Економічні та правові основи управління організацією
14
Зміст
Вступ
1. Принципи та методи управління
2. економічні основи управління організацією
2.1. Політика оплати праці
2.2. Управління фінансами підприємства
2.3. Управління виробничими інвестиціями
2.4. Управління витратами на підприємстві
2.5. Управління продуктивністю праці
3. правові основи управління організацією
висновок
Перелік посилань
Вступ
Аналіз досвіду розвитку промислово розвитих країн свідчить про те, що перехід від вузької спеціалізації до інтеграції спостерігається в змісті і характері управлінської діяльності. Вивчення тенденції розвитку суспільного виробництва показує постійне ускладнення його технологічної складової, структури реалізованих соціально-економічних цілей, поява нових форм власності і, як наслідок цих тенденцій, нарощування обсягу внутрішніх і зовнішніх зв'язків виробничих організацій. Відповідно ростуть обсяг і розмаїтість «стиків» при рішенні виробничо-технологічних і соціально-економічних задач керування. Кожен такий «стик» -- потенційне джерело управлінських ситуацій, що вимагають інтеграції всіх складових (всіх елементів) системи. По оцінці фахівців, кінець XX в. -- час динамічних умов конкуренції. Йде вже не просто боротьба компаній за свою «ринкову нішу», а «гонка за кожен метр» на всіх напрямках; прискорення нововведень, пошук висококваліфікованих кадрів, залучення споживачів у сферу корпоративного впливу. Нові підходи усе більш погоджуються з «глобалізацією бізнесу», переходом до нової моделі економічного росту. [1]
1. Принципи та методи управління
Принципи управління, актуальні і сьогодні, розробив сучасник Ф.Тейлора француз А.Файоль. Всі здійснювані на підприємстві операції він поділив на шість груп: технічні; комерційні; фінансові; обчислювальні; охорона майна і осіб; адміністративні.
Власне до управління він відніс останню групу і вважав, що процес управління полягає в тому, щоб передбачати, організовувати, узгоджувати, розпоряджатися, контролювати.
В управлінні сучасною економікою необхідно керуватись такими принципами:
* чіткого розподілу праці;
* додержання дисципліни і порядку;
* повноваження і відповідальність;
* використання мотивації високопродуктивної праці,
* забезпечення рівної справедливості для всіх;
* впевненості в постійності і стабільності роботи;
* дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно ієрархічного ланцюга;
* заохочення ініціативи.
Основою використовуваних методів управління є закони, закономірності і принципи суспільного виробництва, науково-технічний рівень розвитку фірми, підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини між людьми. [9]
Meтоди управління поділяються на:
* економічні;
* адміністративно-правові;
* соціально-психологічні.
Економічні методи управління - це прийоми і способи управління, які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників. Ці методи включають:
* матеріальну відповідальність;
* стимулювання;
* ціноутворення;
* податки;
* державне регулювання.
Економічні методи управління це також система прийомів і способів впливу на виконавців за допомогою конкретного порівняння витрат і результатів (матеріальне стимулювання і санкції, фінансування і кредитування, зарплата, собівартість, прибуток, ціна). При цьому варто врахувати, що крім сугубо особистих учасник процесу переслідує і суспільні, і групові цілі.
Як основні методи керування тут виступає система заробітної плати і преміювання, що повинна бути максимально зв'язана з результатами діяльності виконавця. Оплату праці менеджера доцільно зв'язати з результатами його діяльності в сфері відповідальності або з результатами діяльності усієї організації.
Адміністративно-правові методи управління передбачають юридичний (правовий і адміністративний) вплив на відносини людей в процесі виробництва, оскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами-законодавчими актами; положеннями; інструкціями; наказами І розпорядженнями.
Адміністративно-правові методи передбачають і застосування відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій.
Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини, оскільки традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачують вивчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, середовища виробництва, громадської думки.
Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необхідний арсенал засобів для найефективнішого управління фірмою.
Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі управління, але факторами, що визначають вибір цієї моделі є:
- розмір організації;
- характер продукції, що випускається;
- характер середовища. [5]
2. Економічні основи управління організацією
2.1. Політика оплати праці
Ефективність функціонування та соціальний розвиток тих чи тих суб'єктів господарювання (трудових колективів) забезпечується передусім формуванням належних індивідуальних і колективних матеріальних стимулів, провідною формою реалізації яких є оплата праці різних категорій персоналу.
Оплата праці -- це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.
Оплата праці складається з основної заробітної плат й додаткової оплати праці. Розміри оплат найманою працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.
Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками та доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробничих підприємствах України протягом кількох останніх років, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70--80 і 20--30% від загальної величини цього заробітку.
