість суспільного блага;

* як оцінити вигоди і витрати від реалізації того чи іншого проекту виробництва суспільних благ. [4; 392]

Економісти пропонують визначати оптимальний для суспільства обсяг виробництва суспільного блага за допомогою так званих "фантомних" кривих попиту (псевдокривих). Принцип побудови цих кривих діаметрально протилежний побудові кривих ринкового попиту для товарів індивідуального споживання. Щоб визначити обсяг сукупного ринкового попиту на товар індивідуального споживання треба, як відомо, скласти обсяги індивідуального попиту кожного покупця за кожної можливої ціни (горизонтальна сума). Щоб отримати гіпотетичну криву попиту на суспільне благо, потрібно визначити вертикальну суму, - скласти ціни, які всі споживачі готові заплатити за останню одиницю даного товару за всіх можливих обсягів попиту на нього.

При цьому використовуємо закон спадної граничної корисності, тобто припускаємо, що кожна додаткова одиниця суспільного блага приносить менше корисності, ніж попередня.

Покажемо побудову кривої попиту на суспільне благо на прикладі. Для спрощення припустимо, що попит пред'являється з боку лише двох громадян

А і Б (табл.1).

Таблиця 1.

Хоча вони можуть користуватись цим благом безоплатно і не можуть перешкодити один одному споживати його у будь-якій кількості, кожен зі споживачів має власну оцінку граничної цінності кожної одиниці блага, згідно з якою визначає, скільки він міг би заплати за неї.

Громадянин А згоден за першу

одиницю блага заплатити 5 грн., а гро-

мадянин Б - лише 4 грн. Отже, колек-

тивна ціна першої одиниці становить 9

грн. Так само визначаємо, що колекти-

вна ціна другої одиниці блага стано-

вить: 4 (А) +3 (Б) =7 грн. Третьої, від-

повідно, - 5 грн., і т.д.

Тепер за цими даними можемо

побудувати криву колективного попиту.

Графік а) ілюструє попит громадянина

А , графік б) - попит споживача Б, а

графік в) - суспільний попит. Якщо на

цьому останньому графіку побудуємо

криву пропонування суспільного блага

S C, то перетин кривих D C, і S C, визна-

чить рівноважний обсяг його виробництва: Q=3. Цей обсяг є оптимальним, оскільки для нього гранична вигода громадян дорівнює граничним витратам суспільства на виробництво даного блага.

Крива попиту на суспільне благо є типовою спадною, що пояснюється законом спадної граничної корисності. Крива пропонування S C відображає граничні витрати виробництва у корокостроковому періоді, де діє закон спадної віддачі, тому має висхідний характер. Поза точкою рівноваги граничні витрати не співпадають з граничними вигодами громадян, які проявляються в колективній оцінці блага.

Оптимізація виробництва суспільних благ здійснюється за тим же правилом, що і вибір обсягу випуску для окремої фірми: MR = МС . А для визначення видатків, необхідних для максимізації прибутку, використовується правило MRP = МЕ , тобто порівнюються гранична доходність ресурсу і граничні видатки, необхідні для залучення його у виробництво.

Аналіз витрат і вигод, пов'язаних з виробництвом суспільних благ, ускладнюється тим, що залучення додаткових ресурсів для реалізації певного державного проекту приносить додаткове задоволення потреб громадян у суспільних благах, але в той же час зменшує обсяги ресурсів для виробництва товарів індивідуального споживання, що вважається втратами для громадян. Зважаючи на це, можна визначити, до якої межі слід розширювати державну програму надання суспільних благ. Якщо вигоди від додаткового виробництва суспільних благ перевищують втрати від скорочення виробництва товарів індивідуального споживання, то програму варто реалізовувати, і навпаки.

