Дипломная работа: Нотаріальний процес в Україні

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-організаційні аспекти нотаріату в Україні

1.1 Поняття, предмет, система та методи нотаріату

1.2 Значення нотаріату в сучасних умовах

Розділ 2. Теоретико-правові аспекти нотаріального процесу в Україні

2.1 Місце нотаріального процесу в системі права Україні

2.2 Класифікація нотаріальних проваджень, здійснюваних в Україні

2.3 Поняття, етапи та стадії вчинення нотаріальних дій

Розділ 3. Поняття, ознаки та юридична природа нотаріальних правовідносин

3.1 Поняття нотаріальних правовідносин

3.2 Нотаріальні процесуальні та нотаріально-адміністративні правовідносини та їх елементи

3.3 Правове становище нотаріуса як обов’язкового суб’єкта нотаріальних правовідносин

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми магістерської роботи. Вагомість нотаріальної діяльності для забезпечення надійної охорони прав суб'єктів цивільних правовідносин до останнього часу в Україні не перетворилась у якісні нотаріальні послуги населенню. В сучасній юридичній теорії та практиці відсутні наукові прогнози розвитку нотаріату на майбутні періоди, що не узгоджується з глобальними процесами перебудови правової системи України. До останнього часу нотаріальна діяльність залишалась під впливом лише нормативного регламентування, а теоретичні пошуки науковців стосувались окремих її аспектів та проблем.

Усі попередні наукові роботи, присвячені проблемам нотаріату, можна вважати важливими і необхідними етапами для побудови бази нотаріальної науки, але суттєвий їх недолік полягає в межах дослідження, оскільки нотаріату у правовій системі України завжди відводилась другорядна роль підгалузі адміністративного або цивільного процесуального права. Це позначалось на межах наукових досліджень. Ніхто з науковців публічно не поставив питання про створення нотаріальної науки і не перетворив це на реальність.

Тому головний напрямок дослідження, що сформульований у назві магістерської роботи — обґрунтування теоретичних основ нотаріату, теорії нотаріального процесу та властивих йому нотаріальних процесуальних правовідносин. Зрозуміло, що юрисдикційна діяльність повноважних осіб не може здійснюватись одноособове без тісних взаємозв'язків з іншими юрисдикційними органами, а тому невипадково у магістерській роботі розглядаються положення стосовно нотаріально-адміністративних правовідносин. Останнє на сучасному етапі правотворчої і наукової діяльності є найбільш актуальним.

Отже, обрання теми дослідження зумовлене такими аспектами: відсутністю монографічних досліджень на комплексному рівні; необхідністю конкретизації функцій нотаріату, його місця в правовій системі України та принципів його діяльності і організації; потребою в систематизації наукової інформації (наукових думок, гіпотез), аналізі норм законодавства про нотаріат, тобто в створенні однієї із галузей науки про право, а саме науки про нотаріат; необхідністю визначення предмета науки про нотаріат, її термінології, методів, системи та джерел; необхідністю аналізу наявних неоднозначних, відокремлених наукових концепцій, різних позицій науковців щодо окремих теоретичних положень та правових ситуацій, пов'язаних з нотаріальною наукою та практикою, які в юридичній літературі до цього часу не узагальнені та не проаналізовані; потребою в дослідженні юридичної природи нотаріальних правовідносин та їх суб'єктів і необхідністю законодавчого закріплення їх прав та обов'язків; невідповідністю регламентації важливих та юридичне значущих питань лише підзаконними актами без широкого наукового обґрунтування та законодавчого закріплення; недосконалістю нотаріальної процедури та практики, які до останнього часу залишались без узагальнення та теоретичного аналізу.

Об’єктом магістерської роботи є система права України в контексті відтворення в ній місця нотаріальної науки та аналізу взаємозв'язків між різними юрисдикційними процесами і повноваженнями посадових осіб, наділених державою правом вчиняти юридичне вагомі дії

Предметом дослідження є теоретичні основи нотаріального процесу в Україні, а саме — нотаріальна процедура та юрисдикційна діяльність уповноважених на вчинення нотаріального процесу осіб разом з характерними для цього процесу правовідносинами, а також організаційна структура нотаріату, яка має забезпечити виконання нотаріальної функції.

Мета магістерської роботи. Основною метою дослідження є створення теоретичних основ нотаріату в Україні, що надалі має позитивно вплинути на його організаційну структуру та процедуру вчинення нотаріальних дій, забезпечить вплив нотаріальної науки на правосвідомість та правову культуру населення, надасть нотаріальним правовідносинам чіткості і послідовності у сприйнятті та однозначності в регламентації.

Реалізація основної мети передбачає вирішення наступних завдань:

-           розкрити поняття, предмет, система та методи нотаріату;

-           проаналізувати значення нотаріату в сучасних умовах;

-           дослідити місце нотаріального процесу в системі права Україні;

-           охарактеризувати класифікацію нотаріальних проваджень, здійснюваних в Україні;

-           визначити поняття, етапи та стадії вчинення нотаріальних дій;

-           розкрити поняття нотаріальних правовідносин;

-           проаналізувати нотаріальні процесуальні та нотаріально-адміністративні правовідносини та їх елементи;

-           охарактеризувати правове становище нотаріуса як обов’язкового суб’єкта нотаріальних правовідносин.

Структура магістерської роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи (вісім підрозділів), висновки та список використаних джерел.

Розділ 1. Теоретико-організаційні аспекти нотаріату в Україні

1.1 Поняття, предмет, система та методи нотаріату

Сьогодні є можливість констатувати, що наука про нотаріат в Україні продовжує свій розвиток. Нотаріальна наука викликала інтерес у багатьох науковців, і 1999 – 2001 pp. стали переломними для переосмислення нотаріальної діяльності на новому теоретичному рівні, почали відшліфовуватись основні поняття, з приводу законодавства та практики нотаріальної діяльності розгорнулись наукові дебати.

Перед наукою про нотаріат стоїть ще дуже багато завдань, які досі нерозв'язані, а саме: необхідність визначення функцій нотаріату, його місця в правовій системі України та принципів його діяльності і організації; необхідність визначення предмету науки про нотаріат, її термінології, методів, системи та джерел; потреба в систематизації наукової інформації: наукових думок, гіпотез, аналізу норм законодавства про нотаріат, тобто в створенні нотаріальної науки як однієї із галузей права; необхідність аналізу спірних наукових концепцій, різних позицій науковців щодо окремих теоретичних положень та правових ситуацій, пов'язаних з нотаріальною наукою та практикою; потреба в дослідженні юридичної природи нотаріальних правовідносин та їх суб'єктів і необхідність законодавчого закріплення їх прав та обов'язків; потреба у вдосконаленні нотаріальної процедури та практики, які до останнього часу залишались без узагальнення та теоретичного аналізу, а також загальний позитивний вплив на законодавство з метою його конкретизації, наближення до реальних потреб суспільних відносин, зокрема нотаріальних правовідносин, а не тільки тлумачення його основних положень [79, с. 182].

Зокрема кожний етап розвитку законодавства про нотаріат викликав Потребу в тлумаченні основних його положень. Тому вважаємо за Доцільне для дослідження сучасного стану нотаріальної науки застосовувати метод конструктивного критичного аналізу з метою вдосконалення Нотаріальної діяльності. Але першочерговим завданням науковців є визначення юридичних понять, які нададуть можливість у подальшому однозначно застосовувати юридичні терміни.

Тож перш ніж перейти до розкриття поняття науки про нотаріат необхідно визначитися, що становить собою загальне поняття "нотаріат". Так, ст. 1 Закону України "Про нотаріат" передбачається, що нотаріат — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом з метою надання їм юридичної вірогідності (достовірності). Вважаємо поняття "нотаріат в Україні", з яким погоджуються деякі науковці, не зовсім досконалим, оскільки воно регулює тільки організаційну структуру нотаріату. В цьому визначенні також закладено лише загальну спрямованість нотаріату як організаційної структури, орієнтованої на вчинення нотаріальних дій, але не розкривається нерозривний правовий зв'язок нотаріату із спеціальною процедурою вчинення нотаріальних проваджень, не наводиться характер взаємовідносин системи нотаріальних органів з державою.

Організаційній структурі нотаріату властиві деякі ознаки адміністративних правовідносин, змістом яких є загальна підпорядкованість осіб, що вчиняють нотаріальні дії, Міністерству юстиції України, яке виконує керівну та контролюючу функції. Зокрема, деякі теоретики адміністративного права звернули увагу на підконтрольність нотаріату Мінюсту, однак чомусь позв'язують нотаріат з "нотаріальною службою". Але не буде вірним тлумачення загальної підпорядкованості виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, консульських установ та дипломатичних представництв України за кордоном Мінюсту лише в силу того, що на певних посадових осіб вищезазначених органів покладений обов'язок щодо вчинення нотаріальних дій. Підпорядкованість цих органів визначається основною спрямованістю їх діяльності. Тим паче, що останнім часом значно змінилося ставлення до відповідальності осіб, що вчиняють нотаріальні дії. Державні нотаріальні контори також важко назвати органами, які безпосередню вчиняють нотаріальні дії, оскільки вони є організаційною формою об'єднання державних нотаріусів. Саме на державного нотаріуса зрештою покладається відповідальність за правомірність його дій щодо неправильно вчиненої нотаріальної дії або відмови у її вчиненні [99, с. 15].

Абсолютно незрозумілим є термін "нотаріальне право", оскільки невідомою є адресація цього права через поєднання в нотаріальному процесі норм матеріального та процесуального права. Так, нотаріус не має особистого матеріального права, а наділяється законодавством тільки процесуальними правами. В той же час особа, яка звертається за вчиненням нотаріальних проваджень має як матеріальні, так і процесуальні права. Тобто виникає невизначеність, кому із суб'єктів нотаріальних правовідносин належить нотаріальне право. Інший бік застосування такого поняття полягає в неможливості визначення цього права серед інших галузей в правовій системі України і в неузгодженості цього поняття з іншими термінами.

Існує й поняття "професійне нотаріальне право", що деякими науковцями покладається в основу взаємовідносин нотаріус-клієнт та певною мірою відображене й у законодавстві України. Так, у Законі України "Про нотаріат" фактично відсутня регламентація прав суб'єктів, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій. Але без певних владних повноважень і підстав для їх застосування в нотаріальних правовідносинах не може превалювати право нотаріуса над правами інших суб'єктів.

Крім того, до поняття "нотаріат в Україні" повинні входити також правовідносини між системою "нотаріальних органів" та особою, яка має намір займатися нотаріальною діяльністю, оскільки з моменту підписання трудового контракту з приватним нотаріусом чи державною нотаріальною конторою про стажування ця особа знаходиться у правовідносинах із системою нотаріату та повинна входити до структури нотаріату. Під час проходження стажування такі особи входять до штату державної нотаріальної контори або можуть вступати у певні трудові відносини з приватними нотаріусами, але цілеспрямованість їх діяльності виокремлює їх серед інших осіб, які вже належать до системи нотаріату. Це зумовлюється тим, що основою цих взаємовідносин є накопичення досвіду стажистом, який ним має запозичуватися на платній або безоплатній основі у досвідчених нотаріусів. Тобто такі відносини можуть одночасно кваліфікуватись як трудові та нотаріальні як спеціальні, оскільки кожна із сторін в них має певні права та обов'язки. Так, стажист зобов'язаний сумлінно навчатися майбутній професії, а керівник стажиста — навчати його основам практичної нотаріальної діяльності. Отже, нотаріальні правовідносини складні та різнобічні [56, с. 44].

Нотаріуси державних нотаріальних архівів також вчиняють нотаріальні дії, але лише ті, які залежать від наявності в них зданих на зберігання документів, тобто їх основна функціональна спрямованість — це зберігання протягом визначеного законодавством строку документів, що мають юридичне значення.

Отже, необхідно мати на увазі, що нотаріат в Україні — це не тільки система та діяльність розташованих по всій території України та за її межами посадових осіб нотаріату. Хоча це положення є визначальною рисою нотаріату в Україні, але необхідно мати на увазі, що ця система діє самостійно, може і повинна самооновлюватись, виконувати й інші необхідні для її життєдіяльності функції.

Самостійна наука, перш за все, характеризується особливим предметом пізнання та системою викладення одержаних знань. Так, В. Мелащенко вважає: "Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України". З його позицією стосовно ролі Конституції в побудові системи права України важко не погодитись, як і з позицією інших вчених, які вважають за необхідне говорити про взаємозв'язки конституційного права з іншими галузями. Але ці позиції вчених базуються на Основному Законі України — Конституції і їх важко визнати основоположними для нотаріальної науки. Тому цікавішою для аналізу буде позиція дослідників матеріальних і процесуальних галузей права.

"Предметом адміністративного права є сукупність суспільних відносин, які складаються в процесі організації і діяльності виконавчої влади," — вважає дослідник адміністративного права Д. Бахрах. Аналогічної позиції дотримується багато вчених-процесуалістів, які вивчають цивільний процесуальний порядок розгляду справ судами. Однак, враховуючи власну концепцію, я дійшла висновку щодо необхідності розрізняти предмет науки про нотаріат та предмет, що врегульовується нотаріальним законодавством. Цієї ж позиції стосовно предмета правової науки дотримуються М. Штефан та М. Шакарян, які відокремлюють правову науку від законодавства. Так, позиція М. Штефана імпонує мені тим, що він пропонує вивчати норми цивільного процесуального права і робити висновки, пропозиції та рекомендації щодо правильного їх застосування і необхідності вдосконалення, чим впливати на судову і законодавчу практику [98, с. 106].

Предметом цивільного права вчені визначають цивільно-правове регулювання: майнових відносин; особистих немайнових відносин.

Перелік позицій вчених стосовно предмета правової науки можна було б продовжити, але загальні критерії можна встановити з наведених вище. Тепер проаналізуймо позиції вчених, які займаються дослідженням нотаріальної науки, оскільки ці позиції мають чітко встановити предмет правової науки.

Л. Радзієвська, яка займається дослідженням проблем нотаріату в Україні, вважає: "Предметом нотаріального процесуального права є суспільні відносини, що регулюються цим правом. Нотаріальне процесуальне право не є самостійною галуззю права України". Однак з таким висновком не можна погодитись, оскільки перше речення суперечить другому. Є самостійний предмет — правовідносини, які виникають при вчиненні нотаріальних проваджень і які, зрозуміло, не можуть виникати в інших галузях права, але одночасно констатується відсутність підстав для визнання нотаріальної науки самостійною галуззю права.

Більшу увагу предмету нотаріального процесуального права приділяє В. Баранкова, яка вважає: "Предметом нотаріального процесуального права є нотаріальні процесуальні правовідносини, що характеризуються наступними особливостями: обов'язковим суб'єктом їх є нотаріус; загальним об'єктом — задачі нотаріальної діяльності; їхній зміст складають процесуальні права й обов'язки суб'єктів нотаріального процесу, а також діяльність останніх; виникають такі правовідносини, тільки коли існують норма права, що безпосередньо передбачає можливість їхньої появи. Отже, предмет нотаріального процесуального права — це суспільні відносини, що складаються між нотаріусами (нотаріальними органами), з одного боку, і іншими особами — суб'єктами нотаріального провадження — з іншої, з приводу посвідчення прав і фактів, що мають юридичне значення, а також здійснення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності" [66, с. 378].

Така позиція більш конкретна і заслуговує на увагу, але за своєю суттю вона зводиться до раніше наведених точок зору інших науковців. Ми вважаємо, що предмет дослідження та врегулювання є значно ширшим, що випливає з поняття нотаріату та нотаріальної науки.

Однак із тим висновком, якого дійшла В. Баранкова, важко погодитись. Так, вона вважає: "Предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають при здійсненні правосуддя по цивільних справах, що не виключає, однак, деяку спільність предметів цивільного процесуального і нотаріального процесуального права, обумовлену єдністю спірної і безспірної юрисдикції. А.Г. Гойхбарг, наприклад, відзначав, суд, розглядаючи безспірні справи в порядку окремого провадження, діє скоріше як орган нотаріальний, що засвідчує визначені факти, що є підставою для обумовлених ними прав визначених осіб". Так, В. Баранкова посилається на позицію А. Гойхбарга, але не враховує останніх досягнень цивілістів в галузі цивільного процесу.

Вважати предметом регулювання правовідносини дуже складно, оскільки правовідносини — це не абсолютна категорія, на яку спрямовується вплив норм права. За допомогою норм права досягається певна поведінка суб'єктів правовідносин. Шляхом визначення прав та обов'язків, а також санкцій за неправомірні дії, стимулюється законослухняний спосіб поведінки в тих чи інших правовідносинах.

Таким чином, вважаємо, що позиції зазначених вище вчених ґрунтуються на законодавстві, але нотаріальна наука — ширше поняття, ніж законодавство про нотаріат [3, с. 2]. Стосовно ж предмета правового регулювання нотаріату, який є лише складовою частиною нотаріальної науки, то під ним слід розуміти багатоаспектне утворення, що характеризується низкою параметрів:

за суб'єктним складом, до якого відносяться не тільки особи, що вчиняють нотаріальні провадження з наданими їм повноваженнями та особи, що звернулись за їх вчиненням, а й особи, що сприяють вчиненню нотаріальних процесів;

за характером існуючих між суб'єктами суспільних правовідносин необхідно виділяти: правовідносини як зовнішнього характеру (нотаріус — зацікавлена у вчиненні нотаріального провадження особа), так і внутрішні відносини в структурі нотаріальних органів та адміністративні відносини між структурою нотаріату та державними органами;

за реальною поведінкою суб'єктів нотаріальних правовідносин необхідно виокремлювати: правомірну поведінку (правомірні дії), яка чітко відповідає встановленим в законодавстві про нотаріат нормам, а також ту, що не відповідає таким нормам і потребує розвитку нотаріального законодавства або кваліфікується за нормами інших галузей права;

за фактичними ситуаціями, на які впливають юридичні обставини, пов'язані з певними подіями та становищем (за юридичними фактами, які не залежать від волі суб'єктів нотаріальних правовідносин).

Цікавою для аналізу є й позиція Вищої атестаційної комісії України, згідно з якою пропонується виділяти не тільки предмет, а й об'єкт наукового процесу. А саме: згідно з пунктом 3.4. Наказу від 21 березня 1997 р. № 121 "Про запровадження переліків та форм документів, що використовуються при атестації наукових та науково-педагогічних працівників" (із змінами і доповненнями) пропонується виділяти об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу, що співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об'єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження. Саме на нього спрямована основна увага в цьому дослідженні [53, с. 28]. За аналогією можна встановити, що об'єктом нотаріальної науки України є вся інформація, що стосується організаційної структури нотаріату та нотаріального процесу, яку лише умовно можна поділити на наступні елементи:

Стабільні — маються на увазі більш-менш усталені наукові джерела, а саме: законодавство, яке лише на сучасному етапі відрізняється динамічним чинником, історичні пам'ятки тощо;

Динамічні — юридична практика та наукові поняття, теорії, концепції як специфічний елемент предмета науки. З одного боку, це — результат пізнання, а з іншого — об'єкт вивчення на новому етапі цієї пізнавальної діяльності. Оскільки обсяг подібної інформації останнім часом значно зростає, саме тому цей елемент вважається динамічним, найскладнішим і зумовлює необхідність систематизації інформації.

Таким чином, необхідно відрізняти об'єкт і предмет науки про нотаріат і конкретизувати останній.

Порівняємо й новітні концепції, спрямовані на виділення науки про адвокатуру (адвокатології), предметом якої Ю. Любшев вважає "...те, що вона вивчає. Предметом науки про адвокатуру виступає, перш за все, сама адвокатура як явище соціального життя, узаконене державою, яка у зв'язку з цим видає обов'язкові правові норми і приписи. До предмету належить і теоретичне осмислення: а) закономірностей виникнення цього інституту, його функціонування; б) співвідношення із державною владою та загальнолюдськими цінностями; в) з'ясування змісту і форм роботи адвокатів; г) розгляд юридичних відносин і зв'язків адвокатури з правоохоронними і державними органами; д) розуміння особливостей правової культури і правосвідомості адвокатів". Проте тут необхідно враховувати, що нотаріат у своїй діяльності спирається на сформовану в законодавстві процедуру вчинення нотаріальних дій, а адвокатура такої процедури не має, оскільки діяльність адвокатів зумовлена наданими їм у різних нормативних актах межами повноважень. Крім того, в наведеному визначенні пункт "б" відрізняється загальним, а не конкретним змістом, оскільки адвокат захищає опосередковано загальнолюдські цінності шляхом захисту прав та інтересів окремих суб'єктів. Поняття "зміст" роботи адвокатів реально визначити та сформулювати дуже складно, оскільки воно не може бути конкретизованим без відповідної процедури діяльності адвокатів [86, с. 8].

Структуру нотаріальних органів разом із кореспондованими їм повноваженнями щодо вчинення нотаріальних проваджень.

Теорію нотаріального процесу, яка має включати властиві нотаріату процедуру вчинення нотаріальних проваджень та правовідносини, характерні для нотаріального процесу, узагальнювати практику вчинення нотаріальних проваджень.

Систематизація наукової інформації завжди має відповідне групування, що в теорії права отримало назву правових інститутів, які, в свою чергу, складаються із окремих питань та ідей. Останнє положення пропонємо як альтернативу існуючій науковій термінології, оскільки не погоджуюсь із принципом побудови інститутів науки з норм права. Така структура галузей науки може свідчити про стабільність і непорушність наукових знань, що неприйнятне для будь-якої науки, оскільки заперечує можливість наукового дослідження. Якщо виходити з концепції С. Алексеева, що догма права — основа юридичних знань, то ми заперечуємо науку взагалі та юриспруденцію зокрема. Так, говорячи про догму, він розуміє під цим терміном "щось тверде та постійне, яке не підкоряється вільному розсуду та свавіллю", а передбачається вивчати догму права у дисципліні — юридичному позитивізмі.

В основі будь-якої правової науки має лежати не догма, а певне суб'єктивне право окремого громадянина або юридичної особи, і лише сукупність інтересів усіх суб'єктів та інтересів держави мають визначати зміст закону. Сучасна наука повинна простежувати позитивізм дії закону в часі і впливати на його правильне викладення, розуміння, застосування, оцінювати його вплив на суспільні відносини і в остаточному підсумку — на його скасування або внесення до нього змін, коли він втрачає позитивний вплив на суспільні відносини. При цьому на сучасному етапі розвитку суспільних відносин та законодавства є можливість говорити, що деякі нормативні акти просто не мають реального впливу на суспільні відносини. Тому багато наук, основа яких базувалась на законодавстві і лише відтворювала коментований авторами його зміст, стають "аморфними" разом із базисом (законом), який вони відтворювали. Вбачаючи в нотаріаті реальну потребу суспільства, а також враховуючи ті можливості, які закладені в нотаріальний процес для охорони і захисту прав осіб, необхідно забезпечити життєздатність цієї процедури шляхом позитивного впливу не тільки на нотаріальну практику, а й на нормотворчість, присвячену нотаріату. Останнє положення буде нездійсненним, якщо наука лише тлумачитиме чинний закон [20, с. 67].

Тому загалом можна погодитися з позицією В. Карташова, який пропонує юридичні науки стосовно практики поділяти на фундаментальні (наприклад, загальна теорія держави і права, загальна теорія правової системи суспільства) та прикладні (криміналістика та ін.). Але, конкретизуючи кожну галузь науки, можна також виділяти фундаментальні та прикладні теорії, спрямовані лише на конкретизацію законодавства або практики діяльності окремих суб'єктів. Тому виділення фундаментальних наук, які узагальнюватимуть та розвиватимуть теоретичні дослідження в окремих галузях права або створюватимуть новітні теорії розвитку суспільства тощо, на нашу думку, є необхідним. Водночас для того, щоб вважати окремі галузі права такими, що їх межі не дозволяють здійснювати фундаментальні дослідження, немає підстав. Наприклад, якщо припустити, що лише у фундаментальних науках можливі фундаментальні дослідження, виходить, що докторські дисертації можна захищати лише по цих дисциплінах. Це випливає з позиції В. Карташова: "Мета фундаментальних досліджень — теоретичне осмислення глибинних процесів, закономірностей виникнення, організації і функціонування правових явищ безвідносно до їх негайного і безпосереднього використання в конкретній практичній діяльності". Така позиція може зашкодити розвитку галузевих правових наук, оскільки принижує їх значення і шкодить правильному розумінню "прикладних" наук. Водночас вважаємо корисним застосування терміна "фундаментальні" дослідження в тому ж значенні, як це запропоновано В. Карташовим, але для всіх галузей права. Так, Конституційне право України базується на правовому акті — Конституції України, і більшість досліджень буде спрямована на вдосконалення законодавства, але ця наука дійсно є фундаментальною не тільки для окремих галузей права, а й для життя суспільства в цілому. Так, більшість положень Конституції складають основу багатьох галузей правової науки та принципи побудови інших нормативних актів, на її підставі розроблено та удосконалено багато нормативних актів, яким надано демократичного характеру тощо, а за запропонованою класифікацією конституційне право має належати до прикладних наук. Тому такий поділ слід вважати умовним і не зовсім коректним [59, с. 62].

Спробуймо проаналізувати систему нотаріальної науки шляхом відтворення її складових частин за аналогією з іншими напрямками наукових досліджень, які узагальнені в певні галузі права або самостійні науки. При аналізі організаційної структури нотаріату в Україні можна дійти висновку, що державні нотаріуси належать до державних службовців, а за своїми повноваженнями — до правоохоронних органів. Отже, та частина наукової інформації і законодавства, що регламентує організаційні засади діяльності державних нотаріусів, має бути віднесена до адміністративного права. Водночас приватні нотаріуси за багатьма аспектами не можуть вважатись адміністративним органом, а правові засади їхньої діяльності визначені лише Законом України "Про нотаріат". При цьому правовий статус приватного нотаріуса досі не визначено, хоча всі ознаки юридичної особи в їх організаційній формі і діяльності присутні.

