Оцінка ефективності використання інтелектуального капіталу

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

ЗМІСТ

• вступ
• 1. Теоретичні основи необхідності управління інтеллектуальним капіталом промислових підприємств
• 1.1 Особливості функціонування промислових підприємств у постіндустріальному суспільстві
• 1.2 Основні категорії та поняття інноваційної діяльності підприємства
• 1.3 Суть та зміст інтелектуального капіталу підприємства
• 2. аналіз використання інтелектуальної власності на підприємствах України
• 2.1 Основні принципи діяльності ЗАТ "Сватове-АГРО"
• 2.2 Визначення можливостей ідентифікації інтелектуальної власності на підприємствах України
• 3. Основні напрямки удосконалення управління інтелектуальною власністю підприємств
• 3.1 Оцінка діяльності співробітників підприємств
• 3.2 Організація формування інтелектуального капіталу підприємства
• 3.3 Оцінка інтелектуального капіталу в контексті вартості підприємства
• 4. Охорона праці та навколишнього середовища
• 4.1 Загальні положення
• 4.2 Управління охороною праці
• 4.3 Промислова санітарія
• 4.4. Організація безпечних умов на робочому місці
• 4.5 Пожежна безпека
• 4.6 Охорона навколишнього середовища
• Висновки
• Список джерел інформації

Інформатизація та інтелектуалізація суспільства обумовлюють відповідні зміни в господарюванні, що характеризуються розвитком нематеріального сектору економіки, розширенням сфери застосування комунікаційних систем, зростанням питомої ваги витрат на інформацію та знання в собівартості більшості видів продукції. Інтелектуальний капітал як фактор виробництва поступово набуває все більшого значення у порівнянні з землею, працею та фінансовими ресурсами.

У постіндустріальному суспільстві досягнення конкурентних переваг українськими підприємствами як на вітчизняному, так і на зарубіжному ринках можливе лише за умови ефективного використання інтелектуальних ресурсів, впровадження сучасних наукомістких технологій, розробки якісно нової продукції, створення інновацій. Ці обставини вимагають розробки науково обґрунтованих методик оцінки, формування та розвитку інтелектуального капіталу.

Інтеграція України до Європейського Союзу обумовлює необхідність впровадження в практику вітчизняних підприємств як досвіду розвинених країн з більш ефективного використання в процесах виробництва інтелектуальних ресурсів, так і розробки власного методологічного та методико-практичного інструментарію формування інтелектуального капіталу.

До питань управління інтелектуальною власністю підприємств, зокрема, належать: визначення змісту та складу інтелектуального капіталу підприємства, розробка науково-обґрунтованих методик щодо його оцінки та формування, оцінка реального стану використання нематеріальних активів підприємствами України та деякі інші.

Метою дослідження є узагальнення і розвиток теоретичних основ, а також розробка рекомендацій з управління інтелектуальною власністю підприємства.

Для досягнення поставленої мети в дипломній роботі було поставлено і вирішено наступні завдання:

- визначення на основі узагальнення результатів економічних досліджень та аналізу тенденцій розвитку суспільства значення інтелектуального капіталу та інтелектуальної власності в системі факторів виробництва в постіндустріальному суспільстві;

- узагальнення теоретичних підходів щодо визначення поняття "інтелектуальний капітал підприємства";

- узагальнення концептуальних підходів до оцінки інтелектуалізації діяльності співробітників підприємств та організацій;

- аналіз рівня використання інтелектуального капіталу на підприємствах України;

- аналіз структурних складових інтелектуального капіталу: інформації, знань і компетентності, визначення їх відмінностей та особливостей як факторів сучасного виробництва;

- розробка основ організації формування інтелектуального капіталу підприємства;

- розробка підходів щодо прогнозування ринкової вартості інтелектуального капіталу підприємств.

Перехід суспільства до постіндустріальної стадії свого розвитку виявив значні суперечності в системах господарювання більшості розвинених країн. Якщо в індустріальному суспільстві спроможність підприємства досягти економічного успіху визначалася власністю на матеріальні та фінансові фактори виробництва й ґрунтувалась на багатстві в традиційному фінансовому його розумінні, основним критерієм якого виступали гроші, то в постіндустріальному - як на окремому підприємстві, так і в суспільстві в цілому виникає нове розуміння багатства, пов'язане з його поступовим відторгненням від традиційних критеріїв - грошей і власності.

Так, починаючи з 1982 року, витрати підприємств приватного сектору США на купівлю засобів виробництва індустріальної епохи - верстатів, двигунів, турбін, вантажно-розвантажувальних механізмів, обладнання для сфери послуг, нафтової та будівельної галузей, а також сільського господарства - більш-менш стабільно притримуються рівня 110 млрд. дол.

