Курсовая работа: Активи комерційних банків

ЗМІСТ

Вступ

1.  Сутність та види активних операцій комерційного банку

2.  Характеристика кредитної діяльності банків України

3.  Досвід зарубіжних банків щодо активних операцій

4.  Перспективи розвитку активних операцій вітчизняних банків

Висновки та пропозиції

Перелік літературних джерел

Додатки

ВСТУП

Прийнятий 20 березня 1991 р. Закон України “Про банки і банківську діяльність” визначив і закріпив порядок утворення й основні принципи діяльності банків на Україні відповідно до Декларації про державний суверенітет України і Законом України «Про економічну самостійність Української РСР». Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України і комерційних банків різних видів і форм власності.

Відповідно до Закону України, банки - це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності, а також громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення й інших кредитних ресурсів, виконання ними касо--во-розрахункового обслуговування народного господарства, валютних і інших операцій, передбачених Законом України « Про банки і банківську діяльність».

Банки є юридичними особами й економічно - самостійні. Вони проводять власну фінансову політику стосовно кожного конкретного клієнта, кінцевим результатом якої є одержання прибутку, як основної мети в умовах ринкових відносин. Вони враховують перспективи розвитку даного позичальника і диференціюють режим фінансування в залежності від його кредитоспроможності. Економічна і правова відповідальність за роботу банку з клієнтами цілком лежить на засновниках банку, а не на державі, як було раніш.

Банки не відповідають по зобов'язаннях держави і, навпаки, крім випадків, коли сторони беруть на себе таку відповідальність. Витрати комерційних банків по обслуговуванню державного боргу, заборгованості по різниці в цінах, наданню пільгових державних кредитів здійснюється за рахунок держави.

Метою даної курсової роботи – є визначення видив активних операції комерційних банків України, їх сутьність , види активних операцій та досвід зарубіжних банків щодо проведення активних операцій.

1. Сутність та види активних операцій комерційного банку

Основною метою комерційних банків, які стали створюватися в Україні з 1989 року, було оперативне отримання їх засновниками і клієнтами широкого спектра банківських послуг (включаючи отримання кредитів), розв’язання засновниками за допомогою власного банку своїх групових або індивідуальних проблем, отримання максимального прибутку для своїх акціонерів або пайовиків, а також власного розвитку .

У сучасних умовах комерційні банки – це основна ланка кредитної системи країни, до яких належать кредитні установи, що здійснюють різноманітні банківські операції для свої клієнтів на принципах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не лише свій власний, а й запозичений фінансовий капітал у вигляді векселів, депозитів, міжбанківських кредитів та інших джерел.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, які діють в різних секторах ринку позичкового капіталу і фактично займаються всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Враховуючи, що основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування припадає саме на комерційні банки, їх часто називають "супермаркетами фінансового ринку".

Спостерігаються тенденції розмежування функцій та операцій комерційних банків з метою універсалізації їхньої роботи, підвищення ефективності банківської діяльності та одержання прибутків.

Різноманітність послуг, що надаються комерційними банками, не означає, що всі вони виконують однаковий набір операцій. Кожен банк визначає сферу своєї діяльності, виходячи із потреб клієнтури, яку він обслуговує. Проте існує ряд основних, базових функцій комерційного банку, які дозволяють зарахувати даний фінансовий інститут до установ банківської системи. До таких основних функцій комерційного банку, що визначають його економічну суть, слід віднести: посередництво в кредиті, посередництво в розрахунках і платежах, випуск кредитних знарядь обігу.

У широкому розумінні комерційний банк - це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій всі банки, крім універсальних, по суті, називаються комерційними.

У вузькому розумінні комерційний банк - це банк, що виконує певний набір базових операцій та єдиною метою якого є отримання максимального прибутку.

Комерційні банки - це "банки для всіх". Вони мають справу з різними клієнтами - від дрібних вкладників до великих фірм. Комерційний банк - юридична особа, яка на підставі ліцензії НБУ має виняткове право здійснювати такі операції як: залучення у внески грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення цих коштів від свого імені, на своїх умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.

Комерційні банки не мають права здійснювати операції на некомерційних засадах. Не повинні використовуватися кошти підприємств, які зберігаються на рахунках у банку, на безвідплатній основі. Підприємствам мають сплачуватися проценти за користування такими коштами.

В умовах комерціалізації банківської діяльності кредитні ресурси мають розміщуватися з найбільшою вигодою для банку і позикоодержувачів за дотримання загальнодержавних інтересів. Кошти, що акумулюються банками, повинні спрямовуватися передусім на здійснення ефективних проектів, які за - безпечують розвиток пріоритетних галузей і сфер економіки прискорення науково-технічного прогресу, нарощування виробництва товарів народного споживання і послуг, вирішення інших соціально важливих завдань. [6 . ст..257.]

Види активних операцій комерційних банків

Відповідно до статті 49 Закону України “ Про банки і банківську діяльність” комерційні банки можуть здійснювати кредитні операції в межах кредитних ресурсів, що вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони також при необхідності можуть на договірних засадах позичати ресурси друг у друга, залучати і розміщати кошти у формі депозитів, внесків, а при недоліку засобів можуть одержувати кредити в Нацбанкові України.

Комерційний банк може здійснювати безготівкові платежі, надавати кредити й одержувати гроші наявними в межах залишку засобів на своїх кореспондентських рахунках. Це також означає, що банк повинний забезпечувати не тільки кількісну відповідність між своїми ресурсами і кредитними вкладеннями, але і домагатися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих їм ресурсів. Так, якщо банк залучає засоби головним чином на короткі терміни, а вкладає їхній переважно в довгострокові позички, те його здатність без затримок розплачуватися за своїми обов'язками (тобто ліквідність) виявляється під погрозою.

Наявність в активах банку великої кількості позичок з підвищеним ризиком жадає від банку збільшення питомої ваги власних засобів у загальному обсязі його ресурсів. Хоча обсяг активних операцій не може бути обмежений адміністративними, вольовими методами, але для підтримки обов'язкових економічних нормативів Нацбанку України відповідно до інструкції N 10 від 30.12.96 р. комерційні банки самі прагнуть знаходити нові форми збільшення своїх пасивів і сфери застосування своїх ресурсів.

До активних операцій відносяться:

·  надання кредитів і позичок;

·  придбання цінних паперів;

·  вкладення засобів у комерційні проекти;

·  лізингові, факторинговые й інші операції; тобто операції, призначені для використання власних і притягнутих ресурсів для забезпечення своєї діяльності.

По своїх задачах активні операції можна підрозділити на операції, що мають метою підтримку на тім або іншому рівні ліквідність банку, і операції, спрямовані на одержання прибутку.

Показник ліквідності поряд з мінімальним розміром статутного фонду, показником платоспроможності, максимальним розміром ризику на один позичальника, розміром обов'язкових резервів, розташовуваних у Нацбанкові України, є одним з найважливіших обов'язкових нормативів діяльності комерційних банків. Граничні значення даних нормативів зазначені в Інструкції N 10 від 31.12.97

Термін «ліквідність» у перекладі з латинського в буквальному значенні означає «рідкий, текучий». Коефіцієнт ліквідності характеризує здатність банку перетворити свої активи в наявні засоби для задоволення вимог вкладників і кредиторів банку.