За умов розвитку підприємництва та існування різних форм власності заробіток працівника вже не визначається розміром якогось гарантованого фонду оплати праці, а все більше залежить від кінцевих результатів і доходів від діяльності підприємства. Треба враховувати, що й сам працівник усе частіше стає більш-менш реальним співвласником підприємства. Відтак винагороду працівникові-власнику треба нараховувати не тільки за працю, а й за вкладений у підприємство капітал. Ось чому, ураховуючи зміни в природі та механізмі формування заробітку працівника, замість поняття «заробітна плаї а» усе частіше використовують терміни «трудовий дохід», «винагорода», «оплата праці», «заробіток», «дохід». Але в будь-якому разі повна компенсація (грошова або негрошова) за витрачені зусилля, включаючи заробітну плату, повинна відбивати внесок кожного працівника, ефективність його праці.
Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції -- відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну (рис. ).
Рисунок 2.1. - Головні функції заробітної плати. [7]
Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності.
Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу. [7]
2.2. Управління фінансами підприємства
Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругооборотом коштів, який здійснюється у вигляді витрат ресурсів і одержання доходів, їхнього розподілу й використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами (сплата податків), персоналом підприємства тощо. Усі ці грошові відносини становлять зміст фінансової діяльності підприємства.
Основні завдання фінансової діяльності такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості; балансування в часі надходжень і витрат платіжних засобів; підтримування належної ліквідності та своєчасності розрахунків.
Головний зміст фінансової діяльності підприємства (організації) полягає в належному забезпеченні фінансування.
Відповідно до джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна. Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов'язання боржників, державні субсидії тощо.
Важливою формою фінансування є кредит -- платне надання грошей або інших цінностей у борг на певний час. Залучення кредитних коштів розширює фінансові можливості підприємства, але одночасно створює ризик, пов'язаний із необхідність повернення боргів у майбутньому і сплат відсотків за користування позиченими коштами. Відтак нині широко застосовуються кредит в негрошових формах: товарний кредит, оренда та її різновид -- лізинг.
Спеціальною формою довгострокового кредиту є оренда -- договірне строкове платне володіння і користування майном. Орендодавець надає в розпорядження орендаря певне майно на обумовлений термін за прийнятну для обох сторін орендну плату.
Поширеним у світовій практиці різновидом оренди є лізинг, коли орендодавець--лізингова компанія (лізингодавець) купує об'єкт оренди (передусім устаткування) у підприємств-виробників і передає їх у оренду на певних умовах. По закінченні терміну оренди її об'єкти (залежно від умов договору) або повертаються лізингодавцю, або орендуються на новий термін або викупаються орендарем.
Важливим інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Основна мета складання фінансового плану -- узгодження доходів із витратами в плановому періоді. У перспективному фінансовому плані вирішуються принципові питання фінансування діяльності та розвитку підприємства (організації). До таких питань належать передусім фінансування капітальних вкладень, повернення боргів, сплата відсотків за борговими зобов'язаннями тощо. Поточні фінансові плани на рік (квартал, місяць) опрацьовуються детальніше за видами доходів і втрат з урахуванням їхньої календарної динаміки.
Фінансовий план підприємства (організації) складається у формі балансу доходів і витрат. У складі доходів основними є надходження від стабільних власних джерел -- прибуток та амортизаційні відрахування.
До нерегулярних власних джерел доходу належать емісія і продаж акцій, виручка від продажу непотрібних активів тощо. Різниця між плановими фінансовими погребами і власними коштами покривається за рахунок залучених коштів у вигляді кредитів, випуску облігацій, лізингу і т.д. Однією з форм залучення коштів є кредиторська заборгованість, яка за свою відносну стабільність одержала назву стійких пасивів. До неї відносять перехідну заборгованість по заробітній платі, відрахування на соціальні потреби, резерв майбутніх витрат та ін. [6]
2.3. Управління виробничими інвестиціями
Ефективність виробничих інвестицій (капітальних вкладень) характеризує економічні, соціальні або інші результати і господарську доцільність їхнього здійснення. Основою оцінки доцільності капітальних витрат служить порівнювання вигідності того чи того проекту за умови обмеженості капіталу як ресурсу та забезпечення найбільших прибутків через реалізацію найліпшого з кількох варіантів (проектів) інвестицій.
Загальні положення оцінювання ефективності (доцільності) капітальних вкладень:
* По-перше, розрахунки економічної ефективності капітальних вкладень застосовуються за: розробки різних проектних і планових (прогнозних) документів; оптимізації розподілу реальних інвестицій за різними формами відтворення основних фондів; оцінювання ефективності витрачання вчасних фінансових коштів підприємства.
