Контрольная работа: Правові форми використання земель
Зміст
Вступ. 2
Розділ 1. Загальна характеристика земельних
прав громадян, пов’язаних із використанням земель. 4
1.1 Зміст земельних прав громадян. 4
1.2 Підстави набуття і реалізація прав на
землю.. 7
1.3 Загальні форми використання земель. 12
Розділ 2. Характеристика окремих форм
використання земель в Україні 14
2.1 Право земельного сервітуту. 14
2.2 Оренда землі, як форма її використання. 24
Висновки. 29
Список використаних джерел. 30
Вступ
Конституція України внесла кардинальні
зміни у правову систему нашої держави. З прийняттям її одразу ж виникла
необхідність у прийнятті нових законодавчих актів, до числа з найважливіших з
яких належить Земельний кодекс України, довгоочікуване прийняття якого 25
жовтня 2001 р. породило наукові дискусії довкола проблеми застосування ряду
його статей на практиці, аналізу та доктринального тлумачення ряду новацій, а
також виявлення прогалин і внесення пропозицій до вдосконалення його норм з
урахуванням існуючих реалій.
Кожна суверенна, незалежна, демократична,
соціальна, правова держава прагне закріпити за своїми громадянами та юридичними
особами відповідні гарантії прав власності та користування і відповідні
обов'язки, що їм кореспондуються та створює найсприятливіші умови для реалізації
цих прав. Тому одним з найголовніших завдань держави у галузі земельного права
і законодавства є запровадження системи дієвих юридичних засобів та методів
забезпечення здійснення земельних прав фізичними та юридичними особами, а також
захист законних прав громадян та юридичних осіб на землю. Так, відповідними
засобами забезпечення права власності на землю виступають конституційні
імперативи про те, що "кожний громадянин має право користуватися
природними об'єктами права власності народу у відповідності з законом", що
"власність зобов'язує", що "власність не повинна
використовуватися на шкоду людині і господарювання, соціальну спрямованість
економіки", а також про те, що "усі суб'єкти права власності рівні
перед законом" (стаття 13 Конституції України). Право власності на землю
гарантується відповідно до положень ст. 14 Конституції України.
З огляду на те, що питанням земельних
правовідносин присвячено значна кількість конституційних норм, вони є досить
актуальними для українського суспільства.
Метою даної роботи є визначення та юридична
характеристика різноманітних форм використання земель, тобто реалізації
земельних прав громадян.
Дана мета конкретизується в основних
завданнях роботи:
визначити поняття земельних прав громадян;
проаналізувати правове регулювання
використання земель;
сформулювати основні види використання
земель та дати їм правову характеристику.
Об’єктом дослідження виступають теоретичні
засади правових відносин, що об’єктивно складаються в результаті застосування
норм земельного права, а саме норм, що регулюють реалізацію та захист земельних
прав громадян.
Предметом дослідження є зміст форм використання
земель, які визначені чинним законодавством в процесі здійснення земельної
реформи в Україні.
Вирішуючи поставлені питання, в роботі
використовуються такі наукові методи як: логіко-юридичний, системний, та
порівняльний.
Висновки та рекомендації, що містяться в
роботі, базуються на положеннях Конституції України, аналізі законодавства про
охорону земельних прав та проведеному аналізі практики застосування форм
використання земель різних видів та призначення.
Науково-теоретичною базою дослідження є
наукові доробки відомих українських та російських вчених з земельного та
аграрного права з питань охорони земельних прав, а саме: Андрейцева В.І., Демчик
В.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О., Тітової Н., Каракаш І.І. та ін.
Розділ 1. Загальна
характеристика земельних прав громадян, пов’язаних із використанням земель
1.1 Зміст земельних прав громадян
Право власності та інші речові права на землю
виступають головними видами прав на неї. Інститут права власності є одним з
основних правових інститутів земельного права, тому що відносини власності
виступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно землі.
В ст. 78 Земельного кодексу України (далі ЗК) надано визначення права власності
на землю як суб'єктивного права[1].
В цій статті визначено, що право власності на землю — це право володіти,
користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Воно збігається з
визначенням права власності, яке надано в ст. 2 Закону України «Про власність»[2].
Право власності на землю є юридичним
вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою
врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та
розпорядженню земельними ділянками. Таким чином, право власності в об'єктивному
значенні треба розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють,
регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в державі[3].
На основі норм права та відповідно до них
виникає й існує право власності на землю в суб'єктивному значенні, тобто право
власності конкретних суб'єктів права на певну земельну ділянку. Ст. 78
встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає
його як сукупність правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню
земельними ділянками в межах, визначених Земельним Кодексом України.
Ні в земельному, ні в цивільному
законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони
сформульовані в науковій літературі[4].
Правомочність володіння — це право
фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною
ділянкою. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкою
робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження
нею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи
господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника
земельної ділянки як об'єкта права власності має певну своєрідність. Це
викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного
середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та
переносу, скажімо, в інше місце. Право володіння може належати не тільки
власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі
договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він
перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку
у своєму господарстві, у складі майна. Право володіння однією і тією ж
земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій
власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється
від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування
земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння
осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника.
Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, окрім права
володіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші ж
володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право
користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда
земельної ділянки).
Правомочність користування — це право
власника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням
екологічної специфіки земельних ділянок як об'єктів права власності, під
користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх
безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них
їх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків.
Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником
належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і
залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою
земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим
призначенням землі[5].
Третьою правомочністю власника є
розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантована
йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу,
економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної
долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).
Такими діями є, головним чином, угоди
(купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник
передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право
(наприклад, у разі продажу)[6].
Право розпорядження включає можливість
вчинення не тільки угод, але й інших юридичних дій.
1.2 Підстави набуття і реалізація прав на землю
Відповідно до ст. 14. Конституції земля є
основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю фізичних осіб гарантується у конституційному порядку.
Це право набувається і реалізується громадянами виключно відповідно до закону.
Згідно ст. 2 Закону «Про власність» держава забезпечує стабільність
правовідносин власності. Розділ IV Земельного кодексу, присвячений набуттю і
реалізації права на землю, передбачає конкретні заходи щодо здійснення
конституційних положень та інших законодавчих актів стосовно одержання землі
громадянами та підприємствами.
Громадяни набувають права власності та
права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної
власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним Кодексом.
Набуття права на землю громадянами
здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у
користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у
власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які
перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок
приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ
та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель
державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,
визначених Земельним Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у
власність громадян у межах норм, визначених ЗК, провадиться один раз по кожному
виду використання.
Надання у користування земельної ділянки,
що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення
(викупу) її в порядку, передбаченому Земельним Кодексом.
Приватизація як засіб набуття права
власності являє собою передачу об'єктів права державної власності у приватну
власність громадян[7].
Вона відноситься до ринкових правових інструментів і пов'язана з переходом від
планової економічної системи до ринкових засад господарювання.
Статтею 118 ЗК передбачений порядок
безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Громадянин,
зацікавленим у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його
користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи
Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної,
міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Рішення органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається: у
місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують
розмір земельної ділянки.
Громадяни — працівники державних та
комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також
пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних
ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та
організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно
до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи
Севастопольської міської державної адміністрації.
Відповідний орган місцевого самоврядування
або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає
дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту
приватизації земель.
Передача земельних ділянок у власність
громадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарських
підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться
після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому ЗК.
Громадяни, зацікавлені в одержанні
безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної
власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського
господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку,
господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного
будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної
приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи
Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної,
міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються
бажані розміри та мета її використання.
Відповідна місцева державна адміністрація
або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної
ділянки фермерському господарству — також висновки конкурсної комісії, і в разі
згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку
проекту її відведення.
Ще одним способом одержання земельної
ділянки є її набуття. Набувальна давність — це набуття громадянами права на
загальну ділянку за давністю користування[8].
Громадяни, які добросовісно, відкрито і
безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають
документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку,
можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування
з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір
цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених Земельним
Кодексом.
Передача земельної ділянки у власність або
у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в
порядку, встановленому ЗК.
Перехід права на земельну ділянку при
переході права на будівлю і споруду регулюється статтею 120 ЗК. При переході
права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її
частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право
користування — на підставі договору оренди[9].
При відчуженні будівель та споруд, які
розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку
визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.
У разі переходу права власності на будинок
або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання
право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала
попередньому власнику.
При переході права власності на будівлю та
споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно
часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі
відчуження будівлі і споруди.
При переході права власності на будівлю або
споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні
ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій
розташована будівля чи споруда.
Стаття 121 ЗК встановлює норми безкоштовної
приватизації громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної
власності і поширюється не тільки на випадки приватизації раніше наданих їм у
користування ділянок або тих, що перебувають у їхньому користуванні на інших
законних підставах, але і на випадки безкоштовного надання у власність громадян
даних ділянок у порядку відведення як за рахунок раніше не наданих земель
державної і комунальної власності, так і за рахунок земель, у встановленому
порядку вилучених в інших власників і користувачів.
Громадяни України мають право на безоплатну
передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в
таких розмірах:
а) для ведення фермерського господарства —
в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських
підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де
знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної,
міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір
земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі
відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради
розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;
б) для ведення особистого селянського
господарства — не більше 2,0 гектара;
в) для ведення садівництва — не більше 0,12
гектара;
г) для будівництва і обслуговування жилого
будинку, господарських будівель ї споруд (присадибна ділянка) у селах — не
більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше
0,10 гектара;
ґ) для індивідуального дачного будівництва
— не більше 0,10 гектара;
д) для будівництва індивідуальних гаражів —
не більше 0,01 гектара.
Розмір земельних ділянок, що передаються
безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може
бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки
(паю).
Таким чином, отримавши в установленому
порядку землі, громадяни та юридичні особи можуть здійснювати їх використання в
будь-якій формі, визначеній законом. Розглянемо загальні умови такого
використання.
1.3 Загальні форми
використання земель
Ст. 95 Земельного кодексу України
передбачає, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором,
мають право:
а) самостійно господарювати на землі;
б) власності на посіви і насадження
сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;
в) використовувати у встановленому порядку
для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини,
торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
г) на відшкодування збитків у випадках,
передбачених законом;
ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші
будівлі і споруди.
