Рівненщина в контексті історичного краєзнавства

План

• Вступ
• 1. Історичне краєзнавство - комплексна наука про історію розвитку суспільства в певній місцевості
• 1.1 Предмет історичного краєзнавства
• 1.2 Проблематика історичного краєзнавства
• 1.3 Методи історико-краєзнавчих досліджень
• 1.4 Джерельна база історичного краєзнавства
• 1.5 Роль історичного краєзнавства у патріотичному вихованні
• 2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства
• 2.1 Дослідження історії Рівненщини - складова частина волинієзнавства
• 2.2 Історія та сучасність Рівненщини
• 2.3 Історія Рівного
• 2.4 Остріг та Дубно - історичні міста Рівненщини
• 2.5 Історія села Борове Зарічненського району Рівненської обл.
• 2.6 Відомі діячі науки, освіти, культури Рівненщини
• 3. Рівненщина в краєзнавчих дослідженнях
• 3.1 Історія розвитку краєзнавства на Волині
• 3.2 Перспективи програми дослідження історії міст і сіл України, в тому числі Рівненщини
• Висновок
• Література

В розбудові Української держави постає чергове завдання: формування національної самосвідомості та історичної пам'яті українського народу. В його реалізації велика роль належить скарбниці пам'яті народної - історичному краєзнавству.

В 1990 році в Україні була створена Всеукраїнська спілка краєзнавців, як спадкоємниця Українського комітету краєзнавства, що діяв в 20-30-і роки ХХ століття. Її оновленню сприяли Національна академія наук України, Інститут історії НАН України, Український фонд культури, Міністерство культури і освіти.

Члени спілки брали найдійовішу участь у громадсько-політичних процесах спрямованих на проголошення суверенітету і державної незалежності України.

Важливе значення для розгортання краєзнавчого руху в 70-80-х роках ХХ століття мало залучення громадських дослідників рідного краю до роботи над випуском "Історії міст і сіл УРСР" у 26 томах. Загальний обсяг цієї праці становив 2360 авторських аркушів, у томах вміщено 1340 статей з історії обласних і районних центрів та інших найбільш значних населених пунктів, 8319 статей про селища міського типу і центри сільських рад, вміщено понад 9 тисяч ілюстрацій.

В добу незалежності України відбувся бурхливий розвиток історичного краєзнавства. Краєзнавчий рух носить демократичний характер, адже в краєзнавчих дослідженнях беруть участь представники різних верств населення, різної фахової підготовки.

Вчені та аматори - краєзнавці - зробили чималий внесок у вивчення історії України, її окремих регіонів, міст і сіл.

Краєзнавство - творчо-пошукова діяльність, пізнання історії і природи, матеріальної і духовної культури певної території (краю), сума добутих знань та їх популяризація серед населення. Воно є невід'ємною складовою національної культури та українознавства і переймає усе наше суспільне й особисте життя. Ним як скарбницею знань про рідний край користуються в своїй повсякденній діяльності працівники, спеціалісти різних галузей.

Краєзнавство як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних і природничих наук, постачальник "місцевих фактів" для узагальнення у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області.

У визначенні самого терміна "краєзнавство" наріжним поняттям є "край". "Українська Радянська енциклопедія" дає таке "краєзнавство" - всебічне вивчення частини (області, району, міста тощо) переважно місцевим населенням. Особливим завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, навчальною і практичною метою.

"Енциклопедія українознавства" розрізняє два розуміння краєзнавства - у широкому і вузькому значеннях. У широкому - це "сукупність інформації про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо (тобто краєзнавства)".

У вужчому значенні, краєзнавством називається "вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звичайно, місцевими силами". Таке розуміння вироблялось в Україні впродовж XX століття.

Предметом історичного краєзнавства є вивчення загальних закономірностей та конкретних особливостей історичного та культурного розвитку певного населеного пункту, історико-географічного регіону, адміністративно-територіальної одиниці

В 1254-1255 рр. руське військо на чолі з галицько-волинським князем Данилом Романовичем перейшло в наступ проти татарського воєводи Куремси і визволило землі до Південного Бугу, Тетереву, Случі. Але з Золотої орди замість Куремси був присланий новий воєвода Бурундай з великим військом. 1259 року територія Рівненщини знову опинилася під владою татар.

Перебуваючи під гнітом монголо-татарських завойовників, народні маси мусили виконувати різні тяжкі повинності, сплачувати ханським наглядачам поплужне (данина від плуга), ямне (повинність підводами), кормове (утримання татарських наглядачів) та ін. У зв'язку з тим, що завойовники дуже поруйнували міста, на Рівненщині занепало ремісниче виробництво. Населення краю не раз піднімалось на боротьбу проти іноземних загарбників.

Галицько-Волинське князівство, ослаблене внаслідок монголо-татарських нападів, втратило свою незалежність і в 1340 році було захоплене Литвою. В другій половині ХІV ст. між Литвою і Польщею за галицько-волинські землі тривала майже тридцятирічна боротьба. Щоб залучити на свій бік українських феодалів, великі литовські князі надавали їм жалувані грамоти на володіння землею, угіддями й селянами. Особливо виросли феодальні володіння магната Ф.Д.Острозького, якому великий князь литовський і польський король Владислав ІІ Ягайло в 1386 році дав намісництво в Луцьку та населені пункти Корець, Заславль, Хлапотин, Іванів, Хребтовичі, Красне, Крупу, а великий литовський князь Вітовт у 1396 році подарував Радосілки, Межиричі, Ставки, Городницю та інші села. Князь Острозький із своїм загоном брав активну участь у Грюндвальській битві (1410 р.) і в гуситських війнах.

Впродовж ХV ст. триває процес зростання феодального землеволодіння. Зокрема, литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами, які були видані в Острозі, Луцьку й Житомирі, роздавав села своїм прибічникам. У жалуваних грамотах він вказував, щоб "ці села держати вічно, непорушимо, з усім, що до цих сіл належить: з полями, з сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставами, з ловищами, і з звірами, і з потоками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками і прибутками."

Після смерті Свидригайла в 1452 році Волинське князівство було остаточно ліквідоване, і Волинь стала складовою частиною Литовського великого князівства.

Завдяки розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Волині у ХV-ХVІ ст. посилюються товарно-грошові відносини, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Територією сучасної області в середні віки пролягали торговельні шляхи із Львова через Броди, Радзивилів, Дубно, Острог, Гощу, Корець, Житомир до Києва, з Києва через Корець, Острог, Дубно, Луцьк на Польщу. Купці з Рівненщини їздили на ярмарки до Луцька. Предметами торгівлі були різні ремісничі вироби, худоба, шкіра, одяг, зброя, взуття, вина, хутра. По річці Горині плавали невеликі судна, на яких місцеві купці вивозили товари до Польщі та Балтійських портів.

Розвиток торгівлі й ремесла відбився на зростанні волинських міст. На географічній карті Європи, складеній в 1554 році фламандським картографом Г.Меркатором, позначено 29 населених пунктів Волині, в т.ч. Боремель, Вільгір, Дубровиця, Дорогобуж, Дубно, Клевань, Корець, Острог, Рівне, Степань. Ці та інші західноукраїнські міста були відомі російським купцям та дипломатам і згадуються в документах про переговори дипломатів Івана ІІІ та Івана ІV з польсько-литовськими послами про повернення Московській державі захоплених литовськими та польськими магнатами земель "скони руських государем".

Після підписання Люблінської унії у 1569 році більша частина населених пунктів краю ввійшла до Луцького повіту (міста Білів, Гоща, Дубно, Дорогобуж, Корець, Клевань, Острог, Межиричі, Острожець, Рівне, Тучин), частина - Кременецького повіту (міста Козин, Крупець, Радзивилів) Речі Посполитої. До цих повітів належало також понад 500 сіл краю.

Майже всі поселення належали феодалам. Частина з ним становила власність Дорогобузького, Дерманського, Степанського монастирів, Києво-Печерської лаври (села Обарів, Городок в районі Рівного).

Населення краю займалося сільським господарством, передусім землеробством. Кожне господарство (дим) користувалося волокою - ділянкою землі, яка мала 30 моргів. На одну волоку або лан припадало близько 18 чоловік сільського населення. Були в селах ще городники (володіли лише присадибними ділянками), халупники чи комірники (крім власної хати, нічого не мали) і підсусідки, що жили в чужих хатах. Кілька димів (3-8) складали дворище, а з дворищ утворювалися села. Вирощували жито, овес, ячмінь. Населення ще займалося лісними промислами, рибальством, бджільництвом, мисливством.

Впродовж ХVІ - першої половини ХVІІ ст. на Рівненщині відбувався дальший розвиток ремесла. В сільській місцевості поширюються ткацтво, гончарство, бондарство, в містах - виробництво сукон, ковдр, зброї, сільськогосподарських знарядь праці. Острог славився ювелірами, Дубно - зброярами, Степань - майстрами музичних інструментів. Ремісники у містах об'єднувалися в цехи. На території краю зароджуються підприємства, які були пов'язані з фільварковим господарством. Це - поташні (Клевань, Тучин, район Полісся, Межиричі), рудні (райони Дубровиці, Володимирця, Степані), гути (райони Бережного, Степані). В Острозі в 1580-1630 рр. діяло підприємство, яке виробляло папір. Князі Острозькі мали понад 100 млинів, десятки млинів на річці Ікві належали королеві Боні. Усі ці підприємства були дрібними, з примітивними машинами, які приводились у рух водяним колесом.

У першій половині ХVІІ ст. майже всі землі Рівненщини перебували в руках купки великих землевласників - Заславських, Острозьких, Корецьких, Любомирських, Чарторийських, Радзівілів, Гойських, Сангушків, Малинських. Феодалам належали сотні селянських дворів.

