Курсовая работа: Освіта та соціальна мобільність
ПЛАН
Вступ- 2
Розділ
1. Соціальна мобільність та фактори, які на неї впливають- 4
1.1
Види, зміст та
закон функціонування механізмів соціальної мобільності 4
1.2
Багатство й влада як основні фактори мобільності 8
1.3
Маргинальність як стан освічених верств українського
суспільства- 9
1.4
Освіта в системі цінностей українців- 10
1.5
Жіноча освіта та соціальна її
мобільність- 14
Розділ
2. Структура соціомобільних
ресурсів освіти: модель і
реальність- 18
2.1
Канали соціальної мобільності особистості на основі
вищої освіти- 24
Висновки- 28
Список
використаної літератури- 31
Вступ
У
суспільствах перехідного типу, яким є сучасна Україна, особливо важливим як для
розвитку й верифікації загальної теорії, так і для вирішення конкретних завдань
соціології є вивчення й прогнозування процесів соціальної стратифікації й
мобільності, факторів які їх визначають і відбиття цих процесів у свідомості
українців.
У цей
час більшість соціологів, що вивчають процеси мобільності, сходяться на тому,
що в основі систем соціальної стратифікації та мобільності лежать такі фактори,
як влада, дохід і освіта.
Освіта
стає одним з вирішальних факторів соціального розшарування, тому що:
·
з одного
боку, глобалізація й перенесення відносин суперництва з області фінансових,
промислових і військово-технічних ресурсів в область інформаційних технологій
вимагає певного рівня освіти й культури;
·
з іншого
боку, в умовах трансформації українського суспільства освіта як інститут
соціалізації може забезпечити, по-перше, спадкоємність позитивного досвіду, а
по-друге, формування нових корпоративних цінностей, необхідних для виникаючих
соціальних верств.
В таких умовах
саме освіта як соціальний інститут стає ресурсом соціальної мобільності молоді,
кар’єрного зростання спеціалістів з вищою освітою. Реалізуючи свої соціальні
функції, вона прищеплює прагнення до знань, орієнтує молодих людей на освоєння
професійних навичок, сприяє формуванню устремлінь, пов'язаних з бажанням
досягнення життєвого успіху і відповідного соціального стану.
Актуальність
даної теми полягає
у вивченні ролі освіти на соціальну мобільність молодих людей, тому що в
сучасних умовах саме освіта, і особливо вища освіта все більшою мірою
позиціонується молоддю як ресурс для соціальної мобільності і освоєння нових
соціальних ролей. Процес і результат освіти студента повинен бути націлений на
відповідність потребам споживачів, досягненням науки, на формування здатності
відповідати новим викликам суспільства, що трансформується.
Об’єктом курсової роботи є освіта, як
фактор соціальної мобільності.
Предмет дослідження – механізм
формування соціальної мобільності людини засобами освіти.
Метою курсової
роботи є
дослідження ролі освіти як механізму формування соціальної мобільності в сучасних
умовах.
Для досягнення
поставленої мети необхідно
вирішити такі завдання:
– проаналізувати й узагальнити
основні напрями і результати вивчення соціальної мобільності у соціології,
визначити систему понять, які розкривають сутність цього явища;
– розкрити зміст освіти як
соціального феномену, її функції, чинники, соціально-структурні й особистісні
передумови;
-
виявити
основні тенденції соціальної мобільності у сучасному українському суспільстві й
розглянути її взаємозв'язок з освітою;
-
вивчити
канали соціальної мобільності для різних соціальних груп українців.
Теоретична
значущість роботи
полягає в концептуалізації освіти як механізму оптимізації соціальної
мобільності спеціаліста в умовах конкуренції на ринку праці.
Практична значущість роботи пов'язана з можливостями
використання основних положень курсової роботи для подальшого дослідження даної
проблематики.
Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Курсова робота включає вступ, два розділи, шість підрозділів, висновки, список використаної літератури (всього 41 джерело).
Розділ 1. Соціальна мобільність та фактори, які на неї
впливають
1.1 Види, зміст та закон
функціонування механізмів соціальної мобільності
Відомий
соціолог П. Сорокін вважав, що соціальна мобільність — це переміщення індивідів
всередині соціального простору (соціального всесвіту, який складається з
народонаселення Землі) [35, 373] П.О. Сорокін визначав соціальну мобільність як
«…будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта (цінності), тобто всього
того, що створено або модифіковане людською діяльністю, з однієї соціальної
позиції в іншу». [35, 374]
Визначити
становище людини або якогось соціального явища в соціальному просторі означає
визначити його відношення до інших людей й інших соціальних явищ, взятих за
певні «точки відліку». А набір «точок відліку» такий: вказівка відносин людини
до певних груп; відношення цих груп усередині однієї популяції (спільності);
відношення певної спільноти до інших спільнот, які входять у людство. Тобто,
згідно з П. Сорокіним, щоб визначити соціальне становище людини, необхідно
знати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії,
професію, приналежність до політичних партій, походження, економічний статус
тощо. [35, 375]
Необхідно
також знати про становище людини в межах кожної з основних груп населення
конкретної держави. Коли ж, врешті, визначене становище населення держави в
усьому людстві, тоді можна вважати достатньою мірою певним і соціальний статус
індивіда.
Існують два
основні типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Залежно від
напрямку вертикального переміщення розрізняють два види вертикальної
мобільності: висхідна й спадна (тобто соціальний підйом або соціальний спуск). Загальні
закономірності вертикальної соціальної мобільності в цілому такі [35, 376]:
·
ніколи не
існувало суспільства, соціальні прошарки якого були б абсолютно закриті або в
яких була б відсутня вертикальна мобільність у трьох її основних аспектах —
політичному, економічному і професійному;
·
ніколи не
існувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була б
абсолютно вільною, а перехід з одного соціального прошарку в інший здійснювався
би без усякого спротиву. Це означає, що усередині організованого (стратифікованого)
суспільства функціонує своєрідне «сито», «яке просіює» індивідів і дозволяє
деяким із них підніматися наверх, залишаючи інших на нижніх щаблях, і навпаки;
·
вертикальна
соціальна мобільність змінюється від суспільства до суспільства й від одного
історичного періоду до іншого, тобто має коливальний характер. В історії
етнокультурних спільнот виділяють ритми порівняно рухливих і нерухомих
періодів. Демократичні суспільства найчастіше рухливіші за автократичні, проте,
це правило має винятки.
Крім
того, соціальна мобільність буває двох видів: мобільність як добровільне
переміщення в рамках соціальної ієрархії, і мобільність, зв'язана зі
структурними змінами, наприклад з індустріалізацією й демографічними факторами.
Причому, що висхідна мобільність більшою мірою пов'язана з добровільним
переміщенням, «…у той час як протилежний напрямок рідко є результатом вільного
вибору, а майже завжди визначається неприємною необхідністю». —
вказує П.Сорокін [35, 376]
Таким
чином, якщо соціальну стратифікацію розуміти як процес розподілу індивідів і
статусних груп по соціальним «осередках», то мобільність є механізм, що
забезпечує цей розподіл.