До активів у даному випадку відноситься каса, засоби на кореспондентському рахунку банку й в обов'язкових резервах, засобу, вкладені в цінні папери, дебіторську заборгованість і кредити.Основною операцією обеспечивающей одержання доходу є кредитування компаній і фірм.

При кількісному аналізі структури доходів банку в нормально працюючого банку питома вага доходів, одержуваних по кредитах, переважає над іншими доходами.

Активи банку по ступені їхньої ліквідності можна розділити на три групи;

Ліквідні засоби, що знаходяться в негайній готовності.

До них відноситься каса, засоби на коррахунку, першокласні векселі і державні цінні папери.Ліквідні засоби в розпорядженні банку, що можуть бути перетворені в грошові кошти. Це кредити й інші платежі на користь банку з термінами виконання в найближчі 30 днів.

Неліквідні активи - це прострочені кредити і ненадійні борги, будинки і спорудження, що належать банку і відносяться до основних фондів.

На ликвидность банку впливає структура його активів: чим більше частка першокласних ліквідних засобів у загальній сумі активів, тим вище ліквідність банку. Крім того, ліквідність залежить від ступеня ризику окремих активних операцій; чим більше частка высокорисковых активів, тим нижче його ліквідність.

Так, у сформованій практиці до надійних активів прийнято відносити наявні грошові кошти, а до высокорискових - довгострокові вкладення банків.

2. Характеристика кредитної діяльності банків України

Законодавством України встановлено, що банки - це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Кредит - це позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Дане визначення кредиту випливає із самої мети банківського бізнесу, тобто отримання зиску за рахунок умілого, раціонального вкладення банківського капіталу. Принцип забезпеченості надання кредиту означає наявність у банку права для захисту власних інтересів, недопущення збитків від можливого неповернення боргу позичальником через його неплатоспроможність. Принцип тимчасового користування, повернення та строковості має на увазі ті, що кредит винний бути повернутий банку позичальником не пізніше обумовленого при наданні позики терміну. Принцип платності за кредит передбачає право банку справляти плату у вигляді відсотка за користування позикою, котра власне є основним джерелом традиційних доходів комерційного банку й складає зміст банківського бізнесу. Принцип цільового використання кредиту визначає вкладення позичкових коштів у конкретні цілі діяльності позичальника.[ 7. ст 350]

Кредит застосовується в таких формах:

1) банківський кредит - основна форма кредиту, що надається суб'єктам кредитування усіх форм власності на певний рядків, під забезпечення, з нарахуванням процентів за користування кредитом;

2) комерційний кредит - характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності щодо реалізації товарів та послуг з відстрочкою їх оплати. Банк приймає участь в даній угоді шляхом надання кредиту векселедержателю під акцептовані платником векселі;

3) лізинговий кредит - відносини, які виникають у випадку оренди майна (форма майнового кредиту). Банк придбаває певне майно та згідно договору оренди передає його клієнту (з можливим наступним викупом клієнтом цього майна). Орендна плата складається з двох величин: вартості майна та комісійної винагороди банку за лізингові послуги, котра дорівнює відсотку за кредит;

4) іпотечний кредит - надається під заставу нерухомого майна;

5) споживчий кредит - його можуть отримати фізичні особи тільки в національній грошовій одиниці на придбання товарів тривалого користування та повертати банку в розстрочку;

6) бланковий кредит - винятковий вид кредиту, що надається особливо надійним позичальникам без забезпечення кредиту під вищу процентну ставку;

7) консорціумний кредит - надається кількома банками.

Якщо кредитором є комерційний банк, можна виокремити наступні види економічних відносин, пов'язаних із кредитом:

1. Найпоширеніші - кредитні відносини між банком з одному боку та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами з іншого. Саме такі відносини найкраще відповідають умовам розвинутих товарно-грошових відносин, що мають місце в ринковій економіці.

2. Кредитні відносини між банками та державою. У даний час комерційні банки беруть непряму частку в кредитуванні держави, купуючи облігації державних позик у її генерального агента - Національного банку України, тобто шляхом інвестування капіталу в державні цінні папери.

3. Кредитні відносини між банком та населенням для придбання фізичними особами споживчих товарів тривалого користування та послуг.

4. Міжбанківські кредитні відносини. Зазвичай цей вид кредитних відносин використовується банками для підтримання необхідних нормативів та показників банківської діяльності, а також негайного виконання своїх зобов'язань перед іншими кредиторами.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності в разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом.

Комерційний банк у залежності від потреб та можливостей позичальника, а також інтересів самого банку може надавати кредити на різних умовах. Тому на практиці існує поділ банківських позик за різноманітними ознаками та критеріями, тобто класифікація кредитів для полегшення контролю та управління кредитним портфелем банку:

- за призначенням та характером використання позикових коштів;

- за наявністю та видом (характером) забезпечення кредиту;

- за методами надання та способами повернення кредиту;

- за характером та способом сплати відсотка;

- за числом кредиторів;

- за ступінню ризику тощо.

Кредитні операції є найважливішим джерелом прибутку банку, проте в зв'язку зі збільшенням в останні роки випадків неповернення кредитів дані операції складають підвищену небезпеку для стійкості та стабільності банку в цілому. Прикладом щодо цього можуть слугувати долі ряду банків України, краху котрих сприяла ризикована кредитна політика.

Кредитні відносини між комерційними банками та позичальниками будуються на підставі кредитних договорів (угод). У практиці діяльності банків розрізняється кредитування пряме й опосередковане. При прямому кредитуванні договір на позичку укладається безпосередньо між банком-кредитором і позичальником. Опосередковане кредитування відбувається при купівлі банком фінансових зобов'язань (як правило, векселів) позичальника.

Кредитний договір між банком та позичальником укладається тільки в письмовій формі, у якому визначаються взаємні зобов'язання та відповідальність сторін. Договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і способом обміну листами та зверненнями. Відповідно до принципів кредитування кредитний договір передбачає такі основні засади:

1. Визначення призначення кредиту та його розмір.

2. Визначення строку користування позичальником кредитом.

Датою надання кредиту вважається дата виникнення заборгованості на позичковому рахунку позичальника.

3. Визначення форми надання кредиту та виду позичкового рахунку.

4. Визначення виду забезпечення кредиту.

5. Визначення плати (процентів) за користування кредитом.

6. Визначення порядку погашання кредиту та процентів за надану позику.

7. Права і відповідальність сторін щодо надання і погашення кредиту.

8. Контрольні та інші заходи банку щодо повернення наданого кредиту.

У разі прийняття рішення про продовження співпраці з потенційним позичальником після укладання кредитного договору йому надаються позичкові кошти залежно від обраного методу кредитування.

Загалом методи кредитування банками суб'єктів господарювання є складовою частиною кредитного механізму. Зворотній рух кредиту визначається такими факторами, як безпосередній процес виробництва та обігу, а також зміна залишку забезпечення (наприклад, кредитованих цінностей чи витрат), котра є наслідком названого процесу. Вважаючи це до уваги, вирізняють методи кредитування за оборотом і за залишком, а також оборотно-сальдовий метод. Дані особливості зворотнього рухові кредиту проявляються через окремі елементи методів кредитування: вид позичкового рахунку, термін надання кредиту, способи його повернення та організація банківського контролю за дотриманням принципів кредитування, наведених вище.

Власне зміст кредитних операцій комерційних банків полягає в укладенні та виконанні договорів щодо надання кредиту між банком та позичальником, які супроводжуються записами за банківськими рахунками з відповідним відображенням у балансах контрагентів кредитного договору, тому значення вказаних елементів відіграє суттєву роль у визначенні та виборі банком методу кредитування суб'єкта.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності в безготівковій формі шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті в порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника .

На даному етапі розвитку банківської системи України при наданні позики банк може відкривати для обліку кредиту такі види позичкових рахунків:

1. Простий позичковий рахунок.

2. Спеціальний позичковий рахунок.

3. Окремий позичковий рахунок.

4. Контокорент.

Отже, основними рисами сучасної структури кредитування є:

1. Кредитні операції здійснюються банком у межах його кредитних ресурсів.

2. Діяльність банку залежить від обов'язкових економічних нормативів, встановлених Національним банком України.

3. Базування кредитних операцій на договірній системі. Банк та клієнт укладають договір, у якому зазначаються умови та методи кредитування, права та обов'язки сторін. У разі невиконання вказаних зобов'язань винна сторона несе відповідальність.

4. Перенесення акценту на кредитування суб'єкта, а не об'єкта.

5. Перехід до таких форм кредитування, котрі забезпечують повернення позик.

6. Значне місце займають міжбанківські позики для підтримання банками встановлених нормативів.

7. У даний а методи кредитування єдині для всіх галузей.

3. Досвід зарубіжних банків щодо активних операцій

Кредитування традиційно вважається основним видом активних банківських операцій, під якими розуміються операції по розміщен­ню їх ресурсів. Аналіз структури активів комерційних банків деяких розвинених країн (табл. 3.1) засвідчує, що різні види позик, починаючи з міжбанківських і закінчуючи споживчими, дійсно ста­новлять переважну частину активних вкладень - від 60 до 80%.

Кредитна діяльність є основоположною не тільки з точки зору

визначення сутності банку як фінансового посередника, а і з точки зору частки доходів від кредитування у загальній сумі доходів бан­ківської установи - у різних банків країн світу вона становить від 40 до 70%, про що свідчать, наприклад.( дані таблиці 3.2)

З цього випливає важливе значення досконало організованого процесу кредитування, який би враховував особливості стратегії банку, його клієнтури, конкурентного середовища, наявні ризики тощо. Кожний комерційний банк повинен мати чітку і детально опрацьовану програму здійснення і розвитку кредитних операцій, що знаходить відображення у розробці його кредитної політики.

Класик теорії управління банківськими фінансами Дж. Ф. Сінкі-мол. визначив сутність кредитної політики таким чином: "Кредитна політика - документально оформлена схема організації і контролю кредитної діяльності банку. Як правило, цей документ висвітлює такі компоненти кредитної політики:

1) загальні правила надання кредитів;

2) класифікація кредитів;

3) конкретні напрями кредитної політики;

4) контроль якості;

5) кредитні комітети.

При розробці кредитної політики першочерговим моментом для банків є чітке розуміння загальних тенденцій суспільного розвитку та своєї ролі (місії) у цьому розвитку, тобто до чого банк поклика­ний і може здійснити за період свого існування, що, зрештою, ви­значає обличчя банку і його відмінність від інших кредитно-фінансових інститутів. На основі сформульованої місії визначають­ся цілі і завдання банку, здійснюється вибір банківської стратегії як засобу їх реалізації. Отже, кредитна політика комерційного банку є частиною загальної стратегії його розвитку.

При формуванні кредитної політики банк повинен враховувати ряд об'єктивних і суб'єктивних факторів, які умовно можна поділи­ти на макроекономічні, регіональні і внутрішньобанківські. До мак-роекономічних відносяться загальний стан економіки країни, гро­шово-кредитна політика центрального банку, фінансова політика уряду тощо. Не менш важливими є економічна ситуація у регіонах та галузях, які обслуговує банк, склад і фінансове становище його клієнтури, наявність банків-конкурентів.

До внутрішньобанківських факторів можна віднести розмір вла­сного капіталу та залучених ресурсів комерційного банку, структу­ру його пасивів, у тому числі по строках залучення, організаційну побудову, досвід та кваліфікацію персоналу.

Крім того, при визначенні кредитної політики необхідно вихо­дити з двох принципових характеристик діяльності банку: те, що він є підприємством, яке функціонує в умовах невизначеності і то­му наражається на різноманітні ризики, і те, що його метою є одер­жання прибутку. Саме проблема взаємообумовленості ризикованості та прибутковості повинна бути у центрі уваги на кожному етапі розробки кредитної політики банку.

Кредитна політика оформляється документально, як правило, цей документ, яким керуються у своїй діяльності всі працівники банку, має назву меморандум про кредитну політику, що затвер­джується Радою директорів. Його практичне призначення - забез­печення певної послідовності дій і дотримання надійності і чіткості у процесі кредитування. Основні елементи, що повинні знайти ві­дображення у меморандумі, подано у таблиці 3.3.

Таблиця 3.3.

Основні елементи кредитної політики комерційного банку

Загальна мета кредитної політики може бути визначена як надання надійних і рентабельних кредитів. При цьому, як правило, вказується, видачу яких кредитів і яким позичальникам банк вважає доцільною і бажаною, а від надання яких рекомендує утриматися. Наприклад, банк може рекомендувати видачу короткострокових комерційних по­зик на поповнення робочого капіталу діловим фірмам, персональних позик під заставу будинків, кредитів по платіжних картках приватним осбам. У той же час можуть не рекомендуватися довгострокові інве­стиційні позики, надання міжбанківських позик тощо і навіть заборо­нятися позики на проекти, що, наприклад, наносять шкоду навколи­шньому середовищу - як це зробив ще у 1995 році Оеиізспе Вапк.

Про певний вплив розміру комерційного банку на цільові установ­ки кредитної політики свідчать діаграми, зображені на рис. 5.1.1, при цьому малими банками там вважаються банки з розміром активів до 1,0 млрд дол, відповідно, великими - з активами 1,0 млрд дол і більше.

Рис.3.1 Структура кредитного портфеля комерційних банків СІЛА (2001 рік)

Малі банки

Великі банки

У документі можуть бути визначені географічні райони, де ба­жана кредитна експансія банку. Залежно від величини та стратегіч­них цілей банку сфера його кредитної діяльності може бути обме­жена містом або районом, а може охоплювати великі регіони власної країни, а також зарубіжні держави.

Важливою частиною меморандуму є визначення граничних сум кредитів (лімітів відповідальності), щодо яких можуть приймати самостійні рішення працівники різних посадових категорій - від кредитного інспектора до членів кредитного комітету і ради дирек­торів. У меморандумі, як правило, відображаються і порядок та умови видачі кредитів засновникам комерційного банку, його влас­ним працівникам, а також "великих кредитів", визначення яких на­дається у банківському законодавстві відповідної країни.

Таким чином, практичне значення меморандуму про кредитну політику полягає у тому, що він дозволяє банківському персоналу, що задіяний у процесі кредитної діяльності, орієнтуватися на най­важливіші принципи розподілу обсягу капіталу, рентабельності, лі­квідності і безпеки.

Що стосується видів позик, що надаються у зарубіжних комерцій­них банках, то в основу їх класифікації можуть бути покладені різні критерії. Перш за все, в усіх країнах у тій чи іншій формі проводиться поділ позик на дві великі групи - персональні позики фізичним особам для задоволення особистих потреб та ділові позики фірмам та підпри­ємцям для забезпечення комерційної та виробничої діяльності. Цей поділ має принципове значення, тому що для різних типів клієнтів за­стосовуються різні форми кредитування, діють різні норми щодо вста­новлення строків, величини, вартості та забезпеченості позик.