Водночас витрати на придбання інформаційної та телекомунікаційної техніки швидко зростають. Якщо в 1982 р. на купівлю комп'ютерів та телекомунікаційного обладнання американські компанії витратили 49 млрд. дол., тобто менше половини від витрат на традиційні засоби виробництва, то в 1987 р. ця сума підвищилась до 86,2 млрд. дол. та продовжує швидко зростати.

У 1991 р. витрати на придбання інформації та інформаційних технологій становили 112 млрд. дол. і таким чином перебільшили витрати на придбання основних фондів. Останні склали 107 млрд. дол. та практично не змінилися в 1996 р. при збільшенні інформаційних витрат до 212 млрд. дол. в цьому ж році [1].

Як зазначив Т. Стюарт [2], саме 1991 рік став першим роком інформаційного (постіндустріального) століття. Саме з цього часу витрати на обладнання, збір, обробку, аналіз та розповсюдження інформації почали перевищувати витрати на машини, верстати, турбіни та інші засоби індустріальної епохи.

Перехід суспільства до постіндустріальної фази свого розвитку характеризується відповідними змінами в системі факторів виробництва, зростанням значимості одних та зменшенням ролі інших, інтелектуалізацією виробництва, збільшенням питомої ваги інформаційних витрат в собівартості продукції, розвитком нематеріального сектору та ін.

Однак багато питань, пов'язаних з упровадженням заходів щодо збільшення рівня інтелектуаломісткості діяльності вітчизняних підприємств, залишаються невирішеними. Це обумовлює необхідність не тільки повного та детального розгляду інтелектуального капіталу в якості фактора виробництва, а й вирішення проблем його оцінки, формування та розвитку.

Загальновідомо, що виробничими ресурсами чи факторами виробництва називаються матеріальні та духовні цінності, які необхідні для виробництва товарів (речей і послуг).

Новому суспільству властива відповідна система цінностей, яка обумовлює цілком нове розуміння пріоритетності факторів виробництва та поступовий їх перерозподіл порівняно з індустріальною епохою (рис. 1.1).

Як видно з рис. 1.1., у сучасних умовах успіх у бізнесі базується вже не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на розробці новітніх технологій, своєчасному одержанні необхідної інформації, продукуванні ідей. Тобто прибутковість та стабільність діяльності підприємств в умовах постіндустріального суспільства багато в чому залежить від використання в процесах виробництва інформації та знань.

Рисунок 1.1 - Піраміда цінностей в бізнесі [3]

П. Самуельсон при викладі своєї теорії капіталу розподіляє фактори виробництва на три групи: природні ресурси, ресурси людської праці та капітальні блага як головний фактор, що "опосередковує" перші два види ресурсів для того, щоб використати їх в якості факторів виробництва для подальшого виготовлення споживчих та інших товарів та послуг [4].

Із розвитком суспільства роль та значимість складових промислового капіталу поступово змінювалась, і в ХХ ст. як наслідок інформатизації та глобалізації суспільства вирішальними факторами досягнення підприємствами економічного успіху виявились інформація та знання, втілені в інтелектуальному капіталі підприємства.

Технологічні зміни обумовили і зміни в характері праці сучасного працівника та його становищі. В умовах постіндустріального суспільства вдосконалення технологій змінює працю, трансформуючи її в діяльність щодо використання, створення та збагачення знань. Якщо К. Маркс розглядав працівника підприємства з позицій найманого робітника, то тепер в дослідженнях провідних економістів сучасний співробітник займає позицію інвестора інтелектуального капіталу, а персонал підприємства розглядається в якості людського капіталу.

Загальне визначення людського капіталу дає Г. Беккер, який характеризує його як наявний у кожного запас знань, навичок, мотивацій [5].

Таким чином людський капітал можна визначити як сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, що цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері суспільного виробництва, сприяє зростанню продуктивності праці, а отже, впливає на зростання доходів (заробітків) даної людини.

Під людським капіталом слід розуміти економічну категорію, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу.

Стосовно підприємства представляється доцільним визначити людський капітал як сукупність знань, практичних навичок, інноваційних рис характеру, мотивацій і творчих здібностей всього персоналу підприємства, які можуть використовуватися протягом певного періоду часу з метою виробництва товарів і послуг.

У розвинених західних країнах завдяки теорії людського капіталу інвестиції в людину вже давно стали розглядатися як джерело економічного зростання, не менш важливе, ніж "звичайні" капіталовкладення. Можна виявити динаміку зміни структури сукупного капіталу в країнах Заходу (рис. 1.2).