Право постійного користування земельною
ділянкою закріплене у ст.. 92 ЗК. В ній визначено, що право постійного
користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною
ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення
строку.
Права постійного користування земельною
ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:
а) підприємства, установи та організації, що
належать до державної та комунальної власності;
б) громадські організації інвалідів
України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.
Однією із форм використання земель є
передача земельної ділянки в оренду.
Ст.. 93 ЗК передбачає, що право оренди
земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і
користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження
підприємницької та іншої діяльності.
Земельні ділянки можуть передаватися в
оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам
без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям,
а також іноземним державам.
Оренда земельної ділянки може бути
короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.
Орендована земельна ділянка або її частина
може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування
іншій особі (суборенда).
Орендодавцями земельних ділянок є їх
власники або уповноважені ними особи.
Відносини, пов'язані з орендою землі,
регулюються законом.
Новацією Земельного кодексу України 2001
року стало правове регулювання земельного сервітуту, що можна визначити, як
окрему форму використання земель. Так, статтею 98 ЗК передбачено, що право
земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки
на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою
(ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної
ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння,
користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом,
найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
При встановленні сервітуту мається на увазі можливість існування спільної межі,
але ця умова не є вирішальною. Вигода, що надається земельним сервітутом
повинна мати постійний, а не випадковий характер.
Розглянемо особливості вказаних вище форм
використання земель.
Розділ 2.
Характеристика окремих форм використання земель в Україні
2.1. Право земельного сервітуту
Сьогодні до новацій чинного земельного
законодавства необхідно віднести існування інституту так званих земельних
сервітутів.
Вважається, що категорія сервітуту є
класичною цивілістичною категорією, яка має давньоримське коріння. Вперше
сервітутне право згадується на початку нашої ери в античних Законах XII
таблиць, являючись, таким чином, одним з найдавніших правових інститутів. В
найбільш широкому первісному значенні сервітут означає «повинність, обов’язок»
— від латинського «servitus».
Ще з часів римського цивільного права
сервітут був відомий як особливий вид права на чужі речі, як речове право
користування чужою річчю в одному або декількох відношеннях. Наприклад,
сервітут полягав у обов’язку надавати за допомогою своєї речі, нерухомості
послугу іншим особам.[10]
Інститут земельного сервітуту був
невід'ємною частиною законодавства, що діяло на території України до 1917 року,
тобто до націоналізації землі, введення режиму права виключної державної
власності на землю і скасування всіх інших видів прав на землю, включаючи і
право земельного сервітуту. За сучасних умов відбувається відродження цього
інституту після більш ніж 80-річної перерви у його розвитку, зумовленої тим, що
він не визнавався системою радянського права.
Загальні положення про права на чужі речі в
цілому та про сервітути зокрема містяться у книзі третій Цивільного кодексу
України. Невичерпний перелік видів речових прав на чуже майно визначено в ст.
395 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).[11]
Окремі види речових прав на чуже майно
випливають з положень Господарського кодексу України (далі – ГК України).[12]
Виходячи з норм зазначених кодексів, можна
виділити наступні види прав на чуже майно:
право володіння (ст. 397-400 ЦК України);
сервітут (ст. 401-406 ЦК України);
емфітевзис (ст. 407-412 ЦК України);
суперфіцій (ст. 413-417 ЦК України);
право господарського відання (ст. 136, 572
ГК України);
право оперативного управління (ст. 137 ГК
України);
право оперативного використання майна (ст.
138 ГК України).
Відповідно до існуючої правової традиції
сервітут розглядається як речове право на чужу річ, що забезпечує повне або
часткове користування річчю і нерозривно пов'язане з певною земельною ділянкою
(іншою нерухомою річчю) чи певною особою.
Таким чином, сервітут є одним з видів прав
на чужі речі, який може бути визначений як право обмеженого користування чужими
речами (майном), встановлене в інтересах певної особи.
Сервітут належить до таких прав, що
підпорядковують річ уповноваженій за ними особі (сервітуарію) у певному
напрямку і з певною метою.
Сервітут дозволяє суб'єкту сервітутною
права (сервітуарію) користатися природними властивостями речі, щодо якої
встановлений сервітут.[13]
Схожі визначення сервітуту наводиться і в
іншій юридичній літературі.
Так, О.О.Погрібний, І.І.Каракаш визначають
сервітут як однин з видів прав на чужі речі, який може бути визначений як право
обмеженого користування ними (майном), встановлюване в інтересах певної особи.
Він належить до прав, що підпорядковують
річ уповноваженій особі (сервітуарію) у певному напрямі і з певною метою.
Сервітут дозволяє сервітуарію користуватися
природними властивостями речі, щодо якої він встановлений.[14]
В популярній юридичній енциклопедії
сервітут визначений як обмежене речове право, яке забезпечує невласнику
нерухомості, речі можливість користуватися цією чужою нерухомістю, річчю з
певними обмеженнями, встановленими законом або договором.