Більш різноманітною є класифікація позик не тільки з урахуван­ням типу позичальника, а і цілей їх надання. З цієї точки зору, як правило, виділяються такі групи кредитів: позики під заставу неру­хомості, комерційні позики, індивідуальні позики, сільськогоспо­дарські позики, інші позики у національних підрозділах, позики у закордонних підрозділах.

Позики під заставу нерухомості є окремою групою класифікації, тому що по цих кредитах існують власні правила регулювання та специфічні ризики. У свою чергу, вони поділяються на багато видів:

·  комерційні позички під заставу нерухомості включають кредити на будівництво і реконструкцію виробничих об'єктів, розвиток земельних територій - будівництво доріг та інфраструктури, по­зики під заставу торговельних центрів або офісних приміщень;

·  багатосімейні та індивідуальні позики на придбання та під заста­ву житлових будинків;

·  позики на поточні потреби ("у власний сімейний капітал");

·  позики під заставу землі сільськогосподарського призначення тощо.

Видів комерційних позик так само багато, як і видів комерційних структур, у тому числі і фінансових. Вони надаються на короткі те­рміни для поповнення власного оборотного капіталу компаній. Но­вими видами кредитів, що з'явилися останнім часом, є позики для початку і розвитку підприємницької діяльності, позики на купівлю активів іншої фірми тощо.

За термінами надання позики поділяються на короткострокові -до одного-двох років, середньострокові -2-5 років, довгострокові -до 15-30 років.

Кредити, як правило поділяються і залежно від характеру їх за­безпечення, що є поряд з власними коштами позичальника потен­ційним додатковим джерелом погашення позики. Тут виділяються незабезпечені, або бланкові кредити, які надаються тільки надійним, платоспроможним позичальникам, і позики з забезпеченням у будь-якій формі - нерухомості, цінних паперів, векселів, товарних запа­сів, страхових полісів, гарантій або поручництв третіх осіб тощо.

Взагалі, кредитний процес - це серйозна робота банку по ство­ренню якісного та високодохідного кредитного портфеля. Світова банківська практика виробила своєрідний кодекс правил, осново­положних умов, що спрямовані на забезпечення зваженості кредит­ної політики і дають змогу значною мірою мінімізувати ризик при позичкових операціях.

Принцип повернення полягає у тому, що по закінченні строку кредитного договору позикові кошти повинні бути повернені креди­тору у повній сумі і з відсотками. Виходячи з принципу строковості позика має бути повернена кредитору у заздалегідь обумовлений те­рмін. Недотримання цього принципу призводить до перетворення кредитної заборгованості у прострочену, проблемну, що обмежує можливості банку по розширенню кредитної діяльності.

Цільовий характер кредитування означає необхідність вкладення позичкових коштів, перш за все для суб'єктів підприємництва, у кон­кретні господарські процеси, проекти, заходи. Принцип забезпечено­сті має захистити інтереси банку і спрямований на недопущення зби­тків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Принцип платності полягає у необхідності сплати по­зичальником відсотків за користування кредитними коштами.

У західній практиці виділяється ще принцип диференційо­ваності, який передбачає надання позик на різних умовах зале­жно від типу позичальника, об'єкта кредитування, ступеня кредитного ризику та інших обставин.

Слід відзначити, що не існує універсальної для всіх комерційних банків моделі організації кредитної функції. Реалізація та управлін­ня кредитним процесом зосереджується, як правило, у ряді підрозділій банку, що мають свій рівень компетенції, свої функції і за­вдання (див. табл. 3.4.)

Основна робота по кредитуванню зосереджена у кредитному де­партаменті, при створенні якого великі банки використовують дво-або тримірну матричну модель організації. Це означає, що функція кредитування спочатку, наприклад, поділяється на кредитування кор­порацій, кредитування малого та середнього бізнесу, фінансових установ, індивідуальне кредитування та кредитування нерезидентів. Кожен з цих підрозділів може бути, у свою чергу, сегментований: так, відділ кредитування корпорацій можна поділити по регіонах (мі­сцевий і національний), за галузевою ознакою (енергетика, будівниц­тво, торгівля тощо). Така спеціалізація кредитних підрозділів надає можливість співробітникам банку детальніше знати специфіку діяль­ності клієнта, його проблеми і перспективи розвитку. Кредитування може здійснюватися і через мережу філій банку, отже, тут повинен враховуватися і географічний аспект організаційної структури.

Таблиця 3.4 Функція та задання підрозділів банку по управлінню кредитним процесом

Менеджери з кредитування повинні бути продавцями послуг, тобто не тільки консультувати клієнтів у приміщенні банку, а відвідувати їх, визначати їхні фінансові потреби та активно пропонувати відповідні кредитні продукти. Мінімізація потенційних ризиків досягається, у тому числі, і встановленням банківським працівникам певних повноважень стосовно розмірів кредитів, по видачі яких кожен з них може самостійно приймати рішення. Кожний спеціаліст, ж правило, веде справи обмеже­ного кола клієнтів, при цьому багато функцій повинно виконуватися особливими підрозділами "підтримки" кредитної діяльності.

У відділі аналізу кредитоспроможності позичальників прово­диться оцінка їх фінансового стану, економічного обгрунтування проекту, перспектив розвитку бізнесу з метою визначення ступеня ризику, що притаманний даній кредитній операції.

У відділі заставних операцій або контролю за забезпеченістю кре­дитів відбувається оцінка ліквідності та вартості застави, що запро­понована клієнтом в якості додаткового забезпечення повернення кредиту, оформлення відповідних договорів, а також здійснюється постійний контроль за станом об'єктів, що прийняті у заставу тощо.

Збирання інформації про майбутнього позичальника, перш за все із зовнішніх джерел, відбувається у підрозділі банківської безпеки, який контактує з іншими банківськими установами, бюро кредитних історій (про які мова піде далі), органами, що контролюють підпри­ємницьку діяльність для перевірки та підтвердження даних, що надав про себе клієнт, з'ясування його попередньої кредитної історії тощо.

У відділі контролю за станом кредитного портфеля визначається сукупний розмір ризиків кредитної діяльності банку і, відповідно, надаються пропозиції по створенню банківських резервів для стра­хування цих ризиків, розробляються рекомендації щодо оптимізації структури кредитного портфеля комерційного банку.

Завданням відділу кредитного моніторингу є контроль за ходом погашення позик і своєчасне виявлення кредитів, ризик неповер­нення яких починає збільшуватися. Робота з такими кредитами, які отримали назву проблемних, може бути зосереджена також в окре­мому підрозділі.

Звичайно, не в усіх банках кредитна функція є настільки органі­заційно деталізованою, невеликі комерційні банки можуть створю­вати більш комплексні підрозділи, проте у них повинно бути реалі­зовано виконання всіх вищезазначених завдань управління процесом кредитування.

Етапи процесу кредитування. Механізм формування відсоткової ставки за позиками

Зважаючи на кількість та різноманітність завдань, що викону­ються різними працівниками банку у процесі кредитування, його на поділити на декілька етапів, кожен з яких вносить свій вклад . забезпечення якісних характеристик позики і визначає ступінь її надійності і прибутковості для банку. Існують різні варіанти пері-г.изації кредитного процесу, проте рубіжною подією є саме надан­ня кредиту: до цього моменту реалізується процедура прийняття шшення про надання позики, після нього - моніторинг обслугову­вання кредиту та контроль за фінансовим станом позичальника.