Деякі програми суспільних благ приносять пряму вигоду, яку можна визначити як зменшення шкоди (будівництво дамб проти повені, очисних споруд, шосейних доріг). Але у багатьох випадках загальні вигоди підрахувати досить важко. Наприклад, будівництво нової дороги може принести вигоду у вигляді розширення ринків, посилення конкуренції, поглиблення спеціалізації для даного району і підвищення ефективності економіки в цілому. Крім того, створюються нові робочі місця, що дає можливість підвищити рівень зайнятості та рівень життя. Але з іншого боку, відчуження землі від сільськогосподарського виробництва, додаткове забруднення довкілля через посилення інтенсивності транспортного руху викликають значні побічні витрати, які додаються до прямих витрат на спорудження дороги і купівлю землі.

Автомобільні дороги можуть бути як суспільним благом, так і приватним.У будь-якому випадку проблемою стає перевантаженість доріг. Тоді користування цим благом викликає негативний зовнішній ефект. Уряд може застосувати кілька методів вирішення цієї проблеми. По-перше, ввести плату за проїзд, можливо, диференційовану по годинах, щоб зняти особливу напругу в години "пік". По-друге, можна підвищити податок на продаж бензину, але це недосконале рішення, тому що спочатку зменшиться загальна кількість поїздок, а згодом споживачі переключать попит на більш економні малолітражні автомобілі. Прикладом вдалого вирішення проблеми перевантаження магістральних шляхів служить Сінгапур, де була введена плата за проїзд центральними вулицями міста, диференційована за годинами дня і рівнем забруднення. Запроваджені спеціальні картки, які визначають інтенсивність використання автомобіля: дорожчі картки дозволяють їздити у будь-який час, дешевші -- тільки у вихідний день. Сінгапур -- єдине на землі місто, де не існує проблеми перевантаженості доріг і забруднення, пов'язаного з автомобілями. А встановлення плати за проїзд автомагістралями дозволило знизити інші міські податки [4; 392].

Теоретично зменшення державних витрат не завжди може означати економію ресурсів. Для визначення реального результату потрібен аналіз вигод і витрат альтернативних програм. Здебільшого економія на державних видатках означає перерозподіл ресурсів між державним і приватним секторами економіки доти, доки не можна буде одержати додаткову вигоду від подальшого перерозподілу. Суспільні блага не обов'язково виробляються лише у державному секторі. Держава може визначити обсяг потрібних благ і передати замовлення на їх виробництво приватним фірмам-підрядникам. Основна проблема - знайти кошти для забезпечення такого виробництва.

Розділ III. Теорія суспільного вибору

Суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. У кожній країні рішення про реалізацію того чи іншого проекту виробництва суспільних благ приймається за різними моделями. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі: модель прямої демократії і модель представницької демократії.

Визнаним теоретиком і методологом суспільного вибору є видатний і впливовий у світі економіст -- американський професор Джеймс Б'юкенен. У 1986 р. йому було присуджено Нобелівську премію за розвиток конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень.

Теорія суспільного вибору (ТСВ) - це теорія, яка вивчає різні способи та методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. [6; 449]

ТСВ ґрунтується на наступних методологічних засадах.

По-перше, ТСВ вивчає методи і способи, за допомогою яких люди використовують державні установи у своїх власних інтересах. Адже у процесі прийняття політичних рішень неминуче враховуються особисті інтереси законодавців.

По-друге, ТСВ базується на концепції "економічної людини ", яка передбачає, що поведінка індивіда є раціональною. Це означає, що всі -- від простого виборця до президента -- керуються під час прийняття рішень правилом порівняння граничної вигоди та граничних витрат. У жартівливій формі відображено ідею теоретиків суспільного вибору: державна посадова особа так само, як інші суб'єкти ринкової економіки, прагне зрівняти свої граничні витрати (МС) і граничні вигоди (МК).