В економічному житті краю зростала роль міст. Вони майже всі належали місцевим феодалам. У ХVІ ст. частина міст (Рівне, Острог, Дубно, Межиричі) користувались магдебурзьким правом. Але феодали, зокрема князі Острозькі, часто порушували це право, чинили кривди й утиски цеховим ремісникам, стягували великі мита з торговців. Феодали часто між собою ворогували, вели міжусобні війни, від чого значного лиха зазнавали народні маси. Незважаючи на великі матеріальні засоби і збройну силу, магнати не дбали про охорону краю від татарських наскоків. Впродовж ХVІ ст. татари не раз нападали на міста і села Рівненщини, руйнували їх, забирали людей у полон. Великі набіги ординців були в 1617-1619 рр., від яких дуже потерпіло багато сіл. Дошкуляли населенню й жовніри, яких наймали феодали у різних країнах Західної Європи. В 1617 році загін жовнірів у районі Рівного повбивав і поранив багатьох селян. У лютому 1640 року брати-шляхтичі Юрій, Владислав і Стефан Немиричі захопили місто Гощу, села Терентіїв, Милятин, пограбували населення і фізично розправилися з ним. Такі розбійницькі наїзди було вчинено на Боремель, Підгайці та інші населені пункти.

Тяжкий феодально-кріпосницький гніт доповнювався релігійними утисками. Особливо це гноблення посилилось після Брестської церковної унії 1596 року. Місцеві феодали почали переходити у католицизм, в край масово переселялися представники католицьких чернечих орденів - єзуїтів, домініканців, францисканців, кармелітів та ін.

У відповідь на посилення соціального, національного і релігійного гніту народні маси Рівненщини піднімалися на визвольну боротьбу.

В 1633 році проти уніатства виступили солдати Дубенського замкового гарнізону. 1636 року повстали жителі Острога проти магнатки-католички Ганни Острозької-Ходкевич. Повстання було жорстоко придушене, а учасники його зазнали нелюдських катувань. Будинки страчених повстанців були спалені.

Виявом протесту проти свавілля феодалів були масові втечі селян на землі Слобідської України. Особливо ці втечі почастішали в ХVІІ ст. Селяни та міська біднота часто йшли в козаки.

Під час визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту 1648-1654 рр. вся Рівненщина була охоплена повстаннями. В 1649 році на боротьбу проти шляхти піднялися жителі сіл Сарн, Дерев'яного, Голишева, Застав'я, Виткова, Симонова, Завізова, Умільців, Кухареві та багатьох інших. Вони знищували панів і їхні маєтки, виганяли католицьке духівництво. Народні маси створювали військові загони, висували з своїх рядів талановитих ватажків (Іван Буняк, Михайло Тиша, Іван Куковський). Перебування тут селянсько-козацької армії під командуванням видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького значно активізувало виступи місцевих повстанців. За участю місцевих жителів козацькі полки оволоділи Острогом, де перебувало близько 20 тис. шляхтичів. Повстанський загін М.Тиші неодноразово захоплював Дубно, Клевань та інші міста. Повставало населення в районі Корця-Гощі.

На території Рівненщини під Берестечком у 1651 році відбулася відома в історії битва між польсько-шляхетською армією і військом Богдана Хмельницького. Народні маси краю подавали козакам всіляку допомогу, перевозили козаків через річку Горинь. У бою під Берестечком повстанці виявили величезний героїзм. Навічно ввійшов в історію подвиг 300 козаків, які тримали оборону на одному з островів. Тільки через зраду татар козаки змушені були відступити. Чимало їх загинуло в нерівному бою, проте основні сили були збережені.

За Андрусівським договором 1667 року майже вся правобережна Україна, в т.ч. і землі Рівненщини, залишилась у складі Польщі.

На початку ХVІІІ ст. панщина становила 180-190 днів на рік, в середині століття вона зросла до 210- 230 днів. Панщина доповнювалася різними поборами й повинностями.

Найбільшими містами в 1775 році були: Дубно - 1127 будинків, Острог - 765, Рівне - 543, Степань - 521, Клевань - 275, Корець - 272, Бере жниця - 262, Здовбиця - 218, Торговиця - 182 будинки. Крім замків, культових споруд, всі інші будинки в містах були дерев'яні, переважно одноповерхові.

Коли відбувалася Північна війна 1700-1721 рр., Рівненщина стала театром воєнних дій між шведськими інтервентами і російськими військами. В 1706 році шведські війська захопили Рівне, Дубно, Тучин, Шубків, деякі погоринські села. Місцеве українське населення виступало проти військових сил Карла ХІІ, подавало всіляку підтримку російській армії. Того ж року шведські загарбники були вигнані з Дубна.

У ХVІІІ ст. неодноразово спалахували селянські заворушення проти феодалів. Під час Коліївщини 1768 року повстанський рух перекинувся в район Дубна.

Всупереч військовим і політичним подіям того часу, одним з перших найвизначніших центрів культурного пробудження краю став Острог. У 70-х роках ХVІ ст. у місті відкрилась греко-слов'янська школа. Вона була першою на Україні школою т.зв. вільних наук, її називали Острозькою академією. Навколо цього закладу гуртувалися педагоги, письменники, вчені, які своїми творами внесли значний вклад у розвиток української культури. Викладачі Острозької академії склали "граматику словенського язика", що була надрукована у Вільні 1586 року виходцями з Білорусії Мамоничами. В Острозі деякий час жив і працював один з першодрукарів І.Федоров. Тут він заснував друкарню, яка за свого існування (1578-1612 рр.) випустила понад 20 книжок переважно полемічної літератури, спрямованої проти католицизму. Найвизначнішими друкованими працями були "Острозька Біблія" (1580-1581 рр.), "Буквар" та ін. Вони становили високі зразки друкарства того часу.

На початку ХVІІ ст. була заснована слов'яно-руська друкарня в Дермані, яка в 1604 році видала книгу "Октоїх осмигласник". В 1629 році згадується мандрівна друкарня в Чорній біля Ровно. В 30-х роках ХVІІ ст. відкриваються школи в Рівному, Гощі, Дубні.

На Рівненщині розгортали свою діяльність українські письменники-полемісти, творчість яких послужила важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення українського народу. До них належали -Лаврентій Зизаній, Герасим і Мелентій Смотрицькі, Ігнатій Старушич.

Рівненщина відома своїми пам'ятками культури. Тут створювались Дубенське (1539-1568 рр.), Дорогобузьке (1580 р.) та Пересопницьке (1556 -1561 рр.) євангелія. З них найвизначнішою пам'яткою староукраїнської мови ХVІ ст. було Пересопницьке євангеліє. Воно оздоблене орнаментами, заставками і є також пам'яткою українського мистецтва тих часів. При монастирях у Дубні, Дермані, Клевані, Степані, Дорогобужі, Пересопниці існували бібліотеки. Книги там були переважно богословські, написані на пергаменті.

В ХV - ХVІ ст. на території Рівненщини збудовано ряд феодальних замків, украплених монастирів. В архітектурі церковних споруд застосовувався давньоруський тип хрестовокупольного храму (церква Богоявлення в Острозі, Троїцька в Межирічі). На початку ХVІІ ст. в краї завершується процес перенесення в кам'яну архітектуру форм народного дерев'яного будівництва.

В 1793-1795 рр. землі Рівненщини в складі Правобережної України увійшли до складу Росії. Згідно з царським указом від 1797 року замість ліквідованого Волинського намісництва було створено Волинську губернію з центром в Новограді-Волинському, а з 1804 року - Житомирі. До губернії входило 12 повітів, у т.ч. на території Рівненщини - Рівненський, Дубенський та Острозький.

Під час Вітчизняної війни 1812 року Волинь від французьких загарбників захищали 3-я російська армія і 4-й український козацький полк, штаб якого перебував у Дубні. В Рівненському, Острозькому, Дубенському повітах перебували загони полтавського, чернігівського, нижегородського, костромського ополчення. Рівненщина стала прифронтовою смугою. Тому з Рівненщини до Києва були вивезені цінне майно і архівні документи.

З проникненням капіталістичних відносин на окраїни Російської імперії і виникненням внутрішнього ринку в краї почала розвиватись мануфактура. У 1783-1831 рр. в Корці діяла фарфоро-фаянсова мануфактура, на якій працювало понад 1000 робітників. У 1816 році на суконних мануфактурах Рівненського повіту було зайнято 800 чоловік. У 20-х роках ХІХ ст. суконні мануфактури були в Рівному, Дубровиці, Бережному, Гощі, Гориньграді, Держаному, Самострілах, Сінному, Усті. Їх обслуговувало понад 1500 чоловік.

Розвивалась торгівля. Головними предметами її були хліб, ліс, льон, полотно, хутра, мед, віск. У селах та поміщицьких маєтках щовесни з'являлися сотні скупників, які на пні скуповували пшеницю та інші зернові культури. Восени і взимку з Рівненщини тяглися валки з хлібом до Устилуга на Західному Бузі, Бреста, а також до Пінська через Степань, Дубровицю. У зв'язку з потребами ринку розвивалася борошномельна промисловість. Провідне місце по виробництву борошна займав Корець, потім ішли Дубно, Острог і Клевань.

В різні часи на Рівненщині побували відомі діячі культури. Край відвідали український поет-фольклорист Климентій Зиновіїв, український просвітитель-гуманіст, філософ і поет Григорій Сковорода. За завданням Археографічної комісії восени 1846 року Рівненщину відвідав Т.Г.Шевченко. У Вербі, Дубні, Острозі, Корці та іншим місцях він вивчав історичні і архітектурні пам'ятки, малював, збирав фольклорні матеріали. Свої враження від подорожі по Волині він пізніше зафіксував у повістях "Прогулка с удовольствием и не без морали", "Варнак", поезіях "За байраком байрак" та "Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле". Вивчаючи Волинь, життя її людей, Т.Г.Шевченко робить висновок, що український народ Східної і Західної України - одне нерозривне ціле.