Рисунок 1.2 - Динаміка структури сукупного капіталу в країнах Заходу

Як видно з рис. 1.2, наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. в загальному обсязі капіталу питома вага людського капіталу не перевищувала 0,2, а в 1913 р. піднялася майже до 0,3. Але й ці пропорції різко змінилися у другій половині ХХ ст. і особливо за останні два десятиріччя у зв'язку з інформатизацією суспільства та пов'язаними з нею змінами в технологіях виробництва товарів та послуг, набуттям людиною вирішальної ролі в процесі створення споживчих вартостей та самому характері діяльності сучасних підприємств. Зміни, які відбуваються на сучасному етапі, позначаються і на структурі собівартості більшості товарів та послуг: велика частина пов'язаних з ними витрат припадає на підготовчий період (НДДКР) та формування людського капіталу.

У країнах Заходу питома вага накопичених інвестицій у людський капітал у сукупному фонді їх капіталізованих витрат на розвиток піднялася, за мінімальними оцінками, до 0,6 у 1973 р. і 0,7 у 1997 - 1998 рр.

Така поведінка інвесторів, що вкладають кошти в розвиток людського фактора, цілковито пояснюється викладками лауреата премії пам'яті А. Нобеля з економіки 1992 р. Г. Беккера, які свідчать про те, що в США віддача вищої освіти знаходиться на рівні 10 - 15%, що перевищує показники прибутковості для більшості фірм [6].

Таким чином, перерозподіл факторів виробництва, що відбувається на сьогодні, та поступове зростання значення інтелектуального капіталу в системі факторів виробництва обумовлює необхідність визначення методологічних засад його формування.

У розвинених країнах підприємства поступово опановують практику управління інтелектуальним капіталом. Однак в Україні ще не створені передумови для перетворення інформації в загальний виробничий ресурс, а проблеми оцінки та формування інтелектуального капіталу залишаються невирішеними як на рівні підприємства, так і на державному рівні.

Вирішення цих проблем можливе завдяки опануванню та розвитку методичних засад провідних економічних теорій, оскільки просте застосування західних підходів до сучасних проблем управління вітчизняними підприємствами неможливе за умови розриву господарських зв'язків, перерозподілу прав власності та ін. Ці та інші перетворення економіки України характеризуються істотними протиріччями, що виникають в результаті взаємодії між ринком та іншими інститутами, що забезпечують координацію дій як окремих індивідуумів, так і господарюючих підприємств.

В неокласичній економічній теорії поведінка підприємства описується з застосуванням виробничої функції та зводиться до максимізації прибутку, а ринок стає в якості універсального механізму розподілу обмежених ресурсів між альтернативними напрямами їх використання. Представники цієї школи тривалий час намагалися точно описати дії індивідуумів, які здійснюють раціональний вибір ресурсів у будь-якій ситуації за їх обмеженості відповідно до закону попиту-пропозиції.

Ця теорія побудована на припущенні про обмеженість ресурсів. Конкуренція в неокласичних моделях - це досконалий механізм ціноутворення, який має здатність забезпечувати найвищу ефективність використання ресурсів та максимізацію суспільного добробуту. В цьому контексті права власності повністю і безкоштовно визначені, щодо інформації, то вважається, що її можна безкоштовно і легко здобути.

Перевірка цих припущень на практиці показала недосконалість неокласичного підходу, оскільки структура сучасного ринку не відповідає умовам досконалої конкуренції. Ринкова інформація розподіляється далеко не рівномірно; вибір і поведінка учасників угод не завжди підпорядковані вимогам раціональності. значні проблеми з'явились за дослідження особливостей використання в процесах виробництва таких ресурсів, як інформація та знання.

Ресурсам постіндустріального суспільства не властива обмеженість та рідкісність, вони не мають речовинної форми, тому для вирішення питань їх використання в процесах виробництва вітчизняними підприємствами необхідне застосування методологічних засад інших напрямків економічної теорії. Однією з них є інституціональна економіка.

Розвиваючи інституціональний напрям, нова інституціональна економічна теорія чи "теорія трансакційних витрат" досліджує проблеми впливу інститутів на ефективність використання обмежених ресурсів та економічне зростання, вводить поняття специфічності активів, інформаційних та трансакційних витрат. Інформаційні витрати пов'язуються з пошуком та отриманням інформації про умови угоди та ситуації на ринку, трансакційні - з укладанням та здійсненням цієї угоди.

нова інституціональна економіка акцентує увагу не тільки на резервах та можливостях посилення якості взаємодії інститутів та індивідів за рахунок інформаційних та трансакційних витрат, але й враховує існування когнітивних обмежень, здатності індивідів та організацій одержувати, переробляти та використовувати зростаючі обсяги інформації та знань.

Оскільки із розвитком інформатизації та комп'ютеризації знання почали застосовувати до трудової діяльності, це змінило сам характер виробництва. Таким чином було створено матеріальні передумови для перетворення інформації та знань у загальний виробничий ресурс, який поступово стає більш значущим порівняно з землею, працею та фінансовими ресурсами.