По-третє, ТСВ розглядає політику як процес обміну голосами і передвиборними обіцянками. Політика -- це складний інституційний процес, на основі якого люди обирають різні альтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями,-- так само, як вони на ринку вибирають товар, керуючись лише власними уподобаннями. Це положення передає суть "методологічного індивідуалізму" Дж. Б'юкенена і школи суспільного вибору.

На політичному ринку існує конкуренція між людьми за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місце в ієрархії управління. Тут діють три основні фігури: виборці, депутати і чиновники. Відтак, по-четверте, сферами аналізу ТСВ є виборчий процес, діяльність депутатів і бюрократів, політичне регулювання та конституційна економіка.

ТСВ вказує на істотні відмінності між ринковим і політичним обміном. Вони полягають передусім у меті, якої прагнуть учасники цих процесів. Учасників ринкового обміну в кінцевому підсумку об'єднує однакова мета - збагачення і покращення свого добробуту. Така спільність завдань сприяє укладанню взаємовигідних контрактів на ринку. В політичному процесі (обміні) всі його учасники мають різну мету, оскільки в них різні політичні погляди та переконання. Це і приводить до формування численних політичних партій.

По-п'яте, американський вчений Парсонс стверджує, що влада -- це засіб обміну, торгівлі, символ вартості, який використовується задля досягнення окреслених завдань. Звідси випливає, що не тільки влада є товаром, а й політичні відносини загалом є ринком влади. Прихильники ринкового тлумачення влади уявляють її як форму раціональної організації людських прагнень. Тут панує активна конкуренція, що демонструє ділову компетентність, підприємливість, намагання просунутися в суспільній ієрархії нагору, силу волі тощо. Ринок влади, як і будь-який інший ринок, не вільний від розгулу пристрастей, демагогії тощо.

Пряма демократія -- це така політична система, за якої кожний громадянин має право особисто висловлювати свою думку і голосувати за будь-яке конкретне питання. Пряма демократія характерна для роботи клубів, творчих спілок, партійних з'їздів, зборів трудових колективів тощо).

У масштабах, наприклад, нашої країни пряма демократія проявляється у виборах депутатів Верховної Ради або Президента, у проведенні референдумів. При цьому першочергова увага приділяється регламенту роботи. Адже від принципу голосування (одностайність, проста більшість, кваліфікаційна більшість тощо) залежить результат. Тому представників ТСВ цікавить основа -- конституційний вибір, тобто правила вибору регламенту. Саме від них залежить розвиток демократії.

Модель медіанного виборця характеризує властиву прямій демократії тенденцію, згідно з якою прийняття рішень здійснюється відповідно до інтересів виборця-центриста (людини, яка займає місце в середині шкали інтересів певного суспільства). Вирішення питань на користь виборця-центриста має свої плюси й мінуси. З одного боку, воно утримує суспільство від прийняття однобічних рішень, від крайнощів. Із іншого - воно далеко не завжди гарантує прийняття оптимального рішення.

Навіть в умовах прямої демократії, коли рішення приймаються простою більшістю голосів, можливим є вибір на користь економічно неефективного результату (наприклад, недовиробництво або надвиробництво матеріальних благ).

У рамках прямої демократії всі рішення співтовариства мають тенденцію відповідати інтересам медіанного виборця, що часто не завжди економічно доцільно.

В умовах представницької демократії процес голосування ускладнюється. На відміну від особистого суспільний вибір здійснюється через певні проміжки часу і обмежений певним колом претендентів, кожний з яких пропонує свій пакет програм.

Останнє означає, що виборець позбавлений можливості вибирати декількох депутатів: одного -- для вирішення проблем корупції, другого -- для подолання інфляції, третього -- для боротьби зі злочинністю і т.д. Він змушений вибрати одного депутата, позиція якого з конкретних питань не повністю збігається з його поглядами. Тому виборець змушений із багатьох бід вибирати меншу.

Ускладнюється і процедура голосування. Виборче право може зумовлюватися майновим цензом або цензом осілості. Для вибору кандидата може вимагатися відносна або абсолютна більшість.