Селянська реформа 1861 року, проведена в інтересах поміщиків, викликала загальне незадоволення селян. Наляканий польським визвольним повстанням 1863 року, царський уряд змушений був дещо пом'якшити умови реформи на Правобережній Україні. Указом від 30 липня 1863 року скасовувалась тимчасова залежність селян і запроваджувався обов'язковий викуп наділів.

Реформа 1861 року сприяла розвитку капіталізму. Поміщицькі господарства пристосовувалися до нових умов, перетворюючись на капіталістичні підприємства. Питома вага цих господарств у виробництві продукції сільського господарства поступово зменшувалася.

Характерним для краю в післяреформений період було виникнення хуторів та інтенсивне поселення колоністів. Заможні колоністи утворювали окремі населені пункти. На початку 70-х років ХІХ ст. на Рівненщині вже перебувало понад 7300 німців-колоністів.

На території Рівненщини у післяреформений період найбільшого розвитку набула харчова промисловість. З 1861 по 1914 рік тут було збудовано 30 винокурних, 4 цукрові, кілька пивоварних і маслоробних заводів, близько 60 млинів тощо. 1889 року в Здолбунові став до ладу цементний завод. Переважали дрібні підприємства. На заводах деревообробної, харчової і легкої промисловості працювало всього по кілька робітників.

Економічному розвитку краю сприяли залізничні магістралі Козятин - Брест, Здолбунів - Радивилів, Рівне - Ленінець, які проходили через територію Рівненщини.

Соціальне гноблення народних мас, їх розорення й зубожіння створювали умови для розгортання визвольного руху. З 1866 по 1900 рік відбулися заворушення у 215 населених пунктах Волині, в т.ч. у селах Липках Рівненського повіту, Бущі Дубенського повіту. Проте селянські виступи були стихійними і локальними.

Під час першої російської революції 1905-1907 рр. набрала розмаху боротьба трудящих краю. Застрайкували робітники Житинського цукрового заводу Рівненського повіту. У березні застрайкували залізничники Сарн, до них приєднались залізничники Здолбунова, робітники-будівельники, друкарі, кравці й пекарі Рівного.

В роки столипінської реакції царський уряд почав здійснювати земельну реформу. Столипін прагнув зробити Волинь зразком хутірського землеволодіння. Але збіднілі селяни виступили проти насадження хуторів і відрубів. До 1915 року на хутори виділилося лише 11 % селянських дворів.

Зазнала краху і політика переселення. Більшість безземельних і малоземельних селян, які переселилися в Сибір, на Урал і Далекий Схід, не змогли там завести своє господарство і розорені поверталися назад.

Промислове піднесення, що відбувалося в країні, охопило й Рівненщину. За період з 1897 по 1914 рік число підприємств зросло з 340 до 366, а кількість робітників з 4699 до 6490. Зокрема, в Дубенському повіті налічувалось 131 підприємство, Острозькому - 75, Рівненському - 158. Але вони були переважно дрібні, з невеликою кількістю робітників.

Розвиток капіталізму дав певний поштовх дальшому розвитку освіти й культури. Проте неписьменність і далі залишалася великим злом. У 1897 році серед усього населення було грамотних лише 18, 5 %, зокрема серед селян - 12 %, селянок - 4,9 %. У галузі освіти переважали церковнопарафіяльні школи й школи грамоти. А в Дубні, Рівному, Острозі, крім них, були ще реальні училища й гімназії - всього 8 середніх навчальних закладів.

В 70-х роках на території Острозького повіту побував видатний український письменник І.С.Нечуй-Левицький. У нарисі "Дрегочин та Остріг" він писав про старовинні західноукраїнські міста. У 90-х роках на Рівненщині жив російський письменник О.І.Купрін. перебуваючи в поліському селі Кузьмівні, він зібрав цікавий матеріал з життя місцевого населення, що став основою його повіті "Олеся".

До народної творчості Рівненщини знаний інтерес виявляли прогресивні вчені-дослідники. За ініціативою Російського географічного товариства в західні райони країни була споряджена в 1869 році етнографічно-статистична експедиція на солі з українським етнографом П.П.Чубинським. члени експедиції відвідали міста й села Рівненського, Дубенського й Острозького повітів, де зібрали цінний етнографічний і фольклорний матеріал, який було вміщено в 7-томному виданні.

На початку 90-х років у селах Ярославицької волості побувала велика українська поетеса Леся Українка, де записувала народні пісні.

У зв'язку з розвитком капіталізму зростала кількість промислових підприємств. Більшість з них була дрібними, напівкустарними, але траплялися й порівняно великі на той час підприємства - Здолбунівський цементний завод, цукрові заводи в Мізочі, Корці, Шпанові, Городищі та ін.

Багато лиха населенню краю завдала Перша світова війна. Більше половини міст і сіл Рівненщини входило до прифронтової смуги. Тут перебували військові частини 3-ї і 8-ї російських армій, які влітку 1916 року здійснили Луцький прорив, визволивши від австро-німецьких військ Дубно, Млинів, Демидівку, Острожець, Ярославичі та інші населені пункти краю, які в 1915 році були тимчасово загарбані ворогом. За час війни до армії було мобілізовано 49,9 % працездатного чоловічого населення, реквізовано 70% коней, багато рогатої худоби.

Лютнева революція 1917 року вплинула на розгортання національно-революційного руху на українських землях, не обминувши Волинську губернію. У містах і селах Волині солдати, робітники та селяни вітали повалення самодержавства. 1 травня відбулася маніфестація в Рівному під демократичними гаслами. Офіційною владою на Волині було представництво Тимчасового уряду.

Близькість фронту, значна чисельність військ Південно-Західного фронту наклала відбиток на характер формування нових органів місцевої влади у регіоні. Впродовж березня-квітня утворились ради робітничих і солдатських депутатів в Рівному, Дубні, Острозі. Більшість з них становили представники не більшовицьких партій: есери, меншовики, бунд. Вони підтримували Тимчасовий уряд.

Цивільне населення здебільшого байдуже спостерігало за бездіяльністю влади. А серед військових мас ширились ліві політичні настрої та симпатія до більшовиків.

Весною 1917 р. активізувались партійні організації РСДРП(б). Вони були нечисленні та й слабо організовані, об'єднували найбільш радикальні верстви, солдатів гарнізонів, в т.ч. й Рівненського.

Під впливом розгортання революційного руху в країні навесні та влітку 1917 року в боротьбу за землю вийшло селянство Волині. Селяни обирали волосні та сільські селянські комітети, згодом ради селянських депутатів. Перший Волинський селянський з'їзд, у якому брали участь представники Рівненщини, відбувся у Житомирі. 21-24 травня 1919 року з'їзд прийняв рішення про перехід у власність трудового народу (селянства) всіх поміщицьких, монастирських, церковних, удільних земель без викупу, скасування приватної власності. Але остаточне вирішення цього питання було відкладене до Установчих зборів. Селянство самостійно почало реалізовувати наміри з'їзду.

3 березня 1917 року у губернії зароджується третя політична сила, яка орієнтувалась на Центральну Раду. На Волині утворились різноманітні українські організації, а саме - громада Товариства українських поступовців, "Селянська спілка" та ін.

Органом, який представляв у губернії Центральну Раду, стала Волинська українська рада з центром у Житомирі. Поступово український рух перетворюється на впливову політичну силу в губернії.

З 19-22 лютого 1918 року Рівненщина опинилась під владою австро-німців. Проти гетьманщини та Директорії в Дубровиці у листопаді 1918 року вибухнуло повстання, яке організував Дубровицький ревком. Був сформований Перший Дубровицький комуністичний повстанський полк (командир М.Я.Лясковець, комісар М.Д.Заграничний (Єфімов). На з'єднання з повстанцями були послані регулярні частини радянської 17-ї стрілецької дивізії.

До травня 1919 року на значній території Рівненщини була влада Директорії. Відомо, що у Рівному перебував уряд Директорії, тут був сформований "лівий" кабінет Б.Мартоса. В Рівному помер та був похований на Дубенському цвинтарі командувач армією УНР Василь Тютюнник.

У день річниці гетьманського перевороту 29 квітня 1919 року командувач Південно-Західного фронту В.Оскілко у Рівному підняв заколот спрямований проти Головного отамана С.Петлюри й уряду. В наказі "Військам УНР" він оголосив про свій вступ у командування всіма збройними силами Наддніпрянщини. Переворот В.Оскілка відбувся за підтримки члена Директорії О.Авдієвського та лідера Є.Петрушкевича. Заколот за два дні був придушений.

В травні 1919 року проти військ Директорії вели бойові дії на території Рівненщини частини Новгород-Сіверської (комбриг Т.Черняк) і Таращанської (комбриг В.Н.Боженко) бригад 1-ї Української дивізії. Петлюрівські війська відступили в Галичину.

Радянська влада розпочала соціалістичні перетворення, але вже в серпні 1919 року вони були перервані наступом польської армії.

1920 рік став роком збройного протистояння між Радянськими республіками та Польщею. Територія краю знову стала ареною боїв. Третя польська армія тут вела бої проти 1-ї Кінної армії та 12-ї армії Південно-Західного фронту. Влітку 1920 року Радянська влада на короткий час продовжила перетворення. 15-17 серпня відбувся Рівненський повітовий з'їзд ревкомів та комнезамів. А вже в кінці вересня край знову захопили польські війська.

18 березня 1921 року між Росією і Польщею було укладено Ризький мирний договір, за яким Західна Україна і Західна Білорусія увійшли до Польщі. Ще до цього, 4 лютого 1921 року, польський уряд запропонував на західноукраїнських землях та західнобілоруських землях новий адміністративний устрій. Територія Рівненщини виявилась поділеною між Волинським і Поліським воєводствами. До складу Волинського воєводства увійшли Дубенський, Острозький (у 1925 році перетворений на Здолбунівський), Рівненський та Костопільський ( утворений 1 січня 1925 року) повіти. До Поліського воєводства разом із західнобілоруськими землями включено Сарненський повіт (29 листопада 1930 року повіт передано Волинському воєводству).