Крім того, спеціальні дослідження щодо розвитку нотаріату України не можна вважати такими, що належать суто до нотаріальної науки, оскільки вони в основному є історичними, хоча й висновки, зроблені авторами, матимуть правовий зміст. Міжнародно-правові аспекти нотаріального процесу мали б також відноситись до науки міжнародного права, але вони мають застосування в законодавстві про нотаріат.

Чимало вчених останнім часом приділяють значну увагу порівняльним аспектам нотаріальної науки України щодо досягнень у цій сфері інших країн. Тому, виокремлюючи в самостійні одні науки або відриваючи одні частини правової науки від інших, нівелюватимемо загальну мету наукової діяльності — вдосконалення правової системи, законодавства, розвиток сфери нотаріальних послуг, поліпшення нотаріальних правовідносин тощо. Спробуймо розвивати організаційну структуру нотаріату окремо від процедури вчинення нотаріальних проваджень відповідно до поділу норм матеріального і процесуального законодавства. На наш погляд, така ситуація неодмінно призведе до неузгодженостей процедури та організаційної структури, до дублювання та неузгодженості норм. Сучасна законотворча діяльність допускає неузгодженості в одному нормативному акті. Так, у ст. 4 проекту Закону "Про нотаріат" зазначається: "Архіваріуси державних нотаріальних архівів мають право вчиняти нотаріальні дії, передбачені статтею 65, по справах, які передані до державних нотаріальних архівів". І точно така фраза використана в ст. 65, але без посилання на ст. 4. У ч. 2 ст. 4 зазначається, що архіваріуси державних нотаріальних архівів можуть вчиняти такі нотаріальні дії: вжиття заходів до охорони спадкового майна; видача свідоцтва про право на спадщину; видача дублікатів документів, що зберігаються у справах нотаріального архіву [39, с. 121].

Тобто в одному документі можна встановити "дубляж" змісту статті закону, а також невідповідність між двома частинами однієї норми, оскільки спадкова справа може передаватись до нотаріального архіву після десяти років її зберігання у нотаріуса. Отже, які заходи до охорони спадкового майна може вживати архіваріус? Крім того, якщо взяти до уваги повноваження нотаріусів щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна та видачі свідоцтва про право на спадщину, то встановити місце відкриття спадщини буде практично неможливо, що призведе до неврівноваженості всієї системи нотаріальних органів. Це в свою чергу зумовлює неможливість реалізації громадянами своїх прав на спадкове майно, оскільки за кількістю нотаріусів у певному регіоні може бути видане стільки ж свідоцтв про право на спадщину, що позбавить їх юридичної вірогідності. Отже, нотаріальна процедура має чітко узгоджуватись із організаційною структурою, а всі складові частини правової науки мають знайти своє відображення в науці про нотаріат.

Таким чином, під системою науки окремої галузі права розуміється весь комплекс різноманітної інформації, думок, гіпотез тощо, викладених на паперових або електронних носіях та систематизованих у законодавстві, інших нормативних або підзаконних актах, в дисертаціях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, зареєстрованих як винаходи тощо.

Відсутність цензури надає можливість усім авторам суттєво впливати на систему науки, викладаючи матеріал відповідно до власного розуміння. Так, до систематизації нотаріальної науки деякі фахівці ставляться по-різному: Л. Радзієвська, С. Пасічник пропонують поділяти нотаріальну науку на дві частини - Загальну і Особливу; В. Комаров, В. Баранкова вважаємоть недоцільним "поділяти" інформацію на частини, хоча в їх навчальному посібнику такий поділ зумовлений назвою "Нотариат и нотариальный процесс". Останні автори, на відміну від інших, суттєву увагу приділили дослідженню питання виникнення і розвитку нотаріату. Деякі автори систематизують інформацію за такими ознаками: зразки нотаріальних документів, нотаріальна практика, законодавство про нотаріат [74, с. 160].

На наш погляд, дослідницька нотаріальна наука стратегічно повинна розвиватись відповідно до її джерел та служити вдосконаленню як процедури, так і структури нотаріальних органів, враховувати рівень розвитку суспільних відносин, суміжних галузей права та обов'язково дбати про запровадження в нотаріальний процес останніх досягнень науки та техніки. При цьому загальним орієнтиром розвитку науки мають бути найповніше задоволення потреб, захист прав та інтересів як окремого громадянина чи юридичної особи, так і суспільства в цілому.

Тактичні завдання науки можна визначити як: розробка загальних положень та основних термінів нотаріального процесу; вдосконалення організаційної побудови нотаріату в Україні; розширення повноважень і компетенції осіб, які вчиняють нотаріальні дії; більш чітка регламентація нотаріальних правовідносин та їх наступне закріплення в нормах права; дослідження завдань нотаріату, принципів діяльності та організації, зв'язків з іншими науками, галузями права, історії розвитку нотаріату тощо. Організаційна побудова нотаріату має досліджуватись у порівнянні із зарубіжними країнами, мають простежуватись різні варіанти організації нотаріату з прогнозуванням переваг та недоліків, які можуть мати місце в структурі нотаріату в Україні, та правовідносин, що властиві цій структурі. При вивченні структури нотаріату необхідно аналізувати: організаційні питання побудови державних нотаріальних контор та архівів; приватного нотаріату; виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів; консульських установ та дипломатичних представництв та ін., посадові особи яких вчиняють нотаріальні дії, врегулювати їх відповідальність і рівень освіти. Структуру нотаріату неможливо досліджувати відокремлено від правовідносин, що складаються між посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, та органами, уповноваженими здійснювати контроль за окремими напрямками діяльності нотаріусів, а також правовідносин, що виникають у осіб, які мають намір займатись нотаріальною діяльністю [25, с. 223].

Процесуальний порядок вчинення нотаріального провадження (інакше цю частину називають Особливою) має також вдосконалюватись з метою створення надійної, простої та конкретно врегульованої процедури, завдяки якій діяльність нотаріуса стане чіткою та визначеною на кожному етапі нотаріального процесу.

На жаль, до останнього часу наука про нотаріат, як і більшість суспільних наук, існувала лише за рахунок відповідного законодавства, яке і становило основний зміст пізнання та мету науки'. Навіть нотаріальна та судова практика як критерії оцінки відповідності законодавства потребам суспільства не мали широкого наукового аналізу та практичного застосування. Донедавна на нотаріальну науку не звертали уваги фахівці, не намагались аналізувати її проблеми, шляхи розвитку тощо. Таке положення полишало нотаріальну науку об'єктивної оцінки науковців, перспектив розвитку. Компіляція навколо законодавства України про нотаріат була досить поширеною, що позначалось на рівні й нотаріальної науки. Всю науку на такому рівні можна визначити як "науково" - практичний коментар до закону.

Але методологічну основу будь-якої науки, зокрема про нотаріат, мають складати філософія і її методи. Тому для правильного визначення напрямків розвитку науки про нотаріат пропонуємо застосовувати поряд з іншими методами й метод абстрактного функціонального аналізу нотаріальної діяльності, а не узгодження науки з чинним або запропонованим в проектах законодавством.

Обрання цього методу обґрунтовується тим, що в багатьох випадках нотаріальна практика не виконує покладених на неї завдань, що зумовлює численні скарги на діяльність нотаріусів, велику кількість цивільних справ, в яких нотаріуси фігурують як відповідачі, треті особи, зацікавлені особи, а отже, так чи інакше це свідчить про їх причетність до правовідносин, зумовлених наслідками їх діяльності [29, с. 78].

У багатьох випадках нотаріуси навіть не розуміють причин, що зумовлюють такі наслідки, а лише негативно ставляться до своєї участі в цивільному судочинстві. Для багатьох стереотип фахівця — це особа, яка працює відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка, на жаль, не може вважатись "самодостатнім інструментом" нотаріальної діяльності. Саме такий стан справ наштовхнув на думку про необхідність переосмислення нотаріальної діяльності на сучасному етапі розвитку суспільства, а для цього потрібно абстрагуватись від чинного законодавства та нотаріальної практики і аналізувати нотаріальну функцію в загальній системі права.

Стереотип сприйняття нотаріальної діяльності саме такою, яка існує на сьогодні, настільки укорінився, превалює над свободою пошуків, що до останнього часу це перешкоджало знайти суть загальної проблеми в нотаріальній діяльності. Отже, типовий спосіб пізнання дійсності відтворився в мисленні і вплинув на обрання саме такого наукового методу. Саме тому основою науки автор визначив для себе нотаріальну функцію в загальній системі права України та інтереси суспільства в діяльності нотаріату.

Аналогічне положення має стосуватись й законодавчої ініціативи осіб, які впливають на законотворчий процес, зокрема науковців. Коли наукові погляди досягнуть відповідної об'єктивності, тобто коли окрема точка зору науковця буде піддана критичному аналізу інших теоретиків нотаріальної науки, то лише на такому етапі наука може бути підставою для відтворення її в законодавстві. Але знову ж, для запровадження цього положення в життя має бути змінено методологічну основу наукової діяльності. На сьогодні ж відтворюється принцип "наукової незалежності" кожного автора. Цей принцип закріплюється не стільки авторським правом, скільки самостійністю у обранні методів та питань дослідження. Дійсно, беручи за предмет аналізу лише нормативну базу законодавства про нотаріат є можливість написати необмежену кількість книг і всі вони будуть позитивно або критично аналізувати чинний порядок, меншою мірою вдосконалювати його норми, а Ще менше пояснювати правильні шляхи запровадження його норм у практику [64, с. 103].

Однак кожна наступна праця має увібрати в себе досягнення попередніх авторів і розвивати їх на новому рівні, висвітлювати недоліки попередніх концепцій і пропонувати шляхи їх виправлення.

Звичним методом дослідження є шлях від аналізу нотаріальної практики, що здійснюється через узагальнення, до певних теоретичних висновків, від теоретичних висновків — до відповідних змін та доповнень законодавства, що регулює нотаріальний процес, а в остаточному підсумку — до найгарантованішого захисту та охорони прав й інтересів громадян та юридичних осіб, а також державних інтересів. І кожен етап досліджень має піддаватись конструктивному критичному аналізу всіма науковцями — як тими, що спеціалізуються в галузі нотаріату, так і суміжних галузей.

Отже, пропонуємо використовувати при дослідженні нотаріальної процедури та нотаріального процесу метод моделювання, який було застосовано при створенні моделі нотаріального процесу. Цей метод полягає у розумовому, ідеальному сприйнятті досліджуваного об'єкта і заміні його елементів їх моделями. Такий метод застосовуватиметься й при створенні схем нотаріальних правовідносин, нотаріальної науки тощо. На цьому шляху ще багато необхідно і можна створити, оскільки візуальне сприйняття матеріалу дозволить перевірити правильність аналітичних та теоретичних гіпотез. Так, теоретичну модель нотаріального процесу було розроблено мною ще в 1998 p., але при створенні наочної схеми цього процесу прийшло усвідомлення її недосконалості, виник цілий ряд запитань, відповіді на які дали можливість дійти нових висновків.

Широко застосовувався авторкою порівняльний метод, який дозволяє досягати об'єктивності при обґрунтування зроблених висновків. Так, порівнюючи думки різних авторів щодо нотаріального та дотичного до нього цивільного процесу робилися висновки і давалися визначення понять нотаріального процесу. Застосовувався порівняльний метод і при співставленні досягнень інших провідних країн з українською нотаріальною практикою та на предмет обґрунтованості висунутих пропозицій щодо реорганізації структури нотаріальних органів [16, с. 113].

Цікавих висновків дійшли дослідники нотаріальної науки при застосуванні історико-порівняльного методу. Я не проводила спеціальних досліджень в цьому напрямку, що пов'язано з більш актуальними на сьогодні проблемами, зумовленими необхідністю адекватно реагувати на розвиток суспільних відносин і бажанням бачити майбутнє нотаріату в призмі сьогоднішніх його проблем, а не минулих. Однак можна рекомендувати вченим провести пошуки із застосуванням цього методу хоча б для того, щоб не повторювати минулих помилок.

Не намагаюся ні пропагувати запроваджені мною методи наукових досліджень, ні рекомендувати якісь інші. Всі наукові методи мають застосовуватись теоретиками, але лише науково обґрунтовані висновки, зроблені дослідниками, можуть "виправдати" доцільність їх пошуків з використанням кожного конкретного методу.

Таким чином, передумовами створення нотаріальної науки є не тільки існування окремого нормативного акта, що регламентує діяльність нотаріусів, а й наступні обставини:

Особливий предмет цієї науки свідчить про виникнення нової галузі права — нотаріальної науки, яка має увійти до правової системи України.

Потреба в науковому дослідженні організації та діяльності певного органу, що відповідно до законодавства України виконує державну функцію щодо захисту та охорони прав та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави.

Наявність багатьох спірних позицій науковців зумовлює необхідність систематизації інформації стосовно одного предмета — нотаріальної діяльності.

Особливий метод правового врегулювання суспільних відносин у нотаріальному процесі — диспозитивно-санкціонований — потребує його відтворення при впорядкуванні діяльності нотаріусів (відсутність будь-якого примусу з боку нотаріуса) та визначення прав усіх суб'єктів нотаріальних правовідносин, а не тільки нотаріусів.

Необхідність прогнозування стосовно поширення нотаріальної діяльності відповідно до зростаючих потреб суспільства в нотаріальних послугах.

Наукова розробка механізмів гарантування прав усіх суб'єктів нотаріальних правовідносин.

Необхідність обґрунтування на теоретичному рівні аспектів удосконалення процедури вчинення нотаріальних проваджень.

Необхідність узагальнення нотаріальної практики і розробки пропозицій щодо її вдосконалення та законодавчого закріплення отриманих результатів тощо.

1.2 Значення нотаріату в сучасних умовах

Будь-яка діяльність повинна мати певну мету, яка зумовлює організаційні засади і процедуру її здійснення. Стосовно нотаріальної діяльності виокремлено таке поняття як нотаріальна функція, під якою пропонується розуміти те суспільне благо, на досягнення якого спрямована нотаріальна діяльність. Але нотаріальну діяльність неможливо розглядати відірвано від функцій держави. Так, більшість вчених поділяють функції держави на основні та неосновні. Під основними функціями розуміють найзагальніші, найважливіші напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей. Основні функції держави за своїм змістом є безперервним процесом реалізації повноважень держави через функції окремих державних органів. Серед основних функцій держави деякі вчені виділяють функцію захисту правопорядку, охорони прав і свобод громадян [97, с. 195].

Тож варто абстрагуватись від традиційного, загальноприйнятого порядку розгляду відповідної діяльності крізь призму минулого, досягнення останніх років або через запозичення найавторитетніших думок іноземних теоретиків права. Давайте поставимо за мету на рівні макрофункції досягти правильного сприйняття діяльності нотаріусів у загальній системі права на сучасному етапі та зробити прогнози стосовно доцільності її існування в майбутньому. При цьому головним визначальним фактором пошуку є задоволення потреб суспільства, окремих його суб'єктів, а не загальноприйнята обов'язковість вчинення нотаріальних проваджень. Такий погляд зумовлюється ч. 2 ст. 3 Конституції України, а саме — права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Отже, загальним принципом побудови правової системи держави на сучасному етапі її розвитку має стати прерогатива прав та інтересів окремих суб'єктів, що охороняються законом, над державними або корпоративними інтересами.

Такий ліберальний принцип має викликати суттєву корективу не тільки в подальшій нормотворчій діяльності з втілення конституційних принципів у галузеве законодавство, а, безперечно, вплинути на практику, організаційну структуру та функціональні повноваження органів держави. Говорячи про функції державних органів на рівні наукового дослідження, неможливо їх трактувати лише за тими повноваженнями, які в них існують на сьогодні, або апріорі запозичувати досвід іноземних країн. Практика запозичення окремих блоків нормативних актів інших країн, що стосуються окремих інститутів, призводить до розбіжностей у термінології та неузгодженості при регламентації правовідносин у різних галузях права. Неможливо пересаджувати рослини без узгодження кліматичних особливостей регіонів, аналогічно не слід вважати реальним запозичення окремих інститутів права різних країн до нашої правової системи без узгодження цих питань з менталітетом народу, його правосвідомістю і, безумовно, життєвим рівнем тощо. Тому саме науковому підходу до нотаріальної функції надається перевага перед прагматичним запозиченням міжнародної провідної практики або історичним методом запозичення досвіду минулих століть. Суспільні відносини розвиваються, як і сама система їх регламентації та впорядкування, що зумовлює невпинний розвиток державного устрою та визначення повноважень державних органів на кожному етапі цього розвитку [65, с. 6].

Теоретичне обґрунтування нотаріальної функції дозволить перейти від загальних теоретичних положень до правильної регламентації та регулювання конкретних правовідносин, що виникають в нотаріальній практиці.

Однак для правильного сприйняття місця нотаріальної функції у правовій системі держави необхідно враховувати існуючі функціональні повноваження інших органів і визначити головні, властиві лише нотаріальному процесуальному порядку, функції.

Будь-яка правова держава, законодавче закріплюючи права і свободи за тими або іншими суб'єктами права, має забезпечити відповідні юридичні гарантії належного їх здійснення, охорони і захисту — це аксіома, яка не потребує доведення. Але, як свідчить судова практика, на шляху до здійснення прав виникають певні перепони, які за своєю суттю можуть і не мати ні ознак злочину, ні "прямого" правопорушення. Тому в системі юридичних гарантій прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб важлива роль має належати цивільно-правовому захисту, за допомогою якого повинні досягатися відновлення порушених майнових прав або особистих інтересів, запобігання і припинення дій, що порушують або здатні порушити права та інтереси зацікавлених осіб, усунення спірності права тощо. При цьому поняття "захист" у сучасному законодавстві України вживається в багатьох нормах, і слід звернути увагу, що в різних нормах це поняття має суттєві відмінності у змісті.

Так, згідно зі ст. 6 ЦК УРСР захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражем або третейським судом, товариськими судами, профспілковими та іншими громадськими організаціями, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку. Тобто ці органи можна визначити як правозахисні [69, с. 202].

Необхідно звернути увагу, що у вищенаведеному переліку нотаріат, органи прокуратури, МВС не згадуються, однак, враховуючи, що прокуратура, міліція належать до правоохоронних органів, нотаріат також можна віднести до таких органів. А саме законодавством віднесені до правоохоронних органів: органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції. Цим визначенням підкреслюється можливість віднесення органів, що застосовують право, до правоохоронних і одночасно виокремлюється особливість правоохоронної функції. Оскільки нотаріусом, безумовно, має застосовуватися закон, то можна віднести нотаріат до правоохоронних органів. Про те, що нотаріат є правозастосовчим органом, уже йшлося, і слід вважати цей аспект установленим.

Але стосовно поняття "правозахисна діяльність" та терміна "правозахисні органи", що від нього походить, в законодавстві немає єдиного підходу. Тому досить цікавою для правильного розуміння авторської позиції є також вимога Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", якою передбачається, що для виконання обов'язків Уповноважений окрім громадянства України, віку до 40 років, володіння державною мовою, наявності високих моральних якостей та ін., повинен мати досвід правозахисної діяльності. Але ні в цьому документі, ні в інших, де застосовується поняття "правозахисник" або "правозахисна діяльність", немає визначення цього поняття та характерних його ознак, а також органів, що здійснюють таку діяльність, та ознак, за якими відповідну діяльність можна ідентифікувати як таку. При цьому для реального застосування такої вимоги Закону необхідно її конкретизувати та визначити певні ознаки правозахисної діяльності. Слід враховувати також, що такого самостійного завдання авторка собі не ставить, а лише намагається визначити окремі критерії для розмежування правоохоронної та правозахисної функцій і на підставі цього визначити властиві нотаріату правові функції в загальній системі права [63, с. 46].

Підбиваючи підсумок, слід сказати, що як критерії оцінки функціональних повноважень мають застосовуватись такі поняття, як правоохорона, правозахист та правозастосування. Але юридична термінологія в різних нормативних актах не дає можливості визначити принципи розмежування повноважень для окремих державних органів. Це положення є підставою для тривалої теоретичної полеміки науковців з приводу тлумачення понять "правовий захист" та "правова охорона".

Законодавство про нотаріат регулює суспільні відносини, що виникають між нотаріальними органами та особами, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій. Отже, нотаріальне процесуальне право — це система правових норм, котрі регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення нотаріальних дій між нотаріальними органами та особами, які звертаються за вчиненням цих дій.

Предметом нотаріального процесуального права і є суспільні відносини, що регулюються цим правом.

Нотаріальне процесуальне право не є самостійною галуззю права України. Питання про його місце в системі права України є спірним у юридичній літературі. Існує думка, що нотаріальне процесуальне право входить до предмета регулювання цивільного процесуального права. Це пояснюють тим, що і суд, і нотаріат здійснюють ту ж саму функцію захисту прав і законних інтересів. Заперечуючи це, можна вказати, що нотаріат функцію захисту прав і законних інтересів здійснює, як виняток, тільки під час вчинення трьох нотаріальних дій: вчинення виконавчих написів, протестів векселів і посвідчення несплати чеків.

Вчиняючи решту нотаріальних дій, нотаріуси здійснюють охорону прав та інтересів. При цьому захист прав нотаріальними органами не має остаточного характеру. Акти нотаріальних органів можуть бути оспорені в суді чи арбітражному суді. Крім того, захист права нотаріальним органом не здійснюється, якщо вимога оспорюється другою стороною [23, с. 52].

Нотаріальне процесуальне право є самостійним відносно цивільного процесуального права, оскільки діяльність нотаріальних органів має безспірний характер, під час вчинення нотаріальних дій не використовується змагальна форма процесу, нотаріус встановлює юридичні факти в основному на підставі документів. Крім того, нотаріальні органи є органами державного управління, і їхня діяльність має адміністративний характер. Тому є всі підстави вважати, що нотаріальне процесуальне право входить до предмета регулювання адміністративного процесуального права.

Нотаріальний процес — система процесуальних дій, що врегульовані нормами нотаріального процесуального права і визначають порядок вчинення нотаріальних дій. Змістом цих процесуальних дій є взаємні права та обов'язки як нотаріальних органів, так і осіб, котрі звертаються за вчиненням нотаріальних дій.

Нотаріальний процес складається з ряду послідовних стадій. Залежно від виду дії нотаріальне провадження може пройти всі чи деякі стадії процесу. З-поміж них є обов'язкові.

Перша така стадія — порушення нотаріальної діяльності поданням письмової чи усної заяви. Наприклад, для порушення нотаріального провадження про видачу свідоцтва про право на спадщину обов'язково подається письмова заява, а для засвідчення вірності копії документа досить усної заяви. Порушенню нотаріального провадження передує перевірка наявності передумов права на вчинення певної нотаріальної дії, а також умов здійснення цього права. Скажімо, для посвідчення угод необхідно перевірити наявність таких передумов права на вчинення цієї нотаріальної дії, як: правоздатність юридичної особи, законність вчинюваної дії. Як умови здійснення цього права перевіряються наявність дієздатності фізичної особи, справжнє волевиявлення сторін на посвідчення конкретної угоди, додержання правил предметної й територіальної компетенції [38, с. 14].

Друга стадія нотаріального процесу — попередня підготовка до вчинення нотаріальної дії, яка не є обов'язковою для кожної нотаріальної дії. Вона проводиться у випадках, коли необхідно витребувати додаткові документи чи одержати додаткові відомості або призначити експертизу. Саме ці дії і складають зміст цієї стадії нотаріального процесу.

Розгляд заяви по суті і вчинення нотаріальної дії — третя обов'язкова стадія нотаріального провадження. Зміст цієї стадії складає перевірка поданих документів, їх оцінка та аналіз, на підставі чого нотаріус приходить до висновку про юридичні факти, які дозволяють учиняти нотаріальну дію, і вчиняє нотаріальний акт.

Наступна стадія, яка не є обов'язковою, – оскарження нотаріальних дій або відмови у вчиненні їх. Якщо заінтересована особа вважає, що нотаріус неправильно вчинив нотаріальну дію або неправильно відмовив їй у вчиненні нотаріальної дії, то вона має право оскаржити ці дії нотаріуса до районного суду. В таких випадках судовий процес буде продовженням нотаріального процесу. Для деяких нотаріальних дій обов'язковою є стадія виконання нотаріального акту. Це стосується таких дій, як: вчинення виконавчих написів, протестів векселів, посвідчення несплати чеків. Виконання нотаріальної дії вимагається і при прийнятті в депозит грошових сум і цінних паперів: нотаріус повинен сповістити кредитора про грошові суми чи цінні папери, прийняті на депозитний рахунок нотаріальної контори, і видати їх йому.

Розділ 2. Теоретико-правові аспекти нотаріального процесу в Україні

2.1 Місце нотаріального процесу в системі права Україні

Держава наділила нотаріуса певними процесуальними повноваженнями, серед яких — посвідчення лише безспірного права, безспірних фактів, вжиття охоронних заходів, надання документам виконавчої сили тощо. Отже, нотаріальний процес можна характеризувати як безспірний [28, с. 212].

Але питання про місце нотаріального процесу в правовій системі має дискусійний характер. Так, більшість вчених відносять нотаріальний процес до несудових форм захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, іноді вважають його самостійним, але поєднують з цивільним процесом.