Переговори про кредит можуть бути започатковані як клієнтом, так і самим банком, причому для розвинутих ринкових відносин більш типовою є друга ситуація. Менеджери банку шукають клієн­та, пропонують йому банківські продукти, у тому числі і кредити з різною цільовою спрямованістю та умовами.

Формальним початком роботи по наданню кредиту є звернення до банку клієнта із заявкою, яка містить загальні відомості про по­зику - ціль, розмір кредиту, вид і строк позики, можливе забезпе­чення, бажаний розмір відсоткової ставки, коротку інформацію про діяльність компанії, якщо мова йде про кредитування юридичних осіб.

До заявки додаються документи і фінансові звіти, які є обґрун­туванням прохання про надання позики і пояснюють причини звер­тання до банку. Це може бути бухгалтерська звітність, копії дого­ворів, звіт про прибутки та збитки, інформація про грошові потоки, стан дебіторської та кредиторської заборгованості тощо. Ретельний аналіз цих документів здійснюється після того, як банківський пра­цівник проведе попередню бесіду із заявником і зробить висновок про перспективність подальшої роботи над угодою.

Комерційні банки аналізують власні ризики ще на стадії звер­нення клієнта до банку. Саме у процесі попередніх переговорів від­бувається так звана преселекція (англ. ргезеїесїіоп - попередній відбір) ризиків, тобто визначення їх наявності та масштабу. На да­ному етапі важливо з'ясувати, наскільки кредитування даного по­зичальника вписується у загальну кредитну політику банку, якою є дійсна мета кредитування, чи володіє потенційний позичальник ре­альними джерелами .

В організаційному відношенні метою даного етапу є роз'яснення клієнту основних вимог і стандартів кредитування, консультування його щодо оформлення документації, які необхідно представити.

Після проведення співбесіди менеджер банку приймає рішення стосовно того, чи продовжувати роботу з кредитною заявкою, чи відповісти клієнту відмовою. Причому рішення повинно базуватися не тільки на положеннях нормативних документів, а і на практич­ному досвіді і професійній інтуїції банківського працівника. Якщо він вирішує продовжити роботу з клієнтом, то готує відповідний висновок, в якому визначає вид і характеристики кредитного про­дукту, що найбільшою мірою відповідає потребам клієнта, формує кредитне досьє і передає всі документи у відділ по аналізу кредито­спроможності позичальників.

Таким чином, наступним етапом процесу кредитування є оцінка кредитоспроможності потенційного позичальника і ризику, що пов'язаний з наданням позики. Від правильності оцінок, зрештою, залежить життєздатність банку. Неправильна оцінка кредитоспро­можності може призвести до неповернення кредитів, порушення лі­квідності, навіть банкрутства кредитної організації. Тому комер­ційні банки надають велике значення розробці сучасної методологічної бази оцінки кредитоспроможності клієнтів, підви­щенню кваліфікації кредитних аналітиків, а також вдосконаленню системи контролю і оцінки кредитних ризиків.

Під кредитоспроможністю розуміється здатність позичальника своєчасно погасити кредит і сплатити відсотки. Вона характеризу­ється його акуратністю по розрахунках за раніше отриманими кре­дитами, його поточним фінансовим станом і перспективами змін, здатністю у разі необхідності мобілізувати грошові кошти з різних джерел.

Оцінка позичальника, як правило, здійснюється на основі ком­плексної рейтингової оцінки кредитних заявок. Зарубіжна банків­ська практика визначає декілька ключових позицій, за якими проводиться аналіз надійності потенційного позичальника. Так, у США широко застосовується так зване правило п'яти "сі", яке включає наступні характеристики:

Характер ( character)- особистість позичальника, його репутація у діловому світі, відповідальність і готовність виконати взяті на себе зобов'язання, його взаємовідносини з банком;

фінансові можливості( capacity) - спроможність повернути взяту позику за рахунок поточних грошових надходжень або коштів від продажу активів;

майно(capital) - розмір і структура акціонерного капіталу ком­панії, особистий достаток ключових акціонерів компанії або під­приємця;

забезпечення(collateral)- види і вартість активів, що запропоно­вані як додаткове забезпечення позики;

загальні умови(conditions) - стан економічної кон'юнктури та інші зовнішні чинники, що можуть вплинути на фінансове ста­новище позичальника.

В англійських банках система оцінки кредитоспроможності клі­єнта одержала назву CAMPARI:

репутація позичальника(charakcter) - характеризується відповіда­льністю і компетентністю керівництва, своєчасністю розрахунків по раніше отримуваних кредитах, якість наданих звітів тощо;

спроможність(ability) - оцінка бізнесу позичальника, його здат­ність виготовляти конкурентоспроможну продукцію;

кошти, доходи(means) - банк оцінює розмір прибутку, що отри­мує позичальник, з точки зору можливості сплати відсотків при здійсненні нормальної фінансової діяльності;

ціль(purpose) - мета використання кредитних ресурсів;

сума(amount) - обгрунтування суми позики виходячи з аналізу балансу позичальника та сутності проекту, що кредитується;

погашення(repayment)- спроможність позичальника генерувати грошові потоки для погашення кредиту;

страхування (insurance)- способи додаткового забезпечення кре­дитного ризику банку.

Вищезазначені методики є достатньо відомими і нерідко згаду­ються в українській літературі по банківських проблемах. Значно менш відомим є так зване "правило п'яти "сі" поганих кредитів", яке визначає, чого треба уникати при кредитному аналізі для попе­редження виникнення проблем:

-  самозаспокоєність -припущення, що якщо у ми­нулому все було добре, то і в майбутньому все буде так само;

-  недобросовісність - недостатньо обгрунтовані ви­сновки внаслідок відсутності необхідної інформації у кредитно­му досьє;

-  порушення комунікацій - відсутність інформування працівників про проблеми, що виникають по іс­нуючих кредитах;

-  непередбачувані обставини- тенденція ігнору­вання обставин, за яких кредит може стати проблемним;

-  конкуренція - іноді змушує працівників не дотри­муватися внутрішньобанківських стандартів, а просто робити теж саме, що й інші банки.

Доцільність видачі кредиту потенційному позичальнику необ­хідно розглядати не тільки під кутом зору тривалості ділових сто­сунків банку з клієнтом, а перш за все з позиції конкурентоспромо­жності та маркетингових переваг бізнес-проекту. Висновки кредитних експертів повинні базуватися на стальному аналізі фі­нансових документів позичальника, розрахунку відповідних показ­ників його діяльності, що потім порівнюються з нормативними. За­хідні спеціалісти відмічають, що одним з найважливіших аспектів кредитування є визначення бажання клієнта повернути позику, хоч його практично неможливо виміряти кількісно.

Всі аналітичні та інформаційні матеріали по кредитній заявці формуються у кредитне досьє, на підставі якого кредитний експерт готує свій письмовий висновок по можливості надання кредиту та оцінці потенційних ризиків. При цьому, безумовно, враховуються висновки й інших банківських підрозділів - юридичного, безпеки, заставного тощо.