Українсько-білоруське порубіжжя Радянського Союзу (з 1922 року) та Польщі стало у 20-ті роки ареною запеклого ідеологічного, військового протистояння цих держав за домінування над регіоном.

В 1929-1933 рр. європейські держави переживали економічну кризу. Українські землі у складі Польщі опинились в тяжкому становищі. Місцева промисловість розвивалась повільно. На Рівненщині в середині 30-х рр. ХХ ст. налічувалось понад 1300 підприємств з загальною кількістю робітників близько 16 тисяч. Це були цегельні, каменоломні, миловарні, тартаки, столярні, млини та маслоробні. Промислові робітники складали менше 1% від загальної кількості населення. Під час економічної кризи припинили роботу Здолбунівський цементний завод, Клесівські каменоломні, Берестовецькі і Яново-Долинські кар'єри.

Селяни становили 80 % всього населення. Переважна більшість селян мала від 0,5 до 3 га землі. Парцеляція, камісація та осадництво, здійснені польським урядом, не сприяли покращенню життя західноукраїнського селянства. Однак, селянство нашого регіону не пережило жаху голодомору, що був у східній радянській Україні. До 1934 року на Рівненщину з Польщі було переселено 1426 осадників, яким виділили 24208 га землі. До них здебільшого належали офіцери польської армії, які в 1920 році воювали проти Радянської влади.

Польський уряд намагався проводити політику культурної асиміляції українського населення. Тому переважали загальноосвітні школи з польською мовою навчання, або утраквістичні (двомовні).

Попри ідеологічний, релігійний тиск українська культура розвивалась: діяли українські театральні гуртки, хори, культурно-освітні товариства ("Просвіта", заборонена наприкінці 20-х рр.., "Рідна хата", "Союз українок", молодіжна скаутська організація "Пласт").

В цей період на Рівненщині діяли політичні партії. На платформі критики націоналістичної ідеології стояли КПЗУ, легальними виданнями якої були газета "Сель-Роб", "Сила", "Ілюстрована газета". На позиціях створення УССД (Української Самостійної Соборної Держави) виступали Волинське українське об'єднання (ВУО), Організація Українських націоналістів (ОУН), Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), хоч виступали й за легальні форми боротьби за незалежну Україну.

Восени 1939 року Рівненщина, як і більшість західноукраїнських земель, була возз'єднана з Радянською Україною. Тут було встановлено Радянську владу. Відновилось викладання в школах українською мовою, ліквідоване безробіття, націоналізовано землю та промислові підприємства.

Разом з тим влада принесла нові випробування місцевому населенню. Прискореними темпами розпочалась колективізація з застосуванням насильницьких методів залучення селян до колгоспів. Бідніше населення радо сприймало заходи нової влади, а селяни середнього статку та заможні вкрай негативно поставились до соціалістичних перетворень на селі.

Жертвами сталінських репресій в 1939-1940 рр. стали не тільки селяни, а й представники національно свідомої інтелігенції, члени націоналістичних політичних партій. Потрапили під репресії і польські осадники, військові, чиновники. Тисячі наших земляків стали в'язнями "ГУЛАГУ", виселені на спец поселення на схід радянської країни.

Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 4 грудня 1939 року була утворена Рівненська область з центром в місті Ровно (Рівне).

За даними на 1 січня 1941 року чисельність населення в області становила 1139808 чоловік, з них міського 149673 і сільського - 990235 чоловік. Українці складали 75,4% від загальної чисельності. В обласному центрі на 1 січня 1941 року проживало 40612 чоловік.

З перших днів війни між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом територія Рівненщини стала місцем запеклих боїв. Міста і села піддавались нещадному бомбардуванню.

Бойові операції проти ворога вели радянські механізовані (8, 99, 19, 22-й) та стрілецькі корпуси 5-ї та 6-ї армій Південно-Західного фронту, а також окремі частини. Радянським воїнам протистояли основні сили 11, 13, 14, 16-й танкових дивізій 1-ї танкової групи та сім піхотних дивізій польової армії противника.

В районі Дубно відбулась щонайбільша танкова битва початкового періоду війни. Бої були запеклі. Проте радянські війська, які наступали з півночі і півдня, діяли неузгоджено. До того ж танкісти відчували нестачу пального і боєприпасів. Через це єдиного могутнього удару противнику не було завдано. Однак, радянські танкісти на цілий тиждень затримали гітлерівців на цьому напрямку. Ворог зазнав значних втрат в живій силі і техніці. Танкові бої зірвали німецький план оточення головних сил Південно-Західного фронту.

Впродовж липня 1941 року гітлерівці окупували Рівненську область. З дальшим просуванням фашистських військ українські землі штучно розчленували. Для управління ними на більшості території був утворений рейхскомісаріат "Україна". Центром його стало місто Рівне. У серпні 1941 року на окупованій території була введена гітлерівська цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські органи.

З перших днів окупації в області розгорнулась антифашистська боротьба. В листопаді 1942 року був здійснений рейд з Білорусі на Рівненщину загону під командуванням батальйонного комісара А.П.Бринського, в жовтні-листопаді 1942 року - партизанських з'єднань С.А.Ковпака і О.М.Сабурова. В різний час Великої Вітчизняної війни на Рівненщині діяли з'єднання і загони під командуванням Д.М.Медвєдєва, І.І.Шитова, Я.П.Шкрябала, О.Ф.Федорова, С.Ф.Маликова, В.М.Яремчика, М.І.Наумова, В.М.Таратути, П.С.Коротченка, П.П.Вершигори, М.І.Шукає ва, Я.С.Мельника, Д.І.Бурченка, М.А.Прокоп'юка.

15 серпня 1943 року створено три партизанські з'єднання: Рівненське партизанське з'єднання № 1 (командир В.А.Бегма), Рівненське з'єднання № 2 (командир І.П.Федоров) і третє з'єднання, сформоване з польських антифашистів (командир Р.Сатановський). Усього в партизанських з'єднаннях, загонах і диверсійних групах, які діяли на Рівненщині, налічувалось 13586 бійців.

Складовою частиною антифашистської боротьби в Україні стали дії УПА (Української повстанської армії). Перші партизанські загони, що потім увійшли до її складу, виникли на Поліссі й Волині не були пов'язані з ОУН (Організацією українських націоналістів). Т.Бульба-Боровець, близький до уряду УНР, що перебував у Варшаві, сформував нерегулярну військову частину під назвою "Поліська Січ". Метою утворення цього формування проголошувалося очищення регіону від залишків Червоної Армії. Коли наприкінці 1941 року німці спробували розпустити "Поліську Січ", Бульба-Боровець розпочав партизанську війну з німцями.

Наприкінці 1942 року на Волині й Поліссі для боротьби з окупантами виникають збройні загони обох відгалужень ОУН - бандерівців і мельниківців. Провід ОУН-Б у лютому 1043 року на ІІІ Надзвичайній конференції ОУН проголосив гасло "боротьби на два фронти" - проти фашистських окупантів і проти більшовиків. Виконуючи це рішення, провід ОУН-Б об'єднує під своїм керівництвом роззброєні загони мельниківців і деякі відділи УПА "Поліська Січ" Т.Бульби-Боровця. Створеному таким чином формуванню ОУН-Б дає назву Української повстанської армії. УПА здійснювала контроль над значною частиною Волинської і Рівненської областей, а згодом і Галичини. Поряд із сутичками з німцями підрозділи УПА-ОУН вели бої з радянськими партизанами, а потім з регулярними частинами Радянської Армії. Міжпартійні чвари між бандерівцями і мельниківцями негативно позначились на українському національному русі опору.

Визволена Рівненська область від гітлерівських загарбників в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, яка розгорнулась наприкінці 1943 року. У першій половині січня 1944 року головні сили 13-ї армії І-го Українського фронту визволили східні райони області - Рокитнівський і Березнівський, форсували річку Случ і штурмом оволоділи залізничним вузлом і містом Сарни. Передові загони вийшли до річки Горинь і після впертих боїв зайняли Костопіль, Корець, Гощу.

В Луцько-Рівненській операції (27 січня - 11 лютого 1944 р.) 13-а армія в результаті обхідного маневру і стрімкого удару оволоділа обласним центром Рівне, залізничним вузлом Здолбунів, районними центрами Млинів, Острог. Визволення області (крім півночі) завершилось у березні 1944 року в ході Проскурівсько-Черновицької наступальної операції. З'єднання і частини 13-ї армії вже після впертих боїв оволоділи містом Дубно і Радивилів.

За час окупації Рівненська область зазнала величезних втрат. Збитки, завдані народному господарству, обчислюються у 3.146773, 8 млн крб.

Гітлерівці розстріляли, замордували 232874 мирних громадян і військовополонених, вивезли до Німеччини 22530 молодих людей на каторжні роботи.

Населення Рівненщини весною 1944 року внесло у фонд оборони 1800 тисяч пудів хліба, 1380 тис. пудів картоплі, 360 тис. пудів м'яса, зібрало на танкову колону "Ровенщина" 12 млн. крб.

У роки війни на території області загинуло і поховано 14.852 воїна Радянської Армії і 237 партизанів та підпільників. Виявлено 11 місць масового нищення військовополонених (загинуло понад 137 тис. чоловік), 21 місце поховань мирних жителів - жертв масового терору окупантів (поховано понад 72.000 чоловік).

Станом на 1 липня 1946 року населення Рівненської області складало 780659 чоловік, з них українців 697711 чоловік, росіян - 7.435 чоловік, чехів - 28.428 чоловік, поляків - 1.138 чоловік.

Якщо взяти до уваги статистичні дані від 1.01.1941 року (населення Рівненщини нараховувало 1139808 осіб), внаслідок воєнних дій та репресій з боку німецької та радянської влади загальна чисельність населення Рівненщини скоротилась на 359000 місцевих жителів.