Про схожість нотаріального процесу з адміністративним свідчить кілька інших ознак: у нотаріальному процесі не вирішуються спірні питання; нотаріальні акти вчиняються на підставі фактів, у достовірності яких нотаріуси можуть впевнитися безпосередньо на підставі наданих документів; нотаріус діє одноособове і має свою специфічну компетенцію; в разі неможливості встановити певні обставини за допомогою доказів, якими володіє особа, нотаріус не може вчиняти нотаріальне провадження та роз'яснює особі її можливість звернення до суду за встановленням відповідного юридичного факту; нотаріальна структура керується та контролюється Міністерством юстиції. Такі ознаки надають можливість порівняти нотаріусів з посадовими особами органів реєстрації актів цивільного стану, характерні риси діяльності яких дуже схожі, хоча завдання та способи, завдяки яким вони реалізуються в нотаріальному процесі значно ширші. Вона на підставі узагальнення нотаріальної функції щодо охорони суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів (тобто як органу держави в галузі цивільно-правових відносин) доходить висновку про можливість його віднесення до органів управління.

Якщо порівнювати далі, то відповідальність нотаріусів суттєво відрізняється від відповідальності посадових осіб органів реєстрації актів цивільного стану. На відміну від інших органів державного управління органи нотаріату характеризуються особливим становищем посадових осіб, а також їх компетенцією. Нотаріус — це посадова особа, яка в своїй діяльності при здійсненні нотаріальних функцій незалежна. Він підкоряється тільки закону, в той час як інші посадові особи органів державного управління при здійсненні своїх обов'язків повинні виконувати вказівки вищестоящих керівників, суворо дотримуватись інструкцій, наказів тощо, а нотаріус має останніми лише керуватися [73, с. 45].

Предметом нотаріальної діяльності є безспірні справи, що зумовило специфічний метод вирішення нотаріальними органами віднесених до їх компетенції питань. Органи нотаріату не застосовують змагальну форму процесу, а встановлюють юридичні факти, як правило, на підставі наданих їм письмових документів. В нотаріальному процесі відсутні публічні начала. На відміну від суду, який в більшості випадків розглядає справи у відкритих судових засіданнях, нотаріуси за загальним правилом повинні зберігати таємницю вчинюваних нотаріальних дій. Це збільшує довіру до нотаріусів, запобігає виникненню сімейних конфліктів та інших небажаних результатів.

Тому не можна однозначно погодитись з думкою І. Решетнікової та В. Яркова, які вважають, що нотаріальна діяльність має публічно-правовий характер. При тому, що посада нотаріуса дійсно є публічною, що визначається доступністю нотаріальної діяльності, слід зауважити, що сам зміст нотаріальної діяльності позбавлений характеру публічності. Це забезпечується таємницею вчинюваних нотаріальних дій.

Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, несуть особисту відповідальність за розголошення таємниці вчинюваних нотаріальних дій.

Специфічність нотаріату в правовій системі України, вчинення проваджень за правилами, передбаченими законом, забезпечують чітке виконання нотаріальних функцій та гарантують права клієнтів, обумовлені завданнями та принципами діяльності нотаріату. Суть нотаріальної діяльності полягає в тому, що вона має посвідчувальний, підтверджуючий характер, юридичне закріплює (фіксує) цивільні права з метою запобігання їх можливим порушенням у подальшому. За своєю функціональною природою діяльність нотаріату найближча до діяльності суду, оскільки здійснюється в інтересах громадян та юридичних осіб і має за мету контроль і врегулювання цивільних правовідносин. Нотаріальний контроль на відміну від судового має упереджуючий характер і здійснюється при вчиненні нотаріальних дій, коли немає спору про право та немає правопорушення. Судовий контроль передбачає вирішення спору і визначення правопорушника, до якого й застосовуються заходи цивільно-правового впливу [54, с. 58].

Тому цікавою є позиція Л. Бардіна, який вважає, що діяльність нотаріусів є подібною до діяльності судів з розгляду справ. Зокрема автор посилається на роз'яснення Пленуму Верховного Суду Української РСР від 5 січня 1925 року, в якому нотаріальна діяльність порівнюється з діяльністю суду першої інстанції. Л. Бардін також пропонує надати нотаріусу право самому виправляти власні помилки.

Л. Радзієвська вважає: "...Крім того, нотаріальні органи є органами державного управління, і їх діяльність має адміністративний характер. Тому є всі підстави вважати, що нотаріальне процесуальне право входить до предмета регулювання адміністративного процесуального права". Що ж до нотаріального процесу, то Л. Радзієвська не визначає його місця в правовій системі.

Прямо протилежну думку щодо місця нотаріату в правовій системі України висловлює В. Баранкова, яка зазначає, що вважається неправильним віднесення нотаріату до адміністративних органів, а законодавства, яке регулює його діяльність, — до адміністративного. Адміністративні органи, будучи складовою частиною механізму виконавчої влади покликані здійснювати особливий вид державної діяльності — виконавчо-розпорядчу, специфіка якої полягає в практичному виконанні вимог закону та інших нормативних актів. Очевидно, що органи юстиції, зокрема нотаріат, подібних завдань не виконують, оскільки є не виконавчо-розпорядчими, а правоохоронними органами і здійснюють діяльність щодо охорони права від порушень, щодо захисту прав, а також щодо запобігання правопорушенням. Ця позиція, як на мене, більш прийнятна, але завдяки особливостям організаційної структури нотаріату України, до якого входять державні та приватні нотаріуси, а також аналізу компетенції нотаріусів та методу правового регулювання можна дійти висновку про особливе місце нотаріального процесу в правовій системі України [12, с. 134].

Місце нотаріального процесу в правовій системі України визначається національним законодавством. Цивільним кодексом та іншими нормативними актами встановлюється обов'язковий порядок нотаріального посвідчення угод у випадках, зазначених в законі, а також інші випадки обов'язкового вчинення нотаріального провадження. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми спричинює недійсність угоди з певними юридичними наслідками, а також неприйняття до розгляду документів без відповідного нотаріального оформлення тощо.

Стосовно зв'язку нотаріального процесу з галузями матеріального права слід зробити застереження щодо недоцільності в цих нормативних актах викладати механізм вчинення нотаріального провадження. На наш погляд, варто докладно викласти механізм здійснення нотаріального провадження в Законі "Про нотаріат", оскільки це дасть змогу розробити комплексний підхід до впровадження визначених законодавчими нормами матеріальних прав фізичних або юридичних осіб в практику діяльності нотаріату, узгодити їх з нормами нотаріального процесу. Так, мною зроблені суттєві зауваження щодо надання договору дарування статусу двосторонньої угоди, оскільки ЦК вже містить нові підходи щодо розуміння односторонніх і двосторонніх угод. Аналогічні зауваження висловлювалися з приводу неправильного розуміння природи доручення і довіреності, які мають місце в юридичній практиці, тощо. На цій підставі є можливість зробити й зворотній висновок, що у випадках, коли нотаріальний процес не в змозі забезпечити охорону та захист прав громадян або юридичних осіб через недосконалість (невизначеність) норм матеріального права, необхідно вносити відповідні доповнення в норми матеріального права з метою конкретизації правовідносин, їх зміни, якщо норми права в цій галузі суперечать загальним правовим нормам, тощо. Наприклад, після винесення постанови про накладення арешту на нерухоме майно, органи Міністерства внутрішніх справ, суди звертаються до державних нотаріальних контор з метою внесення відомостей до Базового реєстру певного реєстраційного округу [75, с. 124].

Отже, нотаріальний процес сприяє не тільки громадянам та юридичним особам у охороні та захисті їх прав, а й державним органам у їх діяльності щодо захисту прав та інтересів громадян, організацій та держави. Тому нотаріуси як особисто мають виконувати правоохоронну та правозахисну функцію, так на них покладаються і обов'язки щодо сприяння у здійсненні іншими державними правоохоронними органами їх повноважень. Це положення стосується й випадків, коли нотаріусом буде встановлено протизаконність угоди (ст. ст. 49, 51 Закону України "Про нотаріат").

Нотаріальний процес має тісний зв'язок з цивільним судочинством, оскільки особам, які вважають свої права порушеними неправильним вчиненням або неправомірною відмовою у вчиненні нотаріального провадження, законодавством надане право звернення до суду. До суду звертаються й в разі виникнення спору про право щодо розподілу спадкового майна, продовження строків на прийняття спадщини, оскарження виконавчого напису та в інших випадках.

Але зв'язок між нотаріальним процесом та цивільним судочинством має набути детальнішого визначення. Так, в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (ч. 4 пункту 114) передбачається, що нотаріуси в окремих випадках можуть прийняти довідки, видані підприємствами, установами і організаціями за місцем роботи чи проживання, якщо вони разом з іншими документами підтверджують родинні та інші стосунки спадкоємців із спадкодавцем. На наш погляд, Інструкція має встановлювати, в якому конкретному випадку вони приймаються [36, с. 20]. Одразу виникає питання: чи надане законодавством право нотаріусу аналізувати докази, чи він повинен приймати лише ті докази, які є безспірними?

У цивільному судочинстві передбачено встановлення фактів, що мають юридичне значення, які не є безспірними і потребують судового підтвердження шляхом дослідження та аналізу доказів, і саме так в порядку окремого провадження в цивільному судочинстві встановлюється факт родинних відносин громадян з метою отримання спадщини. Звідси випливає неврегульованість питання: якщо нотаріус у певному конкретному випадку не прийняв вищезазначену довідку, до чого особі необхідно вдаватись — до провадження щодо оскарження нотаріальних дій або до встановлення юридичного факту родинних відносин? Як у цьому разі має діяти суддя? На нашу думку, положення Закону та Інструкції повинні викладатись таким чином, щоб правовідносини, які вони регулюють, набували однозначності, тоді визначити належність юридичних обставин до повноважень нотаріату або суду не буде складно.

Про можливість і реальність співпраці державних виконавців з державними та приватними нотаріусами свідчать такі аспекти:

в разі смерті особи, стосовно якої порушено виконавче провадження і якій наданий строк для добровільного виконання рішення, державний виконавець згідно зі ст. 60 Закону України "Про нотаріат" вправі попередити нотаріуса про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна і отримати його повідомлення про належність і місцезнаходження майна померлого боржника, результати його опису тощо;

державному виконавцю також надане право офіційного звернення до усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України, які у встановлений ним строк повинні надати безкоштовно документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень, що також може бути використано для розшуку майна. Для запровадження цього положення в життя є можливість рекомендувати звернутися за інформацією про наявність у боржника майна або майнових прав до таких органів, як державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси. Але цей висновок потребує офіційної легалізації в Законі України "Про нотаріат" шляхом внесення доповнення до ч. 3 ст. 8 про те, що державний виконавець користується правом витребування довідки про вчинені нотаріальні дії та документів у зв'язку порушенням виконавчого провадження [68, с. 194].

На підставі вищевикладеного можна говорити про те, що завдяки специфічним методам нотаріальний процес може розглядатися як самостійний безспірний процес, безпосередньо пов'язаний з такими галузями права як цивільне, сімейне, фінансове, земельне, житлове, міжнародне, а також з цивільним процесом.

На наш погляд, необхідно також враховувати, яким нотаріусом вчиняється нотаріальне провадження. Законодавством встановлена процедура визнання і виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу перед прийняттям такого рішення до примусового виконання, яка прямо передбачена в ст. 35 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж". Таким чином, державою відокремлюються юрисдикційні дії хоча й повноважних органів, діяльність яких передбачена законом, але які не входять до структури адміністративних і одночасно державних органів. Діяльність приватних нотаріусів також передбачена Законом, але вони не можуть бути віднесені до структури державних органів ні через систему підпорядкування, ні через обкладання їх діяльності податками, ні через аналіз джерел фінансування їх діяльності.

Отже, слід визнати існування в державі не підлеглої їй, але контрольованої нею юрисдикційної діяльності і на цій підставі узгодити вимоги до правових актів, що ними вчиняються. Так, залишається незрозумілим питання, чому законодавцем дозволено приватному нотаріусу вчиняти виконавчий напис, який є безпосередньою підставою для відкриття виконавчого провадження, а рішення міжнародного комерційного арбітражу потрібно ще визнавати. Відповідь може зумовлюватися безспірністю нотаріального процесу, але, на наш погляд, потребується відповідна аргументація [10, с. 91].

Загальним же висновком з проведеного аналізу є особливість нотаріального процесу, якому властиві елементи адміністративного та судового процесів (як державного суду, так й недержавного), але й певні властиві лише йому риси.

2.2 Класифікація нотаріальних проваджень, здійснюваних в Україні

Згідно з чинним законодавством можна здійснити класифікацію нотаріальних проваджень за різними критеріями, хоча в юридичній літературі виділяється лише один спосіб класифікації. Спроби більшості вчених-процесуалістів розробити класифікацію нотаріальних проваджень зумовлюється намаганнями визначити певні шляхи дослідження правових концепцій для окремих груп нотаріальних проваджень. Так, В. Аргуновим пропонується поділяти нотаріальні дії на: обов'язкові та необов'язкові. Критерій розмежування між цими групами, за його позицією, полягає в тому, що деякі суб'єктивні права неможливо реалізувати без їх нотаріального оформлення, а інші цілком залежать від волі громадян та організацій. Але така умова для класифікації в більшості випадків є умовною, оскільки як в обов'язкових, так і в необов'язкових провадженнях наявний принцип диспозитивності, оскільки не існує прав, які б особа змушена була реалізовувати. Право на звернення до нотаріальних органів є обов'язковим залежно від об'єкта угоди та виду договору, а не від бажання або небажання певної особи.

Класифікація К. Юдельсона, в якій виокремлюються: а) посвідчення угод; б) засвідчення безспірних обставин; в) охоронні дії; г) встановлення правового положення відсутнього; д) підтвердження майнових прав; е) забезпечення зобов'язань; ж) сприяння виконанню зобов'язань; з) забезпечення доказів; й) примус до виконання безспірних обов'язків, далека від досконалості. Так, у деяких випадках вона орієнтована на дуже широкі напрямки (засвідчення безспірних обставин), а в інших — на конкретні нотаріальні провадження (посвідчення угод) або на дуже вузькі напрямки (сприяння виконанню обов'язків). Крім того, надмірна деталізація (поділ на 9 груп) навряд чи є виправданою або доречною [55, с. 12].

Дотримуючись доктрини комплексного підходу до вчинення нотаріальних дій з метою об'єднання їх в один нотаріальний процес, вважаємо за необхідне приділити особливу увагу окремим нотаріальним провадженням для виявлення та встановлення характерних особливостей окремих їх груп, що в подальшому надасть можливість говорити про запровадження єдиної форми їх вчинення і лише після цього — про умови їх об'єднання в один нотаріальний процес.

Класифікація нотаріальних проваджень може здійснюватися за певними ознаками, що допомагають кращому розумінню та запам'ятовуванню досить широкого їх переліку. Класифікуючи нотаріальні дії, ми впорядковуємо та полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості їх дослідження та оцінку залежно від місця, яке вони посідають у класифікаційній системі. Така класифікація нотаріальних дій має як теоретичне, так і практичне значення. Згруповуючи нотаріальні провадження за певними ознаками, ми вивчаємо їх матеріальну та процесуальну природу, що дає можливість говорити про подальший розвиток теорії нотаріального процесу та її вплив на становлення і вдосконалення законодавства про нотаріат.

Нотаріальним процесом охоплюються різні види нотаріальних проваджень, правові особливості яких визначають певну специфіку нотаріального процесу. Це є підставою для виокремлення характерних ознак, які дозволяють говорити про різні властивості нотаріальних проваджень.

Пропонуємо застосовувати такі критерії, що можуть стати загальною підставою для класифікації, а саме: правоохоронні та правозахисні провадження; правовий зміст і мета нотаріального провадження; порядок вчинення нотаріального провадження; строки зберігання нотаріальних документів; кількісний склад учасників нотаріального процесу [71, с. 38].

Як випливає з проведеного мною функціонального аналізу тих повноважень, що вчиняються нотаріусами, провадження можна розподіляти на правоохоронні, спрямовані на запобігання можливості виникнення правопорушень (передача заяв, передача документів на зберігання, посвідчення певних юридичних фактів тощо), а також правозахисні, які вчиняються з метою усунення вчинених правопорушень (протести векселів, виконавчі написи тощо).

Правовий зміст і мета нотаріального провадження як ознака нотаріального процесу може бути розкрита саме через призму запропонованої в юридичній літературі та уточненої класифікації нотаріальних проваджень. Об'єднання нотаріальних проваджень у чотири групи дасть можливість говорити про спільні та характерні для кожної такої групи властивості [22, с. 80].

До першої групи відносяться посвідчення та засвідчення безспірних фактів, а саме: посвідчення угод (договорів, заповітів, доручень, шлюбних контрактів та ін.); засвідчення вірності копій документів та виписок з них; засвідчення вірності перекладу документів з однієї мови на іншу; засвідчення справжність підпису на документах; посвідчення факту перебування громадянина в певному місці; посвідчення факту, що громадянин є живим; посвідчення того, що громадян є особою, зображеною на фотокартці; посвідчення часу пред'явлення документа; передача заяв фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам та видача свідоцтва про передачу такої заяви; видача дублікатів документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори; прийняття в депозит грошових сум та цінних паперів; вчинення морських протестів;

Друга група — посвідчення безспірного права: видача свідоцтва про право на спадщину; видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя; видача свідоцтва про придбання жилих будинків з прилюдних торгів;

Третя група — надання документам виконавчої сили: вчинення виконавчих написів (на документах, що встановлюють заборгованість); вчинення протестів векселів, пред'явлення чеків до платежу і посвідчення несплати чеків;

Четверта група — охоронні нотаріальні дії: вжиття заходів до охорони спадкового майна; накладання заборони відчуження нерухомого майна; прийняття документів на зберігання.

Приблизно такої ж класифікації дотримується й В. Баранкова, яка виділяє також чотири види нотаріальних проваджень.

Вважаємо за доцільне дати коротку характеристику кожної групи нотаріальних проваджень.

У першій групі необхідно виділяти факти, які нотаріус посвідчує, а які засвідчує. Тому доцільно зупинитися саме на понятійному значенні термінів: "посвідчення" й "засвідчення". Розкрити суть цих термінів допоможе аналіз кожної окремої підгрупи. До першої підгрупи відносяться посвідчення: факту перебування громадянина в певному місці; факту, що громадянин є живим; того, що громадян є особою, зображеною на фотокартці; часу пред'явлення документу; передачі заяв фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам і видача свідоцтва про передачу такої заяви; прийняття в депозит грошових сум та цінних паперів; вчинення морських протестів.

Аналізуючи ці види проваджень є можливість зробити висновок, що посвідчення безспірних фактів полягає у встановленні нотаріусом існування факту, перевірці особи громадянина, який звернувся за посвідченням цього факту, та надання такому факту юридичної вірогідності.

До другої підгрупи віднесено посвідчення угод, яке полягає у перевірці нотаріусом їх законності, встановленні осіб, що є сторонами угоди, перевірці їх дієздатності та правоздатності, роз'ясненні сторонам наслідків укладення угоди та наданні їй юридичної достовірності як безспірному юридичному факту [83, с. 98].

До третьої підгрупи віднесено засвідчення безспірних фактів, а .саме: засвідчення вірності копій документів та виписок з них; засвідчення вірності перекладу документів з однієї мови на іншу, засвідчення справжності підпису на документах; видача дублікатів документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори.

Таким чином, засвідчення безспірних фактів — це підтвердження нотаріусом факту точної відповідності копії оригіналу, факту підпису документа тією особою, прізвище якої зазначається в підписі.

Характерним для посвідчення безспірного права є підтвердження нотаріусом юридичної достовірності суб'єктивного права, яке існує у особи незалежно від її звернення до нотаріальної контори. Але необхідно підкреслити, що це право існує "потенційно", тобто особа в силу закону повинна юридичне закріпити у нотаріальному порядку його існування, отримати правовстановлюючий документ, який буде підставою для вільного розпоряджання своїм правом.

Так, щоб отримати спадщину, право на яку особа має згідно із законом, оскільки належить до кола спадкоємців першої черги, в тому випадку, коли її право не оспорюється, їй необхідно звернутися до нотаріальної контори за отриманням свідоцтва про право на спадщину, яке буде правовстановлюючим документом. Оскільки законом передбачений саме такий процесуальний порядок щодо посвідчення безспірного права особи та надання йому юридичної сили. Законом саме на нотаріусів покладений обов'язок щодо встановлення фактів, які свідчать про право спадкоємця на спадщину та видачі йому документа, який підтвердить та юридичне закріпить його право на спадкове майно, хоча це право у спадкоємця виникло з моменту відкриття спадщини.

При посвідченні безспірного права нотаріус видає особам свідоцтво, яке розцінюється як правовстановлюючий документ, тобто документ, який юридичне закріплює та визначає законний перехід права власності на це майно від спадкодавця до спадкоємця. Отже, можна говорити про встановлення переходу права власності від однієї особи до іншої на законних підставах і за власним бажанням спадкоємця, що свідчить про встановлення за допомогою діяльності нотаріуса відповідних прав спадкоємця, які хоча й існують потенційно, але не явно. Цей процес потребує встановлення відповідних обставин, що зумовлюють право на спадщину — родинні стосунки, утримання, фактичне прийняття спадщини тощо [94, с. 136].

Під наданням документам виконавчої сили розуміємо встановлення нотаріусом безспірного права кредитора на стягнення та санкціонування його примусового виконання, тобто підтвердження права вимоги кредитора. Так, вчинений нотаріусом виконавчий напис є не тільки юридичною підставою, яка підтверджує право конкретної особи на матеріально-правову вимогу стосовно конкретної зобов'язаної особи, а в цьому випадку документ набирає властивостей виконавчого документа (пункт 7 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження").

Охоронні нотаріальні дії передбачають вжиття нотаріусом заходів, спрямованих на зберігання майна, документів, доказів до певного визначеного законом строку або згідно з умовами, що випливають з угод, тощо. Так, заходами щодо охорони спадкового майна є опис цього майна, його опечатування, забезпечення зберігання майна, управління майном, призначення опікуна майна, встановлення та повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини тощо.

Законодавством України на державних нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій, які також мають увійти до цієї класифікації. Пропонуємо цю систему класифікації називати умовною, оскільки лише умовно така класифікація має право на існування, її використання є прикладним, оскільки вона застосовується для навчання студентів. Така класифікація надає можливість зрозуміти зміст кожного провадження, встановити його особливості та мету вчинення тощо.

За порядком вчинення нотаріального провадження вирізняють нотаріальні провадження, які вчиняються в один етап, та вчинення яких здійснюється в кілька етапів. Тут мається на увазі можливість вчиняти окремі нотаріальні дії через певний час, який становить окремий етап — зберігання документів або майна протягом певного часу, а потім повернення цього майна або його передачу іншій особі. Така класифікація дає можливість суттєво переглянути зміст усіх нотаріальних проваджень, підкреслити необхідність правової регламентації всіх етапів нотаріального процесу. Наприклад, нотаріальне провадження щодо передачі заяв громадян, підприємств, установ та організацій має бути конкретизованим щодо випадків неможливості передати таку заяву, оскільки чинний закон не відокремлює три стадії цього провадження, а саме: прийняття заяви, її передача та не менш важливе — прийняття відомостей про здійснення передачі. Тобто найголовніший етап не має правового регулювання. Стосовно нотаріального провадження щодо вжиття заходів з охорони спадкового майна в Законі "Про нотаріат" передбачено, що такі заходи тривають до прийняття спадщини всіма спадкоємцями або державою, але не визначено порядок передачі майна спадкоємцям. Це також має врегульовуватися законодавче — як відповідний механізм впровадження в життя, так і регламентація можливих правових ситуацій [42, с. 87].

При цьому не слід ототожнювати ускладнення нотаріального процесу з самою процедурою нотаріального провадження, яка передбачає здійснення нотаріального провадження в кілька етапів. Так, при посвідченні договорів про відчуження спільного майна відсутність згоди на укладення такого договору має призводити до відкладення посвідчення договору, але це не можна вважати нормою, оскільки законом передбачається надання всіх документів для вчинення нотаріальної дії одночасно. Саме тому я вважаємо таке відкладення вчинення нотаріального провадження ускладненням.

Крім того, багатоетапні провадження за своїм змістом повинні відповідати також умовам стадійності нотаріальних проваджень. До багатоетапиих нотаріальних проваджень відносяться: передача заяв фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам; прийняття в депозит грошових сум та цінних паперів; вчинення морських протестів; видача свідоцтва про право на спадщину; пред'явлення чеків до платежу і посвідчення несплати чеків; вжиття заходів до охорони спадкового майна; накладання заборони відчуження нерухомого майна; прийняття документів на зберігання.

Отже, в суто теоретичному значенні ця класифікація нотаріальних проваджень за етапами нотаріального процесу дозволить більш детально досліджувати порядок вчинення нотаріальних дій і таким чином впливати на нотаріальну практику.

Значення цієї класифікації полягає також у тому, що до обов'язків нотаріуса повинні ввійти консультації щодо наступних етапів нотаріального процесу, їх часових меж, характерних ознак та процесуальних і правових наслідків, що неможливо здійснити без належної правової регламентації [82, с. 380].

Класифікація за терміном зберігання нотаріальних документів може бути такою: тимчасового зберігання — менш ніж 10 років; тривалого зберігання — до 75 років; постійного зберігання.

На нашу думку, назви цих груп мають відповідати терміну зберігання. Тому пропонуємо першу групу називати — документи тимчасового зберігання, другу — тривалого, а третю — постійного.

