Культура та побут населення України

Реферат з української

та світової культури:

Культура та побут населення України.

Київ 1996 р.

План.

Вступ.

1. Поселення та житло.

2. Народний одяг.

3. Харчування.

4. Побут і звичаї.

5. Сім’я.

Висновок.

Вступ.

За часів відродження української культури необхідним є і знання тих

звичаїв і культурних досягнень, що мали місце мимнулих століть. Органічно

розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її

важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих

випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної

незалежності України.

Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору

загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе

на перекресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому

континенті.

В межах реферату неможливо розглянути всі аспекти розвитку української

культури протягом навіть останнього тисячоліття, але деякі елементи

культури можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.

1. Поселення та житло.

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому

основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи

природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі

біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної

України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися

землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи

житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття.

Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа

— дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх

умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно,

на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало

вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною

системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На

півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під

керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.

Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України

сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до

хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю

відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне

приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в

глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Житло жителя України було двокамерним — складалося з опалюваної хати,

та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна,

погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами,

почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи.

Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні,

хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней.

Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати

на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів

залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи

конструкції стін — зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка,

переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною,

перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося

каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже

рідко.

2. Народний одяг.

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і

вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших

культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак.

Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася

навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких

штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні

інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух,

восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті

шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи.

Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював

розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця.

Бороди носили літні чоловіки.

Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха

(взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні

жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою

або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям

були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.

У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа.

Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні

свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у

жінок.

3. Харчування.

До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що

включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства).

Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою

допоміжні засоби здобуття їжі.

Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося

під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі,

мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується

кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.

Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З

XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох

регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун і диня. З

приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука,

груші, сливи, вишні, смородина.

Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней,

овець на м’ясо, птиці.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито,

пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки,

ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти.

Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не

тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання.

Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно

забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували

свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної

обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.

З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили

овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково

переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і

ряжанку.

Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування.

Рибу солили або в’ялили.

Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з

рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші

виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці.

Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний

крупник.

Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб

переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням

селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині

домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну,

кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові

розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з

додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька

годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному

листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень,

найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і

правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері

відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці.

З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ

готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX

столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у

будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією.

Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки.

Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на

сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк,

петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану.

Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко

свіже і кисле, в Карпатах — бринза.

Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав.

Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.

Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай.

Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

4. Побут і звичаї.

Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності

— належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община

називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес

був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила

своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала

до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом

зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського

землеволодіння — громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні

переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при

несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і

передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси,

водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем,

базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель.

Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.

Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили

пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по

черзі давали пастуху одноденний харч.

Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири

пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки

землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди

працювали по черзі один за одного.

Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої

вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники

духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не “в церкву” а “під

церкву”, тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом

була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі

укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем.

Статевікова диференціяція в селі була чітко визначена. Вона регулювала

розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував

патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних оргнів громади.

У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався

ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою

була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими.

Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і

танці, а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.

Календарні свята та обряди. Календар свят визначався аграрним устроєм

життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку

оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був

названий місцевий храм.

Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення (21 листопада).

На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі — це

приносило негаразди.

Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов

би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили

про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на

Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання

дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося

багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям

вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили

по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що

отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі

собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка

символізувала кругообіг часу.

На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали

Масляницю— прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували

горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що

не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку

та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси,

готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися

триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні

всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня

вшановували памть померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж

несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали

милостиню «за упокій душі».

Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими

святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково

прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами

розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них

стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала

багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від

відьом.

Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці

робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували.

З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят

аграрної культури українців.

5. Сім’я.

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а

об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти.

Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу

відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих

районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна

українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою

не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив

здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила

існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з

дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX

століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій

батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг,

білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).

Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки

консервативною була система землеволодіння та землекористування. При

консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в

договорі йшлося не про любов молодих, а про “поле”, яке належало батькам.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між

багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в

нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю

жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три

його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому

випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в

сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку

громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя

запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять.

Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним

після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ,

згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.

Українська сім’я після одруження ділилася — оженившись, син ішов з

дому і будував власний. Але для допомоги батькам один з синів ззалишався

допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі —

молодший. Інколи (коли у батька не було синів) залишалися і дочки. В разі

передачі спадщини за договором (зараз він називається “договір довічного

утримання”) батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг

обов’язків та долю в спадщині.

Висновок.

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважав на початку

написання роботи, і на превеликий жаль, значний його обсяг не вдалося

вмістити в рамки цього реферату. Але, на мій погляд, викладений матеріал

дає деяке поняття про життя та про громадський устрій українців-селян

останні 500 років. Також дається маленький календар свят з описами, що за

сучасної практики святкування народних свят допомагає розуміти витоки та

зміст того чи іншого свята.

Література:

1. О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991

2. Ф.Вовк. Этнографические особенности украинского народа.

3. В.Горленко. Нариси з історії української етнографії.

4. О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.

5. Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.