Більшість
соціологів, таких як Попова І.П. Серегіна І.І., Ковальова А.І., як домінантний
фактор соціальної мобільності в сучасних суспільствах виділяють економічний,
котрий стає базовим і в сучасній Україні, де після реабілітації приватної
власності й підприємництва багатство стало загальновизнаним критерієм
соціального успіху, соціальної захищеності й можливості просування у вищі
страти. [30], [33], [16]
Інший
основний фактор соціальної мобільності — і професія. Дійсно, в індустріальному
суспільстві розвиток передових технологій дає поштовх появі безлічі нових
професій, що вимагають високої кваліфікації й підготовки, які, з одного боку, є
і високооплачуваними й престижними, з іншої. Внаслідок цього зростає рівень
мобільності як добровільної, орієнтованої на досягнення, так і змушеної,
заснованої на необхідності підвищення кваліфікаційного рівня.
Це, у
свою чергу, визначає високу значимість освіти як фактору соціальної
мобільності. М. Вебер як критерій домагань на «…позитивні або негативні
привілеї відносно соціального престижу» вказував по-перше, спосіб життя,
по-друге, «формальну освіту, яка заключається в практичному або теоретичному
навчанні й засвоєнні відповідного способу життя», і по-третє, престиж
народження або професії.[
6, 147] З іншого
боку, П. А. Сорокін відзначав, що « роль каналу, який виконує сучасна школа,
стає усе більш значимий, адже, по суті, вона взяла на себе функції, що раніше
виконувалися церквою, родиною й деякими іншими інститутами». [35, 376]
Отже,
отримана освіта й вироблені в процесі її одержання манери й стиль життя, а
також професійний статус і пов'язану з ним матеріальну винагороду дають
індивідові підстави претендувати на більш високу соціальну позицію й приналежний
цій позиції престиж.
Оскільки
вертикальна мобільність існує в будь-якому суспільстві, а між соціальними
прошарками повинні бути якісь шляхи, якими індивіди й групи переміщуються вгору
або вниз із одного соціального прошарку в інший, необхідно, згідно з П.
Сорокіним, виділити діючі канали соціальної циркуляції («ліфти»). [35, 377] Найважливіші
з них такі: сім'я, церква, школа, армія, політичні, економічні й професійні
організації.
У кожному
суспільстві існує також особливий механізм, який контролює процес вертикальної
циркуляції (мобільності). Цей контроль полягає, по-перше, у соціальному тестуванні
індивідів з метою визначення для них адекватних соціальних функцій; по-друге, у
селекції (відборі) індивідів для певних соціальних позицій; по-третє, у
відповідному розподілі членів суспільства за соціальними прошарками (стратам).
Іншими
словами, всередині стратифікованого суспільства існують не тільки канали
вертикальної циркуляції («ліфти»), а й «сито», «яке просіює» індивідів і
визначає їм відповідне місце в суспільстві. Основна мета цього соціального
контролю — розподілити індивідів відповідно до їх здібності успішно виконувати
соціальні функції, однак, це не означає, що зазначений соціальний механізм
завжди правильно розподіляє індивідів відповідно до їхніх можливостей.
До
соціальних механізмів тестування, селекції й розподілу (тобто до соціального
«сита» або «фільтру») належать, згідно з П. Сорокіним, ті ж суспільні інститути,
які виконують, крім іншої, роль соціальних «ліфтів». [35, 377] При цьому сім'я,
церква і школа є інституціональними механізмами, які перевіряють насамперед загальні
здібності індивідів (психобіологічні, інтелектуальні й моральні якості),
необхідні для успішного виконання спільних соціальних функцій. Інші інститути
(як от політичні, економічні та професійні організації) є соціальними
механізмами, які тестують і селекціонують спеціальні здібності індивідів,
необхідні для успішного виконання спеціальних функцій у певній галузі людської
діяльності.
Сім'я
є одним із
найдавніших механізмів соціального розподілу членів суспільства за відповідними
стратами, школа тестує переважно інтелектуальні якості індивідів, а церква —
моральні й соціальні. При цьому фундаментальна функція школи полягає у тому,
щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити загальні й спеціальні
здібності індивідів; а також, усунути тих, у кого відсутні очікувані
інтелектуальні й моральні якості. Крім цього, усуваючи «небажаних», закрити для них шляхи
майбутнього соціального просування й забезпечити таке просування для здібних
учнів. В інших однакових умовах функція освітніх систем як тестуючого,
селекціонуючого й розподільного соціального механізму має підсилюватися при
просуванні від дошкільного виховання до початкових класів, від початкової школи
— до середньої, від середньої школи — до вищої, від вищої школи — до
аспірантури й докторантури. Звідси закон: школа, навіть найдемократичніша, якщо
вона правильно функціонує й виконує своє соціальне завдання, є діючим
механізмом «аристократизації» і стратифікації суспільства, а не його
зрівнювання й «демократизації» [35, 378].
Трансформація
українського суспільства як необхідний і неминучий процес характеризується
виникненням нових систем соціальної диференціації, що змінюють мотивацію
діяльності й можливість економічних досягнень практично всіх категорій
населення. Радикальні зміни відносин власності й влади привели до формування
нової шкали рівності-нерівності в соціальній організації суспільства. Основна
тенденція трансформації українського суспільства — поглиблення соціальної
нерівності. У зв'язку із цим встає питання про виділення основного стратифікуючого
фактору, що діє як об'єктивно, так і через визнання його таким у свідомості
людей.
Такі дослідники,
як Попова І.П. Серегіна І.І., Ковальова А.І., на перше місце ставлять
економічний (дохід, багатство, власність) фактор, ґрунтуючись на показниках
середньо-осібного грошового доходу в системі «багатий – бідний». [30], [33],
[16] Наприклад, в дослідженні Серьогіної І.І. вказується, що в 2004р. доходи
10% найбільш забезпечених були в 12.8 разів вище, ніж в 10% найменш
забезпечених, тоді як у розвинених західних країнах це співвідношення не
перевищує 4-5, і навряд чи це співвідношення різко знизилося до 2008 року. [33,
80]
Іншою
стороною майнової диференціації є посадовий статус, особлива наявність
розпорядницьких фінансових функцій; уже досить оформлена група людей, що
завдяки своєму положенню в системі владних відносин стає пануючою й
привілейованою.
В
уявленнях населення багатство також є основним чинником, що визначає відносини
нерівності. Так, за даними З.Т. Голенкової, основними факторами, що визначають
соціальне розшарування суспільства, більшість респондентів (91,3% і 91,2%
відповідно) назвали владу й дохід, тоді як освіта й професія займають лише
п'яте (35, 6%) і сьоме (30,1%) місця. [9, 80]
Таким
чином, в українському суспільстві весь простір соціальної стратифікації
визначається практично одним показником, а саме матеріальним (багатство) при
різкому зниженні значимості інших критеріїв диференціації, які перестають
відігравати роль, яка врівноважує.
Таке
положення речей веде до посилення дезінтеграційних процесів, поляризації й
соціальної нерівності, обмеженню висхідної мобільності й, в остаточному
підсумку, до замкнутості верхніх верств, тобто до того, від чого суспільство
намагається піти.
Інша,
не менш важлива сторона процесу трансформації української соціальної структури —
маргиналізація значної частини населення.