В сучасному українському законодавстві
право земельного сервітуту регулюється в основному Цивільним кодексом України
та Земельним кодексом України, рядом роз’яснювальних листів.
В ч. 1 ст. 401 ЦК України міститься
наступне формулювання: право користування чужим майном (сервітут) може бути
встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний
сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не
можуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до ч. 2 ст. 401 ЦК України
сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а
також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Підрозділяти сервітути на земельні
(предіальні) та особисті (персональні) у науці цивільного права прийнято ще
згідно з римською правовою традицією.
Відмінності між земельними та особистими
сервітутами визначаються не об'єктом сервітутного права, а виключно способом
встановлення суб'єкта останнього, тобто тієї уповноваженої особи, якій належить
право обмеженого користування чужою річчю. Адже сервітути встановлюються в
інтересах певних осіб. Належність зазначеного права конкретній особі або
підтверджується її найменуванням або пов'язується з наявністю у неї іншого
права (зокрема права власності). Тому сервітут належить особі як такій
(персональний сервітут) або особі як власнику (володільцю) певної нерухомості
(предіальний сервітут).
Суб'єктом предіального сервітуту є власник
(володілець) так званої пануючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна
(пануючої речі) для користування якою (яким) і задоволення пов'язаних з цим
потреб встановлюються обмеження у користуванні так званою слугуючою земельною
ділянкою або іншим нерухомим майном (слугуючою річчю). Наявність зазначеного
сервітуту пов'язується з існуванням двох земельних ділянок, які за загальним
правилом повинні бути сусідніми.
Суб'єктом персонального сервітуту є певна
особа, задоволенню інтересів якої служить слугуюча річ. Права, що випливають з
нього, належать лише цій особі і не можуть бути передані навіть її спадкоємцям.
Порівняно з особистим сервітутом у
цивільному праві, для сервітуту за ЗК України характерним є обмежене коло
предметів, щодо яких може бути встановлено сервітутне право: у ЗК України прямо
передбачається можливість встановлення сервітуту винятково щодо земельної
ділянки і не передбачається можливість встановлення сервітуту щодо іншого
нерухомого майна. Втім в результаті встановлення такого сервітуту, як право
прокладки й експлуатації лінійних комунікацій, може бути обмежена не тільки
реалізація права власності на земельну ділянку, але й, у певних випадках, право
власності на розташовані на цій ділянці будівлі, споруди.
Отже, основна відмінність двох вищезгаданих
видів сервітутів полягає в самому характері правових відносин. Якщо у випадку з
персональним сервітутом права закріплені особисто за сервітуарієм і
припиняються після його смерті, то право предіального сервітуту закріплено за
визначеним об’єктом, причому по відношенню до іншого об’єкта, а не к конкретної
особи, і, відповідно, не залежить від власників певних об’єктів сервітуту.
Відповідно до ст. 98 ЗК України право
земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки
на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою
(ділянками).
Звертає на себе увагу те, що в ст. 98, як і
в ст. 99 та в назві глави 16 ЗК України вживається термін “право земельного
сервітуту”. В ст. 401 ЦК України вживається ж термін “земельний сервітут”, який
розкривається як право користування чужим майном (сервітут). З цього цілком
логічно можна зробити висновок, що сервітут є правом. В юридичних словниках
визначення сервітуту наводиться також через категорію "право".
Оскільки все-таки важко заперечити, що
сервітут – це право, то визначення, дане в ст. 98 ЗК України зводиться до того,
що право земельного сервітуту – це право на право.
Такий висновок дає підстави вважати, що
термін “право земельного сервітуту” в тексті ЗК України має бути замінений
терміном “земельний сервітут”, що узгодить його з формулюванням, даним в ЦК
України. Крім того, якщо в назві глави 16 та в ст.ст. 98, 99 ЗК України
вживається термін “право земельного сервітуту”, то вже в наступних статтях
зазначеної глави (ст.ст. 100, 101, 102) вживається термін “земельний сервітут”,
що ще раз підтверджує необхідність упорядкування термінології кодексу.
Право земельного сервітуту є титульним
правом (пов'язане із легалізованими в законному порядку правами власності чи
користування) і, відповідно, тривалим (довгостроковим чи безстроковим) і
неподільним (в разі поділу ділянки сервітутне право зберігається).[15]
Суб'єктами правовідносин щодо встановлення
сервітуту є, з одного боку, власник або землекористувач земельної ділянки, який
вимагає встановлення сервітуту, з іншого боку - власник земельної ділянки, за
рахунок встановлення обмежень у користуванні якою передбачається задоволення
інтересів першої сторони.
При цьому земельна ділянка, для
використання якої за певним призначенням земельним сервітутом встановлене
обмежене право користування іншою земельною ділянкою, називається пануючою
(домінуючою, панівною) земельною ділянкою. Земельна ділянка, щодо якої
встановлене обмежене речове право, тобто за рахунок встановлення обмежень у
користуванні якою задовольняються інтереси уповноваженої особи, називається
слугуючою (обслуговуючою) земельною ділянкою.[16]
Обслуговуючу земельну ділянку також називають обтяженою.
Щодо власника або користувача пануючої
земельної ділянки у разі встановлення сервітутного правовідношення ще з
римського цивільного права закріпилась назва «сервітуарій». Цей термін широко
використовується в науці земельного та цивільного права, проте, він відсутній в
жодному нормативному акті.