Так, документи, що мають термін зберігання менш ніж 10 років у наряди (справи) не підшиваються, нумерація аркушів не провадиться, в державний нотаріальний архів на зберігання не здаються. Ці документи характеризуються тим, що не мають науково-історичної цінності і втратили практичне значення. Отже, ці положення мають визначати не лише властивість документів, а й впливати на порядок вчинення нотаріального провадження. Безумовно, обставини, що визначають термін зберігання, мають бути обґрунтованими. Отже, ця класифікація має метою дослідити раціональність терміну зберігання окремих груп документів.

Слід зазначити, що питання про термін зберігання нотаріальних документів в чинному законодавстві зовсім не регламентоване, що не знімає суттєвості цієї проблеми.

На наш погляд, класифікація нотаріальних проваджень за терміном зберігання документів дуже суттєва й для осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії, оскільки вони повинні знати свої права стосовно документів, які залишаються в нотаріальній конторі. При вчиненні нотаріальної дії нотаріус зобов'язаний повідомити особу про термін зберігання матеріалів провадження: де і протягом якого часу ці документи повинні зберігатися, яким чином можна отримати дублікати і копії з них.

Немалозначним, на нашу думку, це питання є також для визначення плати за вчинення провадження, оскільки при тимчасовому і постійному зберіганні така оплата має бути різною, тобто диференційованою залежно від строків зберігання. Якщо визначення строку зберігання документів пов'язати з вартістю такої "послуги", то, зрозуміло, виникне необхідність частину вартості нотаріального провадження, що припадає на зберігання документів, перераховувати на утримання державних архівів [92, с. 5].

Не знайшло свого відображення ні в законодавстві, ні в теоретичних джерелах питання про можливість особи впливати на тривалість зберігання нотаріальних документів. Йдеться про зберігання понад визначений нормативними актами термін. Безумовно, зменшення терміну зберігання суперечитиме вимогам законодавства, але питання подовження такого терміну за заявою клієнта має бути проаналізоване. Право і обов'язок громадянина вчиняти нотаріальні провадження мають бути чітко визначені, оскільки повинні якомога ширше відповідати його можливим бажанням та зауваженням. Це положення, на нашу думку, зумовлене ч. 2 ст. 3 Конституції України — що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Таким чином, ініціатива щодо охорони прав людини, тобто правове регулювання та забезпечення діяльності нотаріальних органів, належить, перш за все, державі, але й нехтувати правом особи впливати на цей процес не можна, оскільки саме для охорони і захисту прав існує нотаріат України.

Кількісний склад учасників нотаріального процесу має практичне значення, оскільки повинен визначати згоду всіх суб'єктів на вчинення нотаріального провадження. Так, кожному суб'єкту має надаватись право на відмову від вчинення нотаріального провадження, оскарження правильності його вчинення і правомірності відмови у вчиненні нотаріального провадження тощо. Тож мають розрізнятись багатосуб'єктні та односуб'єктні нотаріальні провадження залежно від кількості осіб, що звернулись до нотаріуса за їх вчиненням. Особливе значення ця класифікація має при посвідченні договорів купівлі-продажу об'єктів нерухомості, що належать на правах спільної власності кільком суб'єктам [44, с. 53].

2.3 Поняття, етапи та стадії вчинення нотаріальних дій

Державне значення нотаріального процесу полягає у правових наслідках, що в основному виникають після вчинення нотаріального акту та зумовлені потребою у гарантованому державою порядку зафіксувати безспірні "факти та права. Але поряд з розглядом змісту нотаріального процесу та його місця в системі права України, на наш погляд, існує потреба в розкритті самого поняття "нотаріальний процес", його основних властивостей, а також інших понять, пов'язаних із ним. Особливо складним на сьогодні слід вважати питання щодо розмежування понять "процедура" та "процес". При цьому поняття "нотаріальний процес" в юридичній теорії та практиці сприймається неоднозначно. Внаслідок цього у законотворчій діяльності виникають непорозуміння. Так, Мінюстом України одночасно підготовлені проекти Адміністративно-процедурного (процесуального) кодексу та Цивільного процесуального кодексу. Таким чином, не наука, а законотворча практика ставить перед науковцями проблеми, які потім необхідно буде адаптувати (тобто пристосувати) до системи правової науки, пояснюючи, чому один збірник нормативних актів встановлює процедуру, а інший регламентує процес.

Проаналізувавши значну кількість юридичної літератури, присвяченої теорії держави і права, окремим галузям права та суто нотаріальній науці, можна дійти діаметрально протилежних висновків щодо понять "процес" та "процедура".

Так, І. Матузов відокремлює правові процедури від судових процесів таким чином: "Процедури застосовуються в несудових неюрисдикційних провадженнях: в законотворчій діяльності; виборах депутатів, призначенні на посаду громадян... В більшості випадків для цього достатньо реалізації тільки диспозицій, але не санкцій відповідних норм права. Процедурні норми в першу чергу звернені до органів та установ представницької і виконавчої влади". Але підстав для обмеження застосування терміна "процедура" для судочинства, на наш погляд, не існує, крім поки що законодавче закріпленої термінології, яка не завжди відповідає об'єктивній істині, про що свідчать численні поправки до законодавства та попередній матеріал, присвячений нотаріальній науці [61, с. 18].

"Адміністративно-юрисдикційний процес нами розглядається в його класичній триєдності — сукупність процесуально-правових норм, як сукупність складових його проваджень і як власно процедурні і процесуальні дії його суб'єктів", — така позиція М. Маслєннікова. При цьому межа між процедурними та процесуальними діями, на думку М. Маслєннікова, не у належності до діяльності судових або адміністративних органів, а у чіткості їх регламентації та в тому, що вони є складовою частиною процесу. Так, ним визнається, що процедурою є порядок повідомлення учасників розгляду про час та місце розгляду конкретної справи, негайне оголошення рішення, що є характерним для адміністративного та судового процесів. З такою позицією варто погодитися стосовно необхідності виділення реальних дій посадових осіб, але незрозумілою залишається концепція автора стосовно відокремлення законодавства і сукупності його складових частин — проваджень, оскільки процесуальне законодавство сприймається ним як комплекс проваджень. Тому необхідно, на наш погляд, не виділяти законодавчий акт як сукупність норм, а розглядати ці норми в їх взаємозв'язку, який є системою певних проваджень, повноважень суб'єктів правовідносин тощо.

В. Баранкова вважає: "Нотаріальний процес — діяльність, безпосередньо пов'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. В нотаріальному процесі існує система вимог, що пред'являються до нотаріального провадження, які вміщені в Правилах ведення нотаріального діловодства.... Оскільки нотаріальний процес — різновид юридичного процесу і зводиться до передбаченого законом порядку здійснення нотаріальних дій, він характеризується складним структурним змістом. Елементами нотаріального процесу, на нашу думку, є його суб'єкти, стадії та провадження, які дозволяють окреслити межі в просторі і часі та предметний склад цієї форми діяльності". Дійсно, в цьому висловлюванні простежується намагання об'єктивно представити нотаріальний процес, тобто уникнути внутрішнього погляду на нього, характерного для осіб, які беруть участь в ньому, не враховувати правовідносин його суб'єктів на кожній стадії тощо. Пропонуємо також виділяти "нотаріальні процесуальні правовідносини" без висвітлення їх взаємозв'язків з нотаріальним процесом [24, с. 106].

Спонукають до подальшого дослідження нотаріального процесу та нотаріальної процедури роботи Ю. Мельникова та Л. Самсонової, які наблизилися до розмежування цивільної процедури та процесу. Особливий інтерес з цього приводу викликають також роботи Н. Чечиної та М. Юкова, але в контексті їх можливого застосування до нотаріальних правовідносин.

Однак особисто я приєднуюся до позиції Б. Лазарева, який не ототожнює терміни "процедура", "процес", "процесуальне провадження", але вважаємо за необхідне висловити власну позицію.

При всій повазі до зазначених авторів, незрозумілою залишається остаточна відповідь на питання: що ж таке, врешті-решт, процес, а що — процедура? Чи галузеві ці поняття, чи міжгалузеві? Якщо ми розберемось у поняттях "процес" та "процедура", то зрозумілішою стане відповідь на питання, що є стадіями та провадженнями, який їх зв'язок з правовідносинами? На наш погляд, якщо понятійний апарат чіткий і зрозумілий, то його можна зобразити схематично. Але навіть при застосуванні деякими авторами малюнків і схем при викладенні своїх думок межа таких схем залишається на рівні елементарних або трохи складніших правовідносин, але не стосується застосованого понятійного апарату. Тому й надалі буде можливість кожному автору на власний розсуд трактувати загальні поняття "процес" та "процедура".

У зв'язку з цим пропонуємо при визначенні цих термінів застосувати логіку, проаналізувавши можливість ототожнення процесу та процедури або реальність поглинання одним ширшим поняттям іншого. Тож поняттю "процедура" надамо характер визначеного законодавством, офіційного порядку вчинення певних дій.

Багато вчених вважають "процедуру" ширшим поняттям, яке має поглинати "процес". Так, проводиться така паралель: "Усі приписи процесуальних норм мають процедурний характер... Відтак, приписи процесуальних норм виступають завжди як категоричне веління щодо суб'єктів, які уповноважені організовувати правозастосовчий процес, і можуть містити диспозитивні засади щодо зацікавлених учасників правозастосовчого процесу". Б. Лазарев підкреслював значення встановлення процедур правовими нормами, що забезпечує перетворення їх в "юридичний елемент правопорядку". Він писав, що правові норми, які закріплюють та встановлюють процедури, а в той же час містять у собі ідеальні моделі процесу, є процедурними, а тим самим і процесуальними. Але таку позицію можна правильно застосовувати у разі, коли визначений законодавством порядок здійснення будь-яких дій слід визнати певною догмою, відійти від якої не може жоден із суб'єктів. Втім, перевіримо, наскільки це вірно, на таких прикладах [87, с. 51].

По-перше, чи завжди реальна поведінка суб'єктів чітко відповідає нормі закону? Тут варто розглянути кілька можливих варіантів.

А) Візьмемо такий приклад. Господарським судом м. Києва була розглянута справа за позовом Науково-виробничого комерційного товариства "Тект-Приват" та Товариства з додатковою відповідальністю "Март" до Мінюсту України, а наслідком стало визнання частково недійсними: Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5, а також наказу від 27 жовтня 1999 р. №68/5 "Про затвердження Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна". Отже, в цьому випадку навіть сама нормативно закріплена процедура вчинення виконавчих дій була визнана частково недійсною, а тому вона не може вважатись догмою, лише на базі якої мають реалізуватись права суб'єктів, і тим паче — ідеальною. Стабільність будь-якої процедури залежатиме від її досконалості, що зумовлюється тривалістю її застосування або "випробуванням у дії". Тому абсолютно незрозуміла пропозиція прийняття нового Закону України "Про нотаріат" до остаточного затвердження нового ЦК України. Як можна приймати Закон, що має передбачати реалізацію цивільних прав, які остаточно не сформовані? Зрозуміло, що такий Закон і його процедурні норми не будуть узгоджуватись з нормами, що регламентують матеріальні права, а тому необхідно буде вносити відповідні зміни, і стабільності (не кажучи про його ідеальність) щодо інших норм такий Закон не матиме.

Але основою для існування процедури є об'єктивний і правомірний характер, коли при її застосуванні не порушуватимуться права осіб. Якщо такі правопорушення будуть існувати, то реальна поведінка суб'єктів правовідносин відрізнятиметься від встановленої законом або суб'єкти, як це відбулось у розглянутому випадку, намагатимуться її змінити або скасувати [15, с. 41].

Б) Крім того, будь-які суб'єкти вправі діяти не тільки в межах певної процедури, а й виходити за її межі, якщо такі дії не суперечитимуть закону та не порушуватимуть права інших осіб. Отже, реальний процес може базуватись на нормах законодавства та виходити за його межі. Це ще раз свідчить про те, що не всі реальні процеси можливо охопити процедурою. Але головним у такому процесі є те, що він контролюється та уповноважена державою особа має дозвіл на реалізацію процедури . Тобто тут фактично констатується, що суспільні відносини в своєму невпинному розвитку ітимуть на випереджання і не завжди потраплятимуть до визначеної законом процедури. Це положення зокрема спонукає науковців до того, щоб не тільки адаптувати процеси до чинного законодавства, а прогнозувати розвиток процедури з метою подальшого закріплення новітніх концепцій в законодавстві.

В) Під час вчинення нотаріального провадження особа може здійснити правопорушення, яке не регламентуватиметься нормами законодавства про нотаріат, а це вже є реальним відходом від однієї визначеної процедури до іншої. Отже, надалі необхідно здійснювати порівняння визначеної законодавством поведінки суб'єктів і реальної для того, щоб кваліфікувати дії як певні порушення. Так, при вчиненні нотаріусом або суб'єктом нотаріальних правовідносин дій, не регламентованих нотаріальним законодавством, може виникнути спір, який у подальшому розглядатиметься судом. Отже, дія і її регламентація законом можуть відрізнятись, що свідчить про необхідність у деяких випадках порівнювати їх як відносно самостійні юридичні категорії [96, с. 133].

Таким чином, для юридичної практики необхідними є два відносно самостійних поняття "процес" і "процедура", які будуть відрізняти реальну поведінку суб'єктів від законодавче регламентованої. Такі ж аспекти, безумовно, мають цікавити й нотаріальну науку, якій також потрібен свій понятійний апарат для того, щоб належним чином моделювати теоретичні основи нотаріального процесу.

В теорії держави і права визначають і розкривають термін "законодавство", але необхідно характеризувати окремі норми як процесуальні, що випливає із назв відповідних кодексів (Цивільний процесуальний. Кримінально-процесуальний), тож проблема постає на іншому рівні термінологічної бази. Потребується існування дещо більшого термінологічного і одночасно понятійного апарату.

Схема: окрема норма — законодавство, по суті, визначає завданням простежити та регламентувати дуже багато варіантів поведінки суб'єктів правовідносин, кожен з яких у звичному порядку можна назвати окремим інститутом. Але вони не зможуть реально відтворити всієї функції законодавчого акта, оскільки з поняттям інститут не пов'язуються певні правила поведінки суб'єктів у конкретній ситуації. Так, у цивільному процесі пропонується визначати три провадження, а не інститути, які за законодавством визначені: позовне провадження, провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та по справах окремого провадження, які в своєму розвитку мають проходити певні стадії, зміст і кількість яких в юридичній літературі мають спірний характер. Отже, в цивільному процесі практично не застосовується поняття "інститут", за винятком інституту доказів. І це зрозуміло, оскільки важко охопити всю множину варіантів поведінки суб'єктів у цивільному процесі в одному або кількох інститутах, оскільки потребуватимуться менші елементи — підінститути тощо. В нотаріальній науці взагалі не порушувалось питання про виділення інститутів [45, с. 101].

Суть термінологічної проблеми полягає й у тому, що реальні дії суб'єктів та процедура при дослідженні їх судом або адміністративним органом можуть визначатись як конкретна справа, але ці ж елементи мають складати відповідні об'єкти для дослідження правової науки, а тому мають поодинці та у сукупності складати окремі, зрозумілі, однозначні в застосуванні поняття, які також мають складатись з відповідних термінів. Так, напрямок науки, спрямований на дослідження теорії нотаріального процесу, за сучасною концепцією може визначатись як нотаріальне процесуальне право, нотаріальний процес. Останній же термін без узагальнення і систематизації інформації буде важко відрізнити від комплексу реальних дій, що існують у практиці нотаріату України. Тому, на наш погляд, доцільним буде виокремити наукову та навчальну підгалузь нотаріальної науки й назвати її за аналогією із теорією держави і права теорією нотаріального процесу. Така назва не буде спиратись на загальновідоме поняття "право", яке має дуже багато варіантів тлумачення, і докорінно відрізнятиметься від усіх існуючих термінів. У цій назві, зокрема, буде встановлено предмет дослідження — нотаріальний процес. Термін "теорія" дозволить чітко усвідомлювати, що мова йде про науковий бік нотаріального процесу.

Виходячи ж із зазначеного вище, для реальних дій суб'єктів узагальнюючим буде поняття "нотаріальний процес". При цьому для більшості процесів, до суб'єктів яких входять посадові (публічні) особи, характерним є положення, що саме на них покладаються обов'язки щодо дотримання вимог законності. На підтвердження цієї концепції можна навести такі посади, як: нотаріус, суддя, слідчий, інспектор державної податкової або іншої служби, державний виконавець та ін. Таким чином, це положення відокремлює цих суб'єктів від осіб, які звертаються до уповноважених осіб або дії яких вони перевіряють. Ця теза дозволяє персоніфікувати загальноприйняте поняття "провадження" за суб'єктами, що його здійснюють, і суб'єктами, що беруть у ньому участь. Так, нотаріус вчиняє провадження стосовно прав та інтересів осіб, які до нього звернулись. Але той же нотаріус буде лише суб'єктом, що бере участь у провадженні з перевірки правильності сплати ним податків, яке провадить інспектор податкової служби. Загальновідомим є вираз, що справа знаходиться в провадженні суду, суб'єктами якої можуть стати й нотаріус, й інспектор державної податкової або іншої служби. Тобто в цьому випадку можна буде загалом простежувати взаємний вплив на три правові науки — теорію нотаріального процесу, оскільки прояв нотаріальної діяльності в сфері фінансового права та, одночасно, адміністративного права і цивільного процесу все одно матиме значення для нотаріальної науки [52, с. 94].

Таким чином, можна визнати, що за вчинення публічних проваджень відповідають визначені законом певні особи та особи, прямо зацікавлені в його наслідках і правильності його вчинення, а тому можна говорити, що саме уповноважена особа вчиняє провадження. Правильність вчинення будь-якого провадження має регламентуватись відповідними правилами або, краще зазначити, певним об'єктивним порядком (процедурою), що закріплюється в законодавстві. Тому загалом неможливо погодитись з термінологією ЦПК, яким регламентуються провадження, а не порядок вчинення дій посадовими особами та права осіб, зацікавлених у його наслідках.

Таким чином, відокремлюючи процедуру як передбачений законодавством загальний і конкретний порядок вчинення певних дій від реальних, ми зможемо в подальшому перейти до правовідносин (мал. 2.1). Так, дії зацікавлених осіб надалі будуть тими передумовами, які спричиняють виникнення правовідносин. Лише після звернення повноважних осіб до посадових виникають правовідносини, а до того часу процедура є потенційним, а не реальним шляхом охорони і захисту прав фізичних і юридичних осіб, а також інтересів держави. Так, за заявами порушуються справи цивільного судочинства, аналогічно розпочинається нотаріальний процес. Складніше, але за тим же принципом, виникають кримінальні справи — спочатку особа вчиняє злочин (певна кваліфікована КК дія або бездіяльність посадової особи, що порушує інтереси держави), а потім уповноважений державою суб'єкт шляхом вчинення певних дій вступає в правовідносини з такою особою, які мають владний характер, але в певних межах, регламентованих чітким порядком — КПК. При цьому саме дії слідчого в кримінальному процесі будуть об'єктом прискіпливого аналізу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, його адвоката, прокурора, а надалі й суду, на предмет їх відповідності встановленому порядку. Тому лише реальні дії породжують певні правовідносини і мають кваліфікуватись як правомірні1 чи неправомірні залежно від того, чи відповідають вони певній процедурі, чи ні, а також чи відповідають вони наданим в конкретній ситуації повноваженням суб'єктів нотаріального або іншого процесу [60, с. 74].

Але існування потенційної процедури вчинення будь-яких дій в основному не цікавить широкий загал, і лише при зверненні осіб вони починають "на собі" її відчувати, перевіряти її відповідність охороні і захисту їх прав. В основному осіб цікавить охорона і захист їхніх прав, а контроль за правильністю вчинення певних дій посадовими особами здійснюють адвокати, які кваліфіковано аналізують дії всіх суб'єктів і концентрують увагу на діях процесуальних опонентів та посадових осіб з метою наступної охорони і захисту прав доручителів. Правильність і законність власних дій вони перевіряють на відповідність процедурі та наданим їм повноваженням, але це не позбавляє їх можливості затягувати цивільний процес усіма незабороненими способами. Наприклад, є такий спосіб, як подання позовної заяви, яка містить свідомо зроблені помилки. Цей випадок передбачається цивільною процедурою, і як наслідок особі надається строк для їх виправлення, а цим можна скористатись для затягування цивільного процесу. Тому доцільно внести зміни в процедуру розгляду справ судом.

Таким чином, саме на процедуру покладається завдання визначити варіанти правомірної поведінки, а також наділити суб'єктів повноваженнями діяти в них певним, передбаченим законом, способом або навіть за кількома можливими варіантами правомірної поведінки. Тобто таким чином встановлюється загальний порядок здійснення певних дій. Але в багатьох випадках саме реальні дії суб'єктів правовідносин цікавлять як правову науку, так і осіб, уповноважених на перевірку законності дій суб'єктів, серед яких необхідно виділити адміністративні органи, апеляційні і касаційні інстанції тощо, в яких дії уповноважених осіб в кримінальній і цивільній справі, виконавчому провадженні тощо будуть підлягати конструктивному або критичному аналізу [30, с. 22].

Наприклад, в нотаріальному процесі був посвідчений договір дарування будинку, але в той час особа знаходилась під впливом погрози, що за чинною процедурою нотаріус практично встановити не здатен. В цій ситуації не тільки договір має визнаватись недійсним, а й весь процес посвідчення угоди слід визнати недійсним, але процедура посвідчення цієї угоди не може визнаватись недійсною, оскільки вона розрахована на правомірне посвідчення угоди і не здатна врахувати кримінальні обставини, за яких відбулось посвідчення даної угоди. В цьому разі мають пропонуватись лише шляхи її вдосконалення. В той же час, якщо нотаріусом було посвідчено угоду стосовно особи, яка знаходилась в стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, винною особою можна вважати нотаріуса, а не процедуру посвідчення угод. Тобто реальна поведінка і навіть стан особи — це фактичні конкретні обставини, які мають враховуватись, і випадки їх встановлення мають регламентуватись загальним або спеціальним порядком вчинення нотаріальних проваджень.

Отже, проблему понятійного апарату необхідно визнати властивою не тільки для нотаріальної науки, а й для багатьох процесуальних наук. Необхідно визнати, що сучасний понятійний апарат правової системи України орієнтований на матеріальні галузі права і визначається за такою ієрархією: галузь права, підгалузь, інститут, норма права. Але процесуальні (комплексні) галузі права відрізняються від матеріальних тим аспектом, що вони не можуть розглядатись у контексті лише двох варіантів поведінки: правомірна або неправомірна поведінка в певній правовій ситуації, що є властивим для матеріального права. Вони мають простежувати можливі варіанти дій уповноважених державою суб'єктів при вчиненні ними певних юрисдикційних процесів і враховувати права зацікавлених осіб на кожному етапі. Тому вважаємо, що діяльність уповноважених осіб підпорядковується певній визначеній законодавством процедурі, яка в свою чергу складається із загального порядку і спеціальних правил вчинення нотаріальних проваджень [90, с. 3].

Таким чином, під процедурою вчинення нотаріального провадження (порядком) слід розуміти сукупність визначених законом норм, які регулюють послідовність, можливі варіанти поведінки суб'єктів у нотаріальних правовідносинах, загальні і конкретні умови вчинення нотаріальних дій, а також права та обов'язки суб'єктів при вчиненні тих чи інших дій.

Перед визначенням поняття нотаріального процесу проаналізуймо основні його характерні особливості.

Так, враховуючи, що остаточною метою звернення осіб до нотаріальних органів є правовий акт, з яким пов'язуються відповідні правові властивості нотаріальної процедури, то й сам нотаріальний процес набуває ознак юрисдикційного процесу. Одночасно, підсумовуючи все попередньо викладене, де йшлося про правоохоронну і правозахисну функції нотаріусів, що здійснюються шляхом правозастосування, регулювання прав і обов'язків та правоаналізу і фіксування права, є можливість перенести всі ці ознаки на нотаріальний процес, а також на діяльність кожного нотаріуса.

Необхідно також зазначити, що державою встановлюються досить високі вимоги до осіб, які мають намір займатись нотаріальною діяльністю. Це зумовлюється не тільки умовами надання нотаріально посвідченим актам властивостей достовірності, а й складністю нотаріального процесу. Це положення викликає необхідність тривалої фахової підготовки нотаріуса, професійний статус якого також характеризується цілою низкою правових умов. Усі інші особи, наділені державою певними повноваженнями, також мають відповідний нотаріальний статус, визначений законом, повинні відповідати за наслідки своєї діяльності і саме тому вважаються правомочними особами нотаріату [46, с. 54].

Тому із загальноправової позиції можна уточнити поняття "нотаріальне провадження" – це юрисдикційна діяльність уповноважених державою осіб відповідно до визначеної законом процедури та інших вимог законодавства України щодо захисту і охороні прав та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб, а також державних інтересів, яка здійснюється за вимогою правомочних осіб і під державним контролем.

Чинне законодавство про нотаріат не застосовує термін процес, сучасна законодавча термінологія змістом нотаріальної діяльності визначає нотаріальну дію. Деякі науковці обґрунтували необхідність введення нових понять "нотаріальний процес", "нотаріальне провадження" і "нотаріальна дія", але, як на мене, не виявили і не висвітлили загальних взаємозв'язків між ними. Крім того, теоретична модель нотаріального процесу, запропонована мною, зумовлює необхідність висвітлення мого ставлення до термінології, яка відрізняється від запропонованої іншими науковцями.