Маргинальність
це — проміжне становище людини, групи між іншими людьми, групами, яке виникає
внаслідок втрати органічного зв¢язку зі сталою системою відносин, з
споконвічно природнім соціокультурним середовищем.
Відмітною
рисою стану маргинальності в Українії є, по-перше, те, що вона викликана
масовою спадаючою мобільністю в умовах загальної кризи й радикальних реформ, і
по-друге, вона носить переважно змушений характер під впливом зовнішніх
факторів, пов'язаних із соціально-економічною й соціокультурною трансформацією
суспільства в цілому, яка, в свою чергу, змусила соціальні групи, що мали
раніше високий статус, змінити або повністю втратити його й пов'язане з ним
соціальне середовище, соціальні зв'язки й систему ціннісних орієнтацій.
Стан
маргинальності характерний, у першу чергу, для більшості груп, що відрізняються
досить високим рівнем освіти й високим соціально-професійним статусом, який
мали в минулому. Цими «новими маргіналами», як вказує Попова І.П. є, по-перше, працівники
«бюджетної сфери»: учителі, лікарі, викладачі вузів і працівники академічних й
галузевих НДІ; по-друге, більшу групу становить частина управлінського
персоналу підприємств військово-промислового комплексу (ВПК); і по-третє –
мігранти з колишніх союзних республік, які стали незалежними національними
державами. [30, 65] Із всіх цих груп найбільш уразливими виявилися працівники
ВПК і конверсійних підприємств, оскільки «особливості функціонування
підприємств у радянський період (закритість, опіка з боку держави, соціальні,
економічні привілеї й т.д.) звели до мінімуму варіативність поводження
працівників оборонного комплексу, знизили гнучкість реагування на мінливі
обставини в соціальному середовищі».[30, 66]
У
цілому можна сказати, що українське суспільство «втратило» верству
інтелектуалів і інтелігенції, які виконують у рамках культурно-нормативної
системи основну функцію передачі базових цінностей і культурних стандартів і які
є інтегруючою силою сучасного суспільства.
Таким
чином, маргінальна позиція освічених верств українського суспільства, більшою
мірою нав'язана новою економічною ситуацією, не може не впливати на статус освіти
в системі цінностей українців. Оскільки вища освіта, головним чином технічна, у
даній ситуації стає більшою мірою фактором спадаючої соціальної мобільності,
отже, знижується цінність самої освіти.
На
думку Ковальової А, одна зі сторін проблеми виражається в протиріччі між
збереженою установкою на освіту, яка залишилася від радянських часів, і
падінням цінності розумової праці в суспільній свідомості. [16, 82] Освіта все більше втрачає цінність
сама по собі й усе більше стає метою для одержання високого доходу в
майбутньому. Так, за даними опитування в 2001 р. студентів-випускників КПІ
(Київський політехнічний інститут), результати якого наведені у статті
Ковальової А.І. «Криза системи освіти» на перше місце по значимості вийшов
розмір зарплати (76% респондентів), а при вивченні власних планів поводження київської
молоді на ринку праці з'ясувалося, що, з одного боку, для більшості
респондентів цінністю гарної роботи є гроші (67%), а з іншого боку — освіта й
професія мають інструментальну цінність як засіб досягнення матеріального
благополуччя, тому що, на думку випускників, чим вище професійна підготовка й
рівень кваліфікації, тим більше ресурсів не тільки для відносно стабільного
положення на ринку праці, але й для підвищення рівня споживання. [16, 83] Таким чином, важливими засобами
одержання високого статусу є досягнення матеріального благополуччя. Саме цей
фактор стратифікації визначає значимість поведінкових пріоритетів молоді на
ринку праці.
У
свою чергу прагматизація освіти приводить до орієнтації вузів винятково на
професійну підготовку й відмову від таких важливих аспектів змісту освіти, як
виховання й соціалізація. Це виносить за рамки освіти такі актуальні для
суспільства, яке трансформується, процеси, як вироблення прийнятної для
більшості українців нової системи цінностей, формування соціальних норм,
спрямованих на затвердження цих цінностей, і в першу чергу соціального
партнерства різних статусних груп.
Іншою
стороною, що визначає падіння значення освіти як фактору висхідної мобільності,
стає нерівність в одержанні освітніх можливостей для низькодоходних груп.
Соціальна диференціація відбувається вже на рівні середньої школи, коли
збільшення обсягу платних послуг з одного боку, і ріст числа ліцеїв і коледжів,
які надають освітні послуги на комерційній основі, з іншої, виводять за рамки
змагання за якісну освіту молодь із малозабезпечених родин технічної
інтелігенції, традиційно орієнтованих на вищу освіту. Дослідження Вишневського
Ю.Р. і Шапко В.О. відзначають, що скоротився приплив у вузи випускників
загальноосвітніх шкіл і виріс – випускників спецкласів і гімназій, у такий
спосіб вибір вузу, а, отже, і майбутньої спеціальності, визначені типом
середньої загальноосвітньої установи. [7, 57]
У
світлі вищесказаного, звичайний для розвинених західних країн ланцюжок Освіта-Професія-Дохід
в Україні усе більше здобуває вид Дохід-Освіта-Професія, у якому освіта втрачає
роль фактору висхідної мобільності.
З
іншого боку, ґрунтуючись на дослідженнях Г.А. Чередниченко, можна стверджувати,
що практично сформувалася тришарова система в області загальної середньої
освіти. [39, 18] Так, у цей час співіснують
три типи навчальних закладів: по-перше, елітні гімназії, ліцеї й спецшколи, як
правило платні; по-друге, школи із частково оплачуваними послугами або окремими
привілеями в освіті; по-третє, масові загальноосвітні школи, що забезпечують
мінімальний освітній стандарт. У свою чергу, різні типи шкіл надають різну
можливість доступу до вищої освіти: перші забезпечують підготовку для вступу в
«престижні» вузи, які дають гарантії досягнення високої соціальної позиції,
роботи й швидкої кар'єри в секторах економіки, які перебувають на підйомі в
умовах ринку, що розвивається; другі надають шанси на вступу в «непрестижні»
вузи, як правило, це технічні інститути, позбавлені широкої популярності й
високого конкурсу абітурієнтів, які забезпечують місця «другого сорту» у вищих
верствах суспільства, оскільки є безперспективними в плані соціального
просування в умовах стагнації виробничого сектора економіки і як слідство цього
— і відсутність попиту на інженерні кадри; треті практично не дають можливості
для вступу у вуз без додаткової підготовки.
Такий
розподіл загальноосвітніх навчальних закладів і освітніх траєкторій, які стоять
за ним, визначає тип соціальної мобільності, при якому представники різних
соціальних верств виявляються нерівномірно розподілені по навчальних закладах,
що забезпечує різні соціальні перспективи, коли вихідці із привілейованих
соціальних груп одержують переваги в освіті, а для дітей з масових верств
населення доступ до якісної освіти стає усе більш закритим.