У повоєнні 40-і роки продовжувалось протистояння між представниками радянського та націоналістичного таборів. Під час репресій з боку радянських органів було репресовано тисячі учасників національно-визвольних змагань, депортовано в глиб країни членів родин, пов'язаних з діяльністю УПА, УНРА та їх формувань.

В цей час розпочалась відбудова зруйнованого війною народного господарства. Відбудовуючи промисловість та сільське господарство, жителі Рівненщини докладали чимало зусиль, щоб швидше підняти з руїн міста і села.

В 1944-46 рр. у ході польсько-українського трансферу було депортовано в Польщу тисячі поляків, натомість на Рівненщину переселено з Польщі 40 тис. українців.

В 1947 році в рамках Волинської акції за домовленістю між урядами СРСР та ЧССР з території Рівненської області були переселені чехи, що проживали на Волині з 60-х років ХІХ ст.

50-60-70-і рр. стали роками індустріалізації краю. Почали давати продукцію такі потужні промислові підприємства, як Рівненський завод високовольтної апаратури, Рівненський завод тракторних запасних частин, Рівненський завод газорозрядних приладів, Рівненський льонокомбінат, Рівненська фабрика нетканих матеріалів, Костопільський домобудівний комбінат та інші.

80-і рр. стали роками економічного застою, а згодом перебудови.

Активно в області було підтримано процеси національного відродження, які розпочались в Україні у другій половині 80-х рр. ХХ ст. В усіх куточках краю палко вітали проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. В сучасній Рівненщині відбуваються ті ж політичні, економічні, національні процеси, що й в державі.

За адміністративно-територіальним поділом область включає 16 районів, 4 міста обласного підпорядкування (Рівне, Дубно, Кузнецовськ, Острог) і 7 - районного значення, 16 селищ міського типу, 338 сільських рад, 1003 села. Всього - 1030 населених пунктів, в т.ч.: міст 11, смт - 16, сіл - 1004.

В області проводяться організаційні заходи із реалізації державної регіональної політики у сфері промисловості. Проведені за останні роки реформування і технічне переоснащення галузі промисловості в поєднанні з розширенням внутрішнього ринку та утриманням сприятливої кон'юнктури забезпечують попит на продукцію, що виробляється підприємствами області, стимулюють подальше нарощування виробництва і сприяють утриманню позитивної динаміки зростання обсягів промислового виробництва в цілому по області.

Забезпеченню зростання промислового виробництва у більшості галузей промислової діяльності, зокрема у хімічній, деревообробній, виробництві будматеріалів і скловиробів, добувній, легкій, машинобудуванні, електроенергетиці.

У промисловості області проводиться робота спрямована на реформування галузі, технічне переоснащення підприємств і запровадження нових виробництв, підвищення ефективності промислового потенціалу.

У 2004 році введено в дію 4-й енергоблок на Рівненській АЕС потужністю 1000 МВт. ВАТ "Рівнеазот" є одним з основних вітчизняних постачальників мінеральних добрив. ВАТ "Волинь-Цемент" (Здолбунів) поставляє свою продукцію майже в усі регіони України, а також за кордон.

Однією з головних галузей народного господарства Рівненщини є сільське господарство. В ньому зайнято 41 % населення, виробляється 27 % валової продукції. Земельний фонд області складає 2005,1 тис. га, в т.ч. 937,1 тис. га (46,7%) - сільськогосподарські угіддя.

За природнокліматичними умовами область розподілена на зону Лісостепу і Полісся, відповідно до яких склалися напрямки спеціалізації сільського господарства. Основний напрямок виробничої сільськогосподарської спеціалізації області - зерново-буряківничий з розвинутим тваринництвом. Пріоритетними напрямками розвитку аграрного сектора економіки області є вирощування зернових культур, цукрових буряків, картоплі та овочів, виробництво м'ясо-молочної продукції, а також розвиток інфраструктури аграрного ринку. На даний час у приватному секторі виробляється 82 % сільськогосподарської продукції.

Перспективу розвитку на Рівненщині мають медицина, культура, туризм.

Обласним центром Рівненщини є місто Рівне. Територія міста 5824 га, населення 244, 8 тис. жителів за останнім переписом населення 2001 року. Національний склад: переважна більшість - українці. Серед пре6дставників інших національностей - росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдавани. 64 % населення зайняті у галузях матеріального виробництва, 36% - у невиробничій сфері.

Найважливіші дати в історії міста:

1283 Імовірно, перша писемна згадка про Рівне у польській хроніці

1461 Згадка про Рівне в акті продажу волинських земель князеві Семену Несвіцькому

1481 Вдова князя Марія Несвіцька будує замок на березі Усті. Рівне стає містом

1492 Надання місту Рівне Магдебурзького права

1507 Король Зигмунт І підтверджує надані Рівному привілеї, зокрема право проводити щорічний ярмарок

1508 Пожежа у замку. Княгиня Марія Несвіцька дає розпорядження будувати новий замок

1518 Смерть княгині Марії Несвіцької, фундаторки міста. Рівне переходить у власність князів Острозьких

1527 Місту знову надано привілей одноденного ярмарку

1539 Рівне "під заклад" переходить у спадщину Беаті Костелецькій

1548 Княгиня Беата Костелецька будує костел у Рівному

1565 Місто переходить у власність Альбрехта Ласького

1565- .. 1575 Судова тяганина за право володіння містом. Часті пограбування Рівного

1569 Знищення міста татарами, спалення церкви та костелу

1574 Королівською грамотою місто проголошене у складі володінь князя Костянтина Острозького

1580 Акт князя Костянтина Острозького про матеріальне забезпечення соборної церкви у Рівному, збудованої ще в XV столітті Марією Несвіцькою

1606 Анна Острозька відбудовує костел

1617 Розорення міста татарами. Пожежа в замку

1619 Черговий татарський набіг, спалення замку

1621 Як посаг місто переходить до рук князів Замойських

1624 Пожежа в Рівному

1625 Підготовка угоди Речі Посполитої з козаками Запорозької Січі у рівненському замку Т.Замойського

1629 Складено акт із достеменним описом міста

1634 Отримання королівського привілею на ярмарок

1637 Влаштування першого в місті шпиталю на кошти Томаша Замойського

1640 Спустошення Рівного татарами

1642 Місто стає власністю Конєцпольських. На документі, виданому магістратом Рівного 15 липня 1642 року, уперше збереглося зображення печатки міста

1648 Козацько-польська війна на Волині. У липні козацько-селянський рух поширюється, восени загін під орудою Колодки спустошив Рівне, винищив євреїв та поляків у місті

1651 Польська шляхта організовує засідки на козаків, котрі вийшли з оточення під Берестечком на початку липня

1667 Великий мор у Рівному, загинуло 1600 осіб. Того ж року за Андрусівським миром місто було визнане під владою Польщі

1680 На місто напали українські козаки, частково зруйнували його

1691 Майже повне знищення міста пожежею

1706 Руйнація Рівного шведськими військами Карла XII

1706-1707 Захоплення міста російськими військами та розквартирування їх у Рівному й околицях

1723 Володарем Рівного стає Юрій (Єжи) Любомирський

1738 Станіслав Любомирський будує в Рівному мурований замок-палац

1750 Любомирський видає статути для міських цехів та єврейського кагалу

1756 Завершення будівництва і освячення Успенської (Омелянської) церкви у Рівному

1765 Складення докладного плану міста архітектором Тоушером

1770 Епідемія чуми у місті. Закладення пам'ятника-колони на честь Божої Матері як вибавительки від мору

1775 Будівництво мурованого костелу

1778 Місто отримує королівський привілей на чотиритижневий ярмарок

1780 Князь Юзеф Любомирський підтверджує права євреїв та дозволяє будівництво дерев'яної синагоги

1781 Будівництво дерев'яного Воскресенського собору на місці старенької церкви

1785 Збудована уніатська каплиця на кладовищі Волі

1792 Відвідання палацу Любомирських та міста польським національним героєм Тадеушом Костюшком

1793 У березні в Рівне увійшло російське військо. За наслідками другого поділу Польщі Волинь, у т. ч. і Рівне дістаються Росії

1794-1795 Рівне стає повітовим центром Волинської губернії (спочатку - намісництва)

1804 Рівне і околиці спустошує нашестя сарани. Недорід і голод у місті

1805 Почала діяти двокласна початкова школа, заснована Тадеушем Чацьким. Тоді ж місто сильно потерпіло під час пожежі

1815 Остання, особливо вишукана перебудова палацу Любомирських

1836 Початок будівництва гімназійного корпусу неподалік палацу Любомирських

1839 Із Клеваня у Рівне переведено класичну гімназію

1844-1845 У Рівненській гімназії працював старшим викладачем історії видатний український історик, письменник, громадсько-політичний діяч Микола Костомаров

1848 Споруджено каплицю св. Степана на кладовищі Грабник

1849 Під час перепису у місті було близько 3000 мешканців та дрібні промислові об'єкти

1857 Прокладання через Рівне шосе Брест-Київ

1858 Початок будівництва мурованого костелу на пожертви князя К.Любомирського

1861 Російська селянська реформа. Рівне починає швидко зростати. У цьому ж році у Рівному було 3294 мешканці

1863 Відкриття у місті жіночої гімназії. Того ж року арештовані діячі польського повстання, серед них - учитель Рівненської гімназії Мар'ян Дубецький

1865 Реформування Рівненської гімназії із класичної в реальну

1866-1871 Роки навчання у Рівненській гімназії видатного письменника-гуманіста Володимира Короленка

1871 Смерть та захоронення в рівненському костелі князя Казимира Любомирського, композитора і благодійника

1872 Гімназію перетворено в реальне училище, що діяло до 1921-1922 н.р.