* По-друге, у розрахунках визначають загальну економічну ефективність як відношення ефекту (результату) до суми капітальних витрат, що зумовили цей ефект. Витрати та результати обчислюють з урахуванням чинника часу. На підприємствах економічним ефектом капітальних вкладень служить приріс і прибутку (госпрозрахункового доходу).
* По-третє, з метою всебічного обґрунтування й аналізу економічної ефективності капітальних вкладень, виявлення резервів її підвищення використовують систему показників -- узагальнених і поодиноких. До узагальнених показників належать період окупності капітальних витрат (кількість років або місяців, за які відшкодовуються початкові інвестиції) та питомі капітальні вкладення (у розрахунку на одиницю приросту виробничої потужності або продукції) -- капіталомісткість. Окрім узагальнених до системи входять такі поодинокі показники, що підлягають, спільному комплексному аналізу: продуктивність праці; фондовіддача; матеріаломісткість (енергоємність), собівартість, якість і технічний рівень продукції; тривалість інвестиційного циклу; величина соціального ефекту (як порівняти із соціальними нормативами); показники, що характеризують поліпшення стану навколишньою середовища.
* По-четверте, за визначення ефективності капітальних вкладень має бути виключений вплив на сумарний ефект так званих не інвестиційних чинників, тобто заходів, здійснення яких не потребує капітальних вкладень. Це означає, що з одержаного підприємством загального ефекту (прибутку) треба вилучати ефект від повнішого використання введених раніше виробничих потужностей, збільшення коефіцієнта змінності роботи устаткування, запровадження прогресивних форм організації виробництва, праці та управління, підвищення професійної підготовки й майстерності персоналу тощо. [12]
2.4. Управління витратами на підприємстві
Управління витратами -- це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно с важливою функцією економічного механізму будь-якою підприємства.
Система управління витратами має функціональний га організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат. Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємства залежно від його розміру (відділи, бюро, окремі виконавці).
Виявлення й використання чинників економії ресурсів, зниження витрат є обов'язком кожного працівника підприємства, передусім спеціалістів і керівників усіх рівнів. Згідно з певними організаційно-технічними рішеннями та умовами розробляються норми витрат усіх видів ресурсів: сировини, основних і допоміжних матеріалів, енергії, трудових ресурсів тощо. Установлені норми витрат -- це граничні витрати окремих видів ресурсів заданих організаційно-технічних умов виробити ва. Вони є важливим чинником забезпечення режиму жорсткої економії і відповідно конкурентоспроможності підприємства. У процесі планування встановлюються граничні (допустимі) загальні втрати в підрозділах і в цілому по підприємству (кошториси) та на одиницю продукції. Фактичний рівень витрат обчислюється за даними поточного обліку.
Порівняння фактичних витрат з плановими (нормативними) дає змогу в процесі аналізу оцінювати роботу підрозділів з використання ресурсів, з'ясовувати причини відхилень фактичних витрат від планових і відповідно стимулювати працівників підприємства до їхнього зниження. [12]
2.5. Управління продуктивністю праці
Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого використання трудового потенціалу підприємства (організації) потребують класифікації чинників її динаміки. З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації) всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи -- зовнішні та внутрішні.
До групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники загальнодержавні та загальноекономічні -- законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх -- ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації тощо). Проте зовнішні чинники теж мають для підприємства неабиякий господарський інтерес. Урахувавши їх, можна ґрунтовніше мотивувати відповідні управлінські рішення, які дають змогу виробити стратегію щодо продуктивності праці на тривалий період. [12]
3. Правові основи управління організацією
Напрямки діяльності взаємозв'язані й у сукупності характеризують ту чи іншу стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює всі напрямки його (її) діяльності. З великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України «Про підприємства в Україні», статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми).
Закон «Про підприємства в Україні», який регламентує діяльність різних видів підприємств, ухвалено сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 р. Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей Закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення й ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності й системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання і державою. [7]
Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємства. Будь-яке підприємство може бути створене: 1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи вповноваженого ним (ними) органу, організації-засновника; 2) унаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) через виокремлювання зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів з рішення їхніх трудових колективів і за згодою власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право створювати свої філії (представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи) з поточними й розрахунковими рахунками в банку.
Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються Міністерству економіки і Держкомітету статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України згідно зі своїм ідентифікаційним цифровим кодом.
Підприємство може бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом, заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створюваною власником або вповноваженим ним органом, а за банкрутства -- судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами, скласти й передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з державного реєстру України. [6]
Загальні принципи управління підприємством і самоврядування трудового колективу.
Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на засаді поєднання прав власника майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства (правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює правління. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів. Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства. З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки найму, права, обов'язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення та звільнення з посади. Керівник призначає на посаду й звільняє з неї своїх заступників, керівників і спеціалістів структурних підрозділів підприємства.
Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо вирішення широкого кола питань з господарської та соціальної діяльності підприємства. Зокрема трудовий колектив з правом найму працівників розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються: проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості майна перевищує 50 відсотків, має право спільно із засновником або власником розглядати зміни у статуті підприємства й доповнення до нього, визначати умови найму керівника підприємства; приймати рішення про здачу підприємства в оренду, його вступ до якогось добровільного об'єднання або вихід з нього, про створення нових підприємств на базі окремих структурних підрозділів. [6]
Формування й використання майна підприємства. Майно підприємства становлять матеріальні активи та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в його самостійному балансі і яке належить підприємству за правом власності або повного господарського відання (володіння, користування і розпоряджання ним на свій розсуд). Джерелами формування майна підприємства служать: грошові й матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції, інших видів господарської діяльності, від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення, дотації з державного й місцевого бюджетів; надходження від роздержавлення та приватизації власності або від придбаного майна іншого підприємства (організації); безплатні або доброчинні внески підприємств, організацій та окремих громадян. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право (з дозволу власника) продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати безплатно в тимчасове користування іншим підприємствам і громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності. Воно може також випускати й продавати власні цінні папери, купувати їх у інших юридичних осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або на пільгових умовах володіти й користуватися землею та іншими природними ресурсами. При цьому його обов'язком є своєчасне здійснення природоохоронних заходів (здебільшого власним коштом). У разі банкрутства підприємства фінансування таких заходів провадиться за рахунок коштів від продажу його майна, а за браком таких -- з бюджету відповідного органу місцевої влади або держави. [9]
Підприємницька (господарсько-економічна) діяльність. Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на продукцію, що виробляється (роботу, послуги, що виконуються), та необхідності постійного збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з постачальниками або за посередництвом торгових бірж. Воно реалізує вироблену продукцію через прямі угоди зі споживачами, державне замовлення (у разі існування такого,), через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами (тарифами), котрі воно встановлює самостійно, або за цінами договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).
На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (дохід). Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства або вповноважений ним (ними) орган. Державний вплив на вибір напрямків використання прибутку (доходу) здійснюється через систему податків, податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися у власність членів трудового колективу. За умови зовнішньоекономічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу) становлять валютні кошти, що зараховуються на його валютний рахунок у банку та використовуються ним самостійно. Залежно від величини доходу підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу. Мінімальний розмір оплати праці різних категорій персоналу всіх видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум, установлений державою. [1]
Підприємство і держава: гарантії прав, умови і контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. Здійснюючи господарську та іншу діяльність, підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), завдані підприємству з вини державних органів або їхніх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх.
Держава забезпечує будь-якому підприємству однакові економічні й правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольного законодавства; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств, надаючи пільги за оподаткування та державного кредитування, створюючи фонди сприяння розвитку малих підприємств тощо.
Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України. Якщо вимоги цих органів виходять за межі їхніх повноважень, підприємство має право не виконувати таких вимог.
У разі порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи, відшкодовує завдані збитки). Проте сплата штрафів і відшкодувань не звільняє підприємство без згоди споживача від виконання договірних зобов'язань щодо поставок продукції, здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі й у відповідні строки.
Статут підприємства. Будь-яке підприємство (добровільне об'єднання підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства (добровільного об'єднання підприємств), а для державних підприємств -- власник майна за участю відповідного трудового колективу.
У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування.
У найменуванні підприємства треба відобразити його конкретну назву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне, акціонерне товариство) тощо.
У статуті має бути визначено орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). До нього можна включати положення, зв'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо. [6,8]
Висновок
У сучасну «еру активних дій» підприємств на ринку, успіху зможуть домогтися лише ті організації, що:
* зможуть сконцентруватися на головних напрямках своєї діяльності й обпертися на ключові цінності організації;
* мають імператив сучасного підприємництва;
* ефективно розпоряджаються часом, що прискорюється потоком нововведень, ідей;
* враховують, що в інформаційному суспільстві дозріли умови для гнучких форм організації режимів роботи, різних комбінацій ресурсів і зусиль працівників, груп;
* вважають, що спільна праця повинна приносити задоволення всім учасникам, що є морально-етичним резервом організації;
* мають високий рівень керування з позицій нововведень, прибутковості і відповідальності.