Таким
чином, за словами Чередниченко Г., тенденція до формування тришарової системи в
області загальної середньої освіти «…закріплює диференціацію учнів, сприяє
соціальній детермінації освітніх шляхів і, тим самим, стає інструментом
відтворення існуючої соціальної структури». [39, 19]
На
думку Голенкової З., для України наслідком формування
такої системи може стати збереження «перехідного» характеру суспільства на
невиразно тривалий строк. [9, 80]
Третьою
стороною позначеної проблеми є те, що зберігається тенденція, при якій освіта
має формальний характер. Це зв'язано й з об'єктивними причинами, коли в новій
економічній ситуації незатребуваними виявилися інженерно-технічні
спеціальності, що мали найбільшу питому вагу в системі радянської вищої освіти;
і зі збереженням у суспільній свідомості думки, що наявність диплома про вищу
освіту автоматично забезпечує гарну посаду, яка звільняє від важкої фізичної
праці. На думку Голенкової З., найбільш характерне таке положення було на
початковому етапі реформ, пов'язаним із зупинкою або закриттям більшості
промислових підприємств і, як слідство цього, переходу освічених і
кваліфікованих працівників до заняття важкою й непрестижною працею: торгівля на
ринку, «човниковий бізнес», підсобні роботи. [9, 82] За результатами
соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціально-політичних
досліджень УАН в 2000 р., результати якого наводить Ковалева А. І. В
дослідженні «Криза системи освіти» — «…з рівнем освіти зв'язують можливість
підвищення своєї кваліфікації лише 25%, а зі службовою кар'єрою – 10% молодих
людей». [16, 84]
Надалі
ця тенденція щодо інженерно-технічних спеціальностей зберігалася: за даними
опитування серед студентів-випускників КПІ в 2004 р., працювати за
спеціальністю виявили бажання 61% респондентів, причому бажання піти в інші
галузі пояснюється не тим, що випускник не зміг знайти роботу по спеціальності,
а з тим, що він і не планував працювати за нею. У цілому, збиралися працювати
за спеціальністю випускники економічного факультету – 79%, юридичного – 90%, а
фізико-математичного всього 17%, причому 32% указали, що за фахом точно
працювати не будуть.
[16, 84] Зиятдинова
Ф. Г. відзначає, що опитування серед випускників елітарних спеціальностей
провідних вузів країни (КПІ, НаУКМА, НаУ ім..Т.Г.Шевченка) показав, що в
жодному з них навіть половина студентів не збирається працювати за
спеціальністю. [13, 70]
Крім
того, зберігається установка роботодавців на наймання працівників з вищою
освітою незалежно від сфери застосування й виду праці, з одного боку, і думка,
що вища освіта, отримана на платній основі, є завуальованою покупкою диплома, з
іншої. Так Шаталова І. Н. відзначає, що: «Інтерв'ю з керівниками кадрових служб
системи МВС і банків показало, що існує негласне правило не приймати на роботу,
яка вимагає вищої освіти, випускників недержавних вузів. Більше того, для
роботодавця має значення, як випускник вступив у державний вуз: на платній
основі або безкоштовно (перевага віддається тому, хто вступив, пройшовши
конкурсний відбір)».
[38, 37]
Таким
чином, на підставі сказаного видно, що освіта не тільки перестає бути чинником
висхідної мобільності, але й поступово виключається із сукупності стратифікуючих
факторів.
Проблема
жіночої соціальної мобільності, пов'язаної з освітою, в умовах суспільства, що
трансформується, здобуває досить велике значення для будь-якої соціальної
структури. Однак, для України характерною рисою є серйозний вплив на можливість
«сходження» жінки «радянського гендерного порядку» (Ашвин С.). [2, 64] Показовим є те, що хоча жінки
становлять більше половини населення України, чисельність їх в органах як
представницької, так і законодавчої влади вкрай мала, а жінка в ролі
політичного лідера являє собою рідкісний виняток.
Як
відмітна риса більшості українок зберігається нав'язане гендерним порядком
радянського суспільства прийняття ролі працівника другого сорту на ринку праці.
Домашнє господарство, що було сферою відповідальності жінки, підтримувало уявлення
про те, що підлегле положення на роботі є частиною природного порядку речей.
Наприклад, у дослідженні Болотина І.С. Козлової О.Н. відзначається, що
більшість серед жінок, які працювали на конверсійних підприємствах, — фахівців
з вищою освітою згодні з тим, що основною сферою діяльності жінки повинні бути дім
і родина. [5, 93] Крім того, респондентки не
вважають, що скорочення в першу чергу жінок є дискримінаційним заходом по
відношенню до них.
На
думку Гончарової Н.В., у наявності протиріччя між високим освітнім рівнем українок
і зниженням їхніх шансів на ринку праці. Безсумнівно, що три хвилі спадаючої
мобільності, викликані економічною кризою, більшою мірою торкнулися жінок. [11,
111] Так в 1991 р. серед фахівців підприємств ВПК з вищою освітою, які втратили
роботу, більше половини становили жінки; в 1998 р. різке зниження доходів, а
значить соціального статусу, торкнулося сфери освіти й медицини — традиційно
жіночих професій; нарешті криза 2000-2002 рр. зачепила благополучну раніше
банківську сферу – серед звільнених у першу чергу знову були жінки. Крім того,
після 2002 р. підсилилася конкуренція з боку чоловіків у таких традиційно
жіночих галузях, як банківська справа, сфера послуг і адміністративна робота
(від секретаря до офіс-менеджера): як тільки в них істотно підвищилися доходи
працівників, відразу збільшився приплив чоловіків. Іншою стороною цього процесу
є те, що середня зарплата жінок приблизно в 1,5 рази менше, ніж у чоловіків.
Фактором, що утрудняє висхідну мобільність жінок, на думку Гончарової Н.В., є й
те, що самі жінки не вважають дискримінацією менші шанси на ринку праці. [11, 111]
Так
проведені опитування, результати яких приводить Серегина І.І. у статті «Професійна кар¢єра» показали, що жінки, на відміну від чоловіків,
не ставлять для себе граничного рівня зарплати й посади, нижче яких вони не
мають наміру опускатися. [33,
81] В умовах
високої конкуренції на ринку праці подвійна відповідальність — на роботі й у
родині — обмежує професійну траєкторію жінки рамками виживання, а не прагненням
піднятися наверх. Тому жінки, які мають вищу освіту, частіше йдуть в
«човниковий бізнес» або займаються торгівлею на ринку; і навіть для тих, хто
зробив вдалу кар'єру головним фактором було забезпечення матеріального
становища родини, а не особисті амбіції.
Тенденція
формалізації вищої освіти, яка зберігається і зараз, в більшій мірі характерна
саме для дівчат, тому що при стійкій фемінізації вищої освіти (за даними
Вишневського Ю.Р. і Шапко В.Т. у вузах серед студентів, які навчаються по
соціально-економічним і природничим напрямках юнаки становили всього 1 з 6
студентів, по гуманітарним – 1 з 9, а по технічним – 3 з 5 студентів) для
більшості з них вуз виступав як форма продовження навчання або своєрідна
страховка від безробіття, а не придбання професійних навичок. [7, 57]
На
думку Гончарової Н.В., аналіз залежності жіночої мобільності від рівня освіти
утруднений, тому що більшість досліджень, як правило, стосуються або феномена
«бізнес-леді», або загальної картини професійної мобільності жінок, не
приділяючи уваги конкретним факторам, які її визначають. [11, 114] Ґрунтуючись
на сказаному, можна зробити висновок лише про те, що для жіночої висхідної
мобільності освіта ще в меншому ступені є визначальним чинником.