1873 Відкрито залізничне сполучення через місто. З'явилася залізнична станція Рівне

1877 Збудований і освячений військовий шпиталь

1880 У Варшаві окремою книгою виходить нарис про Рівне Т.Стецького

1881 Велика пожежа у місті. Згоріла соборна Воскресенська

1891 Пожежа в західній частині міста. Згоріло понад 300 будинків

1895 Почалося богослужіння в новозбудованому православному соборі

1899 Завершення будівництва парафіяльного костелу (роботи початі 1890 року)

1905 Революційні виступи рівняй -- залізничників, робітників, школярів

1906 Засновано перший в Рівному музей

1909 Відвідання міста видатним ученим Володимиром Вернадським

1912 Введена у дію перша електростанція. Цього ж року рівняни уперше побачили політ моноплана у небі над містом

1914 Початок першої світової війни. Зосередження в Рівному військових служб, мобілізація чоловічого населення

1915 Часткова евакуація міста під час відступу російських військ на Волині

1917 Березень-квітень. Демократичні маніфестації та волевиявлення. Вибори представницьких органів. Багатовладдя. Липень-грудень. Підтримка рівнянами Центральної Ради та більшовицького уряду, боротьба впливів.

1918 Окупація міста німецьке австрійськими військами

1919 До травня -- українська влада в місті. Рівне -- тимчасова столиця УНР. Бунт Оскілка. Відступ українського війська під проводом С.Петлюри. Травень-серпень. Влада більшовиків. Вилучення продуктів, мобілізація, створення комнезамів та ревкомів. Від серпня -- окупація Рівного польськими військами.

1920 Липень-вересень. Повертається більшовицька влада після прориву 1-ї Кінної армії С.Будьонного. Від вересня Рівне знову під владою Польщі.

1922 Польська влада дала дозвіл на відновлення діяльності Рівненської повітової "Просвіти". Організація швидко розширюється, створюються нові й нові її філії на селах.

1923-1940 Діяльність у місті визначного польського ученого та організатора освіти Якуба Гоффмана

1927 Пожежа в замку Любомирських. Продовження руйнації пам'ятки старої архітектури. Реставрація костелу св. Антонія

1929 З0 квітня відбулася офіційна ліквідація Рівненської "Просвіти"

1930 11 березня польська поліція провела репресії проти учасників Шевченківської академії в театрі Зафрана. Цього ж року почав виходити науково-освітній краєзнавчий збірник "Волинський щорічник" (польською мовою). Восени вперше пройшов великий міжрегіональний ярмарок "Волинські торги", який надалі став щорічним

1933 З'їзд преси у Рівному, виступ на ньому воєводи Г.Юзевського. Українське населення збирає пожертви для допомоги голодуючим в Радянській Україні. Закладено новий міський парк на Грабнику, проведено упорядкування деяких вулиць

1939 17 вересня у місто входять частини Червоної армії. У грудні цього року Рівне стає центром новоутвореної Рівненської області

1941 Червень. Бомбування міста та окупація німецько- фашистськими військами.

Серпень-вересень. Розміщення у Рівному Райхскомісаріату Україна - верховного органу окупаційної влади в Україні. Гуртування українських націоналістичних сил. Заснування газети "Волинь", відродження українських громадських організацій.

Листопад. Масова страта гітлерівцями рівненських євреїв

1941 Винищення фашистами в'язнів концтаборів Рівного.

1942 Протягом цих двох років - близько 90 000 жертв

1943 Восени проведено ряд замахів на високопоставлених німецьких офіцерів радянським терористом Миколою Кузнєцовим та його спільниками. Фашисти масово розстрілюють заручників -- в'язнів рівненської тюрми

1944 Протягом 2-5 лютого Рівне було визволене від німецьке фашистських загарбників частинами радянської армії. Того ж року почато відбудову господарства міста

1950 В основному завершено відбудову зруйнованого війною

господарства

1954 Переведено із Києва до Рівного меліоративний інститут, який на сьогодні став провідним технічним вузом нашого регіону й носить назву Української академії водного господарства

1960 Завершено будівництво Рівненського облмуздрамтеатру

1963 Введено в дію Рівненський льонокомбінат - гігант легкої промисловості України

1977 Рівному відкрито аеровокзал міжнародного класу

1983 Урочисте відзначення 700-річного ювілею міста

1986 Завершення будівництва міського гідропарку на раніше заболочених прирічкових землях

1988 Створення перших осередків Товариства української мови імені Тараса Шевченка, що стало зародком національно-демократичного руху на Рівненщині у наступні роки

1990 Перші демократичні вибори до міської Ради. Численні демократичні перетворення у місті. Того ж року розпочато будівництво Покровського собору методом народної будови

З 1991 Рівне - обласний центр незалежної держави України.

В Рівному відкриті пам'ятники Т.Шевченку, М.Несвіцькій, У.Самчуку, К.Савуру, С.Петлюрі

Місто Дубно - районний центр Рівненської області, розташований на р. Ікві, на перехрестях автомагістралей Київ-Львів, Тернопіль-Брест, на залізниці Здолбунів-Львів.

Перша літописна згадка про Дубно (Дубен) датована 1100 роком. Історична забудова сформована у ХV-XVIII століттях. Сліди укріплень середньовічного міста добре проглядаються на рельєфі місцевості із заходу й півночі. Колишню дорогу з Луцька, що переходить із передмістя Забрама в нинішню вулицю Данила Галицького, перегороджувала в XVI столітті Луцька брама, яка в дещо перебудованому вигляді збереглася до наших днів.

Кордоном Дубна зі сходу був замок XV - XVIII століть, з оборонним ровом перед його західною куртиною, з двома бастіонами, зверненими до міста. Історична забудова XVII - ХІХ століть почала формуватися наприкінці XV століття після отримання права міського самоврядування. Із півночі місто захищалось монастирем кармеліток XVII - XVIII століть, з північного заходу - монастирем бернардинів XVII століття. Поруч міських укріплень розташовувались острівні поселення: Хрестово-Воздвиженський, Спасо-Преображенський, Підборецький і Страклівський монастирі. Колишні передмістя Забрама, Вигнанка, Сурмичі, Підборці, Скраклів нині злились з містом.

Висотними домінантами в забудові Дубна є культові споруди та замок, які входять до Державного історико-культурного заповідника м.Дубна, створеного постановою Кабінету Міністрів України у червні 1993 року. Вартими уваги є розгалужені підземні ходи, якими помережена центральна заповідна частина Дубна.

Археологічні дослідження в місті й на його околицях, головним чином, поки що носили розвідувальний характер. Виявлені поселення епохи ранньої й пізньої бронзи, черняхівської культури, культури кулястих амфор. На території Дубна знаходять римські монети ІІ століття нашої ери. Археологічні розкопки проводили вчені Ю.Шумовський, М.Островський, М.Смішко, В.Селедець, І.Свєшніков, В.Гупало.

1240 року Дубно руйнують орди хана Батия. З другої половини ХІІІ століття воно входить до Галицько-Волинського князівства. Згодом володарями міста стають князі Острозькі, Заславські, Любомирські, Сангушки.

Древнє Дубно - місто на перехрестях епох, на перехрестях подій. Жодна значна подія, яка торкалася Східної Європи, тією чи іншою мірою не оминула Дубна. Тут бували гетьмани України й імператори російські, польські королі й ватажки козацько-селянських повстань, італійські зодчі, славетні письменники Тарас Шевченко й Оноре де Бальзак, композитор Микола Лисенко й полководець Михайло Кутузов.

Наприкінці XVIII століття в Дубні проводились славнозвісні контрактові ярмарки. У палаці Любомирських, що входить до комплексу Дубенського замку, діяв польський театр під керівництвом Войцеха Богуславського, де головні ролі виконував знаменитий актор Казі меж Овсінський.

Окрасою міста є й такі пам'ятки архітектури, як середньовічна синагога та римо-католицький костел. Збереглися й світські будівлі (житлові та інші) XVIII - початку ХХ століть.

У середньовіччі Дубно було одним з найбільших культурних та економічних центрів Волині. Тут жили і працювали Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Іов Залізо (Почаївський). Тут ігумен Хресто-Воздвиженського монастиря отець Віталій - один з перших українських поетів - на початку XVII століття переклав з грецької мови книгу „Діоптра". У Дубні в 1539-1566 роках було створене відоме рукописне Четвероєвангеліє ієромонахом Арсенієм, яке зараз знаходиться у Російській Державній бібліотеці в Москві.

Завершення другого тисячоліття в історії Дубна ознаменувалося урочистим відзначенням 900-річчя міста та проведенням Міжнародної ювілейної науково-теоретичної конференції „Дубно і світ".

У нове, третє тисячоліття сиве Дубно увійшло зі споминами про героїчну минувшину, з вірою і надією про своє оновлення та про щасливе майбутнє.

Територія Зарічненського району - 144203 га, з них площа лісів - 59958, 8 га, боліт - 18048,2 га, площа водяного дзеркала - 5373,2 га. В районі протікає понад сім річок: Стир, Прип'ять, Стохід, Веселуха, Стубла. На сході район межує з Дубровицьким, на півдні - з Володимирецьким районами, на заході - з Волинською областю, на півночі - з Білоруссю.

Віддаль до м.Рівне - 190 км 51 населений пункт району об'єднаний у 16 сільських та одну селищну територіальні громади.

Населення - 35, 9 тис. осіб, 6,9 тис. осіб - міського, 28,9 тис. осіб сільського населення.

В усіх сферах економічної діяльності зайнято 5,7 тис. осіб, у т.ч. у промисловості - 48 осіб, сільському господарстві - 2,1 тис. осіб, будівництві - 63 особи.

Історія села Борове сягає в глибоку давнину. Археологічні джерела свідчать, що на околиці села проживали племена зарубинецької культури. Перші письмові згадки про село відносяться до першої чверті ХVІІ ст. Саме до цього періоду відносяться польсько-литовські монети "боратинки", які по сьогоднішній день трапляються на території села та його околицях. Проте археологічні джерела свідчать, що північні райони рівненського Полісся ще в добу неоліту (ІV - VІІ тисячоліття до н.е.) були заселені племенами дніпро-донецької культури гребінцево-накольчатої кераміки, назва якої походить від орнаменту посуду - наколів на відтисків гребінцевого штампу. Це лісове населення в основному займалося мисливством, рибальством, збиральництвом.