Не вживає земельне законодавство України і
термінів “домінуюча”, “панівна” чи “пануюча” та “обтяжена”, “обслуговуюча” чи
“слугуюча” земельна ділянка. Проте, незважаючи на відсутність законодавчого
закріплення, дані терміни широко використовуються в науці.
Проте, остаточну назву наведених вище
термінів має визначити окремий закон, прийняття якого обумовлюється
необхідністю більш детальної регламентації інституту земельного сервітуту,
закріпленого чинним ЗК України.
Нині ж чинний ЗК України щодо обслуговуючої
земельної ділянки вживає громіздкий термін “земельна ділянка, щодо якої
встановлений земельний сервітут”, а щодо сервітуарія – термін “власник
земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут” або “власник,
землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут”
(ст.ст. 98, 101, 102 ЗК України).
В юридичній літературі виділяється чотири
характеристики сервітутів, які властиві всім земельним сервітутам:
1) мають бути домінуюча і обтяжена
сервітутом земельні ділянки;
2) власниками домінуючої та обтяженої
земельні ділянки мають бути різні особи;
3) сервітут має задовольняти певні вимоги
щодо домінуючої земельної ділянки;
4) не може існувати права на сервітут, якщо
не існує підстави на його створення.[17]
1. Перша характеристика ( мають бути
домінуюча і обтяжена сервітутом земельні ділянки) є ключовою для поняття
сервітуту. Сервітутом називають право що створюється на користь однієї
нерухомості (земельної ділянки) і реалізується на іншій земельній ділянці. У
рамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями,
перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.
Тобто має бути земельна ділянка, що має переваги (домінуюча, панівна, пануюча
нерухомість) та обтяжена (обслуговуюча, слугуюча) нерухомість, на якій це право
реалізується.
Ознака домінуючої і обтяженої сервітутом
земельні ділянки відрізняє земельний сервітут від сервітуту за цивільним
правом. Відповідно до ст. 401 ЦК України якщо земельний сервітут може належати
лише власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, то особистий
сервітут може належати іншій, конкретно визначеній особі. Умови, щоб особа,
зацікавлена у встановленні особистого сервітуту за рахунок іншої нерухомості,
володіла іншою нерухомістю законодавством не встановлено.
Земельне законодавство більшості інших
країн, як і земельне законодавство України, для встановлення земельного
сервітуту також вимагає наявності домінуючої і обтяженої сервітутом земельні
ділянки. Лише в англомовних країнах існує поняття "profit a pendre"
(профіт-а-пендре). Це право проходу по нерухомості та обмежене право її
використання. Всі правила стосовно створення та реєстрації профіт-а-пендре
подібні до правил по створенню та реєстрації сервітутів. Відмінність полягає в
тому, що останнє право належить особі, що не має нерухомої власності, в той
час, як сервітути належать власникам нерухомостей або нерухомостям.
2. Друга характеристика (власниками
домінуючої та обтяженої земельні ділянки мають бути різні особи) означає, що
створення і використання сервітуту можливі лише коли власники (користувачі)
домінуючої та обтяженої нерухомостей різні особи. Сервітути є правом на
користування землею іншої особи, тому неможливо використовувати його проти
самого себе. Хоча можлива ситуація, коли сервітути існують і використовуються
на одній і тій же ділянці нерухомості - це положення правомірне коли власник
здає частину своєї нерухомості в оренду.
Таким чином, у відносинах щодо встановлення
сервітуту мають брати участь дві особи: власник домінуючої земельної ділянки та
власник обтяженої земельної ділянки.
3. Сервітут має задовольняти певним вимогам
щодо домінуючої нерухомості. Ця вимога дуже важлива, оскільки вказує на те, що
сервітути належать нерухомостям а не фізичним чи юридичним особам. Більше того,
сервітути можуть бути створені на користь нерухомості а не для вирішення
тимчасових потреб власника домінуючої нерухомості. Останній пункт включає такі
вимоги:
- обтяжена нерухомість має бути розташована
достатньо близько до домінуючої, щоб бути спроможною забезпечити останню
відповідними послугами;
- всі права не повинні забезпечувати тільки
персональні потреби власника домінуючої нерухомості. Проте це не означає що всі
права, що забезпечують комерційні чи ділові переваги на домінуючій нерухомості
не можуть бути сервітутами;
- права, що не мають чіткого визначення і
користь яких не може бути адекватно оцінена (наприклад, право на гарний вид із
вікна), не можуть вважатися сервітутом.
При встановленні земельного сервітуту
обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах
прав, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користування
обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими
речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною
обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьому
власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача
обслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодо
останньої).
Остання характеристика (не може існувати
права на сервітут, якщо не існує підстави на його створення) також складається
з кількох складових:
- сервітут не може бути створеним, якщо
нема спроможного власника нерухомості, що буде обтяженою у випадку укладення
угоди;
- сервітут не може бути створений якщо нема
спроможного власника права, тобто власника домінуючої нерухомості, на користь
якого створюється сервітут.