Взагалі висновок відділу аналізу кредитоспроможності може не збігатися з висновком підрозділу по продажу послуг. Це результат реалізації так званого "правила чотирьох очей", коли кредитна за­явка вивчається двома людьми, не пов'язаними один з одним в управлінській ієрархії. У такій ситуації банківськими спеціалістами клієнту можуть бути запропоновані заходи, що поліпшать показни­ки його діяльності та перспективи повернення кредиту, або прийн­яття рішення по видачі кредиту передається на більш високий рі­вень компетенції (начальнику кредитного департаменту, кредитному комітету тощо).

У разі, якщо відділ аналізу кредитоспроможності надав позитивний висновок щодо можливості надання кредиту потенційному позичаль­нику, банк починає розробляти умови кредитного договору. У західній практиці даний етап називається структуруванням позики. На цьому етапі у процесі переговорів з клієнтом визначаються вид кредиту, його сума, строк, вартість позики - відсоткова ставка та банківські комісії, додаткове забезпечення, графік погашення кредиту та інші умови.

Остаточний варіант кредитного договору оформляється згідно з законодавством відповідної країни та підписується уповноважени­ми особами банку та компанії-позичальника.

Кредит, як правило, може надаватися двома способами: в одно­разовому порядку (англ. зрої Іоап) та у вигляді кредитної лінії, або зобов'язання банку надати кредит протягом певного періоду .У першому варіанті позичальник отримує і використовує всю суму позики одночасно, у другому — протягом обумовленого періоду може одержувати певні суми у ме­жах встановленого у договорі ліміту.

Після видачі кредиту банк повинен здійснювати постійний конт­роль за виконанням умов, закріплених у кредитному договорі, - по­внотою та своєчасністю повернення суми основного боргу, спла­тою відсотків, станом заставленого майна тощо. Цей етап має назву кредитного моніторингу. Спостереження за кредитом спрямоване на добір інформації про позичальника протягом усього терміну кредитування, на встановлення контролю за погіршенням тих пока­зників, які були покладені в основу первісної оцінки кредитоспро­можності позичальника.

Банківська практика виокремила декілька сигнальних моментів, які допомагають у процесі кредитного моніторингу виявити потен­ційні проблемні кредити. Серед них: порушення у періодичності надання позичальником звітних даних; відхилення показників гос­подарсько-фінансової діяльності компанії від планових або очіку­ваних, відхилення у системі обліку і контролю позичальника, про­хання про перегляд умов кредитування тощо.

У разі виявлення проблемних кредитів банк розробляє програму дій, спрямовану на їх погашення. У більшості випадків позичальник ще не втрачає спроможності відповідати за своїми зобов'язаннями, тому банк розглядає питання про зміну умов кредитної угоди - зміни графіка погашення, пролонгації його строку. Банк може взяти на себе роль консультанта у процесі прийняття фірмою управлінських рішень.

Якщо у позичальника вичерпалися всі можливості для погашен­ня позики, то банк вимушений вдаватися до реалізації забезпечен­ня, звернення про захист своїх прав кредитора до суду, ініціювання процедури банкрутства позичальника тощо.

Однією з основних функцій кредитного процесу є оцінка вартос­ті кредитів, тобто визначення відсоткової ставки за позиками, що має неабиякий вплив на формування кредитного портфеля банків. Кредитори зацікавлені у подорожчанні позикового капіталу, пози­чальники - у здешевленні. Разом з тим, завжди існує граничний рі­вень відсоткової ставки, перевищення якого не вигідне і банкам, оскільки воно викликає зниження попиту на позикові кошти та ско­рочення обсягу операцій, як наслідок - зменшення доходів креди­торів.

У загальноекономічному плані норма відсотка регулюється спів­відношенням попиту та пропозиції позичкового капіталу на грошо­вому ринку, проте сам механізм формування відсоткових ставок сьогодні став складнішим, ніж раніше, оскільки на нього впливає багато факторів:

1.  ступінь розвитку кредитної системи і обсяг грошових заоща­джень населення;

2.  стан економічного розвитку та фаза економічного циклу. В умо­вах зростання виробництва підвищується попит на кредитні ре­сурси, внаслідок чого підвищується відсоток;

3.  збільшення темпів інфляції викликає зростання рівня відсотко­вих ставок, у тому числі внаслідок збільшення облікової ставки центрального банку як елемента антиінфляційної політики;

4.  розмір бюджетного дефіциту впливає на обсяг державних запо­зичень, які оформляються цінними паперами; дохідність остан­ніх позначається на процентній політиці;

5.  вид та строк кредиту, репутація та економічне становище пози­чальника є факторами, що впливають на розмір відсоткової став­ки на мікрорівні; першокласні позичальники - великі компанії, надійність яких не викликає сумнівів, завжди отримують креди­ти під найнижчий відсоток.

При визначенні відсоткової ставки комерційному банку необхід­но враховувати, що обсяг реального платоспроможного попиту на кредити, коли позичальник є дійсно кредитоспроможним, завжди обмежений. І чим більше банк вимушений конкурувати за клієнтів, тим більше при визначенні ціни кредиту він повинен орієнтуватися на маркетингову інформацію, що одержана по інших фінансових установах.

Найпростіша модель встановлення ставки за кредитами - "вар­тість плюс". Вона враховує вартість залучених банком коштів, операційні витрати по наданню позики (заробітна плата співробіт­ників, вартість обладнання і матеріалів тощо), надбавку за рівень ризику невиконання позичальником зобов'язань та нормальну рен­табельність банківської діяльності. Кожен компонент розрахову­ється у формі річних відсотків по відношенню до суми кредиту.

Наприклад, для надання кредиту позичальнику у сумі 2 млн до­ларів на три місяці банк на умовах "репо" продає державні облігації за ставкою 6% річних. Операційні витрати по цьому кредиту оціне­ні за ставкою 2%, надбавка за ризик становить теж 2%, величину прибутку банк встановлює у розмірі 3%. Таким чином, загальна ве­личина відсоткової ставки складе для цього позичальника 13% річ­них.

Однією зі складнощів використання цієї моделі є припущення, що банк може точно визначити, який ресурс був залучений під той чи інший кредит. На практиці це майже неможливо, тому значного поширення набула інша модель - встановлення плати за кредит виходячи з розміру певної уніфікованої ставки.

У США за базову ставку приймається так звана ставка "прайм -рент" ,тобто ставка, за якою надаються коротко­строкові позики крупним корпораціям з відмінною фінансовою ре­путацією - першокласним позичальникам. Ставки прайм-рейт, що публікуються, є найнижчими ставками, тому що зазначені угоди характеризуються найнижчим рівнем ризику, і банк-кредитор несе менше витрат по аналізу кредитоспроможності клієнта та по конт­ролю за станом забезпечення позики. Вони можуть не змінюватися протягом тижнів і навіть місяців.

За цією методикою плата за кредит розраховується таким чином: базова ставка плюс надбавка за ризик невиконання зобов'язань, що сплачується непершокласними позичальниками, плюс премія за ри­зик, що сплачується по довгострокових кредитах, оскільки довгострокове кредитування є більш ризикованим порівняно з коротко­строковим. Звичайно, ці ставки є плаваючими, оскільки розмір ба­зової ставки час від часу змінюється.

Модель на основі базової ставки передбачає певну уніфікацію категорій ризику та їх відображення у розмірі відсоткової ставки, що було запропоновано американським фінансистом Т. Коуплендом: Категорія ризику

Премія за ризик, п.п.