Виборці повинні володіти певною інформацією про майбутні вибори. Інформація не має альтернативної вартості. Для її отримання потрібні і час, і гроші. Не всі виборці можуть дозволити собі значні витрати, пов'язані з отриманням необхідної інформації про майбутні вибори. Більшість виборців є раціональними і намагаються мінімізувати свої витрати.

Які ж фактори формують думку виборців?

Як показали вибори до Верховної Ради України у 2006р., на думку виборців найбільший вплив мають засоби масової інформації і передусім ТБ. Однак деякі виборці покладалися на власну думку або на поради знайомих і родичів. Багато виборців просто не брали участі в політичному процесі. Таке явище в ТСВ називається раціональним незнанням. Існує своєрідний ефект порога -- це мінімальне значення вигоди, нижче якого виборець намагається уникнути виконання свого громадянського обов'язку. Отже, якщо виборець не голосує, то він демонструє раціональне незнання.

Представницька демократія має перевагу: використовує вигоди суспільного поділу праці, і обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з окремих питань. Разом із тим така демократія має недолік: прийняте рішення може не відповідати інтересам більшості населення.

Крім того, представницька демократія створює умови для появи лобізму.

Як уже зазначалося, вплив виборця на свого депутата пов'язаний із витратами (листи, телеграми, факси, дзвінки тощо). Раціональний виборець має порівнювати свої граничні вигоди від такого впливу з граничними витратами. Як правило, граничні витрати значно перевищують граничні вигоди. Тому бажання рядового виборця впливати на депутата є мінімальним.

Зовсім інші інтереси у виборців, які концентрують увагу на певних питаннях (виробництво цукру, нафти, газу, алкоголю, державні замовлення, експортно-імпортні квоти тощо). Це групи людей з особливими інтересами, і вони намагаються підтримувати постійний зв'язок з представниками влади. Щоб вплинути на депутатів, вони використовують засоби масової інформації, організовують мітинги, демонстрації, створюють спеціальні агентства тощо.

Способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідного для обмеженої групи виборців політичного рішення називають лобізмом.

У повсякденній діяльності депутати прагнуть підвищити свою популярність методом логролінгу. Логролінг -- це практика взаємної підтримки шляхом "торгівлі голосами".

Кожний депутат вибирає важливі для його виборців питання і намагається здобути необхідну підтримку інших депутатів. А підтримку у своїх питаннях депутат "купує" в обмін на свій голос у захист проектів колег.

Одним із напрямів ТСВ є економіка бюрократії. Законодавчі органи створюють виконавчі, а ті, в свою чергу, -- широкий апарат для виконання різноманітних функцій держави.

Бюрократія розвивається як ієрархічна структура всередині держави. Вона певною мірою стабілізує суспільство, допомагає зберегти наступність у керівництві, "остудити" гарячі голови.

Бюрократія -- це система фактичної влади, заснованої на сукупності формальних і неформальних зв'язків чиновників і суспільства.

Суть бюрократії полягає в заміні інтересів суспільства вузько груповими інтересами управлінського прошарку. Бюрократія -- це особлива форма професійного управління, якій притаманні п'ять основних принципів: відокремлення влади від білості населення; підміна суспільних інтересів груповими; груповий ієрархічний лад; розростання представницьких установ; формалізація управління. Поняття "бюрократизм" використовується у літературі для позначення сукупності таких явищ:

різні дефекти в системі управління через низький професійний рівень зайнятих у ній працівників;

індивідуальна некоректність у зв'язку з низьким культурним рівнем чиновників;

* відстоювання свого "особистого" інтересу, який протиставлений суспільству.

Що стимулює бюрократів діяти неефективно?

По-перше, відсутність конкуренції. Якщо існує конкуренція, то інший бюрократ може запропонувати надати послугу з меншими витратами.

По-друге, технологія надання послуг може бути настільки незрозумілою, що важко визначити, ефективно чи ні діє бюрократ.