Всі права, що описуються угодою, мають бути
достатньо чітко визначені. Це правило стосується сервітутів як і будь-якого
іншого права.
Право сервітуту має відповідати загальній
природі явища, що називається сервітутом. Власне кажучи, вище вказані
характеристики та вимоги до сервітуту мають універсальний характер і
використовуються у всіх країнах, де існує правова база для такої сутності як
сервітут.
Змістом сервітуту є обсяг прав і обов'язків
його сторін щодо обмеженого користування сервітуарієм чужою земельною ділянкою.
Зміст сервітуту залежно від його виду становлять повноваження щодо проходу,
проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання лінійних комунікацій тощо.
Правомочності сервітуарія можуть складатися з можливості вчинення певних дій
(прохід, проїзд, прокладання комунікацій тощо) або з можливості вимагати від
власника сусідньої ділянки утримуватися від певних видів її використання
(наприклад, не протидіяти відводу з неї води, навіть якщо цим буде обмежене
право власності). Відповідно цьому праву сервітуарія кореспондує обов'язок
власника (користувача) слугуючої земельної ділянки.
Зміст сервітуту визначається також певними
обов'язками сервітуарія. Останній зобов'язаний використовувати об'єкт сервітуту
з певною метою, яка повинна відповідати меті слугуючої ділянки на момент
встановлення сервітуту, враховувати інтереси її власника і діяти в межах,
необхідних для задоволення своїх господарських потреб; вносити власнику
слугуючої ділянки плату за її використання; здійснювати сервітут способом,
найменш обтяжливим для власника слугуючої ділянки згідно з п. 4 ст. 98 ЗК
України. Для збереження сервітутного права мають тривати обставина, що зумовила
встановлення сервітуту, і умови, за яких потреби інших осіб (заінтересованих у
встановленні сервітуту) не можуть бути задоволені без його встановлення. В
іншому разі власник слугуючої ділянки вправі вимагати припинення сервітуту в
зв'язку або з істотними змінами зазначених обставин, або з тим, що сервітут
перешкоджає використанню земельної ділянки згідно з її цільовим призначенням.
Зобов'язання власника земельної ділянки,
обтяженої сервітутом, завжди мають пасивний характер і полягають у зобов’язанні
або терпіти дії третьої особи, або не вчиняти певних дій, які він зазвичай мав
би право вчиняти. Повноваженню сервітуарія не може кореспондувати зобов'язання
будь-якої особи зробити щось на користь третьої особи. При цьому зміст
сервітуту завжди визначають права користування і ніколи його зміст не
поширюється на право володіння і право розпорядження. За своїм змістом
сервітутні права завжди є вужчими, ніж право власності та більшість інших
речових прав. [18]
Ст. 98 ЗК України, крім обсягу прав і
обов’язків сервітуарія та власника (користувача) земельної ділянки, до змісту
сервітуту відносить:
строк, на який встановлюється сервітут;
платний характер;
збереження за власником земельної ділянки,
щодо якої встановлений сервітут, права володіти, користуватись та
розпоряджатись своєю ділянкою;
здійснення сервітуту способом, найменш
обтяжливим для власника земельної ділянки щодо якої він встановлений.
Ст. 403 ЦК України крім цього до змісту
сервітуту ще відносить:
невідчужуваність сервітуту;
збереження чинності сервітуту у разі
переходу до інших осіб права власності на земельну ділянку щодо якої він
встановлений;
відшкодування на загальних підставах
збитків, завданих власникові (володільцеві) земельної ділянки особою, яка
користується сервітутом.
На сьогоднішній час сервітут є самостійним
речовим правом на земельну ділянку.
2.2 Оренда землі,
як форма її використання
Ще однією правовою формою використання
земель є передача їх в оренду.
Земельні та майнові відносини, пов'язані з
орендою землі, регулюються статтями 33, 35, 40, 41, 57, 59, 94, 96, 120,124 і
126 Земельного кодексу України, Законом У країни «Про оренду землі», Законом
України від 19 вересня 1996 року «Про внесення змін і доповнень до Закону
України »Про плату за землю», Указом Президента України від 15 грудня 1998 року
«Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального
забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)», на
виконання якого Кабінет Міністрів 23 квітня 1999 року видав постанову «Про
проведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати за
оренду земельної частки (паю) у грошову», Указами Президента України від 3
грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування
аграрного сектора економіки»[19]
та від 2 лютого 2002 року «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян
— власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)».
Згідно ст. 92 ЗК право оренди земельної
ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування
земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та
іншої діяльності.
Аналогічне поняття містить і ст.. 1 Закону
України «Про оренду землі», що встановлює: оренда землі — це засноване на
договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою,
необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Орендарями земельних ділянок є юридичні або
фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і
користування земельною ділянкою.
Орендарями землі можуть бути громадяни
України, іноземні фізичні особи, особи без громадянства.
Орендарями земель сільськогосподарського
призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть
бути фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в
сільському господарстві (стаття 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року «Про
оренду землі»[20]).
Орендарі набувають права на оренду
земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом
України (ст. 124), Законом України «Про оренду землі» (стаття 7), іншими
законами України та договором оренди землі.