До головних тенденцій розвитку керування підприємством можна віднести:
1. Зв'язок з визначеним поверненням до минулого -- усвідомленням важливості (значення) матеріальної, технологічної бази сучасного виробництва і надання послуг. Це викликано не тільки комп'ютеризацією керування виробничими процесами, але і загальним посиленням впливу технічного прогресу на досягнення цілей організації, підвищенням ролі продуктивності і якості для успіху в конкуренції шляхом синтезу діяльності людей і використання технологічних факторів виробництва.
2. Посилення уваги не тільки до організаційної культури, але і до різних форм демократизації керування, участь рядових працівників у прибутках, у здійсненні управлінських функцій, у власності; увага до питань етикету в бізнесі, що особливо актуально в практиці нашої країни в умовах ринку, економічної волі.
3. Організаційні пошуки менеджменту. Тут у наявності різноманіття структурних рішень: від «мережних» організаційних форм і групової роботи до максимальної господарської самостійності відділень, ризикових «новаторських команд», що цілком відповідають за прибуток і збитки. У відносно невеликому органі корпоративного керування концентрується рішення тільки стратегічних питань розвитку, зв'язаних з великими інвестиціями, зосереджуються функції інтеграції діяльністю фірми, а кожне відділення цілком фінансує свою діяльність, вступає на комерційній основі в партнерські відносини з будь-якими організаціями. Має місце тенденція до зменшення твердості і ієрархічності сформованих структур, подальшому розвиткові програмно-цільового керування.
4. Здобуває особливе значення функція координації, тому що дуже сильна взаємозалежність підприємств у масштабах регіону, країни. У координації розвиваються трохи її ефективних видів:
* превентивна координація, коли прогнозуються проблеми, труднощів і шляхи їхнього подолання;
* координація що усуває, націлена на ліквідацію перебоїв у господарській системі;
* координація регулююча, призначена для підтримки встановленої схеми взаємодії суб'єктів господарювання;
* координація стимулююча, підвищувальна ефективність діяльності при відсутності видимих відхилень.
5. Виняткову роль буде грати і те, наскільки управлінська система набудована на підтримку і винагороду ризику й індивідуальної ініціативи, націлених на підвищення ефективності на всіх ділянках діяльності (розуміння змін у робочій силі і системах мотивації до праці і підприємництва). У найближчому майбутньому рівень утворення і кваліфікація працівників виявляться головним стратегічним ресурсом організації.
6. Інтенсивний розвиток інтеграційних процесів у всіх сферах управлінської діяльності як усередині підприємства, так і з зовнішнім середовищем. В даний час проведення інтеграційної політики є головним резервом підвищення стійкості й ефективності діяльності підприємства в складній обстановці ринкових відносин.
7. Посилення міжнародного характеру керування. У зв'язку з переходом колишніх республік СРСР до відкритої економіки, різким посиленням міжнародної конкуренції й у той же час кооперації виробництва і т.п. інтернаціоналізація керування ставить багато нових питань, головні з яких: що є загальному й особливого в керуванні, що є універсальним у керуванні (форми, методи), у чому складаються особливості національного стилю в керуванні й ін.
Перелік посилань
1. Алан Хоскинг, «Курс предпринимательства: Практическое пособие», пер. с англ. -- М. Международные Отношения, 1994 г.
2. Ф.Тейлор "Основы научного менеджмента", "Прогресс", Москва, 1992 г.
3. М.Вудкок, Д.Фрэнсис "Раскрепощенный менеджер", изд."Дело", 1991 год
4. Харви Мак Кей "Как уцелеть среди акул", Москва, "Экономика", 1991
5. Артур Томпсон, Джон Формой Экономика фирмы / Пер. с англ. - М.: ЗАО «Изд-во БИОКОМ», 1998. - 544с.: ил.
6. Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І., Петрова К.Я. Фінансова діяльність підприємства. - К.: Лібидь, 1998
7. Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан МЛ. Економіка підприємств. - Львів: В-во" Сполом".- 1998. -212с.
8. Ворст И. Ревентлоу П. Экономика фирмы: Учебник / пер. с дат. АН. Чеканского. О.В. Рохсдественского. - М.: Высш. шк., 1994. - 272с.
9. Управління підприємницькою діяльністю: оцінка, організація, прогнозування За ред. д.е.н. проф. А.В. Чупіса. - Суми: Університетська книга. 1999. - 333с.
10. Фатхудинов Р.А. Производственный менеджмент: Учебник для вузов. - М.:Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. - 447с.
11. Фатхутдинов Р.А. Система менеджмента: Учебно-практическое пособие, 2-е изд. -М.: ЗАО «Бизнес-школа Интел-синтез», 1997. -352с.
12. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. Проф. О. И. Волкова. - М.: ИНФРА -М, 1998. -416с.