Так, термін "нотаріальна дія", що застосовується в Законі України "Про нотаріат", на наш погляд, необґрунтовано спрощує нотаріальну діяльність, не дозволяє говорити про стадії нотаріального процесу тощо. В зв'язку з цим виникає необхідність введення нового терміна, ширшого за значенням та обсягом, складовими частинами якого й будуть окремі нотаріальні дії. Це зумовлює необхідність доопрацювати термінологічну базу нотаріального процесу та розробити його теоретичну модель.

Тому пропонуємо ввести такі поняття, як нотаріальна дія, нотаріальне провадження, нотаріальний процес не тільки в теорію, але й закріпити їх у законодавстві про нотаріат.

Поняття "нотаріальне провадження" має включати в себе окремі нотаріальні дії у визначеній послідовності, що мають здійснюватись на певному етапі та певною уповноваженою особою. Так, у поняття "нотаріальне провадження" щодо посвідчення угоди ввійде: перша дія — встановлення особи громадянина, що звернувся за вчиненням нотаріальної дії; друга дія — перевірка дієздатності громадян та правоздатності юридичних осіб; третя дія — перевірка повноважень представника, якщо угода здійснюється останнім, тощо. Таким чином, нотаріальним провадженням є сукупність послідовно вчинюваних нотаріусом дій, що мають юридичне значення, з метою надання нотаріальному документу юридичної вірогідності (достовірності), а також дій стосовно процесу оформлення провадження [35, с. 83].

Нотаріальна дія — це окрема дія нотаріуса або іншої повноважної особи, яка визначається окремим змістом і є складовою частиною провадження або процесу оформлення провадження.

Нотаріальний процес — це сукупність вчинюваних нотаріальних проваджень або нотаріальних дій, якщо за однією заявою вчиняється одне провадження, та нотаріально-процесуальних правовідносин, які виникають під час вчинення нотаріального провадження. Далі розкриватиметься питання стосовно теоретичної моделі нотаріальних дій, які складатимуть нотаріальний процес, а також стосовно можливості об'єднання окремих нотаріальних проваджень у єдиний процес. Тобто мал. 2.2 має розкрити дії суб'єктів, уповноважених на вчинення нотаріальних проваджень, що зображені на мал. 2.1.

До компетенції нотаріальних органів належать різні за складністю провадження. Іноді навіть здається, що в окремих нотаріальних провадженнях праця нотаріуса складається лише з механічних, а не правових дій. Але це — удавана простота, ціну якої буває важко визначити. Вона визначається лише потім, коли постає питання про відповідальність нотаріуса.

Для того, щоб унеможливити помилки, необхідно визначити, до яких стадій потрібно віднести окремі нотаріальні дії, що потім складуть нотаріальне провадження або окремий його етап. Стадії нададуть можливість конкретизувати дії нотаріуса в різні проміжки часу та на різних етапах провадження, створять умови для самоконтролю. Крім наукового значення, визначення стадій процесу надасть можливість більш глибоко продумати та законодавче закріпити всі необхідні дії нотаріуса на різних стадіях розвитку нотаріального процесу.

У першу чергу це положення стосується конкретизації заходів щодо охорони спадкового майна (ст. 63 Закону), коли передбачається повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини, що, безумовно, має значення для отримання спадщини, але прямо не відноситься до заходів щодо охорони спадкового майна. При цьому зовсім не регламентується питання щодо процесуального порядку встановлення кола осіб, які мають право на отримання спадщини. Так само потребують докладного аналізу й інші нотаріальні провадження — вчинення виконавчих написів, прийняття в депозит грошових сум і цінних паперів та ін. [34, с. 85].

Крім того, не можна говорити про єдиний порядок вчинення нотаріальних дій лише за послідовністю їх вчинення, не визначаючи єдиних підстав відмови у вчиненні нотаріальної дії, на якій стадії це можливо, яким чином це має здійснюватись. Це положення можна досить ретельно відстежити на такому прикладі: громадянин звернувся до нотаріуса за вчиненням нотаріального провадження щодо укладення угоди про відчуження транспортного засобу, коли в нього немає технічного паспорта на цей автомобіль. Нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, але на якій стадії: одразу чи він має право або зобов'язаний витребувати від підприємств, установ організацій документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії?

Отже, як кожен процес, нотаріальний процес у своєму розвитку проходить певні стадії. Якщо нотаріальне провадження складається з кількох етапів, то на кожному мають місце його стадії. На наш погляд, кожен етап нотаріального провадження проходить такі стадії:

підготовча, що складається з виникнення нотаріальних правовідносин, перевірки нотаріусом умов вчинення нотаріального провадження та прийняття остаточного рішення про його вчинення;

вчинення нотаріальних дій окремого етапу або нотаріального акту. Під поняттям "виникнення нотаріальних правовідносин" мається на

увазі момент подання письмової або усної заяви особи або надходження до нотаріуса відомостей, які мають бути визначеними законом та спонукати порушення нотаріального провадження. Так, для більшості нотаріальних проваджень звернення заявника до нотаріуса визначає виникнення нотаріальних процесуальних правовідносин.

Отже, з об'єктивної точки зору саме з моменту звернення заявника до нотаріуса або нотаріальних органів слід вважати, що виникли нотаріальні процесуальні правовідносини. Це положення є можливість підтвердити тим, що саме з цього моменту фактично нотаріус починає вчиняти нотаріальні дії, які мають бути оплачені, і з цього моменту необхідно визначати час, що був витрачений приватним нотаріусом на вчинення нотаріального провадження. З іншого боку, саме з цього моменту у заявника виникає можливість оскаржити дії нотаріуса [43, с. 104].

Слід зазначити, що у деяких дослідників, які пропонують визначати стадії нотаріального процесу, модель його стадій тією чи іншою мірою запозичується з цивільного процесу і в цьому випадку не враховуються особливості нотаріального процесу, а саме — робиться спроба користуватись терміном порушення діяльності нотаріуса, визначаються окремі стадії підготовки і розгляду заяви по суті. На наш погляд, таке запозичення термінології та змісту стадій цивільного процесу неможливе, оскільки у цивільному процесі стадія підготовки триває 7-20 днів, надає можливість сторонам підготуватись до судового розгляду, викликати в судове засідання всіх заінтересованих осіб та свідків тощо, тобто ця стадія має забезпечувати можливість судового розгляду. Аналогічно й судовий розгляд має значні за обсягом та змістом процесуальні дії всіх суб'єктів процесу, які спрямовані на встановлення обставин, що розглядаються судом. Отже, загальна спрямованість судового процесу в порядку цивільного судочинства має метою встановити об'єктивну істину у справі, в той час як нотаріальний процес має завданням лише, так би мовити, зафіксувати права та факти і надати їм такої форми, яка буде свідчити про їх безспірність. У нотаріальному процесі багато строків зумовлені нормами закону або волею суб'єктів нотаріального процесу (строк видачі свідоцтва про право на спадщину, строк зберігання документів), а не нотаріальною процедурою, в той час як цивільна процедура розгляду справ визначається в основному характером діяльності суду та можливістю об'єктивно розглянути справу. При цьому певні труднощі зумовлені й тим, що права сторін цивільного процесу вже є порушеними, а в нотаріальному процесі нотаріусом мають вживатись заходи, щоб правопорушення не настало. Це докорінно відрізняє нотаріальний процес від цивільного, зумовлює необхідність осіб безспірно доводити ті обставини та права, які вони мають намір посвідчити або засвідчити в нотаріальному порядку [31, с. 199].

Отже, загальним правилом має бути надання особами всіх необхідних для вчинення нотаріального провадження документів. Винятком із цього правила є повноваження нотаріуса, які мають сприяти громадянам та юридичним особам у вчиненні нотаріального провадження — це право нотаріуса витребовувати необхідні документи у підприємств та установ. Складання проектів договорів — це також один із заходів сприяння громадянам у вчиненні нотаріального провадження і має розглядатись не відірвано від змісту нотаріального процесу, а як окрема нотаріальна дія, що сприяє громадянам у юридичне грамотному посвідченні їх прав та обов'язків.

Таким чином, пропонується розуміти подальше викладення матеріалу в такому ракурсі: перша стадія — це всі дії нотаріуса, спрямовані на вчинення нотаріального провадження щодо посвідчення прав та фактів, за якими громадяни звернулись до нотаріусів (сюди можна віднести за певних умов навіть реєстрацію відповідних правових обставин: хто представляє інтереси особи, наявність згоди іншого із подружжя на укладення угоди тощо), а друга — це безпосереднє вчинення дій щодо посвідчення договорів та видача нотаріально посвідчених актів громадянам та юридичним особам.

Також пропонуємо дії, які безпосередньо пов'язані з вчиненням нотаріального процесу і входять до підготовчої стадії, називати "підготовчі дії нотаріуса", а дії, що входять до посвідчення та засвідчення прав та обов'язківtгромадян та юридичних осіб, об'єднати загальною назвою "нотаріальні дії", "нотаріальні дії даного етапу" або "остаточні нотаріальні дії". Слід також пам'ятати, що в нотаріальній практиці існують такі поняття, як послуги правового характеру, які не пов'язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуги технічного характеру. На наш погляд, ці терміни не завжди можуть достатньою мірою відобразити їх реальне правове значення [67, с. 62].

Так, надаючи консультацію правового характеру, нотаріус повинен не лише зосереджувати свою увагу на правовідносинах у тій чи іншій правовій ситуації, він має пояснювати весь комплекс правових наслідків, прав та обов'язків осіб у правовідносинах, а також можливість "виходу" із цих правовідносин. Саме нотаріальний процес "найдемократичніший1 вихід" із складних правових ситуацій, а нотаріус в силу його неупередженості може допомогти знайти такий вихід, тобто скласти проект договору про розподіл спадкового майна в натурі, договору позики, договору міни тощо, таким чином, щоб права всіх сторін угоди не порушувались та були забезпечені наступним адекватним обов'язком щодо їх виконання однією із сторін. Отже, в цьому випадку за згодою сторін нотаріальний процес може вирішити проблемні або спірні ситуації. На цей аспект необхідно звертати увагу при наданні консультацій, і тоді важко назвати таку консультацію не пов'язаною з нотаріальним процесом, оскільки вона може стати передумовою звернення громадян до нотаріального процесу або навіть увійти до підготовчої стадії нотаріального процесу, якщо вимоги всіх сторін угоди будуть задоволені компромісним змістом договору.

Отже, на підставі вищенаведеного є можливість говорити, що правова консультація може перерости у вчинення нотаріального провадження, тому в цьому випадку доцільні, на нашу думку, подальші дії нотаріуса у формі співбесіди, з якої заявник або заявники мають дізнатись про власні права, а також обов'язки, що виникають внаслідок посвідчення нотаріусом договору, правові властивості засвідчуваного юридичного факту тощо [58, с. 103].

Водночас нотаріус має пересвідчитись, що згода на укладення угоди вільна і свідома, тобто особа усвідомлює можливі правові наслідки посвідчуваної угоди. При цьому нотаріусом мають висвітлюватись можливі негативні наслідки такої угоди для обох сторін. При складанні проекту договору умови, що так чи інакше впливають на права та обов'язки осіб, мають визначатись у формі відповідей на запитання нотаріуса з можливим їх тлумаченням. На сучасному етапі громадянин говорить, який договір йому необхідно скласти, і отримує його вже в готовому варіанті. Отже, метою нотаріуса має бути роз'яснення всіх негативних правових наслідків, які можуть настати, якщо особи або приховують дійсні правовідносини, або не усвідомлюють змісту правовідносин, що випливають із посвідчуваної угоди.

Отже, на стадії підготовки до вчинення нотаріальних дій нотаріус може надавати правову та технічну допомогу особам, а саме: складати проекти угод і заяв; виготовляти копії документів та виписки з них; давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій.

Оскільки всі ці підготовчі дії вчиняються в нотаріальній конторі самим нотаріусом або його помічником, то вони мають отримувати статус "нотаріальної дії". Це свідчитиме про відповідальність нотаріуса за їх вчинення. За запропонованою теоретичною моделлю нотаріального процесу такі дії належать до "підготовчих".

У разі виникнення спірних правовідносин при складанні проекту угоди також можливе ускладнення нотаріального процесу або відмова у вчиненні нотаріального провадження, якщо сторони не дійдуть до згоди щодо умов договору або взагалі вважатимуть укладення угоди недоцільним [19, с. 81].

У зв'язку із вищенаведеним досить цікавим є питання: якщо після роз'яснень нотаріуса особа відмовиться від вчинення нотаріального провадження, то чи може нотаріус вимагати оплати витраченого ним часу? В цій правовій ситуації можуть мати місце кілька логічних та правових підходів. Логічною є думка про те, що витрати часу в нотаріуса були, тому вони мають бути оплачені, тобто частина грошей, яку заявник сплатив приватному нотаріусу за вчинення провадження, може йому не повертатися. З правової позиції роз'яснення прав та обов'язків, а також попереджання про наслідки вчинюваних нотаріальних дій входить до обов'язків нотаріуса при вчиненні нотаріального провадження (ст. 5 Закону), тобто ця нотаріальна дія є складовою частиною нотаріального провадження, вчинення якого не відбулось. Але в цьому випадку практично мала місце консультація правового характеру, яка має бути оплачена (ст. 4 Закону). Отже, це питання, по-перше, має бути визначене в Законі, а по-друге, зумовлює необхідність надавати таку консультацію якомога раніше для того, щоб не ускладнювати взаємовідносини із заявником і не витрачати час на подальші підготовчі нотаріальні дії.

До підготовчих дій слід також віднести:

витребування всіх необхідних відомостей та документів від посадових осіб, підприємств, установ, організацій;

направлення документів на експертизу;

встановлення всіх заінтересованих осіб;

з'ясування заперечень заінтересованих осіб проти вчинення цієї дії. Отже, іншу правову ситуацію може спричинити відсутність у заявника або одного із заявників необхідних для вчинення нотаріального провадження документів. Тому в цьому випадку є можливість відкласти нотаріальне провадження для того, щоб заявник сам отримав необхідний документ, або запропонувати йому витребувати від підприємства, установи, організації документ, необхідний для вчинення нотаріального провадження. Але в цьому випадку пропонується мати спеціальну "пам'ятку", в якій необхідно зазначити, які саме документи може витребовувати нотаріус, а які ні. Тоді громадяни або представники юридичних осіб зможуть ознайомитись з нею, не відволікаючи нотаріуса від нотаріальної діяльності [62, с. 135].

Необхідність вчинення нотаріальних дій іноді призводить до ускладнень у нотаріальному процесі, а саме — до відкладення вчинення нотаріального провадження або його зупинення. В разі неможливості отримання документів від посадових осіб, підприємств, установ, організацій, необхідних для вчинення нотаріального провадження, нотаріус має відмовляти у його вчиненні.

При розгляді заяви по суті пропонуємо виокремити основні нотаріальні дії, що складають процес підготовки до вчинення нотаріальних дій. Розгляд заяви по суті має відрізнятися від підготовчих дій тим, що на цій стадії повинні перевірятися всі умови, що визначають можливість вчинення нотаріальних дій, наприклад усі необхідні для вчинення нотаріального провадження документи, встановлюватися всі заінтересовані особи, перевірятися умови додержання всіх процесуальних строків, передбачених законом, підготовленого або перевіреного проекту угоди.

Отже, розгляд заяви по суті — це фактично прийняття нотаріусом остаточного рішення про можливість вчинення нотаріальних дій за підсумком вчинених підготовчих нотаріальних дій.

Практичне значення такого поняття як "розгляд заяви по суті" можна пояснити також тим, що ця підготовча дія має застосовуватись нотаріусом для самоконтролю, а особливо – для складних підготовчих стадій, коли нотаріальний процес мав ускладнення. В останньому випадку нотаріус зобов'язаний знову встановити особу громадянина, його представника, представника підприємства або установи, якщо нотаріальний процес мав ускладнення. Перевіряються також у цьому випадку дієздатність громадян та правоздатність юридичних осіб.

Процесуальний інтерес має викликати також дослідження стадії вчинення нотаріальних дій.

Після підготовки та розгляду заяви по суті нотаріус переходить до безпосереднього вчинення нотаріального провадження. З початком вчинення нотаріальних дій автор пов'язує вчинення первісного запису в реєстрі вчинюваних нотаріальних дій, що не має зворотного характеру тощо. Отже, з цього часу нотаріальні процесуальні правовідносини повинні набувати чітко визначеного законом характеру щодо послідовності вчинення нотаріальних дій та їх змісту [95, с. 380].

Окремі нотаріальні провадження можуть тривати довгий проміжок часу, наприклад, зберігання документів, спадкового майна тощо, тому, як на мене, іноді доречно застосовувати поняття не лише вчинення, а й здійснення нотаріального процесу. При вчиненні нотаріального провадження нотаріус перевіряє справжність підпису учасників угоди. Всі нотаріальні дії повинні реєструватися в реєстрах нотаріальних дій.

Деякі автори відносять до особливої стадії нотаріального процесу стадію виконання вчинених нотаріусом виконавчих написів. На нашу думку, це — суттєва процесуальна помилка. Після вчинення нотаріусом виконавчих написів документи повинні передаватися державній виконавчій службі. Нотаріус лише вчиняє виконавчий напис і після вчинення цієї дії не має ніяких повноважень щодо контролю за виконанням тощо. Тобто ці правовідносини мають регулюватись Законом України "Про виконавче провадження", згідно з яким нотаріус не наділений правом представництва інтересів стягувача.

Отже, необхідно визнати, що ця стадія набуває окремого від нотаріального процесу характеру, регулюється іншим законодавством та виконується іншими посадовими особами. Проілюструвати це можна таким прикладом: спадкове майно, отримане неповнолітньою особою, передається в управління опікуну чи піклувальнику, але ми не говоримо про період управління цим майном, що він також належить до стадій нотаріального процесу.

В. Аргунов відводить окреме місце в стадіях нотаріального процесу оскарженню дій посадових осіб нотаріату. Л. Радзієвська вважає, що судовий процес є продовженням нотаріального. Але з цими точками зору також не можна погодитись. Запозичення з норм ЦПК за аналогією з апеляційною інстанцією можливості перевірки законності та обґрунтованості судових рішень не може поширюватися на нотаріальний процес. Цивільний процес здійснюється відповідно до вимог ЦПК і не може вважатись продовженням нотаріального процесу, оскільки він спрямований на позбавлення нотаріальних процесуальних правовідносин спірного характеру. Участь у цивільному судочинстві осіб, які брали участь у нотаріальному процесі, визначає характер та зміст справи, але поряд з цими особами в справі можуть брати участь й інші особи, участь яких зумовлюється цивільним процесуальним порядком розгляду справи. Передбачений ЦПК порядок подання скарги через нотаріуса або посадову особу, яка вчинила нотаріальну дію, слід розуміти як засіб прискорення цивільного судочинства, який не має нічого спільного з вимогами нотаріального процесу. Якщо апеляційна інстанція в цивільному процесі належить до структури судів, але вищої порівняно із судом першої інстанції, яка користується тією ж цивільною процесуальною формою, що й загальні суди, то перевірка законності дій нотаріуса здійснюється в порядку цивільного судочинства. Таким чином, при оскарженні нотаріальної дії або відмови у її вчиненні (ст. 50 Закону) до суду виникають нові — цивільні процесуальні, а не нотаріальні процесуальні правовідносини. Останні, як на мене, на цей проміжок часу повинні призупинятися [27, с. 21].

Після того, як було розглянуто цивільну справу та в разі задоволення вимог заявника, нотаріус чи інша посадова особа нотаріату зобов'язується судовим рішенням до вчинення нотаріальної дії. Крім того, чи можна вважати позов до нотаріуса продовженням нотаріального процесу? На наш погляд, однозначно ні, оскільки в цьому випадку нотаріус набуватиме статусу відповідача, він може бути зобов'язаним судом до відшкодування завданої шкоди тощо. Отже, є можливість визнати, що судовий розгляд справи, яка випливає з нотаріального провадження, також є характерним ускладненням нотаріального процесу, а не його стадією.

Розділ 3. Поняття, ознаки та юридична природа нотаріальних правовідносин

3.1 Поняття нотаріальних правовідносин

В юридичній літературі існує думка про відсутність нотаріальних процесуальних правовідносин, учені навіть не намагаються досліджувати та розкривати їх суть. Ця теорія базується на "аксіомі", що нотаріус не перебуває в матеріально-правових відносинах з особою, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії.

Але, на нашу думку, справляючи плату за вчинення нотаріальних дій нотаріус бере на себе відповідальність за відповідність таких дій закону та підзаконним нормативно-правовим актам. Отже, можна вважати, що нотаріус вступає у матеріальні правовідносини з особою. Неважко довести, що приватний та державний нотаріуси при цьому мають особисту заінтересованість і несуть особисту відповідальність. Так, приватний нотаріус, особисто вчиняючи нотаріальну дію, отримує за це плату за домовленістю із стороною, а державний нотаріус — заробітну плату.

На підставі цього можна вважати, що у випадку, коли особа звертається до суду за захистом права, порушеного нотаріальною дією, та одночасно вимагає відшкодування матеріальної та моральної шкоди від нотаріуса, що ці відносини мають матеріально-правовий характер. Отже, в даному випадку має місце особистий інтерес нотаріуса у вирішенні справи, наявність якого заперечують деякі автори. Звідси незрозумілою є позиція багатьох фахівців, які не можуть встановити природу нотаріальних процесуальних правовідносин і як наслідок — дійти єдиної думки про характер скарги на нотаріальні дії або відмови в її вчиненні. Оскільки держава наділила нотаріальні органи та певних посадових осіб відповідними повноваженнями, їх компетенція має загалом адміністративне походження, що зумовлює по суті державну відповідальність за наслідки їх діяльності. Однак ця концепція в сучасних умовах суперечитиме існуванню та діяльності приватних нотаріусів [32, с. 58].

Відносячи нотаріуса до зацікавлених осіб (ч. 6 ст. 50 Закону "Про нотаріат"), законодавець тим самим констатує його зацікавленість у вирішенні справи. Оскільки зацікавленість нотаріуса прямо протилежна інтересам заявника і він повинен відповідати за порушення прав та інтересів заявника, що охороняються законом, то доречніше, на наш погляд, називати його відповідачем. На підтвердження цієї думки можна навести положення ст. 21 та ст. 27 Закону "Про нотаріат", які прямо передбачають відповідальність нотаріусів за шкоду, заподіяну особі внаслідок незаконних або недбалих дій. Таким чином, це положення підтверджує наявність матеріально-правових зобов'язань нотаріуса перед особою.

Є можливість підкреслити, що матеріально-правова заінтересованість нотаріуса на стадії вчинення нотаріального процесу не повинна впливати на об'єктивність та неупередженість, незалежність і підпорядкування його дій тільки закону.

Значно складніше визначити характер правовідносин осіб, для яких вчинення нотаріальних дій не є основним функціональним завданням. У Законі ці правовідносини не обумовлені, відсутня норма, що передбачала б, які вимоги повинні висуватися до таких осіб, якими мають бути їх рівень освіти та відповідальність.

Отже, нотаріальні процесуальні правовідносини, безперечно, існують і мають досліджуватись поряд з іншими інститутами нотаріального процесу.

Слід також зазначити, що нотаріальним процесуальним правом передбачена можливість виникнення правовідносин між суб'єктами нотаріального процесу. У зв'язку з цим виникає необхідність їх дослідження, теоретичного обґрунтування та законодавчого закріплення.

У теорії цивільного процесу приділяється значна увага процесуальним відносинам, вчені через вдосконалення правовідносин шукають шляхи розвитку цивільної процедури розгляду справ у судах. Так, Ю. Мареєвим та М. Коршуновим процесуальні правовідносини відносяться до числа правоохоронних, „їх відмітними особливостями є, по-перше, пряма регламентація нормами цивільного процесуального права; по-друге, особливий суб'єктний склад (склад учасників); по-третє, єдність і однорідність; по-четверте, взаємозв'язок” [14, с. 64].

Це положення дає можливість і зобов'язує визначити та проаналізувати характерні ознаки нотаріальних процесуальних правовідносин. Так, варто виділити наступні ознаки, властиві нотаріальним процесуальним правовідносинам:

нотаріальне процесуальне правовідношення має правовий характер, який визначається нормами як законодавства про нотаріат, так і нормами матеріального права;

за загальним правилом неможливість нотаріуса при здійсненні своєї діяльності виходити за межі, санкціоновані йому державою або міжнародним правом, коли його дії суперечитимуть нормам закону або правам інших осіб;

обов'язковим суб'єктом цих правовідносин є нотаріус або інша особа, уповноважена на вчинення нотаріальних проваджень;

багатосуб'єктність цих відносин, коли кількість сторін нотаріально посвідчуваної угоди не обмежується законодавством (наприклад, у правовідносинах зумовлених спадкоємством) тощо.

Та роль, яку державою відведено нотаріусу у нотаріальному процесі, досить значна, і водночас його повноваження мають визначені законом межі.

Якщо цивільним процесуальним правовідносинам притаманне здійснення правовідносин між сторонами лише через суд (позивач-суд-відповідач), то в нотаріальних процесуальних правовідносинах не передбачається такої умови. Ці правовідносини можна зобразити за схемою: нотаріус-клієнти. Слід зауважити, що правоохоронна функція державного нотаріуса в деяких випадках вимагає аналогічного положення суб'єктів, як у суді. Оскільки кожна із сторін угоди в нотаріальному провадженні має особистий інтерес, то необхідно зробити висновок, що у сторін угоди можуть бути прямо протилежні негативні наслідки від посвідчення такої угоди. Отже, роз'яснення нотаріуса мають бути спрямовані на обидві сторони, які, укладаючи угоду, забезпечують власні інтереси.