Таким
чином, якщо тенденція, обумовлена пріоритетом економічного фактору соціальної
диференціації, маргінальним станом більшості освічених груп, падінням престижу
розумової праці, особливо академічного, що зберігається тенденцією формалізації
освіти, виключенням великої кількості освічених жінок з вищих страт, з одного
боку, і мозаїчністю суспільних верств і, як слідство цього, розмитістю їх
базових соціально-групових інтересів, з іншого боку, буде зберігатися, то в
результаті в українському суспільстві згодом домінуючої стане станова система
стратифікації, де кожна статусна група буде мати відповідний прибуток, певний
рівень освіти й відповідний йому набір професій при обмеженій висхідній
мобільності.
Розділ
2. Структура соціомобільних ресурсів освіти: модель і реальність
Освіта
завжди була і є специфічним чинником соціальної мобільності особистості, демографічних когорт, соціальних спільнот, суспільства в
цілому. Більше того, у майбутні десятиліття ця
його функція буде зростати, особливо в тих країнах, які вступають у процес
переходу в постіндустріальне, інформаційне суспільство.
Соціальна
й особистісна соціомобільна ефективність залежить не тільки від якості навчання, освітнього процесу, але й від суспільної системи, досягнень науки,
політики держави й інших факторів. В одних обставинах інтенсифікуються й акцентуються одні властивості, компоненти освіти, в інших — інші. Це обумовлює переструктурування компонентів освіти і її цінностей.
Соціомобільний потенціал освіти, передусім вищої визначається специфікою її ресурсів і тим, як вони практично використовуються. Можна виділити три типи освітніх соціомобільниих ресурсів:
особистісний, соціально-груповий, соцієтальний.
Вони взаємозалежні, взаємообумовлені, але кожний
з них має свої кількісні виміри і якісні
характеристики.
Особистісні соціомобільні ресурси
включають себе:
-
когнітивні комплекси (обсяг професійних і соціальних
знань, які тією чи іншою мірою відображають стан та досягнення науки);
-
праксіологічні комплекси (рівень практичних здатностей до професійно-трудової діяльності на основі спеціальних
знань);
-
методолого-евристичні комплекси (рівень і тип наукової культури
мислення й здатностей шукати нові знання в
умовах їхнього дефіциту);
-
соціокультурні комплекси (широта й рівень духовної культури, здатність до соціально-етичної рефлексії);
-
статусно-рольові комплекси (співвідносне положення цінностей освіти в структурі інших соціомобільних
цінностей);
-
символічні комплекси (престиж вищої освіти, диплома про закінчення
того або іншого вузу). [12, 203]
Соціально-групові
ресурси спричиняють собою мобільність етнонаціональних, демографічних,
соціально-територіальних спільнот і містять у собі:
-
частку (відсотки) осіб з вищою освітою у даній групі (в етнічних групах, місті, селі, регіоні й т.п.);
-
співвідношення типів вищої освіти в групі (наприклад, за фахом, по
типах вузів);
-
престиж вищої освіти в групі, у соціальному
середовищі, включаючи престиж спеціальностей;
-
затребуваність вищої освіти, включаючи затребуваність спеціальностей в умовах життєдіяльності спеціальної групи. [12, 204]
Соцієтальні ресурси характеризують інтелектуальний потенціал суспільства в цілому, його здатність
до динамічного розвитку у всіх сферах, його змагальність із іншими суспільствами, а також національна й державна безпека. Вони містять у собі:
-
частку (відсотки) осіб з вищою освітою серед населення старше 17-18 років;
-
частку (відсотки) працівників з
вищою освітою серед зайнятого населення;
-
співвідношення цих двох категорій населення з вищою
освітою;
-
співвідношення типів вищої освіти в країні (наприклад, технічної, гуманітарної, природничо-наукової);
-
частка осіб з вищою освітою в управлінському апарату, особливо зі спеціальною менеджерською освітою;
-
рівень пріоритету вищої освіти, включаючи різні її типи й спеціальності в державній політиці;
-
рівні ситуативної й перспективної затребуваності вищої освіти й потреби в ній. [12, 206]
Зрозуміло,
що соціально-групові й соцієтальні соціомобільні ресурси вищої освіти не можуть бути досить ефективними без
забезпечення якості особистісних ресурсів, які у свою чергу залежать від
характеристик перших двох.
У
сучасних умовах — а в перспективі це буде підсилюватися
— соціомобільні функції вищої освіти, особливо
університетської, не просто зростають. Вони
трансформуються. Освіта стає одним з найважливіших факторів і об'єктів
конкуренції країн у глобалізаційних процесах.
Саме виробництво знань, їхня переробка й
швидкість комунікації, гуманістичні принципи їх практичного використання стають
основою цивілізаційної динаміки.
На
жаль, в останні роки практика освітнього процесу стимулює
студентів не стільки на всебічне формування соціомобільних ресурсів, скільки на
одержання екзаменаційних оцінок, що
забезпечують більш-менш благополучний диплом про вищу освіту. А головна місія
університетської освіти заключається в тому,
щоб виробляти й формувати високоефективні ресурси динамічної соціальної
мобільності особистості, груп і суспільства в цілому.
Соціомобільні здатності вищої освіти
залежать в основному від п'яти факторів:
1) інтелектуальних і
вольових зусиль особистості;
2) характеру освітніх програм, якості науково-освітньої діяльності вузів, вищої
школи в цілому;
3) зрушень у пріоритетах професійної й соціальної затребуваності у вищій
освіті;
4) далекоглядності й
науковій обґрунтованості освітньої політики держави;
5) від
інтелектуально-морального стану суспільства і його ціннісних орієнтацій. [12, 209]
Традиційне
трактування освіти як фактору соціальної мобільності зводилося до декількох аспектів:
-
переміщення індивіда з робітничого класу, селянства до складу
інтелігенції (службовців);
-
просування індивіда по професійно-трудовій вертикалі (кар'єра);
його авторитет;
-
суспільна активність індивіда, його рух у суспільно-політичному
житті, його авторитет у суспільній думці. [12, 211]
При
цьому до уваги приймалося тільки інтелектуально-когнітивний зміст вищої
освіти. Вважалося, що сукупність, обсяг, тип
тих наукових знань і вмінь, якими людина опановує, здобуваючи вищу освіту, є провідною основою її
соціальної мобільності.
Реальний
аналіз соціомобільних функцій вищої освіти виявляє, що, по-перше, вони набагато багатогранніші
й складніші. По-друге, у вищої освіти є кілька
аспектів, які в суспільній думці мають різний
престиж і відносно самостійну функцію в процесі соціальної мобільності.
Вища
освіта, природно, і в сучасних умовах виконує функцію професійно-трудової
мобільності. Однак значення її помітно знизилося. Трудова кар'єра сьогодні в
більшій мірі, ніж у минулому, залежить від стану економіки, соціокультурної й соціальної сфери,
протекціоністських зв'язків, корупційних
механізмів. Серед таких стратифікуючих факторів і інструментів професійно-трудової й
суспільно-політичної мобільності, як одноосібний дохід, майнове положення, влада, протекціонізм, корупція, особисті комунікативні й вольові якості, вища освіта займає 5-7 рангові місця [12,
215].