По-третє, коли бюрократи конкурують один з одним, вони прагнуть зменшити витрати. Але коли програму запущено, то є можливість отримати додаткові кошти для її завершення.

По-четверте, бюрократ не зацікавлений виконувати роботу з меншими витратами. Якщо б він зекономив ресурси, то на наступний рік міг би отримати урізаний бюджет. Не випадково в останні місяці фінансового року бюрократія активно витрачає кошти.

Хоча оплата праці бюрократів не тісно пов'язана з їхньою роботою, але в довгостроковому періоді просування по службі залежить від успішної діяльності.

Чому уряд прагне зберегти контроль над значною частиною економіки? Відповідь, яку можна знайти в кожному підручнику з "економіксу", така: ця частина економіки, як правило, перебуває в руках монополій або олігополій, від зловживань яких споживачі мають бути захищені. Однак теорія суспільного вибору дає інше пояснення: бізнес не відкидає державного регулювання, а прагне до нього, але тільки до такого, яке захищає його від ризиків динамічної конкуренції. Лобі як раз і підтримується діловим світом для такого регулювання.

Представники бізнесу мають потужний стимул обирати різноманітні, в тому числі теоретичні, докази для отримання пільг. Економісти також мають можливість прорекламувати свої експертні дослідження на сторінках різних видань. У свою чергу державні службовці переконані, що мають право на поступки бізнесу, якщо громадськість не висловлює помітного протесту проти таких дій.

На основі сказаного виникає простий висновок: контрольовані постійно мають зв'язки з контролерами. Члени різних державних комісій виходять із приватного сектора, в який і повертаються по закінченні терміну свого мандата. Таким чином, ділові стосунки стають інструментом бізнесу.

Демократичні інститути -- відома гарантія проти свавілля влади, але вони не завжди нейтральні. В західних країнах депутати лобіюють інтереси своїх суспільних груп, вимагаючи спеціальних привілеїв, субсидій і податкових пільг або такого регулювання ринку й виробництва, щоб не пустити нових конкурентів у свою сферу.

Такі переваги настільки вигідні для деяких груп, що в боротьбі за них люди готові витратити масу енергії. Громадськість майже ніколи не чинить опір цьому, бо потурання групам інтересів для пересічного громадянина означають лише незначне, інколи майже непомітне підвищення податків. Але в результаті нескінченних поступок різним групам уряди здатні інколи підняти податкові ставки так високо, що у людей зникає стимул до підприємництва.

Прихильники ТСВ вважають, що умовою ефективної боротьби з бюрократією є приватизація, її змістом -- розвиток м'якої інфраструктури, а кінцевою метою -- створення конституційної економіки. Поняття "м'яка інфраструктура" означає розширення економічних прав людини (посилення прав власності, чесність і відповідальність за виконання контрактів, терпимість до інакомислення, гарантії прав меншості тощо) і обмеження сфер діяльності держави.

Внеском ТСВ у науку є концепція політико-економічного циклу. Політико-економічний цикл -- це цикл економічної та політичної активності уряду між виборами. Діяльність уряду між виборами підпорядкована певним закономірностям. Цю діяльність можна схематично описати так. Після виборів здійснюються заходи, спрямовані на зміну мети або масштабів діяльності попереднього уряду. Ці заходи особливо радикальні, якщо до влади приходять партії, які до цього були в опозиції.

ЕАУ

А

Нам уже відомо, що ринок має істотні недоліки. Однак можливі суттєві недоліки і в роботі уряду. В економічній теорії існує поняття "фіаско уряду". Фіаско, або провали, уряду (держави) -- це випадки, коли держава не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. До фіаско держави можуть призвести: недостатність контролю над бюрократією, недосконалість політичного процесу (лобізм, раціональне незнання, логролінг, пошук політичної ренти, політико-діловий цикл та ін.), обмеженість необхідної для прийняття рішень інформації тощо.