Розвиток економіки та суспільства в цілому, підвищення ролі та значимості науки та технологій в виробництві товарів та послуг сприяють більш повному проникненню інформації та знань в усі сфери діяльності людини. Здобуття інформацією та знаннями властивостей капіталу, перетворення цих ресурсів постіндустріального суспільства в особливий фактор виробництва досягається завдяки інтелектуальній діяльності людини на підприємстві, яка поступово замінює собою працю в її традиційному розумінні.

Ці обставини вимагають нового підходу до розуміння тих загальноекономічних процесів, які відбуваються в суспільстві, обумовлюють необхідність детального аналізу сутності та змісту інтелектуальної діяльності, її впливу на процеси формування інтелектуального капіталу, визначення його складу, суті та змісту.

В останні десятиліття відбуваються радикальні зміни не тільки у співвідношенні факторів виробництва (частка нематеріальних факторів у балансовій вартості компаній досягла 30 і більше відсотків, а частка чистих активів у їхній ринковій оцінці опустилася сьогодні до неправдоподібно низького розміру навіть для фірм, що не належать до найбільш високотехнологічних галузей [7]), але й у самому характері діяльності людей.

Індустріальну епоху характеризували такі суспільні відносини, коли засоби виробництва були власністю певної частини суспільства, а інша - набагато більша частина - була позбавлена засобів виробництва та змушена продавати свою робочу силу, створюючи для власників засобів виробництва додану вартість.

В умовах постіндустріального суспільства матеріальна складова в структурі життєвих благ суттєво поступається першістю інформаційній. Остання спроможна додавати властивостей капіталу будь-яким умовам виробництва.

Капітал є фундаментальною категорією ринкової економіки, що базується на використанні найманої праці, це не річ, а виробничі відносини, що втілені в речах, та додають цим речам специфічного суспільного характеру.

Розглядаючи процес відтворення капіталу, К. Маркс зазначав, що "...просте відтворення неминуче перетворює після закінчення більш-менш тривалого періоду будь-який капітал у накопичений капітал, чи капіталізовану додану вартість... а продукт робітника безупинно перетворюється не тільки в товар, але й у капітал, - у вартість, що висмоктує силу, що створює вартість, у життєві засоби, що купують людей, у засоби виробництва, які застосовують виробники" [8]. Він зазначав, що в процесі споживчого виробництва робоча сила не тільки відтворюється, але й удосконалюється, розвивається. Відбувається свого роду "накопичення" продуктивної сили праці, творчих здібностей людини, причому більшою мірою саме розумових здібностей. Результатом розвитку фізичних і розумових здібностей є розвинена робоча сила, здатна до кваліфікованої праці. Складність і якість праці є характеристиками самої робочої сили. Розвинена робоча сила виявляється в складній праці, хоча може реалізовуватися й у простій праці. Але проста робоча сила ні за яких обставин не може виявити себе в складній праці. Тобто ще в ХІХ ст. К. Маркс звертав увагу на таку особливість робочої сили, як її здатність до відтворення та вдосконалення; накопичення продуктивної сили кваліфікованої праці та творчих здібностей людини, що в процесі створення додаткової вартості набувають властивостей капіталу.

Отже, якщо для індустріальної епохи характерна була праця як "діяльність, що спрямована на розвиток людини й перетворення ресурсів природи в матеріальні, інтелектуальні та духовні блага" [9], то в умовах постіндустріального суспільства її замінює "інноваційна, творча праця - особливий вид діяльності, у процесі якої людина зайнята тільки створенням нового в науці, мистецтві, економіці та інших сферах" [9].

Праця в своєму новому вигляді інтелектуальної діяльності передбачає різні ступені її інформаційної насиченості. Під цією насиченістю в даному випадку варто розуміти частку зусиль щодо переробки інформації в загальних трудових зусиллях, яка, по суті, й визначає ступінь інтелектуалізації праці.

Зростаючі обсяги інформаційних ресурсів в процесах виробництва товарів та послуг в постіндустріальному суспільстві сприяють новому розумінню капіталу в якості фактора виробництва. Капітал, якщо мати на увазі його речовинну форму, за суттю являє собою інформацію, а капітал у грошовій формі - накопичену інформацію про його речовинну форму. Праця набуває економічного змісту лише тоді, коли її суб'єкт - робоча сила - є носієм інформації (кваліфікована праця) або ж переносником інформації у випадку простої некваліфікованої праці.