Підставою для укладення договору оренди і
набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній або
державній власності, є рішення орендодавця. У разі набуття права на оренду
земельної ділянки на конкурентних засадах для укладення договору оренди є
результати конкурсу чи аукціону.
Громадяни, які мають право на земельну частку
(пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передати в
оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання
в порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України.[21]
Передача в оренду земельних ділянок
громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель
запасу під заставу здійснюється за проектами відведення в порядку,
встановленому статтями 118 та 123 Земельного кодексу.
При достроковому припиненні або розірванні
договору оренди за ініціативою орендодавця земельної ділянки, право на оренду
якої набуто за результатами аукціону (конкурсу), орендарю відшкодовуються
орендодавцем витрати на його набуття у розмірі, визначеному умовами договору,
протягом 6 місяців. Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в
оренду у разі згоди заставодержателя.
Термін договору оренди земельної ділянки (у
тому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але
не більш як на п'ятдесят років (стаття 17 Закону України «Про оренду землі»[22]).
Орендована для несільськогосподарського
використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця
передаватись у володіння і користування іншій особі, тобто в суборенду у разі
переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка
розташована на орендованій ділянці, а також у інших випадках і межах,
передбачених законом.
Земельні ділянки сільськогосподарського
призначення орендар має право передати в суборенду лише у разі і на строк,
передбачені частиною другою статті 9 Закону України «Про оренду землі».
Умови договору суборенди земельної ділянки
(її частини) мають бути визначені в межах договору її оренди і не суперечити
йому. Термін суборенди не може перевищувати строку дії договору оренди земельної
ділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору
суборенди земельної ділянки припиняється.
Договір суборенди земельної ділянки
підлягає державній реєстрації в порядку статті 18 Закону України «Про оренду
землі», а також згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня
1998 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди
землі».[23]
Цей порядок визначає єдині умови реєстрації договорів оренди та договорів
суборенди земельних ділянок.
Реєстрація договорів оренди земельної
частки (паю) здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від
24 січня 2000 року «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди
земельної частки (паю)»[24].
Якщо має місце виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості),
отримання при цьому державного Акта на право приватної власності і надання цієї
землі в оренду (суборенду), то в таких випадках реєстрація договорів оренди
(суборенди) відбувається згідно з вищеназваною постановою КМ України від 25
грудня 1998 року.
За бажанням однієї із сторін договір
суборенди землі посвідчується нотаріально. За нотаріальне посвідчення договорів
оренди (суборенди) земельної ділянки справляється державне мито у розмірі 0,01
відсотка грошової оцінки земельної ділянки, встановленої за методикою,
затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо така оцінка не встановлена за
нотаріальне посвідчення договорів оренди (суборенди) земельної ділянки
справляється державне мито у розмірі одного відсотка суми зазначеного договору,
але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Законодавство встановлює, що договір оренди
землі припиняється в разі:
закінчення строку, на який його було
укладено;
викупу земельної ділянки для суспільних
потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної
необхідності в порядку, встановленому законом;
поєднання в одній особі власника земельної
ділянки та орендаря;
смерті фізичної особи-орендаря, засудження
його до позбавлення волі та відмови уповноважених осіб від виконання укладеного
договору оренди земельної ділянки;
ліквідації юридичної особи-орендаря.
Договір оренди землі припиняється також в
інших випадках, передбачених законом.
Договір оренди землі може бути розірваний
за згодою сторін.
На вимогу однієї із сторін договір оренди
може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому
законом.
Розірвання договору оренди землі в
односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або
цим договором.
Висновки
Проведений в роботі короткий аналіз, а
також дослідження чинного земельного законодавства дають підстави стверджувати
про існування різноманітних форм використання земель в Україні. Новий Земельний
кодекс України, що діє з 2001 року, по-новому підійшов до їх вирішення, чим
суттєво покращив процес земельної реформи.
Сьогодні землекористувачі мають право:
а) самостійно господарювати на землі;
б) власності на посіви і насадження
сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську
продукцію;
в) використовувати у встановленому порядку
для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні
копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості
землі;
г) споруджувати жилі будинки, виробничі та
інші будівлі і споруди.
Власники землі можуть на даний час
використовувати її за різним цільовим призначенням. Як правило, з метою ведення
власного господарства, садівництва, городництва, будівництва.
Основними формами використання земель
залишається їх передача в оренду. Крім того, чинне законодавство передбачає
право земельного сервітуту. Земельний сервітут – це вид речових прав на чуже
майно, право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне
або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Таким чином, законодавство України сьогодні
дає досить широкі можливості для реалізації громадянами своїх прав на землю
шляхом встановлення різноманітних форм її використання.
Список використаних джерел
1.
Конституція України від 28.09.1996 // Відомості
Верховної Ради України. – 1996. № 30. – ст. 141
2.
Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. —2001.
—№211—212. — 15 листоп.
3.
Про власність: Закон України від 07.02.1991 №
697-12 р.//Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249;
4.
Про оренду землі: Закон України від 6 жовтня 1998
р. //Урядовий кур'єр. — 1998. — № 203—204. — 22 жовт.;
5.
Про земельну реформу: Постанова Верховної Ради
України від 18 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1-991. — №
17. — Ст. 10.