Як вказує
Ковалева А.І., проведені ще в 90-х роках соціологами дослідження професійної діяльності
інженерів київських і інших вузів на ряді
підприємств машинобудування й електронної промисловості показали, що приблизно в 50 % інженерів (головним чином конструкторських професій)
через 10 років спостерігається недостатність знань і невміння поповнити їх. [16, 81] Виникав ранній "соціально-професійний
склероз", який помітно знижував ефективність інженерної праці. Він пояснювався слабкою, недосконалою методологічною підготовкою фахівців
у вузі (несформованість евристичних здатностей
інтелекту) в умовах високого динамізму розвитку науки й наукової інформації.
Спостерігаються
зміни престижності різних спеціальностей. У радянський час
явно недооцінювалися (у суспільній думці й
особливо в державній політиці) гуманітарні спеціальності.
Це
нанесло чималу соціальну втрату й суспільству, і державі, і молоді.
СРСР явно відставав у підготовці фахівців в області цивільного права, психології, соціології, менеджменту,
філології й ін. Стихійно ще в першій половині 90-х років XX ст. почався підйом
престижу гуманітарних спеціальностей. Це привело до некерованого, але чуйного на реальні потреби суспільства процесу відкриття підготовки фахівців гуманітарного профілю в
багатьох технічних вузах. Гуманітарні спеціальності стали в масовій свідомості не тільки престижніше технічних
і природничо-наукових, але й факторами підвищеної соціальної мобільності й затребуваності.
До результату XX століття й особливо на
початку XXI стало негативно позначатися
зниження престижності технічних і природничо-наукових
спеціальностей. Цього разу держава почала ряд мір для підвищення їхньої соціальної значимості (розширення прийому на ряд дефіцитних
спеціальностей, підвищення стипендій
відповідним студентам і навіть підвищення зарплати викладацькому складу, який веде підготовку за
ними). Але відбулася й стихійна переорієнтація молоді з гуманітарних спеціальностей
на технічні й природничо-наукові, особливо по комп'ютерних технологіях,
електроніці, нанотехнологіях і ін.
Зміни в престижності тих або
інших спеціальностей вищої освіти позначаються (хоча й не відразу) не тільки на соціальній мобільності особистості, молоді, але й на соціально-економічній і соціокультурній
мобільності українського суспільства в цілому.
Але цей процес має потребу в середньо- і довгостроковому прогнозуванні й раціональному керуванні. У противному
випадку стихія може привести до невиправданих
витрат державних і суспільних коштів,
інтелектуальної енергії молоді, до неефективної — у суспільному й особистому планах —
соціальної мобільності нових поколінь.
В
останні роки усе більш й більш помітно виявляється тенденція використовувати як фактор соціальної мобільності не стільки саму вищу
освіту, скільки свідоцтво про неї, тобто диплом.
Феномен соціомобільних
"властивостей" диплома про вищу освіту спостерігався й у минулому,
але не в такій мірі й не в таких масштабах як
сьогодні. Для чималої частини студентів головне
— одержати диплом про вищу освіту. Значення не
має — якого профілю, по якій спеціальності.
Почасти цим пояснюється "мода" на
такі спеціальності, як юридичні, економічні,
менеджерські й ін. Знак, символ, тобто диплом, заміняє реальність вищої освіти.
Козлова О.Н, зазначає, що соціологічні
дослідження, проведені у київських вузах (2003 р.), показали: 25 % студентів метою свого перебування у вузі вважають одержання диплома ("корочок"), а не знань, не вироблення професійного наукового мислення, не формування практичних здатностей для діяльності в професійно певній сфері трудової діяльності. [17, 14] Диплом здобуває самоцінність як фактор
соціальної мобільності. За цим стоїть не тільки скривлена свідомість деякої
частини студентства, але й реалії сучасного соціального життя. У деяких
структурах сучасного українського суспільства
(комерція, адміністративне управління, державна служба, соціальне забезпечення
й ін.) увага в кадровій політиці звертається насамперед на наявність диплома про вищу освіту без
достатнього обліку її профілю і якості. Диплом
при цьому стає самостійним фактором соціальної мобільності. В дослідженнях Козлової
О.Н зазначається, що соціологічний аналіз кадрового складу адміністрації Київської області і її районів свідчить, що тільки близько 7 % працівників (чиновників) мають вищу освіту, що відповідає управлінським вимогам. [17, 15] В
абсолютної більшості є диплом про вищу освіту аж ніяк не управлінського
профілю, часто досить далекого від тих реальних проблем, які вимагають відповідних знань.
Самостійна соціомобільна функція диплома
органічно пов'язана із протекціонізмом і деформаціями кадрової політики.
Соціальна
мобільність сама по собі є однією з найважливіших характеристик суспільства, ступеня його
відкритості/закритості, сучасності/традиційності,
демократичності/недемократичності, ліберальності/консервативності, а також його
здатності до саморозвитку або до застійності.
Все залежить від типу мобільності, її факторів
і каналів. Демократичне відкрите сучасне суспільство характеризується високим динамізмом висхідної й вільної
горизонтальної мобільності. Закриті, традиційні, консервативні системи істотно
обмежують соціальну мобільність. Домінуючу роль у них грають приписні статуси,
протекціонізм, багатство. Превалювання спадаючої соціальної мобільності — свідоцтво глибокої соціальної кризи й деградації суспільства.
У
демократичних відкритих суспільствах фактори соціальної мобільності різноманітні. Серед них особливе
місце займає вища освіта. Однак вона не є винятковим і забезпечує позитивну вертикальну мобільність
у сполученні з іншими факторами, насамперед з інтелектуально-вольовими якостями індивіда. У випадку
групової мобільності (наприклад, молоді) особливе значення має державна
підтримка, а також підтримка різних суспільних
фондів. Особливо на стартових життєвих позиціях.
Вища освіта
може забезпечити вертикальну й горизонтальну мобільність по наступних основних напрямках:
-
професійно-трудовий, який зумовлює рух
індивідів, груп у трудовій сфері на основі професійних наукових знань;
-
соціально-стратифікаційний (переміщення в ієрархії соціальних страт за рівнем освіти,
доходу, престижу, влади);
-
територіальний (зміна місця проживання залежно від можливостей і умов
застосування індивідом своїх спеціальних знань і професійної здатності);
-
світовий (міжнародний) ринок
інтелектуальної праці;
-
по сферах зайнятості (перехід працівників розумової праці з однієї сфери зайнятості в іншу залежно від наявності робочих місць, умов праці
й т.п.);
-
суспільний (підвищення або зниження статусу в діяльності громадських
організацій, профспілок, політичних партій).
У кожному із цих напрямків вища освіта
може обумовлювати й вертикальну й
горизонтальну мобільність як індивідуальну,
так і групову.