Таким чином, творча праця в формі інтелектуальної діяльності є основним джерелом створення додаткової вартості та особливим фактором виробництва в постіндустріальному суспільстві. Інтелектуальна діяльність є кінцевим етапом розвитку еволюції ролі людини в економічному житті. Основні етапи становлення концепції інтелектуальної діяльності представлені в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 - Етапи становлення концепції інтелектуальної діяльності

Як видно із табл. 1.1, із плином часу істотно змінюється уявлення про ті якості людини, які використовуються у виробничих процесах. Ці зміни значною мірою впливають на систему мотивації сучасного працівника. Основним мотивом діяльності стає самореалізація, прагнення до отримання знань, пошуку нових можливостей творчості. У постіндустріальному суспільстві відбувається перетворення самого характеру праці, яка традиційно була спрямована на створення матеріальних цінностей. її місце займає інтелектуальна діяльність людини, яка ґрунтується на сукупності наукових знань, духовних і культурних цінностях і не підлягає тій регламентації, що звичайно характерна для праці в традиційному розумінні.

Відмінність традиційної праці від інтелектуальної діяльності вимагає повного теоретичного опрацювання та детального розгляду сутності та змісту останньої, аналізу її структури.

З інтелектуальною діяльністю так чи інакше пов'язані всі процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві. Такі процеси є результатом свідомої, цілеспрямованої та науково обґрунтованої діяльності, погляди на пояснення якої змінювалися та продовжують змінюватися із розвитком науки. Суть так званого діяльнісного підходу до проблем перетворення інтелектуальних ресурсів в інтелектуальний капітал полягає в аналізі діяльності як засобу цього перетворення.

При всьому своєму різноманітті діяльність людського індивіда є системою, включеною до системи суспільних відносин. Вона сформувалася на основі біологічної поведінки, тобто з появою свідомості і можливостей вільної постановки цілей в рамках людських відносин ця біологічна поведінка трансформується в діяльність. Наявність цих програм і дозволяє говорити про перехід від поведінки як системи дій, спрямованих на підтримку біологічного існування, до діяльності як специфічно людської формі активного ставлення до світу [10].

Поряд з цим напрямком дослідження проблем діяльності ще з кінця ХІХ ст. набуває розвитку її трактування з позицій соціальних наук. Розглядаючи в якості основного з регуляторів діяльності культуру, соціологія відкриває шлях до цілісного способу бачення тієї чи іншої сфери соціальної реальності.

Істотний внесок у розвиток цього напрямку зробив М. Вебер, який виділив окремі види соціальної дії: цілераціональну, орієнтовану на мету, способи та побічні результати дій; ціннісно-раціональну, коли людина свідомо визначає напрямок своєї поведінки та послідовно планує орієнтацію на нього; афективну, яку обумовлено афектами та емоційним станом індивіда, та традиційну, тобто засновану на тривалій звичці [11]. Такий підхід дає можливість узагальнено пояснити різні соціальні явища з єдиної теоретичної позиції.

Багатофункціональність поняття діяльності, слід розглядати в п'яти аспектах:

- діяльність як пояснювальний принцип, що виражає універсальну характеристику людського світу;

- діяльність як предмет об'єктивного наукового вивчення конкретної наукової дисципліни;

- діяльність як предмет управління - те, що належить до організації в систему функціонування і (або) розвитку на основі сукупності фіксованих принципів;

- діяльність як предмет проектування, тобто виявлення способів та умов оптимальної реалізації певних видів діяльності;

- діяльність як цінність, тобто розгляд місця, яке посідає діяльність у різних системах культури.

Оскільки для економічної науки певний інтерес становить практична діяльність, основні види якої наведено на рис. 1.3.

Як видно з рис. 1.3, практична діяльність поділяється на матеріально-виробничу, сутністю якої є перетворення природи, та соціально-перетворювальну, сутність якої - перетворення суспільства.

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що в широкому розумінні діяльність є універсальною характеристикою суспільства і людини, способом існування соціальної дійсності. При цьому під сенсом людської діяльності треба розуміти процес цілеспрямованого використання або перетворення тих чи інших факторів зовнішнього середовища для існування та розвитку. З цього визначення випливає, що необхідною умовою людської діяльності є цілеспрямованість відтворювального процесу, тобто цей процес можливий лише за наявності заданої людиною мети і здійснюється відповідно до цієї мети.

Рисунок 1.3 - Види практичної діяльності

Узагальнення вищенаведених підходів до розуміння проблем діяльності дозволило автору виділити її сутнісну структуру (рис. 1.4).

Рисунок 1.4 - Сутнісна структура діяльності

Як видно з рис. 1.4, як інтелектуальна діяльність, так і трудова, мають два основні аспекти - соціально-перетворювальний та матеріально-виробничий. У подальшому дослідженні автором розглядається останній.