На околиці Борової, в урочищі Дробишин, в 60-х рр. ХХ ст. були виявлені сліди зруйнованого могильника зарубинецької культури.

В ІХ - Х ст. територія села входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. північна частина Рівненської області, в тому числі і Зарічненський район, перебували у складі Турово-Пінського князівства. Наприкінці 1240 на початку 1241 р. на Полісся вдерлися орди хана Батия. Місцеве населення мужньо захищало свою землю від завойовників, але не могло встояти перед численним ворогом. Побутує цікава, не позбавлена романтичного забарвлення легенда. На території сучасної Борової було слов'янське поселення Рахва. Під час монголо-татарської навали воно було цілком зруйноване. Багато людей загинуло. Уціліле населення вирішило не повертатися в рідні місця, а дрімучими лісами пішли шукати нове місце для поселення. І знайшли його. Поселилися люди на місці сучасної Рафалівки, що у Володимирецькому районі. Назва селища, яке виникло значно пізніше, нібито має відношення до легендарної борівської Рахви. В письмових джерелах немає згадки про Рахву, але про існування слов'янського поселення на околиці сучасного села сумніву немає.

Внаслідок ослаблення монголо-татарського іга землі Турово-Пінського князівства захопила феодальна Литва, а з другої половини ХVІ ст. - Польща. Історична доля склалася так, що Борова майже з 1795 року залишалася під владою Речі Посполитої.

В 1795 році рівненське Полісся було приєднане до Російської держави. Борова була включена до складу Пінського повіту Мінської губернії.

Дальший розвиток історії Борової є типовим для багатьох населених пунктів Полісся. Натуральне господарство, кріпосний гніт супроводили не одне покоління борівчан. Після реформи 1861 року, коли в Росії було скасоване кріпосне право, мало поліпшилось життя в Боровій, хоча реформа і надала борівчанам особисту волю. Більшість борівчан змушена була платити поміщикові. У списках землевласників Пінського повіту Мінської губернії за 1872 рік згадується, що поміщик Людвіг Крашевський володів в селі Борова 10503 десятинами землі і в оселі Колодіях Волинської губернії.

В другій половині ХІХ ст. село Борова Кухотсько-Вільської волості було невеликим. В ньому нараховувалось 66 дворів з населенням 823 чоловіка. В центрі села поміщиком Антоном Крашевським у 1843 році було побудовано храм, який був освячений 19 грудня (за новим стилем) на Святого Миколая. Пізніше відрилась церковно-приходська школа. Завідував нею священик Косинський. 18 вересня (за старим стилем) в Борівську школу був призначений вчителем псаломщик Михайло Львович Годлевський, уродженець села Язвенки Пінського уїзду, який свого часу закінчив Мінську духовну семінарію. Вчителював деякий час борівчанин Йосип Каленикович, який здобув освіту у Кухотській Волі. Навчання проводилось у приватних хатах. Дітей приймали у перший клас із семи років. Тільки у 1903 році було збудоване спеціальне приміщення для школи

Столипінська аграрна реформа була спрямована на ломку общинного землеволодіння і утворення хутірських господарств. В 1906 році в Боровій нараховувалось 164 двори, в яких проживало 1263 чоловіка. З них 657 складали чоловіки, 606 - жінки. Письменних було серед чоловіків 94 і 92 жінки. Для порівняння: в селі Млинок в цей час нараховувалось 54 двори, в яких проживало 225 чоловіків і 180 осіб жіночої статі. Письменних було всього 43 чоловіка. Елементарної грамоти багато борів чан навчились дома, чоловіки, перебуваючи на службі в царські й армії. Проте основна маса із цієї категорії здобула освіту у церковно-приходській школі.

Про події 9 січня 1905 року ("кривава неділя") борівчани довідались від жителя Млинок Мельника, який жив і працював у Пінську, був членом РСДРП, в село привозив газету "Іскра". Саме цього року в селі були виступи проти місцевого поміщика. Найбільш активними були учасники російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Дяденчук Андрусь Демидович і Романцев Олександр Карпович. За революційну діяльність Романцева не раз заарештовувала поліція.

В Першу світову війну майже все чоловіче працездатне населення було мобілізоване. Мобілізації підлягала основна тяглова сила - коні. Борова залишилась без робочих рук. В 1915 році німці окупували село. На його жителів була накладена контрибуція в сумі 75 тис. крб. Борівчани змушені були її сплатити за дві години. Цей окупаційний захід ще більше розорив селянські господарства, цим самим до краю погіршив становище селян. З фронтів Першої світової війни не повернулось в село понад 30 односельчан.

Про лютневу революцію 1917 року борівчани довідались від солдат царської армії, які пройшли селом, несучи транспаранти із написами "Долой царя". В селі дислокувалась військова частина, яка брала участь у воєнних діях проти німців.

В першій половині грудня 1917 року північні райони були в руках військ Центральної Ради. Саме в цей період в селі діяв повстанський загін, який очолив Я.Д.Калюта. Активними бійцями цього загону були Петро Хвалько, Петро Мусійович Косинчик, Михайло Федорович Сидорчук та інші. Всього в загоні Я.Д.Калюти билось понад 40 жителів села. Згодом цей загін брав участь у Дубровицькому збройному повстанні. Наприкінці 1918 року він увійшов до складу І-го Дубровицького комуністичного повстанського полку.

В другій половині серпня 1919 року наступ польських легіонів почався із Малевич. Жителька Борової Олександра Ошурко, яка проживала на віддаленому хуторі, повідомила про цю каральну акцію свого сина Євдокима, який проживав у Боровій. Євдоким сповістив більшість жителів села, які знайшли тимчасове сховище у навколишніх лісах. А в селі почалася формуватися група самооборони, до складу якої ввійшли Андрось Демидович Дяденчук (учасник революції 1905 року), Іван Андрійович Дяденчук (учасник російсько-турецької війни 1877-1878 рр.) та інші односельчани. Зібрані наспіх, погано озброєні, вони не могли відбити наступ поляків. Поляки спалили село. Згоріло до тла понад 70 селянських хат, згоріла вся Довга, половина Мостової, декілька хат в Глинищах (назви території села). Почалася смуга репресій. Влада стала польською.

У липні 1925 року Польський сейм прийняв закон про парцеляцію й посадництво, на підставі якого підлягали викупу землі колишніх династій, казенні, занедбані поміщицькі господарства. Земля нарізалась ділянками по 26 га і продавалась селянам. Малоземельні і безземельні не мали за що купити землю. Обтяжені податками, недоїдками і боргами, вони втрачали навіть свою землю. Більшість парцелів купили багаті селяни, частину замлі одержали осадники. В Боровій парцелі були невеликими, вартість їх становила 10-13 злотих. Осадники, які на Тиражі (13 чоловік) отримали по 24 га відносно непоганої землі, якщо порівняти з парцелями, що виділяється місцевим селянам в основному на неугіддя . Решта земельних масивів разом з лісами і сінокосами належала польському поміщику Богурському, який жив у Варшаві, а господарство вів орендар Барановський, маєток якого був у Тиховижі. Працювали тут, в основному, поденники, збіднілі селяни з навколишніх сіл та хуторів. Заробітки були мізерними. Окремі селяни були змушені емігрувати за океан. Детально описала життя поліських селян видатна польська письменниця Ванда Василевська у повісті "Вогні на болотах". В 30-х рр. ХХ ст. В.Василевська бувала в селі Білому Сарненського повіту (тепер Володимирецький район). В Боровій працювала школа. Спочатку 2-класна, а згодом 4-класна. В 1935 році працювало три вчителі, окрім директора - керівника школи. Закон Божий викладав місцевий священик православної церкви. Шефство над школою взяв 24-й піхотний полк. Для відмінників навчання в 1935 році була організована екскурсія у Варшаву. На цій екскурсії побували Іван Григорович Романов, Михалко Хвалько та інші учні. В школі викладання велось на польській мові. Тут панувала сувора дисципліна. До учнів часто застосовувались фізичні міри покарання. Хоча в селі була школа, більшість дітей села освіту не здобували. Вони допомагали батькам вести господарство, пасти худобу, а то просто наймитували. За даними Пінського архіву в 1939 році в Боровій біля 900 чоловік були неписьменними.

Ініціаторами антипольських виступів в Боровій були комуністи. За антиурядову пропаганду і агітацію Романов О.К. відбував покарання в концентраційному таборі Березі-Картузькій. Ковенько Григорій Андрійович був кинутий у каземати Сельуської тюрми під Варшавою. Активним борцем проти окупаційного режиму був Ситницький Василь Петрович. Польські власті його заарештовували в 1936 і 1937 роках. В 1938 році Пінський суд позбавив волі Косинчика Петра Максимовича. За антидержавну діяльність Польським судом був покараний Рудник Кирило Пилипович. Активним агітатором був Супрунюк Кирило Адамович.

17 вересня 1939 року влада знову змінилася, в край вступили радянські війська. Селянський комітет було створено у Боровій. Відкрилась школа. У 1940 році був створений колгосп ім. 17 вересня, який очолив Павло Мусійович Ковенько.

З початком великої Вітчизняної війни 23 червня 1941 року в числі перших пішли на фронт жителі села Микола Павлович Ситницький, Яків Кирилович Хвалько, Леонтій Іванович Ошурко, Микола Адамович Хвалько, Петро Адамович Квачук, Андрій Мартинович Мельник, Петро Артемович Дяденчук та інші. Саме їм довелося прийняти перше бойове хрещення в боях за Київ. В цих боях загинули Павло Адамович Квачук і Петро Оверкович Пуха. Проте мобілізацію не вдалося здійснити до кінця. 5 серпня 1941 року Борова була окупована фашистами. Одним із організаторів антифашистської боротьби був Хвалько Петро Андрійович. Кулеметник першої світової ві1ни, учасник Дубровицького збройного повстання, в період польської окупації жив і працював у Вінницькій області. Борівські підпільники вивішували червоні прапорці у громадських місцях, перешкоджали відправленню молоді на каторжні роботи в Німеччину, як з Борової так із навколишніх сіл.

