Культура Київської Русі

Контрольна робота №1.

Варіант № 10.

Культура Київської Русі, традиції, освіта, письменність, література,

музика.

Зміст:

1. Вступ.

2. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян.

3. Володимир Великий у культурному розвитку.

4. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

5. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.

6. Літературні пам'ятки Київської Русі.

7. Музичне мистецтво Київської Русі.

8. Внесок Київської Русі у розвиток культури.

Вступ

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла

велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів.

Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та

культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і

розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами

Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією,

Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими —

Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними

слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність

справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний

вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує

спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних

слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,

доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи

Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин

Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на

політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна

світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська

Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів

Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну

державу.

Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян

Святі рівноапостольні просвітники слов'ян, брати Кирило та Мефодій

народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був

правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан,

оселився в одному з монастирів на горі Олімп.

Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів

Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість

та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим. Згодом він перебрався

зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій. Брати взяли на себе

важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар,

Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в "чудесний спосіб" сподобили

мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир,

писані "руськими письменами", а також зустрів русина, який говорив мовою

руською, і від нього перейняв її.

Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав

запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов'ян. Вони дали згоду.

Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою,

Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав

863року Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.

Володимир Великий у культурному розвитку

По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем

держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських,

тюркських. Спільною для них була княжа влада.

У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував,

але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити

внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і

сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках.

Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки

зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та

ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються

Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир

ліквідував кабінет місцевих "ясних князів" і роздав землі своїм

дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою

якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими

торговельними і дипломатичними зв'язками.

Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити

термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна

система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу,

розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на

той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і

світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була

програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво

не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на

православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі.

Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували

позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить

гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного

Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою

силою.

Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із

сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні

освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи

для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої

як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.

Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися

власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури,

живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло

високорозвинених країн Європи.

Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав

(1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою

мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони

держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із

західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з

багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції,

Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги,

німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки

Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та

високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни

Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала

співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними

записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви

Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно

управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на

якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени

Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх

продовжила.

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини,

започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі

побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців

було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної

справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний

спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися

грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та

перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав,

положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора

літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний

звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні

та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук

Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для

якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його

Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М.

Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську

правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне

будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений

валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено

чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті

ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і

триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися

торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн

Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії

був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи

романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік,

який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається

український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки

старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

Характерні особливості рукописної книги Київської Русі

Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй

особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий

рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це

різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або

великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка

книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх

обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності

переписувача та художника, які робили книгу.

У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав,

скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість

зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два

кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний

рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути

особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два

стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності

вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при

цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки

праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними

позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю.

Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним

кольором — це робило книгу ошатною і святковою.

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний

елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово

відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних

виданнях — золотом.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й

символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні,

рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення

сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.

Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у

руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за

кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання —

привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3

до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції

окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти

будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української

народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше —

рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були

мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне

"відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації

"розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.

Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що

становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції

оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою

кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні,

високохудожні твори.

Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання

ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені

й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а

подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та

середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою

сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени

зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим

елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з

бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним

інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася

басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.

Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо

згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу

або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де

активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та

кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним

надбанням нашої культури.

Літературні пам'ятки Київської Русі

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене

попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння

трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це

зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в

хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного

слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для

нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх

дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і

утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя були майже нормою

співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину,

стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову".

Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала

спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт

міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в

житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про

закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що

засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син

Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його

незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою

духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування.

До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку

Ігоревім".

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...".

Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу

землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини

взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого

до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з

долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого —

"закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених

символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.

Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині

розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово

Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу,

утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в

обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея,

єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.

Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім".

Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє

літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті

відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий

твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні,

зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження

культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже

зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели

русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-

монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так

і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують

високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої

форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують

елементи уславлення і плачу, головний герой у них — земля руська, обидва

написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі;

уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменности" (СПб. —

Вип. 84).

Музичне мистецтво Київської Русі

Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого

рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів,

музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та

родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки

збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший

— билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-

поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися

патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою,

красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша

Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців

билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку

Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-

імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-

інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних

розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та

княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців",

як їх називали в ті часи.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням

істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили

під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час

свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних

інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється

на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували

при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів.

Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці —

сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль

тут відігравали духові та ударні інструменти.

Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень

музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик;

щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки,

сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки,

дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які

сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески

Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових

та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає

церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним

розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і

східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або

крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився

народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів

помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних

плачів.

Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія

наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без

супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох

іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий

хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що

були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й

поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед

відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця

Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним

підґрунтям для формування професійної музичної культури українського

народу.

Внесок Київської Русі у розвиток культури

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян,

протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла

визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні

знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують

тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними

серед вчених в XIX і на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю

писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних

грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і

Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги,

утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги.

Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві.

Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав

Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був

палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна

література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово

про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших

світських творів періоду Київської Русі — це "Поучение" дітям Володимира

Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований

образ політика, державного діяча, воїна.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває

специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут

образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і

безмежної відданості Батьківщині.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна

архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка

частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна

церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі

Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський

собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді,

Пскові, Полоцьку та інших містах.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та

ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не

тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота:

намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.

Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях

духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-

прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на

сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі.

Використана література

1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник.

– К.: МАУП, 1998. – С. 232.

2. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач

Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. та ін. – Львів: Каменяр. 1992 – С.

166.