Відсутність ризику      0,00

Мінімальний ризик      0,25

Стандартний ризик     0,50

Особливий ризик         1,50

Ризик, що вищий стандартного     2,50

Ризик, що пов'язаний із сумнівним кредитом 5,00

У зв'язку з існуючою нині тенденцією зменшення відсоткової маржі, банки намагаються реально одержати навіть від першоклас­них позичальників більше, ніж офіційно оголошені ставки. Це до­сягається за рахунок висування вимоги по резервуванню певного компенсаційного залишку на депозитному рахунку без нарахування відсотків. Наприклад, якщо застосовується вимога 5-відсоткового компенсаційного балансу по кредиту у сумі 1 млн доларів під 8% річних, то фактично позичальник користується сумою у 950,0 тис. доларів, сплачуючи 8,42 % річних.

Разом з тим, в умовах стрімкого розвитку фінансового ринку та інтернаціоналізації банківської системи підходи до визначення ба­зової ставки змінюються. В якості бази почали застосовуватися міжбанківські ставки пропозиції кредитних ресурсів і, перш за все, ставка ЬІВОК, а у США - ставка купівлі ресурсів на ринку федера­льних фондів, що є меншими за прайм-рейт. Таким чином, великі корпоративні клієнти, які можуть мати безпосередній доступ до фі­нансових ринків, сьогодні, як правило, сплачують ставки, нижчі за прайм-рейт і банки вимушені на це погоджуватися.

Монополізація банківської сфери породила новий напрям у про­центній політиці - політику цінового лідерства. Сутність її у то­му, що великі банки встановлюють відсоткову ставку виходячи з власних цілей, а всі інші банки до неї пристосовуються. Модифіка­цією цієї моделі, що з'явилася у 80-90-х роках XX ст., є визначення максимальної відсоткової ставки "кеп" - узгодженої верхньої межі ставки по кредитах, незважаючи на майбутню динаміку процентних ставок на грошових ринках. У цьому разі будь-яка плаваюча проце­нтна ставка не може бути підвищена більше, ніж до рівня "кеп".

Останнім часом банки для збільшення своїх доходів все актив­ніше використовують встановлення комісій по кредитних угодах, з яких основними є три. Перша має назву комісії за можливість оде­ржання кредиту, вона може становити від 1/8 до 1/2 відсотка зага­льного розміру кредиту і не залежить від розміру фактично одер­жаного кредиту.

Комісія за зобов'язання має аналогічний економічний зміст, але розраховується виходячи з розміру невикористаного ліміту кредит­ної лінії. І нарешті, комісія за перетворення (або конвертацію) за­стосовується у разі трансформації кредитної лінії у строковий кре­дит - вона становить до 0,5% від суми позики, що трансформується, і сплачується позичальником у момент конверта­ції.

1.  Застосування цих комісій можна проілюструвати прикладом, в якому всі вони становлять 0,25% при сумі угоди про відкриття кре­дитної лінії в 1 млн доларів СІЛА. Якщо сума боргу позичальника становить 800,0 тис. доларів, то він сплатить вищезазначені комісії у таких сумах: 2500 доларів, 500 доларів та 2000 доларів США. [ 9. ст97- 105]

4. Перспективи розвитку активних операцій вітчизняних банків

Вітчизняні комерційні банки тільки розпочинають освоювати сферу банківських послуг. Нині широко надаються розрахунково-касові довірчі, консультаційні та інші послуги. Повільне запровадження ринку банківських послуг викликане неспроможністю банків надавати весь спектр послуг та низьким попитом клієнтів на них.

Для вітчизняного банківського сектору актуальним є використання в процесі організації кредитної діяльності провідних методів діагностики кредитного ризику на основі світового досвіду його оцінки.

У сучасних умовах досить могутнього впливу негативних зовнішніх і внутрішніх факторів лише обмежена кількість банків розробляє свою ризикову стратегію управління кредитними ризиками з обов'яз-ковою наявністю концептуальної складової.

Комерційні банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

* фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестуються;

* випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);

* купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

* видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

* касове виконання державного бюджету;

* придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

* купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

* купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

* довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

* надання консультативних та інших послуг, пов'язаних із банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

Комерційним банкам в Україні забороняється вести діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування, їм забороняється використовувати свої союзи та інші об'єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: формою власності, організаційною формою, розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують. За формою власності комерційні банки поділяються на державні, кооперативні і колективні.

В Україні функціонують два банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ.

Інші вітчизняні комерційні банки — це банки з колективною формою власності.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84% загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних банків — це акціонерні товариства відкритого типу (59%). Найбільшим акціонерним товариством закритого типу (їх частка становить 25% загальної кількості) є Промінвестбанк.

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.

Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків — середні (активи понад млн. грн.). У сімку найбільших банків (активи понад 1 млрд. грн.) входять: Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк «Аваль», Ощадбанк. На ці банки припадає майже половина активів банківської системи України, що свідчить про високу концентрацію банківського капіталу.

Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення у всіх адміністративних районах країни. До багатофілійних банків відносять Промінвестбанк (понад 500 одиниць), «Аваль» (понад 200 одиниць), Укрсоцбанк (понад 100 одиниць). Більшість вітчизняних банків є мало- і безфілійними.

За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу.

Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференціація банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціонують біржові банки, які обслуговують операції біржових структур; страхові — страхових інституцій; кооперативні — кооперативів тощо. На вітчизняному банківському ринку помітними представниками банків з клієнтською спеціалізацією (малий і середній бізнес) є Правексбанк, Олбанк, банк «Альянс» та ін. Можна вважати, що подальша клієнтська спеціалізація є невикористаним резервом розвитку системи комерційних банків України.

Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також особливостей господарської діяльності галузевої клієнтури, що можуть бути пов'язані із сезонними чи іншими процесами. Характерними представниками банків з галузевою спеціалізацією є Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, банк «Надра», Автозазбанк, Укрнафтогазбанк та деякі інші.

Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих операцій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.

Відомими представниками банків з функціональною спеціалізацією є Ощадбанк, Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку близько 90% — це кошти фізичних осіб, а активні операції в основному спрямовані на споживче кредитування. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну діяльність клієнтів. Функціональна спеціалізація названих банків не заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.

Діяльність комерційних банків за ринкових умов є різноманітною. Банки, передовсім, є самостійними суб'єктами господарювання, що функціонують на засадах комерційного розрахунку, виробляють і продають свій власний продукт з метою отримання прибутку. Специфіка функціонування комерційних банків полягає в тім, що продуктом їхньої діяльності є, з одного боку, надання різного роду послуг завдяки проведенню ними пасивних, активних і комісійно-посередницьких операцій, а з іншого - створення безготівкових платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих самих операцій .

У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного капіталу. Кількість банків, створених з участю іноземного капіталу на початок 2000 р., досягла 18% від загальної кількості діючих банків, з них майже третину становлять банки зі 100-процентним іноземним капіталом.

Активні операції полягають у розміщенні банками сформованих ресурсів з метою отримання прибутку. Комісійно-посередницькі операції проводяться банком з доручення і на користь клієнта за певну плату. У цьому разі матиме місце не формування й розміщення ресурсів, а переміщення вже наявних у банку коштів клієнта з його розпорядження або здійснення інших операцій, які не пов'язані безпосередньо з рухом грошей, - так званих збалансованих послуг.Банківські операції відображаються в балансі відповідно в активній і пасивній його частинах.

Баланс банку дає змогу отримати загальні дані про стан коштів банку, про розміщення цих коштів (актив), а також про джерела їх утворення(пасив).