Прийняття законів і контроль за їх виконанням -- це різні функції. Якщо виборчий орган буде мати право змінювати закони, то він рано чи пізно зробить усе можливе, щоб зміцнити і розширити свою владу. Безоплатна роздача суспільних благ окремим категоріям населення, пільг групам з особливими інтересами стає умовою переобрання, інструментом купівлі підтримки більшості, тобто політичною необхідністю.

Збереження влади будь-якою ціною перетворюється в мету, а витрачання суспільних благ -- у засіб її досягнення. Така тенденція приховує у собі небезпеку переродження демократії.

Висновки

Взагалі питання про суспільні блага та суспільний дуже філософське та потребує багато роздумів та суперечок. В даній роботі було здійснено спробу описати найважливіші моменти цього питання у мікроекономічному аспекті.

Отже, суспільне благо - це благо, вигода від використання якого розподіляється на кожного члена суспільства, незалежно від бажання або небажання індивідуума придбавати дане благо. Приватне благо, навпаки, розподіляється серед індивідуумів в залежності від їх можливості і бажання його придбати і приносить вигоду тільки людині, яка його придбала. Забезпеченням і розподілом першого займається держава, другого - ринок.

Суспільні блага - це блага, витрати на додаткове використання яких ще однією людиною дорівнюють нулеві і використання яких не можна обмежити. Суспільним благом не є приватні блага - ті, які можна розділити і передати тільки конкретній людині. Щодо попиту на суспільні блага, то саме він визначає сукупну суспільну потребу в благах, яка найчастіше зумовлена платоспроможністю і виражена у грошовій формі.

Таким чином, основним ознаками суспільних благ є: неконкурентність; неаддитивність (неділимість у споживанні); невизначеність кінцевого споживача; невизначеність прав власності.

Таким чином, у ситуацiях iз суспiльними благами чисто ринковi механiзми неспроможнi. Суспiльнi блага або взагалi не виробляються, або виробляються у недостатній кiлькостi. Тому суспiльнi блага, зазвичай, виробляються за участю держави за рахунок оподаткування їх споживачiв.

У процесі дослідження з'ясовано, що суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. У кожній країні рішення про реалізацію того чи іншого проекту виробництва суспільних благ приймається за різними моделями. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі: модель прямої демократії і модель представницької демократії.

Список використаної літератури

1. Вечканов Г.С., Вечканова Г.Р. Микроэкономика. - 8-е изд., изм. - СПб.: Издательство "Питер", 2010. - 209 с.

2. Гальперин В.М., Игнатьев С.М., Моргунов В.И. Микроэкономика : В 2-х т. / Общая редакция В. М. Гальперина. - СПб. : Экономическая школа. 2006. - Т.1. - 352 с.

3. Дзюбик, С. Д. Основи економічної теорії: посібник / С. Дзюбик, О.Ривак. - К.: Основа, 1994. - 335 с.

4. Косік А.Ф. Мікроекономіка: Навч. посібник для вузів/ А. Ф. Косік, Г. Е. Гронтковська. -2-ге вид., доп. і дороб.. -К.: Центр учбової літератури, 2008.-438 c.

5. Мочерний С.В. Економічна теорія. Посібник для студентів вузів. - К.: Академія, 2002. - 653 с.

6. Нуреев Р.М. Курс микроэкономики: учебник для вузов. - 2-е изд., изм. - М.: Издательство НОРМА, 2002. - 272 с.

7. Олсон Мансур. Логика коллективных действий. Общественные блага и теория групп. Пер. с англ. - М.: ФЭИ, 1995 - 174 с.

8. Семюельсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. Пер. з англ. - К.: Основи, 1998. - 676 с.

9. Убогонова М.В. Общественные блага в системе экономических объектов современной рыночной экономики. // Известия Санкт-Петербургского университета экономики и финансов. - 2007. - №2 (50).