Нотаріальні процесуальні правовідносини, як і цивільні, характеризуються єдністю через те, що вони мають один спільний об'єкт — нотаріальне провадження, яке підлягає вчиненню нотаріусом. Кожне окреме нотаріальне провадження своїм специфічним об'єктом входить до спільного об'єкта — нотаріального процесу як його складової частини. Єдність об'єкта і мети надає нотаріальним процесуальним правовідносинам однорідності, оскільки вони виникають між особами, які бажають вчинити нотаріальне провадження, і завдяки цьому вільно об'єднуються в нотаріальному процесі, спрямованому на досягнення ними спільної мети — посвідчення угоди або іншого нотаріального акта. А в цивільному процесі об'єднання може відбуватись й без вільної згоди заінтересованих осіб, для залучення яких достатньо волевиявлення позивача або інших осіб, що беруть участь у справі. Так, треті особи можуть бути притягнуті до участі в справі за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи суду, а не за власним бажанням. У нотаріальному процесі нотаріус або інші особи, що беруть участь у вчиненні нотаріального провадження, не можуть без волевиявлення особи залучати її до участі в нотаріальному провадженні, оскільки згода її є обов'язковою [51, с. 7].

Процедура вчинення нотаріального провадження має передбачати сукупність правовідносин, які виникатимуть на кожній стадії нотаріального процесу та складатимуть систему взаємопов'язаних процесуальних прав та обов'язків суб'єктів. Разом з тим правовідносини, які виникають на кожній стадії нотаріального процесу, є відносно самостійними, оскільки тільки у єдності і певній послідовності вони становлять собою єдине комплексне правовідношення, яке є нотаріальним провадженням або нотаріальним процесом.

Таким чином, нотаріальні процесуальні правовідносини — це суспільні відносини, які потенційно існують та забезпечуються державою через спеціальну процедуру, що передбачає їх безспірний і непримусовий характер та надає їм визначеного законом змісту, встановлюючи нормативними актами межі дозволеної поведінки суб'єктів нотаріального процесу.

Ці правовідносини виникають між суб'єктами нотаріального процесу з моменту звернення громадян та юридичних осіб до нотаріусів та інших уповноважених осіб, яким державою надане право вчиняти нотаріальні провадження, та мають розвиватися протягом вчинення нотаріального провадження. В цьому випадку суспільні відносини набувають характеру нотаріальних процесуальних. Вони є складним явищем, оскільки обумовлюються множиною процесуальних зв'язків та різноманітністю прав та обов'язків, які надані особам, що вчиняють нотаріальні провадження, та особам, які звертаються за їх вчиненням. Вони можуть розпочинатись за заявою одних осіб і при їх вчиненні до нотаріального процесу можуть вступати з власної ініціативи інші особи. Для нотаріальних процесуальних правовідносин не характерний примус щодо їх суб'єктів [21, с. 144].

Нотаріальні процесуальні правовідносини є складовою частиною суспільних правовідносин, тому державою визначаються не лише їх внутрішні межі, дозволений характер, а й передбачаються правові наслідки у випадках, коли ці межі або характер нотаріальних процесуальних правовідносин не відповідають нормам закону. Так, одночасно з виникненням у нотаріальних процесуальних правовідносинах ознак спірності нотаріальне провадження має відкладатися або зупинятися. Це може зумовлюватися бажанням осіб звернутися до суду з метою позбавлення нотаріальних процесуальних правовідносин такої властивості як спірність.

Законом передбачено, коли нотаріусом або іншою посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії, буде виявлено порушення закону громадянами або окремими посадовими особами, вони повинні повідомити про це для вжиття необхідних заходів відповідні підприємства, установи, організації або прокуратуру (ст. 51 Закону), але при цьому в ст. 42 Закону не встановлено ніяких строків щодо вирішення цього питання. Тому, на нашу думку, у разі, коли в цих правовідносинах матимуть місце ознаки злочину, вчинення нотаріального провадження повинно бути зупинене до закінчення перевірки обставин компетентними органами слідства, прокуратури та суду.

Отже, з вищевикладеного випливає, що нотаріальні процесуальні правовідносини охоплюють лише частину суспільних правовідносин, які можуть виникнути в процесі вчинення нотаріального провадження.

Таким чином, є необхідність визначити поняття межі нотаріальних процесуальних правовідносин та проаналізувати характер нотаріального процесу. На нашу думку, межі нотаріальних процесуальних правовідносин встановлюються рамками дозволеної поведінки суб'єктів правовідносин, оскільки нотаріальним процесом не передбачається можливість для нотаріуса вживати заходів щодо примусового регулювання цих правовідносин, і він не наділений для цього процесуальними засобами впливу на суб'єктів правовідносин [72, с. 72].

Отже, характер нотаріальних процесуальних правовідносин є можливість визначити за такими ознаками:

добровільний вступ усіх суб'єктів нотаріального процесу до участі в ньому;

відсутність примусу навіть до зобов'язаної нормами матеріального права особи щодо вчинення нотаріального провадження;

у межах нотаріального процесу не передбачено виконання зобов'язань у примусовому порядку;

нерозголошення таємниці вчинюваних нотаріальних дій;

письмова форма реєстрації нотаріальних проваджень;

зазначення в реєстрах відомостей — даних про всіх суб'єктів правовідносин;

безспірність прав і обов'язків, що є підставою для вчинення нотаріального провадження і мають доводитись суб'єктами нотаріального процесу за допомогою безспірних доказів;

правоохоронний та правозахисний зміст правовідносин. Отже, можна говорити, що характер провадження та його межі — поняття взаємопов'язані, оскільки межі нотаріальних процесуальних правовідносин складаються з умов вчинення нотаріального провадження, визначених законодавством про нотаріат, і при цьому враховується характер цих відносин.

За характером нотаріальних процесуальних правовідносин можна зробити висновок, що вони повинні породжувати такі властивості нотаріальних документів, як загальнообов'язковість та незмінність. Дійсно, характер цих правовідносин відрізняється демократичними ознаками, але будь-яке надання наслідкам цих відносин владного характеру призведе до небажаних результатів, одним з яких є фетишизація нотаріальної процесуальної форми.

Так, одним із наслідків цих правовідносин може бути посвідчення договору між сторонами, який повинен нести в собі основні характерні ознаки правовідносин — добровільність укладення та посвідчення договору, безспірність прав та обов'язків осіб тощо. Але за згодою суб'єктів нотаріальних процесуальних правовідносин умови договору можуть бути змінені або договір може бути розірваний за згодою обох сторін. Таким чином, нотаріально посвідчені документи не можуть вважатись такими правовими актами, на які поширюється така властивість, характерна для судових рішень, як незмінність. Щодо загальнообов'язковості, то документи, посвідчені в нотаріальному порядку, повинні набирати юридичної сили та бути обов'язковими як для нотаріальних органів, так і Для осіб, за заявою яких вони посвідчені або засвідчені, та їх правонаступників, а також для підприємств, установ, організацій та фізичних осіб на весь час їх дії [18, с. 69].

Правовідносини не можуть складатись лише з вищенаведених прав і обов'язків нотаріуса, оскільки для їх існування необхідне співвідношення прав одного суб'єкта з обов'язками іншого та навпаки. Правова сутність нотаріальних процесуальних правовідносин полягає також і в тому, що вони є правовим зв'язком між органами, які вчиняють нотаріальні провадження, та іншими учасниками нотаріального процесу. Цей зв'язок обумовлюється необхідністю охорони і захисту безспірних прав, посвідченням юридичних фактів, вчиненням інших нотаріальних проваджень з метою надання їм юридичної вірогідності.

Для цього до особи, яка має намір займатись нотаріальною практикою, висуваються певні вимоги: крім прав та обов'язків, для нотаріуса передбачається певне коло обмежень (чітко визначена компетенція; неможливість виконувати іншу оплачувану роботу тощо) для того, щоб запобігти можливості негативного впливу на його професійну діяльність. Таким чином, держава створює систему гарантійних заходів для осіб, які звертаються до нотаріального провадження, і визначає нотаріуса обов'язковим суб'єктом нотаріальних процесуальних відносин для виконання обов'язку — державного контролю за законністю. Тому нотаріальна процесуальна форма в деяких випадках законом прямо встановлюється як обов'язково передбачена для реалізації найважливіших прав громадян, що зумовлює набуття нотаріально посвідченим документом юридичної вірогідності.

Але обов'язок нотаріально посвідчувати найважливіші дії не позбавляє нотаріальні процесуальні правовідносини диспозитивної основи, оскільки їх виникнення та розвиток залежать від вольових дій осіб, які звертаються за вчиненням нотаріального провадження. Вольовий характер нотаріальних процесуальних правовідносин можна підкреслити тим, що вони утворюють систему. Так, виникнення і розвиток одних правовідносин залежить від виникнення і розвитку інших, але вступ інших суб'єктів у вже існуючі правовідносини також має здійснюватись лише за їх вільною згодою на це. Тут мається на увазі випадок, коли посвідчується відчуження нерухомого майна, що належить особі на правах спільної сумісної власності. В цьому разі один із співвласників майна володіє правом, а не обов'язком висловлювати свою волю щодо згоди або незгоди на відчуження майна, і нотаріус не може його зобов'язати звертатись до нотаріальної контори, відповідати на пропозиції нотаріуса тощо [50, с. 115].

Під системою нотаріальних процесуальних правовідносин розуміється правовий зв'язок між правами і обов'язками всіх суб'єктів нотаріального процесу як матеріального, так і процесуального змісту, який має охоплюватись нотаріальною процесуальною формою. Так, це питання пов'язане із впливом на права осіб, їх послідовним розвитком на різних етапах та стадіях нотаріального процесу, та обумовлюється можливістю і необхідністю для окремих проваджень вступу в процес осіб, які не брали участі в його порушенні.

Тут ставиться завдання аналізу нотаріальних процесуальних правовідносин як системи. Це випливає з положення, що системна модель нотаріальних процесуальних правовідносин є для нотаріального процесу базовою, на якій можуть ґрунтуватися ті чи інші параметри процесу, що є складним, динамічним і водночас цілісним утворенням — системою, яка об'єднує множину суб'єктів та нотаріальних процесуальних правовідносин і розвивається стадійне, тому в цілому за своєю природою є складним правовідношенням.

Для виникнення нотаріальних процесуальних правовідносин необхідні певні підстави: норми, закріплені в законі про нотаріат; наявність певних юридичних фактів.

Оскільки суспільні відносини, що виникають між органами нотаріату та особами, які звернулися за вчиненням нотаріальних проваджень, врегульовані нормами нотаріальної процедури, то найважливішою передумовою виникнення, зміни або припинення нотаріальних процесуальних правовідносин є волевиявлення зацікавленої особи і відсутність норми закону, яка б заперечувала можливість вчинення нотаріального провадження. За відсутності конкретної норми, що визначає права та обов'язки суб'єктів нотаріальних процесуальних відносин та їх можливі процесуальні дії, ці правовідносини можуть встановлюватись за аналогією із законом та правом. Норми нотаріальної процедури мають визначати не тільки права та обов'язки суб'єктів нотаріального процесу, а й встановлювати шляхи та засоби правильного, швидкого, єдиного порядку вчинення нотаріальних проваджень [85, с. 63].

До підстав виникнення нотаріальних процесуальних відносин належать юридичні факти, тобто обставини, з наявністю яких нотаріальний процесуальний закон пов'язує виникнення, зміну або припинення нотаріальних процесуальних правовідносин, які здебільшого виникають на підставі не одного юридичного факту, а кількох, про які більш докладно будемо говорити при висвітленні нотаріального процесу. Процесуальними юридичними фактами є дії, події або стан.

Так, юридичний факт — дія, що може визначати початок та розвиток нотаріальних процесуальних правовідносин на певних стадіях нотаріального процесу. За загальним правилом для виникнення нотаріальних процесуальних правовідносин та порушення нотаріального процесу підставою є усна або письмова заява зацікавленої особи про вчинення нотаріальної дії та відповідна оплата, передбачена ст. ст. 42, 19, 31 Закону. Винятком є порушення нотаріального процесу щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна за ініціативою нотаріуса, яка пов'язується з такою подією, як надходження відомостей про необхідність вжиття заходів для охорони спадкового майна в разі смерті спадкодавця.

Стан особи має безпосередній зв'язок з можливістю нотаріуса розпочинати нотаріальне провадження, а також можливістю особи стати суб'єктом нотаріальних процесуальних правовідносин, визначає необхідність участі в провадженні органів опіки та піклування або представників. Наприклад, стан алкогольного або наркотичного сп'яніння суб'єкта нотаріальних процесуальних відносин необхідно пов'язувати з відмовою у вчиненні нотаріального провадження. А такі загальні та багатоаспектні юридичні поняття, як дієздатність та правоздатність, також впливають на можливість вчинення нотаріального провадження [91, с. 3].

3.2 Нотаріальні процесуальні та нотаріально-адміністративні правовідносини та їх елементи

Нотаріально-адміністративні правовідносини є однією зі складових частин нотаріальних правовідносин. Але за своїм суб'єктним складом та характером вони відрізняються від нотаріальних процесуальних правовідносин. Вони не зумовлені зверненням особи за вчиненням нотаріального провадження, а мають дещо іншу мету. Так, мета нотаріально-адміністративних відносин полягає в забезпеченні діяльності нотаріату та в сприянні розвитку й удосконаленню нотаріальної процедури, а також у забезпеченні гарантій правильного й законного здійснення нотаріальної діяльності уповноваженими особами.

Але на сучасному етапі розвитку нотаріальних правовідносин виникла нагальна необхідність виважено підійти до перебудови нотаріальних органів. Саме це завдання стоїть сьогодні як перед практиками, так і перед ученими, які займаються дослідженням проблем нотаріату. Тому, на нашу думку, доцільно в цій роботі зупинитися на аналізі існуючих проблем нотаріально-адміністративних правовідносин і перспективах їх розвитку та вдосконалення. З цією метою необхідно розпочати аналіз із загальних начал нотаріально-адміністративних правовідносин, які досі лишались поза увагою науковців.

У сучасному законодавстві, яке регламентує адміністративні правовідносини між суб'єктами, наділеними державою владними повноваженнями щодо управління і контролю, та суб'єктами, які по суті є підконтрольними, відбувається узагальнення методів та засобів управління і контролю, що напрацьовані в різних сферах юридичної практики. Але така система, коли не відбувається персоніфікації складових елементів, завжди є і буде хибною, оскільки вона не враховує особливостей діяльності тих суб'єктів, завдяки яким існує держава, і тому діяльність адміністративних органів не передбачає специфіки взаємовідносин між ними та підконтрольними органами. Мається на увазі, що при створенні законопроектів необхідно враховувати всі аспекти, властиві суб'єкту, діяльність якого передбачається регламентувати, а в подальшому організовувати та контролювати. Так, розробники чинного Закону України "Про нотаріат" відобразили у ньому лише особливості організаційної структури нотаріату та процедуру його діяльності. А питанням взаємовідносин нотаріальних органів з органами державної влади приділено досить незначну увагу [80, с. 150].

Ось у Законі України "Про адвокатуру", прийнятому 19 грудня 1992 р., уже закладено основні засади взаємовідносин адвоката з державними органами, а саме: "Закон встановлює відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому її самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об'єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх приміщеннями для роботи тощо". Крім того, цим Законом визначені принципи та гарантії адвокатської діяльності, а також соціальні права адвоката та його помічника. Таким чином, адвокатська діяльність має більш захищений правовий статус, ніж нотаріальна. Слід також додати, що діяльність нотаріуса щодо охорони і захисту прав громадян є не менш важливою, ніж діяльність адвоката, а тому незрозуміла позиція законодавчої влади стосовно нотаріусів України, які не мають такої державної підтримки.

Також важко відповісти на питання: чому всі положення стосовно меж контролю з боку державних органів за діяльністю нотаріусів, а також адвокатів не можна відтворити в законодавстві, що регламентує їх діяльність? Так, на нашу думку, в межах Закону України "Про нотаріат" мають бути відтворені загальні засади адміністративного впливу на нотаріальні правовідносини, а методи і принципи роботи державних органів мають бути закладені в законодавстві, що регламентує їх діяльність. Така кодифікація має конкретизувати та надати нотаріально-адміністративним правовідносинам прозорості і передбачуваності [37, с. 84].

Законом "Про нотаріат" передбачені підстави щодо анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, а шляхи встановлення порушень законодавства нотаріусами не визначені. Тому, буквально аналізуючи Закон, можна дійти висновку, що контролюючі органи діють не в правовому просторі, оскільки за ст. 12 Закону важко встановити чіткий механізм анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. Так, згідно з ч. 1 ст. 12 Закону свідоцтво може бути анульоване Мін’юстом. Але в цій нормі немає чіткого зв'язку між процедурою встановлення вини нотаріуса, не визначені повноважні органи, які вправі розглядати це питання, а також не розкрито поняття "рішення про анулювання свідоцтва..." (ч. 2 ст. 12 Закону). На підставі Положення про Комісію з розгляду подань Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 19 листопада 1998 р. № 63/5, діє відповідна комісія, рішення якої є підставою для анулювання свідоцтва, але її діяльність (на відміну від кваліфікаційних комісій) не регламентована Законом. У цьому ж нормативному акті Мін’юст не наділений повноваженнями щодо створення такої комісії і, більше того, щодо видання обов'язкових до виконання наказів. Так, згідно зі ст. 7 Закону нотаріуси та інші посадові особи мають керуватися наказами Міністра юстиції, але поняття "керуватися" і "зобов'язані здійснювати свої професійні обов'язки відповідно до цього Закону та принесеної присяги" (ст. 5 та ст. 2 Закону) — різні за змістом та правовим значенням [76, с. 132].

Таким чином, вважаємо за доцільне регламентувати основи нотаріально-адміністративних відносин у Законі України "Про нотаріат", а саме: межі повноважень тих органів, які наділені державою відповідною компетенцією щодо впливу на нотаріальну діяльність (мається на увазі не тільки Мін’юст, а й податкова адміністрація та ін.), наприклад, як це має місце в ст. 8 Закону з приводу отримання відповідних довідок і документів щодо вчинених нотаріальних дій.

Але цей загальний висновок характеризує нотаріально-адміністративні правовідносини як особливі, які автором будуть аналізуватись лише в площині безпосереднього зв'язку з нотаріальним процесом. Тому проаналізуймо сучасний стан загального адміністративного впливу на нотаріальні правовідносини. Законом встановлено такі адміністративні функції Міністерства юстиції та його управлінь: керівництво нотаріальними конторами (ст. 18 Закону); видача і анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю (ст. 12 Закону); затвердження Правил ведення нотаріального діловодства (ст. 14 Закону); призначення на посаду державного нотаріуса (ст. 17 Закону); відкриття і ліквідація державних нотаріальних контор та питання їх штатів (ст. 17 Закону); утворення кваліфікаційних комісій нотаріату (ст. 10 Закону); реєстрація приватної нотаріальної діяльності (ст. 24 Закону); контроль за діяльністю приватних нотаріусів (ст. 33 Закону) і анулювання реєстраційного посвідчення приватних нотаріусів (ст. 30); затвердження Положення про державний нотаріальний архів (ст. 23 Закону) [93, с. 112].

Правовідносини між нотаріусом та завідуючим державною нотаріальною конторою є досить складними, оскільки потребують регламентації як трудовим законодавством, яке не в змозі враховувати специфіки нотаріальної діяльності, так і нотаріальним. На ці правовідносини певний вплив має чинити принцип незалежності нотаріуса при здійсненні нотаріальної діяльності, а також відповідальності державної нотаріальної контори перед особою, щодо прав та інтересів якої було вчинено нотаріальне провадження. Так, в якості безпосереднього відповідача в разі звернення громадян та юридичних осіб до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконними або недбалими діями нотаріуса державної нотаріальної контори, виступає сама державна нотаріальна контора, яка є юридичною особою, а роль нотаріуса в справі буде лише в якості третьої особи без самостійних вимог. На підставі ст. 130 Кодексу законів про працю України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. Тому в ст. 21 Закону необхідно говорити про відповідальність як державного нотаріуса перед державною нотаріальною конторою, так і державної нотаріальної контори перед особами. В іншому варіанті необхідно визначати лише відповідальність державної нотаріальної контори перед клієнтом, оскільки в цьому разі відповідальність нотаріуса перед державною нотаріальною конторою буде внутрішньою справою цього органу, Що випливає з трудових правовідносин і зумовлюється правом регресного позову до винного нотаріуса [88, с. 6].

Ці правовідносини мають адекватно відображатися в законодавстві і У контрактах про прийняття на роботу державного нотаріуса. Крім того, потребують докладної регламентації посадові повноваження завідуючого Державною нотаріальною конторою, оскільки нез'ясованим лишається питання про його спроможність або неспроможність виконувати повноваження нотаріуса одночасно з виконанням обов'язків завідувача тощо. З аналізу вищенаведених основних принципів, за якими будуються правовідносини державного нотаріуса та завідуючого, як на мене, слід виділити такі:

неможливість безпосереднього впливу на вчинення нотаріального провадження;

відповідальність за трудову дисципліну та можливий безпосередній вплив на державних нотаріусів з метою її підтримання;

обов'язком завідуючого державною нотаріальною конторою щодо нотаріуса має бути й забезпечення останнього всім необхідним для здійснення нотаріальної діяльності;

особиста відповідальність завідуючого перед державою за фінансову діяльність державної нотаріальної контори, отже, і відповідальність державного нотаріуса за фінансові наслідки його діяльності перед завідуючим і юридичною особою.

Мною не аналізуються всі правові аспекти, за якими складаються правовідносини між завідуючим та державним нотаріусом, оскільки це питання складне і вимагає співпраці фахівців трудового права та нотаріату та не має відповідної спеціальної регламентації в законодавстві. Можливо, із внесенням суттєвих змін до законодавства такий аналіз буде зайвим через відсутність державних нотаріальних контор, а тому цікавитиме лише науковців, що займаються історією розвитку та становлення нотаріату в Україні.

В той же час з приводу статусу приватного нотаріуса, крім того, що він обіймає певну посаду (випливає зі ст. 30 Закону) і питань стосовно контролю за його діяльністю, Законом нічого практично не встановлено. Про необхідність регламентації правового статусу приватного нотаріуса говорилось дуже багато, але ні в Україні, ні в Російській Федерації нічого з цього приводу зроблено не було. Так, В. Аргунов зазначає: "Визначення нотаріату через нотаріальну діяльність не означає, що в законі не повинні регламентуватись питання компетенції нотаріусів, їх взаємовідносини з іншими особами, що вчиняють нотаріальні дії. Тим більше, що в проекті закону передбачається подвійна організаційна форма нотаріусів. Положення і статус "нотаріусів суб'єктів Федерації" абсолютно не визначені" [57, с. 79].

Тому розгляньмо лише деякі проблемні питання, властиві організаційній структурі приватного нотаріату. Так, досить складним у процесуальному аспекті є процес заміщення приватного нотаріуса, який має намір припинити виконання своїх обов'язків на строк понад один місяць. У ст. 29 Закону передбачається, що в цьому разі він може укладати угоду про його заміщення з іншим приватним нотаріусом. У цьому випадку нас навіть не цікавить, який приватний нотаріус має здійснювати заміщення, як він полишить власне робоче місце, а цікавить правовий механізм подвійної передачі майна та документів. У цій ситуації на підставі нерегламентованої нормативними актами угоди пропонується здійснювати передачу документів та майна спочатку від нотаріуса, який потребує заміщення, до нотаріуса, що буде здійснювати заміщення, а потім навпаки. За логікою розподілу відповідальності потребується ревізія документів та майна, посвідчення факту їх передачі-прийняття тощо. Отже, між нотаріусами можуть виникати правовідносини, що також мають регламентуватись цивільними угодами, змістом яких мають бути нотаріально-адміністративні правовідносини. Тож пропонуємо наступний механізм заміщення приватного нотаріуса: при управляннях юстиції доцільно створити кадровий резерв нотаріусів з осіб, які отримали свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю і мають намір нею займатися, з якими приватний нотаріус і буде укладати угоду. При цьому пропонуємо розробити типовий проект договору, який обидві сторони будуть лише конкретизувати [78, с. 142].

Практично поза увагою законодавця опинилась така структурна одиниця нотаріату, як державний нотаріальний архів, хоча його важливість очевидна, як зазначають деякі автори. Але чи достатнім є для правильного сприйняття ролі і значення державного архіву зазначення про його існування в ст. 23 Закону? На наш погляд, така функція, як збереження нотаріально посвідчених документів не може залишатись поза увагою Закону, а також не врегульовуватись відповідно до єдиної нотаріальної процесуальної форми. Так, згідно з Положенням про державний нотаріальний архів на підставі графіків здійснюється приймання документів не пізніше двох років після закінчення 10-тирічного строку їх зберігання у фондоутворювачів. Отже, періодичність здачі документів державними нотаріальними конторами та архівами становить 12 років, але в цих правовідносинах немає ясності, оскільки не встановлено: здача в архів документів — це право нотаріуса чи його обов'язок. При цьому надане державному нотаріальному архіву право здійснювати контроль за зберіганням документів у фондоутворювачів, право вимагати додержання правил роботи з архівними документами, залучати в необхідних випадках як експертів і консультантів працівників органів нотаріату — це властиві адміністративним правовідносинам владні повноваження, які не підкріплюються відповідними санкціями, що регламентовані законом. Це положення нетипове для адміністративних правовідносин. А тому можна лише здогадатись про необхідність у певних випадках представників державного архіву звертатись до Мін’юсту з метою вжиття єдиного адміністративного заходу до порушника законодавства — зняття з посади або позбавлення права займатись нотаріальною діяльністю. Але цей шлях ускладнений, оскільки згідно зі ст. 12 Закону підставою для застосування санкцій є порушення вимог законодавства, а не інших нормативних актів. Тому доцільно більшу увагу приділити в Законі основним правам і обов'язкам такого суб'єкта нотаріально-адміністративних правовідносин, яким є державний архів та його повноважні представники [33, с. 173].