Власні ресурси комерційного банку, тобто його власний капітал, є основою для залучення коштів інших суб'єктів ринку і необхідною умовою розвитку діяльності банку. Власні кошти утворюються за рахунок коштів акціонерів, засновників банку або з відрахувань від поточного прибутку. У .банківському балансі власні кошти обліковуються в різних фондах банку.

Статутний фонд формується за рахунок пайових внесків власників банку (якщо це приватне підприємство), або за рахунок мобілізації коштів від випуску й розміщення акцій (якщо це акціонерне товариство)

Резервний фонд утворюється за рахунок щорічних відрахувань з прибутку, розмір яких визначається загальними зборами акціонерів банку. Метою створення резервного капіталу є покриття загальних ризиків, що випливають із основної діяльності банку і щодо яких не формуються спеціальні резерви.

Нерозподілений прибуток це частина прибутку, І залишається у розпорядженні банку після сплати податків, виплати дивідендів акціонерам та відрахувань до резервного фонду. З кошт нерозподіленого прибутку формується ряд спеціальних фонд розвитку банку - розширення його матеріально-технічної баз матеріального стимулювання персоналу, вирішення соціальні питань та ін.

Власний капітал комерційного банку виконує три основні функції: захисну, оперативну і регулювальну. Захисна функція полягає в реалізації інтересів вкладників і кредиторів виплатою компенсацій у разі виникнення збитків, або банкрутства банку, її значення пов'язане із забезпеченням можливої діяльності банку незалежно від загрози виникнення збитків. Оперативна функція полягає у створенні фінансової основи діяльності банку, тобто адекватного збільшення його активних операцій. Регулювальна функція пов'язана зі встановленням центральним банком для комерційних банків певних нормативів щодо розміру власного капіталу з метою гарантування нормального функціонування банків.

Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені кошти, основну частину яких становлять депозити. Під депозитом розуміють кошти, передані на зберігання у фінансово-кредитну установу з відповідним режимом їх використання, що регулюється банківським законодавством. Усі депозити поділяються на три основні види: до запитання, строкові та ощадні. Депозити до запитання можуть бути вилучені власниками на першу вимогу. Строкові депозити мають чітко визначений термін зберігання. На них сплачують фіксований процент і, як правило, обмежують можливість їх дострокового вилучення.

Часто внесення коштів на строковий депозит супроводжується видачею клієнтові депозитного сертифікату письмового свідоцтва банку про депонування коштів і право вкладника на отримання депозиту й належних процентів.

Ощадні депозити призначені для тривалого нагромадження коштів, вилучення яких пов'язане з певними обмеженнями (наприклад, попереднім повідомленням). Кошти, розміщені в ощадні депозити, не можуть бути використані для поточних розрахунків, а є лише заощадженням та засобом отримання доходу у формі фіксованого процента. Активні операції комерційних банків - це діяльність, пов'язана з розміщенням власних і залучених ресурсів з метою отримання прибутку.

Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:

банківські кредити;

банківські інвестиції;

касова готівка та засоби, що прирівнюються до неї; основні засоби та інші активи.

Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові засоби з умовою їх повернення та сплати процента за користування. Такі операції, як правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладанні банківських ресурсів у приватні й державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.

Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються відповідно до інвестиційної політики банку.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери.

Основним способом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл. Крім інвестиційних операцій, що їх банк виконує власним коштом, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових.

До фондових операцій належать:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів серед інвесторів та посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку з доручення і а за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання й управління цінними паперами (операції депо);

4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.

Первинні резерви - це вкладення банку у високоліквідні активи, які можуть бути негайно використані як засіб платежу. До них належать кошти" на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку для готівкових платежів.

  Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою, -це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов'язання інших банків, що дають невеликий дохід, але мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви, по суті, є джерелом поповнення коштів первинних резервів.

Висновок

Сучасна система кредитування базується на ресурсах банку. Обсяг наданих кредитiв повнiстю залежить вiд власних та залучених засобiв. Це зачiпає обсяги кредитних операцiй та пiдвищує вимоги до них, а, отже, й розмiр прибутку, на який може сподiватися банк.

У перiод становлення та розвитку банкiвської системи України зазнали суттєвих змiн принципи та методи кредитування, значно зрiс перелiк кредитних послуг банкiв. Разом iз тим економiчна сфера, в якiй банки займають мiсце фiнансових посередникiв, знаходиться на етапi переходу до ринкових вiдносин. Зважаючи на цi обставини, для банкiв як суб'єктiв економiки є вельми важливим визначення ризикового середовища в їх активнiй дiяльностi. Головним тут є кредитний ризик, позаяк кредитування є основною активною операцiєю комерцiйних банкiв.

Для українських банків у даний час є найбільш актуальною проблема контролю якості кредитного портфеля, що визначає необхідність першочергового вирішення наступних питань:

аналіз кредитного ринку і розробка заходів із залучення та відбору найбільш вигіднх для банку кредитних заявок;

аналіз фінансового стану позичальників;

аналіз застав та інших видів забезпечення повернення позик, організація роботи з управління та ліквідації предметів застави і засобів забезпечення;

дотримання принципів кредитування (цільової спрямованості, забезпеченості, строковості, платності та повернення);

періодичне тестування наданого у користування кредиту на предмет його повернення: моніторинг стану позичальника, цільових ринків, економічної ситуації і т.д.;

аналіз структури кредитного портфеля, розрахунок та інтерпретація результатів, показників, розробка та виконання заходів з реструктуризації кредитного портфеля;

виявлення проблемних кредитів і вжиття заходів щодо ліквідації заборгованості;

кредитування в умовах ризику, пов’язаного з економічною кризою.

Перелік літературних джерел

1.  Про Національний банк України : [закон України: офіц. текст за станом на 20.05. 1999 р.] - К., Мін-во Фінансів України, 1999. - 42 с.

2.  Про банки і банківську діяльність : [закон України(зі змінами і доповненнями): офіц. текст за станом на 07.12. 2000 р] – К., Мін-во Фінансів України, 2000. – 40 с.

3.  Гриньова В.М., Колодізєв О.М. Проблеми та перспективи структурної перебудови банківської системи України / В.М. Гриньова, О.М. Колодізєв // Фінанси України. - 2006. - № 1. -C.94-101.

4.  Гроші та кредит: Підручник / А.І. Щетинін. – К.: ЦНЛ, 2006. – 432с.

5.  Денисенко М.П. Гроші та кредит у банківській справі: Навч. посібник. – К.: Алерта, 2004. – 478 с.

6.  Михайленко, В.С. Гроші та кредит:Навч. посібник для дистанційного навчання/ За наук. ред.А.А. Чухна. – К.: Вид-во "Університет "україна",2006 – 372 с

7.  Мороза, А.М. Банківські операції : Підручник /Під ред. .А.М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2002. – 476 с.

8.  Міщенка, В.І. Банківські операції : Підручник / Під ред. .В.І. Міщенка, і Н.Г. Словянської. – К.: Знання, 2006. –722 с.

9.  Єгорова С.Б.Організація діяльності банків у зарубіжних країнах: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007 — 208 с.

10.  Славука, М.І. Гроші та кредит [Текст]: Підручник. - 4-те вид., перероб. І доп. / За аг. Ред. . М.І. Савлука. – К.: Знання, КНЕУ, 2006. – 740 с.

11.  Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 195 с.