На Дольських хуторах Морочнівського району весною 1942 року було створено партизанський загін під командуванням сержанта Червоної Армії Д.С. Попова. В квітні цього року група вже нараховувала в своїх рядах 25 озброєних партизанів і десятки зв'язківців та розвідників.

В загоні під командуванням М.С.Корчева билося багато відданих борівських месників.

За активну антифашистську боротьбу борівчан окупанти в квітні 1943 року спалили село. Попереджені про цю каральну акцію партизанами, люди врятували своє життя в навколишніх лісах. Втрата рідних домівок, наступні каральні акції викликали ще більший гнів і ненависть до окупаційного режиму. Чоловіче населення масово пішло в партизани.

Топоніміка с.Борове

· Борове - місцевість, колись тут ріс хвойно-листяний ліс. За часів кріпосного права тут переховувались одинокі непокірні селяни від місцевої влади. Перебувши спокійно день, під вечір виходили на пагорб і молились Богові, простягаючи руки в сторону села (церкви).

· Підварок - у ХІХ ст. тут був маєток (польський фільварок) - перекручено - підварок

· Шпакова - квітучий луг, вікові вільхи (ольшина). Улюблене місце для гніздування шпаків.

· Венделове - куток села, де жили люди хитрої вдачі, поміщик Крашевський називав їх Менделем (Мендель - євр.) (правильно - Менделеві).

· Калічка - вулиця (куток села) тоді, після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. декілька хат, де жили інваліди цієї війни - каліки.

· Ріжок - кінець села. (Рожок)

· Вошива - невелика піскова вершина на околиці села, де й понині і зустрічаються сліди зарубинецької культури. У другій пол. ХVІІ ст. тут були побиті турецькі воїни. На трунах в обмундируванні місцеві жителі бачили масу паразитів (вошей).

· Мамушова - на поч. ХХ ст. Було пару хат. Жили люди з різних сіл "Мішані люди".

· Морги - від польського слова морі - міра, якою вимірювали поле - в Росії - десятиха.

· Кляштор - місцевість, на якій у ХVІІІ ст. була каплиця, на свято Марії-Магдаліни з навколишніх сіл приїжджали люди католицького і греко-католицького віросповідування молитись Ісусу і його матері. Для борівчан вважалось свята місцевість.

Всі села Рівненщини мають спільну історію. Разом з тим їх вирізняє деяка специфіка: етнографічна, топонімічна, а також історичні події, долі людей.

Тому саме дослідження сіл дає основу для ґрунтовного вивчення історичного матеріалу.

Рівненщина - батьківщина багатьох відомих діячів науки, освіти, культури.

Міцним фортифікаційним ансамблем у часи середньовіччя були замкові споруди князів Острозьких у м.Острозі. Цей український рід походив від турово-пінських удільних князів. У ХІV - на початку ХVІІ ст. Острозькі належали до найбільших землевласників на Україні.

Засновником роду вважають Данила острозького. У 1341 р. він брав участь у повстанні проти польського короля Казимира ІІІ Великого, який намагався захопити Волинь. Почав будівництво замку в Острозі.

Як полководець відомий Федір Острозький (1360-1446 рр.). У 1410 р. його загони брали участь у битві під Грюнвальдом проти Тевтонського ордену, а з 1422 р. по 1430 р. - у гуситських війнах на боці чеського народу проти німецького патриціату та Ватикану. Пізніше він прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі. Після смерті визнаний святим.

Василь Федорович Острозький (Красний) відомий як будівничий. Ним збудовано Богоявленську церкву в Острозі, Германський монастир.

Костянтин Іванович Острозький (бл.1460-1530 рр.) відомий в історії як військовий діяч, перший литовський гетьман, переможець у багатьох битвах над татарами. Був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Багато зробив для розвитку освіти, науки, друкарської справи в Україні, а також для зміцнення й охорони православ'я князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (1529-1608 рр.). Народився він у м.Дубно. За його підтримки в Острозі діяли греко-слов'янська академія (бл.1576-1640 рр.) та науково-літературний гурток; була заснована друкарня (1578 р.), що працювала деякий час під керівництвом І.Федорова. Помер К.К.Острозький у Острозі.

В Острозі народився відомий український культурний діяч ХVІ - початку ХVІІ ст., грек за походженням, Кипріан, який навчався в академії і був членом її науково-літературного гуртка, а також український педагог та хормейстер Бігдаш-Бігдашев Полікарп Микитович (1877-1946 рр.).

Недалеко від Острога народився польський письменник Бреза Тадеуш (1905-1970 рр.).

У 1810 р. в с.Новомалин (нині Острозького району) народився відомий польський скульптор, професор Римської академії Св.Луки Сосновський Томаш-Оскар (1810-1888 рр.). Його роботи експонуються у багатьох музеях Європи, в т.ч. в Рівному, Острозі.

У Рівному 1869 року народився відомий український живописець Г.І.Цисс (1869-1934 рр.). З обласним центром краю пов'язані імена відомого графіка М.Я.Штаєрмана (1904-1983 рр.) та режисера В.О.Неллі (1895 р.), який у 1940-1965 рр. працював у Київському драматичному театрі ім..Л.Українки.

У Рівному пройшло дитинство і юність видатного письменника В.Г.Короленка (1853-1921 рр.), який у 1866-1871 рр. навчався у Рівненській чоловічій гімназії.

Представник "української школи" в польській літературі ХІХ ст., відомий польський письменник, публіцист, літературний критик Міхал Грабовський (1804-1863 рр.) народився в с.Золотіїв (нині у складі м.Рівного). У його творчому доробку є твори "Коліївщина і степи" та "Тай кури".

Український поет Степанович Олекса Коронатович (1899-1970 рр.) народився у с.Милятинці Острозького району. У 1914 р. він закінчив духовне училище в Клевані. Похований на українському кладовищі біля Нью-Йорка.

У с.Дерев'яне Рівненського району у 1910 р. народився відомий український мовознавець, автор багатьох праць з української діалектології Г.Ф.Шило.

Одна з найяскравіших постатей української прози ХХ ст. - Самчук Улас Олексійович (1905-1987 рр.) народився в с.Дермань Здолбунівського району. У 1917-1920 рр. навчався в місцевій вищій початковій школі. З серпня 1941 р. працював редактором часопису "Волинь" у Рівному. Автор відомих творів: трилогії "Волинь", романів "Марія", "На білому коні", "На коні вороному", "Чому не гоїть вогонь", "Юність Василя Шеремети" та багатьох інших. У 1982 р. письменник був висунутий на здобуття Нобелівської премії. Похований у Торонто в Канаді.

В Дермані народився відомий український письменник, поет, перекладач античних творів, вчений, педагог Хомичевський Микола Васильович (1897-1983 рр.), відомий під псевдонімом Борис Тен. Навчався у місцевій початковій школі та Клеванському духовному училищі. Автор збірки сонетів "Зоряні сади", перекладів багатьох творів класиків світової літератури.

У Дубні народився український кінорежисер, заслужений діяч мистецтв Є.З.Григорович (1905-1978 рр.).

На Дубенщині, у с.Марковичі, пройшли дитячі роки українського природознавця, дослідника флори Волинської губернії А.Л.Андржейовського (1885-1868 рр.).

З Рівненщиною пов'язані життя на наукова діяльність відомого українського історика-археолога, доктора історичних наук Ігора Кириловича Свєшнікова (1915-1995 рр.). Дитячі роки майбутнього вченого пройшли в с.Хотин та м.Дубно, де він навчався в місцевій гімназії. Як науковець Свєшніков досліджував пам'ятки мідного та бронзового віку на території краю, а з 1970 р. очолював археологічну експедицію на місці Берестецької битви 1651 року На початку 90-х рр. був керівником археологічних досліджень на території Дубенської фортеці.

Визначний український вчений-флорист, ботанік-географ та систематик рослин, член-кореспондент АН СРСР (з 1928 р.) та президент АН УРСР (1922-1928 рр.) В.І.Липський (1863-1937 рр.) народився у с.Самостріли (нині Корецький район). На честь вченого ботаніки світу назвали близько 45 видів рослин.

У Корці народився український живописець, автор серії акварельних пейзажів Волині О.С.Якимчук (1899-1970 рр.).

У с.Свищів Млинівського району народився український поет, громадський діяч, борець за соціальне і національне визволення Данило Братковський (1643-1702 рр.).

На Млинівщині, у с.Більче, в 1897 р. народився відомий український письменник, поет, літературний критик В.Л.Поліщук (1897-1937 рр.).

Село Новосілки Демидівського району - батьківщина академіка НАНУ, директора інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, М.Г.Жулинського (1940 р.н.) У 1958 р. він закінчив Боремельську середню школу, а в 1960 р. - Дубенське педагогічне училище. Вчителював у Дубровицькому районі. Автор численних літературно-критичних публікацій.

У 1906 році в м.Сарни народився український письменник Б.Г.Швед (1906-1945 рр.). У 1938 р. написав повість "Поліщуки". Загинув у бою під Варшавою.

У 1924 р. в Дубровиці народився відомий сучасний фізик, член Французької академії наук, професор кафедри Жоліо Кюрі у Вищій школі фізики і хімії в Парижі, почесний доктор Женевського університету Григорій Шарпак. У 1992 р. йому була присуджена Нобелевська премія.

У с.Великий Житин Рівненського району в 1934 р. народився сучасний український політичний діяч, перший Президент України (1991-1994 рр.) Л.М.Кравчук. З 1949 р. по 1953 р. навчався у Рівненському кооперативному технікумі.

Більшість біографій видатних людей досліджено саме на краєзнавчих матеріалах (документах, спогадах, сімейних архівах).