Тож одна з основних адміністративних функцій — регламентація правовідносин — потребує від адміністративних органів прискіпливої уваги саме до: а) впорядкування, закріплення, вдосконалення існуючих суспільних відносин; б) конструювання нових суспільних відносин, що відповідають вимогам об'єктивних законів розвитку суспільства, положенням Конституції; в) охорони врегульованих нормами адміністративного та інших галузей права суспільних відносин; г) витіснення із сфери діяльності виконавчої влади суспільних відносин, що не відповідають інтересам громадян, суспільства, держави.

Таким чином, моя концепція стосовно меж дослідження нотаріально-адміністративних відносин по суті залишилась тією ж, але попередній аналіз свідчить про розширення меж дослідження нотаріально-адміністративних правовідносин.

Нотаріально-адміністративні правовідносини мають визначати, на наш погляд, які положення безпосередньо стосуються внутрішніх взаємовідносин у структурі нотаріату, а саме:

правові аспекти взаємовідносин у структурі нотаріату, складовою частиною яких є дисциплінарна відповідальність державного і приватного нотаріуса тощо;

положення про оновлення нотаріату України.

Але можна констатувати, що на сьогодні реальних змін у регламентації нотаріально-адміністративних відносин не відбулось, тому порушені проблеми не втратили своєї актуальності. Але на відміну від попередніх публікацій, торкнуся лише основних проблем, що властиві нотаріально-адміністративним правовідносинам. Постійно робляться спроби змінювати законодавство, за допомогою інструкцій, положень, директив, листів, наказів та указів встановлювати різні ставки щодо справляння податків з доходу приватних нотаріусів, визначати норми тих чи інших положень, що регулюють нотаріальну діяльність. Це призводить до невпевненості нотаріусів, конфліктних ситуацій тощо.

Стосовно взаємовідносин, які мають місце між нотаріусами приватними, між приватними та державними, посадовими особами виконкомів та посадовими особами, зазначеними у ст. 40 Закону, виникає питання про підстави їхньої співпраці. На наш погляд, тут можливі дві підстави: цивільно-правова угода про співпрацю та вимоги законодавства (ст. 60 Закону). Гіпотеза про можливість виникнення між нотаріусами певних правовідносин, що регулюються цивільними угодами про співпрацю, обумовлюється необхідністю налагодження тісних взаємозв'язків між особами, що вчиняють нотаріальні дії в різних регіонах. Так, розгляньмо ситуацію, коли боржник і кредитор мешкають у різних містах, і громадянин бажає скористатись нотаріальним провадженням щодо передачі грошей кредитору через нотаріальну контору. В такому разі громадянину для передачі грошей необхідно їхати до нотаріуса за місцем проживання кредитора (в протилежному випадку кредитору необхідно було б їхати до нотаріальної контори за місцем проживання боржника, що є некоректним стосовно правомочної особи і привілеєвим щодо зобов'язаної особи), де будуть прийняті гроші в депозит. Якщо ж між нотаріусами будуть налагоджені зв'язки, то тоді від нотаріуса, який прийняв гроші в депозит, вимагатиметься лише встановлення у кредитора, до якої нотаріальної контори необхідно переказати гроші. А від іншого нотаріуса вимагатиметься їх видача. Таким чином, принцип сприяння громадянам та юридичним особам у вчиненні нотаріальних дій набуде додаткового змісту, що зумовлює також необхідність виникнення тісних взаємозв'язків між нотаріусами [48, с. 115].

Але виходячи із функцій нотаріату в Україні, необхідно розробити й певну систему взаємодії нотаріату з правоохоронними органами, що має здійснюватись через Міністерство юстиції, яке, на нашу думку, повинно виконувати функцію координатора такої діяльності. При цьому повинен враховуватися процесуальний характер нотаріальної діяльності. Така взаємодія має бути відображена в Законі та спрямована на вирішення загальних правоохоронних та правозахисних функцій держави.

Для виконання таких функцій сьогодні вже діють Єдиний реєстр для реєстрації заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, Єдиний реєстр доручень, запроваджені спеціальні бланки нотаріальних документів, здійснюється нотаріусами інформування органів опіки та піклування про угоди за участю неповнолітніх та недієздатних осіб. Але для виконання правоохоронної функції недостатнім є односторонній потік інформації — від нотаріуса до інших правоохоронних органів. Наприклад, якщо Національний банк надсилає телеграму "відносно підробки векселів", то відповідна інформація має надходити й до Мін’юсту, оскільки нотаріусами вчиняються нотаріальні дії з векселями і тому зрозуміло, що така інформація цікавить кожного нотаріуса. Крім того, на нашу думку, доцільно створити єдиний інформаційний банк даних щодо осіб, які є психічно хворими, визнані судом недієздатними та одночасно є власниками нерухомості, а також щодо втрачених паспортів, інших документів, за якими встановлюється особа, тощо.

Особливо проблемним у наш час є питання стосовно можливості держави регламентувати чисельність приватних нотаріусів у адміністративному порядку. Це положення виникло з пункту 4 Указу Президента України від 23 серпня 1998 р. № 932/98 "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні", в якому зазначається, що кількість приватних нотаріусів у межах нотаріального округу визначається Міністерством юстиції України залежно від чисельності населення. На підставі Указу був виданий наказ Міністра юстиції України від 12 січня 1999 р. №2/5, в якому без визначення основного критерію — зв'язку між чисельністю населення, що припадає на одного приватного нотаріуса, зроблено обмеження по регіонах загальної кількості приватних нотаріусів. На запровадження цього положення був введений Єдиний реєстр нотаріусів. Таке обмеження доступу до приватної нотаріальної діяльності серед юристів отримало неофіційну назву "квотування" [13, с. 134].

Розгляньмо випадок, який суперечить можливості практичного застосування цього наказу. Так, стосовно кількості посад державних нотаріусів, як було раніше зазначено, діє принцип керівництва цим питанням з боку Міністерства юстиції України, отже, кількість посад державних нотаріусів може визначатися вищезазначеними органами. Але щодо кількості робочих місць приватних нотаріусів квотування суперечить нормі закону. А саме, тут необхідно виходити з чинної норми закону — відмова у реєстрації приватної нотаріальної діяльності не допускається (ст. 24 Закону), крім того, з вищенаведеного випливає: це питання регулюється Законом, а не Міністерством юстиції. Так, на підставі цього положення будь-який державний нотаріус може подати заяву про звільнення з роботи із збереженням свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю і подати заяву про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності. Таким чином, якщо й вважати квотування можливим та необхідним, то лише посад державних нотаріусів.

З аналізу проекту Закону України "Про нотаріат", який був розроблений під керівництвом квебекських фахівців, стає зрозумілою тенденція до обмеження кількості приватних нотаріусів і нотаріусів взагалі. Так, пропонується запровадити лише приватну форму нотаріальної діяльності. Дійсно, в Квебеку така форма діяльності себе виправдовує, хоча й з певними ускладненнями, але рівень життя громадян Канади значно вищий, приватним нотаріусам Квебеку дозволено займатись поряд з нотаріальною також підприємницькою діяльністю, в законодавстві цієї країни не існує обов'язку громадян вчиняти певні юридично значимі дії лише в нотаріальному порядку тощо [41, с. 90].

Отже, зрозуміло, що необхідність квотування виникла на підставі: з одного боку, бажання перешкоджати легальному переходу державних нотаріусів, які отримують за свою роботу мізерну заробітну плату, до приватного нотаріату; а з іншого, бажання приватних нотаріусів зменшити рівень конкуренції.

Перша ж причина неправомірна, оскільки державні нотаріуси, виконуючи більше нотаріальних дій, ніж приватні, отримують значно меншу заробітну плату, ніж дохід приватного нотаріуса. Отже, сьогодні, "прив'язуючи" державного нотаріуса до державної нотаріальної контори його фактично позбавляють можливості обрати приватну форму нотаріальної діяльності, яка в подальшому зможе забезпечити конкурентоспроможність.

Друга ж причина, коли неможливість займатись обраною професією штучно створюється — це, безумовно, певною мірою запровадження монополізму у приватній сфері діяльності. Здорова конкуренція серед приватних нотаріусів не тільки можлива, а й необхідна: для розвитку нотаріальної практики щодо нових юридичних послуг та збільшення кількості, якості і змісту нотаріальних проваджень; для запровадження ініціативи приватних нотаріусів у законодавство; для зменшення плати за їх послуги; підвищення рівня юридичної допомоги; для "природного", а не штучного відбору приватних нотаріусів, здатних працювати краще за інших; для надання можливості молодим юристам спробувати власні сили у цій професії тощо. Таким чином, усі негативні наслідки такого заходу, як квотування навіть важко передбачити.

З аналізу Закону можна зробити висновок про те, що стажистом нотаріуса може бути не тільки громадянин України, а й громадянин іншої країни або особа без громадянства. Це положення дозволяє не лише готувати студентів-іноземців за спеціальністю правознавство, а й надає їм можливість проходити стажування в державних нотаріальних конторах або у приватних нотаріусів, але отримати свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю іноземні громадяни та особи без громадянства в Україні не можуть. Тому потрібно визначитись з можливістю отримання такими особами відповідних документів, що буде корисним в разі прийняття Української нотаріальної палати до Міжнародного Союзу Латинського Нотаріату [84, с. 8].

У проекті нового Закону передбачається суттєве збільшення строку стажування — до двох років. Пропозицію щодо збільшення строку стажування вважаємо помилковою, оскільки вона не має достатнього обґрунтування. Проходження стажування повинно виконувати певне завдання, а саме: надати можливість оволодіти на практиці певними знаннями, що стосуються порядку вчинення нотаріальних проваджень та оформлення вчинених нотаріальних дій. При цьому вбачаю за необхідність розробку Типової програми проходження стажування, орієнтованої на продовження навчання і поглиблення знань, що були отримані при навчанні у ВНЗ. Зараз це завдання покладається на керівників стажування в державних нотаріальних конторах та приватних нотаріусів і опирається на Примірку програму стажування осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю, яка не відповідає вищезазначеним положенням.

Таким чином, час стажування має визначатися на підставі Типової програми проходження стажування, а не рівнем професійної підготовки стажистів. Можливість стажиста оволодіти певними знаннями під час проходження практики залежить: по-перше, від бажання і здатності стажиста засвоїти основні практичні навички цієї спеціальності; по-друге, від визначеності вимог щодо оволодіння знаннями та конкретних умов проходження практики, а також рівня допомоги керівника стажування. Пропонуємо доповнювати висновок керівника про результати проходження стажування, що складається по закінченні строку стажування, конкретними відповідями на питання: стажист оволодів у повному обсязі практичними навичками роботи за спеціальністю нотаріуса чи оволодів у недостатньому обсязі з таких причини: суттєві порушення типової програми стажування, відсутність у практиці нотаріальної контори випадків вчинення нотаріальних проваджень (перелік) тощо. Такий висновок та індивідуальний план проходження стажування будуть свідчити про рівень підготовки стажиста. У вищезазначених Рекомендаціях (пункти 2.6, 2.7) пропонується керівнику відобразити (тобто перелічити) у висновку про результати проходження стажування одержані під час стажування практичні навички та знання, що, на нашу думку, недоцільно, оскільки це — фактичне перенесення відомостей з індивідуального плану до висновку, що може бути зроблено шляхом підпису тих положень індивідуального плану, які були здійснені [26, с. 12].

Але для запровадження такого механізму в життя необхідно мати Типову програму проходження практики, яка не буде включати пункти щодо оволодіння знаннями окремих інститутів цивільного права або теоретичними положеннями нотаріального процесуального права, а відповідатиме загальному напрямку проходження стажування — оволодінню знаннями та навичками для практичної роботи нотаріуса.

Закінчення такого важливого етапу навчання, як стажування здійснюється у державних нотаріальних конторах складанням керівником стажування висновку і затвердженням його завідуючим державною нотаріальною конторою. У Рекомендаціях не зазначено, яким чином має закінчуватись проходження практики у приватного нотаріуса. Тож вочевидь вирішення цього питання має бути аналогічним: приватний нотаріус складає висновок про результати проходження стажування і затверджує його особисто.

На нашу думку, в разі недостатнього оволодіння практичними навичками і знаннями під час проходження стажування стажист може просити завідуючого державною нотаріальною конторою або приватного нотаріуса про подовження строку стажування. Тож необхідно передбачити також строки продовження стажування.

Оскільки проходження стажування має визначати підпорядкованість певної особи нотаріально-адміністративним правовідносинам, є сенс говорити про правові аспекти цих відносин. Тому пропонуємо ввести таке поняття, як "припинення стажування" і поширювати підстави щодо анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, передбачені ст. 12 Закону, на правовідносини щодо припинення стажування [49, с. 39].

Після одержання висновку про результати стажування особа звертається до кваліфікаційної комісії нотаріату з заявою про допуск її до складання кваліфікаційного іспиту. На нашу думку, кваліфікаційний іспит може складатися тільки за наявності позитивного висновку керівника. Якщо ж висновок негативний, то кваліфікаційна комісія має вирішувати питання про "продовження строку стажування, виходячи з об'єктивних причин, що передували негативному висновку — відсутність у нотаріальній конторі практики щодо вчинення окремих видів нотаріальних проваджень; або з суб'єктивних — невиконання індивідуального плану, неохайна робота, відсутність дисципліни в роботі з документами, систематичні запізнення, грубість у спілкуванні з клієнтами. Після позитивної оцінки кваліфікаційною комісією знань особи та на підставі рішення цієї комісії про можливість допуску особи до нотаріальної діяльності вона отримує свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Свідоцтво видається Міністерством юстиції на підставі рішення кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції Республіки Крим, управліннях юстиції обласної, Київської та Севастопольської міських рад народних депутатів.

Окремі громадяни і громадські об'єднання, якими по суті є приватні нотаріуси та об'єднання нотаріусів, не можуть визначати засоби здійснення державних функцій. Так, фактично "приватизуватиметься" державна функція, державне майно без урахування позиції найбільш зацікавлених осіб — громадян, юридичних осіб, для реалізації прав котрих й існує нотаріат України. Тож якщо й припустити можливість порушення питання про існування державного нотаріату на регіональному рівні, то необхідно виносити його на широке обговорення в конкретному регіоні. Інакше доведеться порушити питання про існування законодавчого положення про обов'язкове посвідчення певних угод лише в нотаріальному порядку. Тільки обґрунтоване компромісне рішення може стати основою для врегулювання форми здійснення нотаріальної діяльності [47, с. 56].

Вважаємо, що до розробки законопроектів мають залучатися також учені, широкі кола зацікавлених осіб, фахівців. Цьому повинні сприяти публічність конференцій, "круглих столів", присвячених проблемам створення конкретного закону, опублікування в пресі текстів законопроектів.

Можна припустити, що проект Закону України "Про нотаріат" таки приймуть, а реальне втілення його норм у життя буде аналогічним румунському варіанту введення приватної нотаріальної практики. Так, заміна форм нотаріальної діяльності в Румунії відбулася за одну ніч із 16 на 17 листопада 1995 p., тобто лягли спати державними нотаріусами — прокинулися приватними. У цьому випадку "шокова терапія" замінює процес продуманого і логічного втілення закону в життя. Подібне може статися і в Україні, оскільки чинності Закон набирає через шість місяців після офіційного опублікування, а основні положення щодо переходу державних нотаріусів у статус приватних пропонується доручити Міністерству юстиції України й Українській нотаріальній палаті. Зокрема вони з моменту прийняття Закону до моменту набрання ним чинності повинні розробити порядок реформування державних нотаріальних контор відповідно до вимог нового Закону. На наш погляд, можливі варіанти вирішення проблеми мають бути визначені до прийняття Закону, в протилежному ж випадку він не може прийматися. Вирішувати проблему у визначені Законом 6 місяців набагато складніше, ніж її рішення продумати завчасно.

У цьому разі, на наш погляд, кращим варіантом внесення змін до організаційної структури українського нотаріату є російська схема, коли законопроект обговорювався громадськістю, але ще кращою є схема німецької перебудови нотаріату. До переваг останньої, наскільки можна судити з публікацій, можна віднести поступовість переходу, продуманість, своєрідну агітаційну роботу, фінансове забезпечення [17, с. 149].

Необхідно відзначити й виважену позицію представників Мін’юсту, які поставили ряд питань перед представниками нотаріату, усвідомлюючи складність перехідного періоду. Серед проблем — забезпечення нормального функціонування державних нотаріальних архівів, які пропонується вважати належними не тільки Мін’юсту та його управлінням, а й нотаріусам, зокрема приватним; забезпечення нотаріусами сільських регіонів; забезпечення приміщеннями; розробка для перехідного періоду цілої низки нормативних актів. Остання проблема стосується необхідності забезпечення нотаріусів у певних регіонах "необхідним комплексом сучасного облаштування, який би забезпечував нотаріусу професійний рівень виконання його обов'язків".

Підбиваючи підсумок, необхідно зазначити, що, проаналізувавши позитивні та негативні моменти розвитку нотаріату Російської Федерації, є можливість уникнути багатьох помилок у розвитку українського нотаріату. Поки що на теоретичному рівні прогнозується широкий взаємний обмін інформацією і подальше зміцнення зв'язків між нотаріусами України та Росії. Цей прогноз обумовлений постійними економічними умовами, що не може не позначитися на сфері нотаріальних послуг.

Тож пропонуємо виважено підійти до запропонованих змін в організаційній структурі нотаріату України, врахувати досвід перебудови російського нотаріату.

3.3 Правове становище нотаріуса як обов’язкового суб’єкта нотаріальних правовідносин

Оскільки нотаріус є одним із обов'язкових суб'єктів нотаріальних процесуальних правовідносин, комплекс його процесуальних прав та обов'язків зумовлює особливий інтерес науковців.

У Законі України "Про нотаріат" є поняття "повноваження", яке вживається для визначення спрямованості діяльності нотаріальних органів для того, щоб конкретизувати перелік дозволених для вчинення посадовими особами нотаріату нотаріальних дій (розділ II Закону), але не береться до уваги, що можливість вчинення цих дій залежить від інших умов, визначених Законом. Так, у ч. 1 ст. 41 Закону, де мова йде про місце вчинення нотаріальних дій, є положення, яке визначає можливість вчинення нотаріальних дій певними посадовими особами нотаріату за територіальною ознакою. А в ст. 9 Закону говориться про обмеження в праві вчинення нотаріальних дій певними посадовими особами нотаріату щодо себе та інших зазначених у цій статті осіб. Але з метою системного сприйняття інформації щодо можливості відповідної особи нотаріату вчиняти нотаріальні дії, на нашу думку, ці положення мають міститися в одному розділі. Саме тому пропонуємо ввести ширше за змістом та значенням поняття "компетенція", складовою частиною якого є поняття "повноваження". Так, термін "повноваження" (англ. authority) "розглядається як складова частина компетенції, статусу органу, посадової особи, особи, яка виконує управлінські функції в організації, а також деяких інших осіб, які реалізують функції передбачені для них законодавством [81, с. 360].

В цьому значенні повноваження являє собою право (і одночасно обов'язок) відповідного суб'єкта діяти у визначеній ситуації способом, передбаченим законом чи іншим правовим актом".

Термін "компетенція" походить від латинського competentia (compete — взаємно прагну; відповідаю, підходжу), тобто під ним слід розуміти коло повноважень якої-небудь організації, установи або особи або коло питань в яких дана особа має певні повноваження, знання, досвід. Посадові особи нотаріату при здійсненні своїх функціональних обов'язків мають користатись певними правами і нести обов'язки, які відрізняються тим, що вони в тих чи інших правових ситуаціях, а також щодо відповідних осіб можуть мати різний характер та зміст.

Компетенція нотаріальних органів — це сукупність встановлених законом прав і обов'язків (повноважень) нотаріальних органів та посадових осіб щодо здійснення покладених на них Законом завдань. Наприклад, до компетенції нотаріальних органів входить посвідчення угод, а також усі дії, які має здійснити нотаріус для посвідчення цих угод: витребування документів; перевірка законності угоди; перевірка дієздатності осіб та їх дійсного волевиявлення; вчинення самої нотаріальної дії, але тільки після того, як всі підготовчі дії виконані.

Таким «чином, поняття "компетенція нотаріального органу" містить усю сукупність повноважень нотаріуса. А в науці управління в адміністративному, державному та інших галузях права повноваження розглядаються як складова частина компетенції та статусу органу, тобто по суті вони тісно взаємопов'язані та при запровадженні в новому законодавстві дадуть можливість об'єднати в одному розділі "компетенція" всі надані нотаріусу права і обов'язки (повноваження) щодо вчинення нотаріальних проваджень, а також окреслити межі цих повноважень [77, с. 36].

Отже, повноваження є правом та одночасно обов'язком відповідного суб'єкта діяти в певній ситуації таким чином, як це передбачено законом чи іншим правовим актом. Повноваження передбачає його належне виконання згідно із принципом законності. Так, використання нотаріусом своїх повноважень усупереч завданням своєї діяльності з метою здобуття вигоди і переваг для себе та інших осіб або заподіяння шкоди іншим особам, якщо така нотаріальна дія спричинила суттєву шкоду правам та законним інтересам громадян чи організацій або охоронюваним законом інтересам суспільства чи держави, є злочином проти інтересів служби.

Тому для визначення компетенції конкретного нотаріального органу недостатньо знати коло питань, віднесених до повноважень нотаріальних органів загалом. У зв'язку з цим вважається доцільним поділяти компетенцію на два види: предметну та територіальну. Такої ж позиції дотримуються й інші дослідники нотаріату, а саме Л. Радзієвська та С. Пасічник. Інші автори вважають недоцільним приділяти увагу цьому питанню. На наш погляд, відсутність регламентації предметної та територіальної компетенції як теоретичних понять може призвести до неузгодженості процедури вчинення нотаріальних проваджень, коли неможливо буде віднайти зобов'язану до вчинення нотаріального провадження особу або вимагати від державного нотаріуса вчинення нотаріальних дій за кордоном. Тому, говорячи про компетенцію консульських установ і дипломатичних представництв, необхідно говорити, в першу чергу, про територіальну компетенцію, спрямовану на вчинення нотаріальних дій для громадян України за кордоном, а не про предметну їх компетенцію, як вважають деякі автори [89, с. 74].

Предметна компетенція — це розмежування нотаріальних дій між різними нотаріальними органами з урахуванням виду і роду цих дій. Наприклад: свідоцтво про право на спадщину видає тільки державний нотаріус.

З поняттям територіальної компетенції пов'язане розмежування кола дій між нотаріальними органами з урахуванням території їх діяльності.

За загальним правилом ст. 41 Закону нотаріальні дії вчиняються будь-яким нотаріусом чи посадовою особою, в будь-якій державній нотаріальній конторі чи виконкомі на всій території України. Але Законом передбачені й певні винятки, які зумовлюють певні обмеження, а саме:

ст. ст. 9, 36, 55 — посвідчення угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки та іншого нерухомого майна провадиться за місцем знаходження вказаного майна;

ст. ст. 60, 65 — заходи до охорони спадкового майна вживаються державними нотаріальними конторами за місцем знаходження цього майна;

ст. 66 — свідоцтво про право на спадщину видається державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини, тобто за місцем останнього місця проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, то за місцем знаходження його майна або основної частини;

ст. ст. 70-73 — свідоцтво про право власності у разі розподілу спільного майна подружжя, придбання з прилюдних торгів жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок та іншого нерухомого майна видається нотаріусом за місцем його знаходження, а також в разі накладання заборони відчуження нерухомого майна;

ст. 85 — прийняття нотаріусом у депозит грошових і цінних паперів провадиться за місцем виконання зобов'язання;

ст. 93 — прийняття чеків для пред'явлення до платежу і посвідчення несплати чеків здійснюється нотаріусом за місцем знаходження платника;

ст. 103 — якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж їх містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовують правила міжнародного договору.

Крім територіальних обмежень, правовий статус нотаріуса та посадової особи виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не дозволяє вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, його (її) та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я і від імені працівників даної нотаріальної контори, працівників, що перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом, або працівників даного виконавчого комітету. Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів не вправі вчиняти нотаріальні дії також на ім'я і від імені даного виконавчого комітету. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняються в будь-якій іншій державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса чи у виконавчому комітеті іншої сільської, селищної, міської ради народних депутатів. Посадові особи, перелічені у ст. 40 Закону, не вправі посвідчувати заповіти та доручення на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка або своєї дружини, його (її) та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер). Нотаріальні і прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених цією статтею правил, є недійсними (ст. 9 Закону) [70, с. 4].

Але на нашу думку, в разі потреби вчинити нотаріальну дію щодо себе нотаріусу в невеликому містечку, де немає інших державних нотаріальних контор або приватних нотаріусів, що ускладнює його правове становище, нотаріальне провадження може вчиняти уповноважена на вчинення нотаріальних дій посадова особа виконавчого комітету.

Загалом же процесуальні права нотаріуса в сфері здійснення нотаріального процесу визначаються межами дозволеної поведінки, які встановлюються на підставі законодавства України. Зокрема, нотаріальні процесуальні права нотаріуса викладені в ст. ст. 4, 16, ч. 2 ст. 51 Закону. Нотаріус має право:

витребувати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;

складати проекти угод і заяв;

виготовляти копії документів та виписки з них;

давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру;

якщо справжність поданого документа викликає сумнів, нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, вправі затримати цей документ і направити його на експертизу (ч. 2 ст. 51 Закону).