Для визначення рівня інтелектуалізації матеріально-виробничої діяльності необхідно розробити її цільову структуру. Ототожнюючи діяльність з активністю, він зазначає, що можливо виділити три відмінних один від одного її типи: інстинктивну діяльність людини на ранніх етапах її прогресу; власне працю (labour) та творчу діяльність (creativity, чи creative work) як заперечення праці. Причому перший вид заснований на взаємодії біологічного типу, другий - на безпосередньому досвіді перетворення матеріального світу, третій - пов'язується з формуванням системи цінностей і прагнень людини, не обумовлених однозначно факторами матеріального порядку.

На відміну від праці, творчість є більш високим та досконалим типом діяльності; її спонукальний мотив пов'язаний із внутрішніми потребами особистості, прагненням до самореалізації, до примноження своїх здібностей і талантів, можливостей і знань.

Таким чином, цільова структура матеріально-виробничої діяльності матиме наступний вигляд (рис. 1.5).

Рисунок 1.5 - цільова структура матеріально-виробничої діяльності

Запропонована на рис. 1.5 цільова структура діяльності, на нашу думку, може бути основою для оцінки рівня інтелектуалізації діяльності співробітників підприємств та організацій, а також визначення її впливу на процеси формування інтелектуального капіталу.

Для цього, в першу чергу, потрібно здійснити оцінку цілей діяльності співробітників підприємств. За даними такої оцінки методами статистичного аналізу можна змоделювати зв'язки між окремими цілями та виявити специфічні характеристики для кожної групи співробітників. Застосування такого підходу на практиці дозволить розробити найбільш оптимальні методи управління діяльністю співробітників, створити на підприємствах необхідні умови для реалізації цілей та прагнень людей.

Праця як фактор виробництва в постіндустріальному суспільстві поступово трансформується в інтелектуальну діяльність. У сучасній економіці інтелектуальна діяльність людини в процесах виробництва є одним із найважливіших засобів перетворення на підприємствах інтелектуальних ресурсів у капітал. Це обумовлює об'єктивну необхідність вирішення проблем її використання в процесі відтворення інтелектуального капіталу підприємства.

У постіндустріальному суспільстві саме високий рівень розвитку інтелектуального капіталу дає можливість підприємству ефективніше використовувати матеріальний та фінансовий капітал. Вирішення проблем формування інтелектуального капіталу підприємств в умовах інтеграції України до Європейського Союзу є одним з найважливіших завдань сучасного управління на всіх рівнях.

Як економічну категорію капітал трактують по-різному: як створені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів та послуг; як суму накопичених матеріальних благ; як певні суспільні відносини.

капітал в перекладі (латинською capitalis, французькою, німецькою, англійською capital) означає основний, головний, головна перевага. В початкових працях економістів капітал розглядається як основне багатство, головна перевага, грошова сума, яка приносить дохід її власнику.

Із розвитком суспільства в економічній думці це первинно абстрактне та узагальнене поняття капіталу поступово трансформувалося відповідно до умов господарювання. категорія "капітал" у кожній новій формі набувала рис, адекватних економічній парадигмі свого часу.

Так, якщо меркантилісти розуміли під капіталом різного роду багатство, тобто золото, гроші та різні скарби, то фізіократи в якості капіталу розглядали землю та авансовані в неї кошти.

В класичній політекономії категорію "капітал" розглядають як засіб виробництва, призначений для подальшого виготовлення товарів. Представники цього напряму дослідження зосереджували увагу на сфері виробництва.

Так, А. Сміт зазначав, що капітал існує як у сфері обігу, так і у сфері виробництва, а основна його якість - це здатність приносити доход своєму власникові [12]. Його послідовник Д. Рікардо характеризував капітал як ту частину багатства держави, що застосовують у виробництві та, крім того, вона складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин та інших засобів, необхідних для того, щоб привести в рух працю. Кількість капіталу може зростати одночасно із підвищенням його вартості [13]. У визначенні Ж-Б. Сея капітал - це сума цінностей й послуг, що підтримується виробництвом та за участю якої створюється всякий новий доход. При цьому розмір капіталу визначається його міновою цінністю [14].

В якості накопиченої цінності капітал характеризується як раніше накопичені запаси продуктів минулої праці і економічних благ на певний період часу. з цих позицій капітал виступає в якості дискретної величини, тобто як економічна цінність, особливий економічний ресурс, що накопичено в суспільстві на певну дату. Як основна відмінність капіталу багатьма вченими зазначається його здатність приносити дохід. Він зазвичай виступає в формі відсотка, що одержує власник капіталу. Таким чином, капітал - це засіб формування майбутнього добробуту його власників і цінність, що постійно зростає.

Додержуючись цієї думки, К. Р. Макконнелл та С. Л. Брю зазначають, що капітал - це створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів та послуг; товари, які безпосередньо не задовольняють потреби людини; інвестиційні товари, засоби виробництва [15].