У
сучасній Україні ці напрямки мають свою специфіку, обумовлену не стільки трансформаційними процесами, скільки соціально-економічною кризою й дефектами соціальної
політики держави. Спостерігаються суперечливі процеси. Так, з одного боку,
розширилася міжнародна соціальна мобільність українських фахівців з вищою освітою. За своїм типом вона є не тільки
горизонтальною (територіальне переміщення), але й вертикальною, тому що найчастіше приводить до значного підвищення доходів, та й соціально-стратифікаційного статусу. По суті справи, для країни — це втрата
інтелектуальних ресурсів; для індивіда — позитивна соціальна мобільність. Включення в Болонський процес
інтенсифікує мобільність українських фахівців у європейському просторі. Разом з тим, з іншого боку, утруднена міжтериторіальна мобільність фахівців усередині України. У більшості
випадків студенти орієнтуються по закінченню
вузу на працевлаштування у власному регіоні, у якому не завжди є робочі місця
за фахом.
Суперечлива
ситуація й із професійно-трудовим напрямком. З одного боку, канали
мобільності по цьому напрямку розширюються.
Поряд з державною сферою, існують приватні, акціонерні, муніципальні компанії, фірми, у яких є
можливість прикласти свої знання й знайти бажаний соціальний статус. Однак, з
іншого боку, низька оплата працівників розумової праці обумовлює собою низький соціально-стратифікаційний статус (по доходу) і
знецінювання вищої освіти. Багато хто, одержавши
вищу освіту, направляються по інших каналах
соціальної мобільності — комерція, бізнес, що також начебто вимагає вищої
освіти, однак часто не того, котре індивід одержав. Канали соціальної мобільності в усіх напрямках у
сучасному українському соціальному просторі суперечливі, багато в чому конфліктогенні й з невизначеним результатом.
Утруднене працевлаштування молодих фахівців. Особливо на стартових позиціях
трудової діяльності й соціального самовизначення. Реальні можливості соціальної
висхідної мобільності не дуже сприятливі. Сучасні вузи готовлять фахівців, які будуть затребувані не нинішнім ринком, а
майбутнім. Зводити вищу освіту до потреб ринку
— ще не значить забезпечити більш інтенсивну
висхідну соціальну мобільність. У вищої освіти
більш широкі
й більш складні соціальні функції, ніж
задоволення потреб ринку, хоча оперативно й стратегічно відгукуватися на його
потреби й виклики, безперечно, необхідно.
На українському
ринку праці потреба у фахівцях росте. Щорічно
на 5-6 % росте попит на лінійних керівників,
організаторів виробництва, менеджерів,
інженерів високої кваліфікації. Поки сприятлива ситуація для бухгалтерів,
фахівців з фінансів, маркетингу, управлінню
персоналом, рекламі, телекомунікації, інформаційним технологіям, формації,
соціології й ін. [15, 32]
Звичайно
багато підприємств, компанії не дуже охоче беруть на роботу молодих фахівців,
оскільки останні не мають трудового досвіду за професією. Наявність досвіду
роботи — одне з основних умов наймання. Коли ж
наявність досвіду роботи не настільки важливо, то основна вимога до молодих фахівців — якість освіти (по рейтингу вузу, відповідності профілю диплома змісту й характеру роботи). Причому показники академічної успішності, з
погляду роботодавця, не мають особливого значення. Головне — уміння швидко й здраво
мислити, приймати вірні рішення, гідно
виходити зі складних ситуацій, уміння "ладити з начальством", не створювати напруженості й конфліктів
у колективах.
Ресурси
вищої освіти — фактор соціальної мобільності не тільки особистості, але й суспільства. Їх
наростання, створення сприятливих можливостей і умов для особистісної й суспільної користі є разом з тим особливим, нічим не замінним фактором
соціально-економічного й духовного прогресу суспільства, його демократизації, формування громадянської позиції,
державної й національної безпеки. Разом з тим демократизація суспільства, його економічне, соціально-політичне й духовно-моральне
благополуччя є основою широкої доступності вищої освіти й інтенсивної
висхідної й вільної соціальної мобільності.
Соціомобільні функції вищої освіти в нинішній Україні не забезпечуються
в достатній мірі необхідними умовами, та й
ресурси недостатньо трансформуються. Необхідно стратегічно планувати інтенцію,
фактори, пріоритети, методи трансформації й інтенсифікації соціомобільних ресурсів університетської освіти з урахуванням українських
обставин, перспектив і характеру глобалізаційних
процесів. При цьому необхідно враховувати не тільки й навіть не стільки
сформовану ситуацію, а інтенції й характер зрушень, змін в економіці, у соціальній і духовній сферах, у науці
й техніці, в інформаційних і комунікативних
процесах. Парадокс вищої освіти заклечається в тому, що університети готовлять фахівців і студенти одержують вищу освіту сьогодні, але соціомобільний ефект позначиться через 5 і більше років в інших обставинах, в інших соціумах.
Освіта
завжди була і є специфічним чинником соціальної мобільності особистості, демографічних когорт, соціальних спільнот, суспільства в
цілому. Більше того, у майбутні десятиліття ця
його функція буде зростати, особливо в тих країнах, які вступають у процес
переходу в постіндустріальне, інформаційне суспільство.
В умовах переходу до ринкових відносин у СНД роль освіти як
фактору соціальної диференціації й соціальної мобільності змінилася. Значення
диференціальної функції освіти відчутно слабшає. Вона вже не грає колишньої
ролі як канал соціальних переміщень. Сама система освіти, у результаті її
реорганізації, з появою великого числа елітарних навчальних закладів втрачає
колишню масовість і доступність. Одержання гарної освіти стає усе більше
дорогим задоволенням. Отже, положення індивіда в суспільстві, можливості для
його успішного просування по службовим сходам визначаються якістю отриманої
освіти, багато в чому пов'язаного із престижем навчального закладу. Але разом з
тим, як канали вертикальної циркуляції індивідів усе більше виступають такі з
них, як соціально-економічний статус, членство в політичних, громадських
організаціях, особисті зв'язки.
Із введенням платної освіти в Україні звужується соціальна
база формування студентського контингенту (що, у свою чергу, негативно
позначається на механізмі відбору абітурієнтів, якості підготовки фахівців),
соціальна орієнтація на одержання вищої освіти починає превалювати над
професійною. У результаті, значення освіти як каналу соціальних переміщень
зменшується. Розвиток цих тенденцій вступає в протиріччя з необхідністю
нарощування інтелектуального потенціалу, з тими завданнями
соціально-економічного й політичного плану, які вирішує Україна на початку ХХІ
століття. Істотно змінилася мета й завдання вищої школи й провідних західних
держав: вона тепер формує не тільки майбутню соціальну еліту, але й численні
верстви працівників розумової праці в різних сферах економіки, культури,
управління. Поряд зі збереженням певного числа елітарних вузів, розширюється
мережа різноманітних нижче-середніх навчальних закладів, що проявляють
тенденцію до того, щоб стати масовими.
Соціальна нерівність у сфері вищої освіти ще далеко не
переборена. Численні соціологічні дослідження, переконливо показують, що в
складі студентських контингентів (особливо якщо мати на увазі найбільш
престижні вузи) непропорційно великий відсоток займають вихідці із
привілейованих верств населення. Незважаючи на те, що плата за навчання у вищій
школі ніде не стягується з метою одержання доходу, у деяких приватних
університетах, вона дуже велика і виявляється непосильної навіть середньому
класу.