Віднесення законодавством деяких положень до прав державних і приватних нотаріусів певною мірою потребує аналізу, оскільки вони можуть неадекватно тлумачитись. На нашу думку, віднесення до прав нотаріуса можливості витребовувати документи від підприємств спрямоване на захист інтересів осіб, що звернулись за вчиненням нотаріальної дії. Отже, воно зумовлює право нотаріуса на одержання відповідей від підприємств, які утримують необхідні для вчинення нотаріальних дій документи. Але незазначення аналогічного положення в обов'язках нотаріуса або в його компетенції щодо вчинення відповідного нотаріального провадження позбавляє громадян та юридичних осіб реальної можливості вимагати його вчинення. Як можна вимагати, щоб особа скористалась власним правом?

Іноді службові особи безпідставно в усній формі відмовляють громадянам у видачі документів. Отже, це позбавляє громадян права оскаржити дії посадових осіб, тому в цьому випадку право-обов'язок нотаріуса надати юридичну допомогу у витребуванні таких документів. При офіційному зверненні нотаріуса згідно з ч. 2 ст. 46 Закону відповідні відомості і документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій, повинні бути надані підприємствами, установами та організаціями у термін, передбачений нотаріусом.

Тому, на наш погляд, витребування документів від підприємств має так само належати до обов'язків нотаріуса, як і виготовлення копій документів та виписок з них, складання проектів угод і заяв. Ці дії є складовою частиною нотаріального провадження і визначають можливість комплексно надавати юридичну допомогу.

Право нотаріуса щодо затримання документа і направлення його на експертизу потребує, на наш погляд, уточнення, оскільки вимагає від нотаріуса, з одного боку, певної рішучості, а з іншого — грошових витрат, оскільки проведення експертизи не безкоштовне. Тож у такому разі доречно нотаріусу повідомляти про це для вжиття необхідних заходів відповідні підприємства, установи, організації або прокуратуру.

Нотаріальні процесуальні обов'язки особи, що вчиняє нотаріальні дії, — це визначений державою перелік можливих правоохоронних та правозахисних засобів, які нотаріус зобов'язаний вжити за заявою громадянина або юридичної особи, а також в разі встановлення ним ознак правопорушення або злочину. Тобто разом з правами вони становлять повноваження нотаріуса і входять до визначеної законодавством нотаріальної процедури.

Нотаріальні процесуальні обов'язки нотаріуса визначають його зобов'язання перед особою, яка звернулась за вчиненням нотаріальних дій, та перед державою, яка наділила його відповідними повноваженнями.

На підставі ст. 5 Закону можна виділити такі нотаріальні процесуальні обов'язки нотаріуса:

здійснювати свої професійні права та обов'язки відповідно до Закону і принесеної присяги;

сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій;

відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

Висновки

На підставі порівняльного аналізу нотаріальної діяльності та функцій інших державних органів, віднесених законодавством до правоохоронних, необхідно визнати нотаріат у якості правоохоронного органу і гарантувати особам, що займаються цією діяльністю, державний захист від протиправних посягань на них та належне їм майно.

Пропонується під поняттям "нотаріат" розуміти не лише систему існуючих органів та посадових осіб, а й нерозривно пов'язану з ними нотаріальну процедуру та відповідні правовідносини.

Як критерії оцінки функціональних повноважень нотаріуса здійснювати розмежування таких понять як "правовий захист" та "правова охорона", що зумовлює можливість поділу нотаріальних проваджень на правоохоронні та правозахисні. Захист як юридичне вагома дія може мати місце лише з моменту виникнення правопорушення. Діяльність нотаріату розпочинається при реалізації суб'єктами своїх безспірних прав у цивільних правовідносинах, а тому ця функція може відноситись до правоохоронної. Якщо особа добровільно не виконує власні зобов'язання, то може мати місце правозахисна функція нотаріату, яка реалізується шляхом вчинення нотаріусом виконавчих написів, протестів векселів тощо.

Основною ознакою правоохоронної функції є регулювання нотаріусом прав суб'єктів на стадії їх реалізації, що зумовлюється впливом на цивільні правовідносини, який нотаріус зобов'язаний здійснювати відповідно до законодавства. Так, нотаріус не вправі вчиняти заборонені законодавством дії, а має спонукати осіб щодо вільного їх волевиявлення, але в межах закону. Відмова у вчиненні нотаріального провадження може бути зумовлена лише суперечністю інтересів клієнта із нормами законодавства.

Усі новітні ідеї та пропозиції, що запозичуються із зарубіжних джерел, повинні адаптовуватись до умов України, також має враховуватись поділ правових систем на статутне, до останнього часу властиве Україні, та прецедентне право.

Пропонується розуміти можливість нотаріуса в майбутньому захищати лише окремий об'єкт — інтерес, що охороняється законом — шляхом безспірного встановлення фактів, зокрема невиконання умов угоди. В разі ж виникнення потреби вжиття владних державних заходів до не-виконуючої своїх обов'язків сторони необхідно звертатись до суду.

Для діяльності суду та нотаріусів характерним є положення, що вони мають встановлювати наявність або відсутність прав у суб'єктів, але різниця в характері їх діяльності полягає саме в тому, які види доказів мають розглядати ті чи інші органи. Нотаріуси можуть приймати лише безспірні докази, а суди — будь-які, що відповідають умовам належності доказів і допустимості засобів доказування.

Норми, які б регулювали процесуальну діяльність нотаріусів щодо забезпечення доказів, повинні знайти своє відбиття в законодавстві про нотаріат. Нотаріус може в разі легітимного звернення державного органу іноземної країни надавати лише ті документи, які знаходяться в його особистому архіві. Він також може засвідчувати особистий підпис особи, яка сама бажає зробити офіційну заяву (повідомлення) для органів іноземних країн, та вправі передати таку заяву. Але всі ці дії мають здійснюватись у відповідності із Законом України "Про нотаріат", а не за аналогією із повноваженнями суду.

З метою адаптації українського законодавства до законодавства країн Європейського співтовариства доцільним є застосування термінів "нотаріальна процедура" або "нотаріальний процесуальний порядок", під якими необхідно розуміти визначену законодавством процедуру або порядок вчинення нотаріальних проваджень.

Не слід бачити суттєвої конкуренції між нотаріусами та державними реєстраторами (існують же в сучасній правій системі нотаріат та органи БТІ), оскільки їх діяльність має бути спрямована на охорону прав громадян та юридичних осіб, але більш виважено слід поставитись до запровадження змін у регламентацію їх діяльності з урахуванням єдиної функції цих органів — охорони прав власників. Тобто слід проводити такі аналітичні дослідження не на стадії, коли законодавчий акт запроваджено, а ще на стадії створення законопроектів.

У межах Закону України "Про нотаріат" слід відтворити загальні засади адміністративного впливу на нотаріальні правовідносини, а методи і принципи роботи державних органів мають бути закладені в законодавстві, що регламентує їх діяльність. Така кодифікація покликана конкретизувати та надати нотаріально-адміністративним правовідносинам прозорості і передбачуваності.

Основні принципи, за якими будуються правовідносини державного нотаріуса та завідуючого, такі: неможливість безпосереднього впливу на вчинення нотаріального провадження; відповідальність за трудову дисципліну та можливий безпосередній вплив на державних нотаріусів з метою її підтримання; забезпечення всім необхідним для здійснення нотаріальної діяльності; особиста відповідальність перед державою за фінансову діяльність державної нотаріальної контори, отже, і відповідальність державного нотаріуса за фінансові наслідки його діяльності перед завідуючим і юридичною особою.

Механізм заміщення приватного нотаріуса: при управляннях юстиції доцільно створити кадровий резерв нотаріусів з осіб, які отримали свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю і мають намір нею займатися, з якими приватний нотаріус і буде укладати угоду. При цьому пропонується розробити Типовий проект договору про заміщення, який обидві сторони будуть лише конкретизувати залежно від обставин.

Щодо взаємовідносин між адміністративними органами та особами, що мають намір займатись нотаріальною діяльністю, то необхідно закріпити засади цих взаємовідносин у законодавстві; обґрунтувати строки проходження стажування і складання програми проходження стажування з урахуванням навчального процесу у ВНЗ тощо.

Характерними ознаками конкуренції між нотаріусами є: матеріально-технічне забезпечення нотаріальної діяльності; фаховий рівень нотаріусів; реклама, спрямована на повідомлення широких верств населення про здійснення приватної нотаріальної діяльності окремим нотаріусом.

Критеріями недобросовісної конкуренції між приватними нотаріусами є: демпінгова вартість оплати нотаріального провадження та порушення правил, які мають бути встановлені для реклами нотаріальної діяльності.

Правопорушення, які можуть зумовлюватись вчиненням нотаріусами проваджень, мають такі варіанти та таку кваліфікаційну оцінку: порушення прав громадян, які були зумовлені незначними причинами, а саме тими, що не мають ознак невірного вчинення нотаріального провадження або не зумовлюють суттєвих правових наслідків — оскарження може здійснюватись як в адміністративному, так і в судовому порядку; правопорушення стало наслідком порушення норм матеріального або процесуального законодавства і не може бути усунуте в безспірному порядку, але не спричинило матеріальних збитків — оскарження може здійснюватись у судовому порядку; правопорушення спричинило матеріальні збитки для суб'єктів правовідносин — необхідно звертатися до суду в порядку позовного провадження.

Пропонується вживати до нотаріусів при вчиненні ними правопорушень такі адміністративні заходи: попередження; призупинення дії свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю строком до одного року; збільшення розмір страхової застави приватних нотаріусів у разі допущення правопорушення; анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Виходячи із суті Закону України "Про нотаріат" та проекту змін до законодавства про нотаріат, які регламентують організаційну структуру нотаріальних органів та процедуру вчинення нотаріальних дій, у подальшому доцільно законодавчі норми систематизувати в Нотаріальному кодексі.

Список використаних джерел

Законодовчо-нормативні акти:

1.         Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР зі змінами № 9-рп/2005 (v009p710-05) від 13.10.2005.

2.         Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV зі змінами № 1111-V (1111-16) від 31.05.2007// ВВР, 2007, № 44, ст.512.

3.         Цивільний процесуальний кодекс України вiд 18.03.2004 № 1618-IV зі змінами № 543-V (543-16) від 09.01.2007// ВВР, 2007, № 12, ст. 103.

4.         Закон України „Про нотаріат” вiд 02.09.1993 № 3425-XII № 3538-IV (3538-15) від 15.03.2006// ВВР, 2006, № 35, ст.295.

5.         Закон України „Про виконавче провадження” № 606-XII від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.

6.         Указ Президента України „Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні” від 23.08.1998 р. № 932/98.

Монографії, навчальна література, періодичні видання:

7.         Актуальні питання реформування системи державного регулювання нотаріальної діяльності в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Спецвипуск.-2002.- №1.- С.175-176

8.         Аналіз зарубіжного досвіду державного регулювання нотаріальною діяльністю та пріоритети запозичення в Україні // Підприємництво, господарство та право.-2003.- №7.- С.57-61

9.         Баранкова В. Нотаріальні процесуальні правовідносини // Вісник Академії правових наук. – 2000. – № 3 (22).

10.      Баранкова В. Функции нотариальной деятельности // Підприємництво, господарство і право.- 2003.- № 11.- C.89-92.

11.      Бессмертный А. К. Судебные и правоохранительные органы Украины: Пособие для подгот. к экзамену — Х.: Эспада, 2002. — 96 с.

12.      Білоус В. Т. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 375 с.

13.      Бондарєва М. Особливості організації нотаріату за законодавством Сполучених Штатів Америки // Право України.- 2006.- № 7.- C.131-135.

14.      Вдосконалення архівної справи в системі сучасного нотаріату України // Право України. – 2001. – № 5. – С.59-65.

15.      Веприняк Д. М., Кулик О. М. Адвокатура і нотаріат. — К.: НАУ, 2005. — 100 с.

16.      Виникнення та розвиток інституту нотаріату //Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали IX регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2003 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – С. 113-114.

17.      Висоцький О. Нове дослідження нотаріальної науки // Право України. - 2001. - №12. – С. 149.

18.      Выменец С.П. Историко-правовые аспекты становления и развития института нотариата. Российский и международный опыт. - СПб.: Академия общественных связей, 2000. - 231 с.

19.      Гель А. П., Семаков Г. С., Кондракова С. П. Судові та правоохоронні органи України. — К.: МАУП, 2004. — 268 с.

20.      Гулєвська Г.Ю. Генезис інституту нотаріату в сфері адміністративно-правового регулювання в Україні // Підприємництво, господарство та право. - 2002.- №8.- С. 65-68

21.      Гулєвська Г.Ю. Державне регулювання відносин у галузі нотаріальної діяльності в Україні та зарубіжних країнах: минуле, сучасність та перспективи // Влада.Людина.Закон.- 2002.- №9.- С. 140-146

22.      Гулєвська Г.Ю. Державне регулювання нотаріальної діяльності в Україні в контексті адміністративної реформи // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Актуальні проблеми державотворення в умовах адміністративної реформи” (11-12 квітня 2003 р. м. Запоріжжя).- 2003.- С.78-81.

23.      Гулєвська Г.Ю. Державне управління нотаріатом в Україні: аналіз деяких концептуальних положень // Вісник Запорізького державного університету (юридичні науки). – 2001.- № 1.- С.50-54

24.      Давид Р, Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В.А. Туманова. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 400 с.

25.      Державне управління та державне регулювання нотаріальної діяльності в Україні в контексті співвідношення правових термінів // Збірник матеріалів ІІ міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми управління” (27-28 листопада 2003 р.). – К.: Видавництво “Хімджест”.-2003.- С.223-224

26.      Ди Каньо В. Общие принципы организации свободного нотариата и его отношение с государственными органами // Нотаріальный въстник. – 1997. – № 3. – С. 8-13.

27.      До питання про державне регулювання нотаріальної діяльності в Україні: аналіз сучасного стану та основні тенденції розвитку // Підприємництво, господарство та право. – 2002.- №4.- С.20-22.

28.      До питання про публічно-правову природу нотаріальної діяльності, як об’єкта державного регулювання // Молодь у юридичній науці. Збірник тез Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” м. Хмельницький. - 2003.- С.212-213

29.      Долгов М.А. Большая история нотариата // Нотариус. – 2000. – № 3 (23). – С. 76-80.

30.      Дуалізм правового статусу приватного нотаріуса в умовах реформування засад державного управління нотаріатом в Україні // Підприємництво, господарство та право.-2004.-№1.- С.20-24.

31.      Єрух А. М., Козьяков Ю. М. Практичний курс нотаріату: Зразки нотаріальних документів. Роз'яснення. Коментарі / Київська міська палата приватних нотаріусів. — К.: Істина, 2006. — 567с.

32.      Зацепина С.А. Гражданско-правовая ответственность нотариуса за нарушение правил нотариального производства // Нотариус. – 2000. – № 1(21). – С. 59-60.

33.      История государства и права зарубежніх стран: Учебник для вузов: В 2 ч. Ч. 1 /Под общ. ред. д.ю.н., проф. О.А. Жидкова и д.ю.н., проф. Н.А. Крашенинниковой. – 2-е изд., стер. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 624 с.

34.      История нотариата // Нотариус. – 1997. - № 1. – С. 79-84.

35.      История нотариата // Нотариус. – 1997. - № 2. - С. 80-85.

36.      Йемма А. Нотариат в условиях рыночной экономики // Советская юстиция. – 1992. - № 17/18. – С. 20-21.

37.      Козьяков Ю. Нотаріат у дзеркалі проблем // Право України. – 1998. - № 6. – С. 84-85.

38.      Козьяков Ю.М. Нотаріат. Історія і сучасність (короткий огляд) // Нотаріат для Вас. – 1998. – № 1. – С. 11-15.

39.      Комаров В. В., Баранкова В. В., Малюга Л. В., Федорченко Н. В. Нотаріат в Україні: Підручник / В.В. Комаров (ред.). — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 320 с.

40.      Комаров В., Баранкова В. Законодавство про нотаріат: очікувані зміни // Право України.- 2003.- № 11.- C.60-65.

41.      Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотариат и Нотариальный процесс: Учебник. – Харьков: Консум, 1999. – 240 с.

42.      Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотариат. – Х.: Основа, 2001. – 224 с.

43.      Ляш А. О., Галаган В. І., Моргун В. І. Організація судових та правоохоронних органів. — К.: Ун-т "Україна", 2005. — 322 с.

44.      Макаренко Є. І. Судові та правоохоронні органи України. - Д., 2000. — 194 с.

45.      Мельник І. Проблема термінології в нотаріальному процесуальному праві // Право України.- 2005.- № 9.- C.99-102.

46.      Миронов А. Нч. Нотаріат. — М.: ФОРУМ, 2005. — 207 с.

47.      Никклаус Р. Составление нотариального акта // Нотаріальный въстникъ. – 1997. – № 8-9, С. 56.

48.      Нотаріат України сьогодні: Адресно-телефонний довідник (станом на 1 січня 2006 року) / Н.Г. Ліпова (відп.ред.), А.М. Штунюк (упоряд.). — К., 2006. — 304 с.

49.      Нотаріат як правоохоронний інститут (історичний аспект) // Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні: Матеріали Регіональної міжвузівської наукової конференції молодих учених та аспірантів. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – С. 38-40.

50.      Нотаріат як проблема юридичної логіки: логіка нотаріату і нотаріальна логіка // Право України. – 2003. – № 5. – С.111-116.

51.      Нотаріус в інформаційному суспільстві // Нотаріат для Вас. – 2000. – № 5. – С.7-8.

52.      Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАК України, 2002. – 352 с.

53.      Осматескул К.Н. Юридический статус нотариуса и его роль в правовом государстве // Нотариус. – 2002. – № 4. – С. 27-29.

54.      Павлик П. М., Кілічава Т. М Нотаріат України. — К.: Університет "Україна", 2007. — 201 с.

55.      Панталієнко Я.П. Особливості та проблеми у врегулюванні питання місця вчинення нотаріальних дій як одного з правил нотаріального процесу (на прикладі України та зарубіжних країн) // Юриспруденція: теорія і практика.- 2006.- № 4.- C.11-20.

56.      Паран Н. Нотаріальне законодавство і Цивільний кодекс // Орден нотаріусів Квебеку. Нотаріальний закон. Звіт – частина І. Препринт. – Монреаль (Квебек, Канада): Палата нотаріусів Квебеку, 1998. – 108 с.

57.      Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні. – К.: Юрінком Інтер. – 2001. – 236 c.

58.      Пастухова В. П., Пеньківський В. Ф., Подкоритова Л. М., Наум М. Ю., Міщук М. О. Основи правознавства. — К.: Алерта, 2005. — 378 с.

59.      Пиепу Ж.Ф., Ягр Ж. Профессиональное нотариальное право / Пер. с франц. – М.: Юрист, 2001. – 223 с.

60.      Плахин Ю.В. Частный нотариат: вне закона? // Нотариус. – 2000. - №5. – С. 72-78

61.      Плахотенко А.К. Полная программа испытаний на должность нотариуса / 3-е изд. – М.: Издание юридического книжного магазина, 1913. – 47 с.

62.      Полешко А. Нотаріат і державно-правові інституції (з міжнародного симпозіуму) // Право України. - 2001. - №7. – С. 135.

63.      Полтавская Н., Кузнецов В. Нотариат. Курс лекций. – М.: Ин-т междунар. права и экономики им. А.С. Грибоедова, 1999. – 176 с.

64.      Правова природа нотаріату та нотаріальної діяльності як об’єкт державного регулювання в Україні: теоретичний та практичний аспект // Влада. Людина. Закон. – 2003.-№12.-С.101-104

65.      Предмет і методи науки про нотаріат // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №5. – С. 6.

66.      Проблеми впровадження міжнародних принципів самоврядування в діяльності нотаріату України // Правова держава. – К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України. – 2003. – С.377-385.

67.      Пульнєва О.С. Нотаріальний акт як інструмент доказування у Франції // Юриспруденція: теорія і практика.- 2006.- № 8.- C.59-62.

68.      Радзієвська Л.К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 525 с.

69.      Радзієвська Л.К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні: Навч. посіб. / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; За відп. ред. Л.К. Радзієвської. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 525 с.

70.      Роль УНП в становленні сучасного нотаріату в Україні // Нотаріат для Вас. – 2000. – № 7-8. – С.4.

71.      Романовская О.В. Нотариальная палата и органы судейского сообщества: сравнительная характеристика // Нотариус. – 2000. – №6 (26). – С. 35-40.

72.      Романовский Г.Б., Романовская О.В. Актуальные проблемы правового закрепления ответственности нотариуса // Нотариус. – 2000. – № 1(21). – С. 68-74.

73.      Семаков Г. С., Кондракова С. П. Нотаріат в Україні: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2001. — 120 с.

74.      Сосименко Ю.П. Коломоєць Т.О. Гулєвська Г.Ю. Яким бути нотаріату України // Влада. Людина. Закон.-2002.- №1.- С.159-161.

75.      Сотов П. В., Каменецкий Р. А. Адвокатура и нотаріат. — М.: Проспект, 1999. — 398 с.

76.      Співвідношення приватноправової системи та інституту нотаріату // Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції “Проблеми кодифікації законодавства України”. – К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України. – 2003. – С.130-135.

77.      Спірні питання нотаріальної науки і практики // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №1. – С.36.

78.      Сучасний нотаріат України / В.М. Черниш (ред.кол.)Вадим В. Болгов (авт.-упор.). — К. : Болгов Медіа Центр, 2005. — Вип. 1 — 512 с.

79.      Тонне Л. Гражданская ответственность нотариуса // Развитие небюджетного нотариата в России: Квалифицированная юридическая помощь и защита прав граждан и юридических лиц / Ред. Б.И. Лившиц. – М.: Издательский Дом “ОСТ-МЕДИЯ”, 2000. – С. 173-186.

80.      Тонне Л. Техника составления юридических документов и совершения нотариальных действий // Развитие небюджетного нотариата в России: Квалифицированная юридическая помощь и защита прав граждан и юридических лиц / Ред. Б.И. Лившиц. – М.: Издательский Дом “ОСТ-МЕДИЯ”, 2000. – С. 141-152.

81.      Фурса С. Я., Фурса Є. І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: А.С.К., 2001. — 976 с.

82.      Фурса С. Я., Фурса Є. І., Клименко О. М. Спадкове право. Нотаріат. Адвокатура. Суд. — К.: Видавець Фурса,С.Я., 2007. — 1216 с.

83.      Фурса С.Я. Нотаріальний процес: теоретичні основи. – К.: Істина, 2002. – 320 с.

84.      Фурса С.Я. Предмет та методи науки про нотаріат // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 5. – С. 6-10.

85.      Фурса С.Я. Проблема формування принципів організації та діяльності нотаріату в Україні // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 1. – С. 59-65.

86.      Фурса С.Я. Теоретичні засади створення нотаріату в Україні: від практики до теорії // Юриспруденція: теорія і практика.- 2006.- № 12.- C.3-10.

87.      Фурса С.Я. Функції нотаріату і суду щодо захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб та держави // Вісник Верховного Суду. – 2001. – № 2. – С. 49-52.

88.      Черемных Г.Г. Возрождение в России независимого нотариата и его взаимоотношения с властью // Нотариус. – 1998. - №3(11). – С. 4-8.

89.      Черемных Г.Г. Нотариат – как институт предупредительного (превентивного) правосудия // Нотариус. - 1998. - №5/6 (13-14). – С. 72-75.

90.      Черниш В. Друге народження нотаріату // Нотаріат для Вас. – 1996. – грудень. – С.2-4.

91.      Черниш В. Нотаріат: завдання часу // Нотаріат для Вас. – 1997. – № 1 (2). – С.2-4.

92.      Черниш В.М. Незалежний нотаріат – необхідна умова становлення громадянського суспільства в Україні // Право України. – 2000. – № 9. – С.4-8.

93.      Черниш В.М. Нотаріат як проблема юридичної логіки: логіка нотаріату і нотаріальна логіка // Право України. – 2003. – № 5. – С.111-116.

94.      Черниш В.М. Про проблеми нового законодавства України про нотаріат // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми”. – Одеса: Астропринт. – 2003. – С.135-138.

95.      Черниш В.М. Проблеми впровадження міжнародних принципів самоврядування в діяльності нотаріату України // Правова держава. – К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України. – 2003. – С.377-385.

96.      Черниш В.М. Співвідношення приватноправової системи та інституту нотаріату // Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції “Проблеми кодифікації законодавства України”. – К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – С.130-135.

97.      Черниш В.М., Штефан М.Й. Нотаріат // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2002. − Т. 4: Н-П. – С. 195-196.

98.      Шафаренко Ж. Теоретичні аспекти нотаріального процесу // Право України.- 2004.- № 9.- C.104-107.

99.      Ярков В.В. Профессия нотариуса // Нотариус. – 2000. – № 4(24). – С. 14-20.

100.    Ясінська Л.Е. Окремі аспекти виникнення та розвитку нотаріальної діяльності в Україні ( X-XVI ст.) // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали X регіональної науково-практичної конференції. 3-4 лютого 2005 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – С. 73-75.

101.    Ясінська Л.Е. Розвиток інституту нотаріату в країнах Європи (XVIII – перша половина XX ст.) // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали X регіональної науково-практичної конференції. 5-6 лютого 2004 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. – С. 98-99.

102.    Ясінська Л.Е. Становлення інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 39. – Львів, 2004. – С. 93-101.