Як прибічник неокласичної економічної школи, кейнсіанець Д. Хайман розуміє під капіталом ресурс тривалого використання, що створюється з метою виробництва більшої кількості товарів та послуг, а І. Фішер - дисконтований потік доходу [16].

Але найбільш повно та детально категорію "капітал" розглянуто в марксистській теорії. Тут капітал - це не просто сума матеріальних й виробничих засобів, вартість, що приносить додаткову вартість, а ще й певні суспільні відносини, які належать до певної історичної формації.

Як видно із вищенаведених підходів до розгляду суті та змісту капіталу, еволюція цього поняття досить тривала. Із розвитком економічної думки ця категорія набувала нових ознак, і наприкінці ХХ ст. "капітал" стали пов'язувати не тільки з грошима й засобами експлуатації, але і з певними спроможностями людини.

Як наслідок об'єктивних змін, пов'язаних із соціалізацією та інформатизацією суспільства, виникла категорія людського капіталу, а згодом й інтелектуального. Останній є економічною категорією та належить до категорії "капітал", тому що:

- є джерелом одержання доходу;

- являє собою ресурс тривалого користування;

- може використовуватися для приросту виробництва майбутніх благ;

- є об'єктом для інвестування, тобто його формування, подібно до накопичення фізичного чи фінансового капіталу, вимагає відволікання коштів від поточного споживання заради одержання додаткових доходів у майбутньому;

- може фізично зношуватися, вимагає витрат на "ремонт" і утримання;

- може застарівати ще до того, як відбудеться його фізичний знос;

- навички і здібності, які набуваються як індивідом, так і підприємством, накопичуються у вигляді запасу та можуть бути оцінені в грошовому еквіваленті.

Щодо безпосереднього суб'єкта ринкової економіки, а саме - підприємства, категорія інтелектуального капіталу розроблена ще недостатньо. Для повного та детального її визначення, по-перше, необхідно визначитися з поняттям "підприємство". В широкому сенсі слова воно тотожне поняттю організація.

При цьому в сучасній економічній думці саме соціальна складова підприємства набуває пріоритетного значення.

Узагальнюючи вищенаведене, можна сказати, що підприємство слід розглядати як соціальну спільність, що поєднує групи людей, які свідомо об'єдналися для реалізації своїх інтересів у взаємодії з ринком. Оскільки в постіндустріальному суспільстві ця взаємодія набуває все більшого інтелектуального змісту, то для подальшого дослідження категорії "інтелектуальний капітал підприємства" доцільно визначитися з поняттям інтелекту.

Інтелект - це складне поняття, тому в сучасній науковій думці не існує єдиного підходу до визначення його суті та змісту.

Узагальнення вищенаведених підходів до визначень понять "капітал", "інтелект" та "підприємство" дозволило створити схему логічного обґрунтування змісту поняття "інтелектуальний капітал підприємства", наведену на рис. 1.6.

Застосування запропонованого підходу до визначення суті та змісту інтелектуального капіталу підприємства (рис. 1.6) дозволить більш ефективно здійснювати управління ним, вирішувати проблеми його оцінки та формування.

Оскільки формування капіталу - це процес оптимізації обсягу й структури капіталу та забезпечення його залучення на підприємство з різних джерел, то для розробки методичних основ формування інтелектуального капіталу підприємства необхідно, в першу чергу, визначити його структурний склад.

Зазвичай під інтелектуальним капіталом розуміють наукові кадри, кваліфікацію персоналу, заводські марки, товарні знаки, деякі види нематеріальних активів, занесених до бухгалтерської звітності, спроможність підприємства використовувати нові технології, зв'язки з клієнтами і постачальниками та інше.

Однак на сьогодні структура інтелектуального капіталу чітко не визначена. Його можна поділити на:

- торгову марку (awareness or brand equity) - це репутація, традиції, імідж, зовнішній вигляд та інші фактори, які спонукають людей купувати речі, додаючи їм додаткової цінності;

- знання - це освіта, навчальні курси, отримані навички, досвід, які допомагають людям працювати чи приймати рішення, додаючи цінності продукції, виробленій з використанням інтелектуальної власності.

Інтелектуальний капітал у загальному випадку характеризує систему знань, вмінь, документів та відносин, які можуть стати джерелом доходу для людини чи організації.

Пропонується розглядати інтелектуальний капітал у трьох аспектах:

- у якості фактора виробництва (ресурсний склад);

- з точки зору відносин власності (об'єкти права інтелектуальної власності);

Рисунок 1.6 - Схема логічного обґрунтування змісту поняття "інтелектуальний капітал підприємства"

- як об'єкта володіння, ідентифікації та оцінки (нематеріальні активи підприємства).