Проте, принцип доступності пробиває собі дорогу. Все більше і
більше вузів (включаючи ряд університетів) зараховують без іспитів абітурієнтів,
що мають свідоцтва про успішне закінчення повної середньої школи; число
вакансій на перших курсах не лімітується. Іншими словами, вступ у вищу школу
починає розглядатися не як привілей, а як природне право й необхідна умова
досягнення бажаного соціального статусу
Цілком зрозуміло, що чим більше індивід учиться, тим вище
його шанси домогтися високого доходу й висхідної соціальної мобільності.
Принаймні, сама освіта дає атестати, дипломи, свідоцтва, необхідні для занять
багатьма видами діяльності. Існує висока взаємозалежність між освітнім цензом
або кількістю років, проведених у навчальному закладі, і успішною роботою.
Однак поряд із цим виявлено, що на професійні досягнення впливають (і в досить
значному ступені) і інші фактори, наприклад, розумові здатності, соціо-економічний
статус батьків і вплив середовища.
Освіта дійсно сприяє висхідній мобільності, але дає не тільки
знання, необхідні для оволодіння професіями високого статусу. Приміром, чим
довше індивід перебуває в освітній системі, тим глибше й усвідомленіше він
сприймає багато суспільних процесів, політичні колізії, екологічні проблеми.
1.
Анурин
В. Ф. Проблема эмпирического измерения социальной стратификации и социальной
мобильности // Социологические исследования — 1993. — № 4. — С. 87–96;
2.
Ашвин
С. Влияние советского гендерного порядка на поведение в сфере занятости //
СОЦИС, 2004. — №11. — С. 64-65;
3.
Барбер
Б. Структура социальной стратификации и тенденции социальной мобильности //
Американская социология. — М., 1972;
4.
Бойко
Л.И. Трансформация функций высшего образования и социальные позиции
студенчества // Социс, 2002. — N3. — С. 41-52;
5.
Болотин
И.С. Козлова О.Н. Социология и образование. // Социологические исследования,
2006. — №7. — С. 93-142;
6.
Вебер
М. Основные понятия стратификации // Социологические исследования. — 1994. — №
5. — С. 147– 156;
7.
Вишневский
Ю. Р., Шапко В. О. Студент 90-х – социокультурная динамика //СОЦИС, 2000. —
№12. — С.57;
8.
Гидденс
Э. Стратификация и классовая структура // Социологические исследования — 1992.
— № 9. — С. 107–120;
9.
Голенкова
З. Т. Динамика социоструктурной трансформации. // СОЦИС., 2006. — №10. — С. 80-85;
10. Голенкова З.Т., Игитханян
Е.Д. Процессы
интеграции и дезинтеграции в социальной структуре российского общества // Социс. —
1999. — № 9. — С. 26-27;
11. Гончарова Н.В. О рынке
труда выпускников вузов // СОЦИС, 1997. — №3. — С. 111-115;
12.
Зборовский
Г.Е. Социология образования. — Ек-г, 2004;
13. Зиятдинова Ф. Г. Образование
и наука в трансформирующемся обществе //СОЦИС, 2005. — №11. — С.70;
14.
Ионова
О.Б. Нечаев В.Я. Социокультурные функции образования // Соц.-полит. Журнал,
2005. — N11-12. — С.12-17, С. 24-31;
15.
Климентьев
Е.П. Социально-философские аспекты образования // Вопр. Философии, 2003. — N6.
— С.32-38;
16.
Ковалева
А.И. Кризис системы образования. // Социологические исследования, 2005, N3. —
С.79-84;
17.
Козлова
О.Н. Новая парадигма образования и ее социокультурные детерминации //
Соц.-полит. Журнал, 2004. — N2. — С. 12-15;
18.
Колесников
Л.Ф. Эффективность образования. — М, 2001;
19.
Колесов
Д.В., Пономаренко В.А. Общество и школа: (Вопросы обучения и воспитания) //
Сов. Педагогика. 1991. — N4. — С.42-46;
20.
Константиновский
Д.Л Динамика неравенства: Российская молодежь в меняющемся обществе: ориентация
и пути в сфере образования. — М., 2005;
21.
Корнетов
Г.Б. Парадигмы базовых моделей образовательного процесса // Педагогика, 2003. —
N3. — С.15-22;
22. Краткий словарь по
социологии / Под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина. — М., 1988;
23.
Майоров
А.Н. Мониторинг социальной эффективности и условий деятельности образовательных
систем. //Школьные технологии, 2004. — N5, С.55-84;
24.
Макаев
В.В., Малькова З.А., Супрунова Л.Л. Поликультурное образование — актуальная
проблема современной школы // Педагогика, 2003. — N4. — С.41-44;
25.
Нечаев
В.А. Социология образования. — М.: МГУ, 1992;
26.
Образование
в социокультурном воспроизводстве: механизмы и конфликты / Отв. Ред.
В.Н.Шубкин. — М., 1994;
27. Образование как фактор
социальной дифференциации и мобильности ("круглый стол") // Социс. –
2003. — № 5. — С. 95;
28.
Осипов
А.М. Социология образования // Социология. — СПб., 1999;
29.
Педагогика
и социология ('круглый стол') // Педагогика, 2003. — N8. — С.102-124;
30. Попова И.П. Новые
маргинальные группы в российском обществе (теоретические аспекты исследования)
// СОЦИС, 1999. — №7. — С. 64-66;
31.
Радаев
В.В. Шкаратан О.И. Социальная стратификация. Учебное пособие для вузов. — М.,
2005;
32. Рахманин В.С., Верецкая
А.И., Волкова Л.П., Глухова А.В.. Высшее образование как фактор социальной
мобильности. // Вестн. Воронеж. гос. ун-та. Сер. Проблемы высшего образования. —
2004. — № 1. — С. 31-39;
33. Серегина И. И.
Профессиональная карьера // СОЦИС, 2006. — №4. — С. 79-81;
34.
Селевко
Г.К. Современные образовательные технологии. — М., 2006;
35. Сорокин П. А. Социальная
стратификация и социальная мобильность // Человек. Цивилизация. Общество. — М.,
1992. — С. 373-379;
36. Сорокин П. А. Человек.
Цивилизация. Общество: Пер. с англ. / Общ. ред., предисл. и сост. А. Ю.
Согомонова. — М., 1992;
37. Социология образования
перед новыми вызовами («круглый стол») // СОЦИС, 2004. — №6. — С. 65-66;
38.
Сошнев
А.Н., Куйкин В.Н. Образование как объект социологического анализа // Вестн.
С.-Пб. Ун-та, 2003. — Сер.6. — Вып.1. — С. 35-42;
39. Чередниченко Г. А.
Школьная реформа 90-х годов: нововведения и социальная селекция //
Социологический журнал, 2004. — №1/2. — С. 18-19;
40.
Филиппов
Ф.Р. Социология образования. — М.: Наука, 1980;
41.
Шереги
Ф.Э., Харчева В.Г., Сериков В.В. Социология образования: прикладной аспект. —
М., 1997.