З урахуванням вищенаведеного структура інтелектуального капіталу матиме наступний вигляд (рис. 1.7).

Визначення структури інтелектуального капіталу підприємства (рис. 1.7) дозволить оцінити вплив окремих структурних елементів інтелектуального капіталу на процес його формування.

Рисунок 1.7 - Структура інтелектуального капіталу підприємства

На сучасному етапі інтелектуальний капітал є основною рушійною силою суспільства та головним фактором забезпечення конкурентоспроможності та прибутковості діяльності підприємств. Ці обставини вимагають розробки нових науково обґрунтованих методик, які б дозволили українським підприємствам перейти до впровадження стратегії формування інтелектуального капіталу. При цьому основна увага повинна бути приділена

повному та детальному розгляду й вирішенню проблем оцінки та аналізу таких його складових, як інформація, знання та компетентність.

У сучасних умовах прискорення науково-технічного прогресу інформація та спеціалізовані знання стають вирішальними факторами в досягненні економічного успіху. як наслідок цих об'єктивних змін важливого значення набуває інтелектуальний капітал підприємства. Використання запропонованого підходу до визначення сутності та змісту інтелектуального капіталу підприємства дасть змогу ефективніше управляти ним.

Наукове осмислення проблематики інтелектуального капіталу має велике практичне значення для України, якій необхідне економічне грамотне коректування курсу політичних реформ на шляху інтеграції з Європейським Союзом. Підвищення рівня інтелектуало- та наукоємності суспільного виробництва можливе за умови розробки відповідної політики уряду, удосконалення законодавчої, нормативної та правової бази.

Для вироблення вірного політичного курсу необхідно відповідним чином оцінити інституційні аспекти вдосконалення державного регулювання процесів інтелектуалізації виробництва, визначити економічні умови та фактори збільшення частки інтелектуальних ресурсів в структурі собівартості продукції.

Послідовна реалізація політики, спрямованої на пріоритетний розвиток інтелектуальних складових бізнесу, сприятиме розвиткові та модернізації виробництва, підвищенню рівня конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Тому необхідна переорієнтація концепції управління підприємствами, яка в Україні й досі орієнтується на максимальне використання виробничих потужностей та накопичення матеріальних активів, на концепцію підвищення ролі інноваційної складової, продукування нових інформаційно-комунікативних технологій, формування та розвитку інтелектуального капіталу. Основною проблемою при цьому виявляється сприйняття керівництвом та провідними фахівцями вітчизняних підприємств першочергової ролі інтелектуального капіталу для здобуття конкурентних переваг.

Із розвитком технологій в розвинених країнах Заходу в фінансовому відношенні спостерігається зменшення суми коштів, які авансуються на такі фактори виробництва, як сировина, матеріали та робоча сила, а отже, внаслідок цього відбувається скорочення оборотного капіталу підприємств. При цьому основний капітал збільшується за рахунок накопичення нематеріальних активів, інших об'єктів інтелектуальної власності та відповідного розвитку організаційних знань, хоча це збільшення поки що не завжди можна точно оцінити.

Для розробки методичного забезпечення процесів формування інтелектуального капіталу на підприємствах України необхідно визначити стан використання його складових.

Як вже зазначалося, з точки зору відносин власності до інтелектуального капіталу підприємства належать об'єкти права інтелектуальної власності.

До інтелектуальної власності належать права, які відносяться до літературних, художніх та наукових творів, виконавської діяльності, винаходів, наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань та комерційних позначень, до захисту від недобросовісної конкуренції, а також інші права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

Всі об'єкти інтелектуальної власності поділяються на дві основні групи: об'єкти промислової власності, на які державою видаються офіційні охоронні документи, і авторські твори, які охороняються авторським правом.

об'єкти авторського права регламентуються Всесвітньою конвенцією про авторське право 1952 року та Бернською конвенцією про охорону літературних та художніх творів (Паризький Акт від 24 липня 1971 року) [13].

Об'єктами права промислової власності є винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, фірмові найменування, які визначені Паризькою конвенцією про охорону промислової власності від 20.03.1883 року (перерозглянута 14.07.1967 року) [15].

Згідно із законодавством України до об'єктів промислової власності належать:

- винахід - технологічне (технічне) рішення, що відповідає умовам патентоспроможності (новизні, винахідницькому рівню і промисловій придатності) [17];

- корисна модель - нове і промислово придатне конструктивне виконання пристрою [17];

- промисловий зразок - результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Від корисної моделі промисловий зразок відрізняється тим, що право на корисну модель охороняє технічну сутність виробу, тоді як право на промисловий зразок охороняє зовнішній вигляд виробу [17];

- знак для товарів та послуг - це знак-позначення, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів та послуг інших осіб [18].