6.
Про прискорення земельної реформи та приватизацію
землі// Постанова Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 25. — Ст. 355.
7.
Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної
реформи у сфері сільськогосподарського виробництва: Указ Президента України від
10 листопада 1994 р.// Голос України. — 1994. — 16 листопада
8.
Про приватизацію та оренду земельних ділянок
несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності:
Указ Президента України від 12 липня 1995 р. // Урядовий кур'єр. — 1995. — 18
липня
9.
Про захист прав власників земельних часток (паїв):
Указ Президента України від 21 квітня 1998 р.//Офіційний вісник України. - 1998.
- № 16. - С. 10.
10.
Про невідкладні заходи щодо прискорення
реформування аграрного сектора економіки: Указ Президента України від 3 грудня
1999 р.// Офіційний вісник України. — 1999. — № 49. — С. 11.
11.
Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського
призначення: Указ Президента України від 19 січня 1999 р.// Офіційний вісник
України. — 1999. — № 3. — С. 11.
12.
Порядок викупу земельних ділянок громадянами (понад
норму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського)
або особистого підсобного господарства, затверджений Постановою Кабінету
Міністрів України від 24 січня 2000 р. //Офіційний вісник України. — 2000. — №
4. — Ст. 112.
13.
Порядок реєстрації договорів оренди земельної
частки (паю), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня
2000 р. № 119// Офіційний вісник України. —2000. — № 4. — Ст. 113.;
14.
Наказ Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5
«Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)»,
зареєстрований в Мін'юсті України 23 лютого 2000 р. № 101/4322 // Офіційний
вісник України. — 2000. — № 8;
15.
Аграрне право України / Під. редакцією В.З.Янчука.
— К., 2003. С. 7, 25—26.
16.
Аграрное, земельное и экологическое право Украины.
Особенные части земельних курсов. Учебное пособие. Под. ред. доктора
юридических наук, професора погребного А.А. и кандидата юр. наук Каракаша Ш.И..
– Х.:ООО “одиссей”, 2001. – 560 с.
17.
Андрейцев В.И. Земельная реформа: Приватизация.
Зкология. Право. — К.: УЗАН, 2002
18.
Андрейцев В.І. Концептуальні засади реформування
земельних правовідносин в Україні /Державно-правова реформа в Україні.
Матеріали наук.-практ. конференції. — К., 1997. — С. 36
19.
Бусуйок Д. Земельний кодекс України: проблеми
реалізації ( за матеріалами методичного семінару) // Право України .— 2002. — №
8– С. 133-134;
20.
Гайдуцький П. Власність на селі // Урядовий кур'єр.
— 2002. — № 59. — 28 бе-рез.
21.
Гайдуцький П. Земля має власника. Реального //
Уряд. кур'єр. — 2000. — № 90. — 20 трав.
22.
Гражданское право / За ред. Калпина А.Г. — Ч. 2. 2002.
— С. 240
23.
Дегтярев И.В., Осипов Л.И. Земельное право и
земельный кадастр: Учебник. - М. : Юрид. лит., 1986. – 316с.
24.
Домашенко М.В., Рубаник В.Є. Власність і право
власності: Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин
власності в Україні. – Харків: Факт, 2002. – 550 с.
25.
Заєць О. Правове забезпечення земельної реформи //
Право України .— 2000. — № 9 – С. 59-61;
26.
Земельне право / За ред. Семчика В.І., Кулинича
П.Ф. - К., 2001. - С. 155.
27.
Земельне право: Підручник для студентів юридичних
спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф.
Кулинина. _ К.:Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. – 424 с.
28.
Земельное право. Учебник для вузов.
Руководительавторского коллектива и отв. редактор – С.А. Боголюбов. – М.:
Издат. группа НОРМА- ИНФРА. М,, 1999. - 400 с.
29.
Ковтун М.Г. Земельне право: курс лекцій для
студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Юмана, 2005. – 208 с.
30.
Право власності в Україні: Навч. посіб. /
О.В.Дзера, і Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери,
Н.С.Кузнєцової.— К.: Юрінком Інтер, 2004.— С. 432-441;
[1] Земельний кодекс
України. // Урядовий кур'єр. – 2001. - № 211-212.-15 листоп.
[2] ВВР.-1991.-№ 20. –
Ст. 249
[3] Аграрное, земельное
и экологическое право Украины. Особенные части земельних курсов. Учебное
пособие. Под. ред. доктора юридических наук, професора погребного А.А. и
кандидата юр. наук Каракаша Ш.И.. – Х.:ООО “Одиссей”, 2001. С. - 217.
[4] Право власності в
Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, і Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За
заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової.— К.: Юрінком Інтер, 2002., С. - 432
[5] Гражданское право /
За ред. Калпина А.Г.. – Ч. 2. 2002. – С. 89-90
[6] Гражданский кодекс
Украины (научно-практический комментарий).— X.: 000 «Одиссей», 2004. С. - 185
[7] Андрейцев В.І.
Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні: Навч.-практ.
посіб. – К. : Істина, 2002., С. - 83
[8] Земельное право.
Учебник для вузов. Руководительавторского коллектива и отв. редактор – С.А.
Боголюбов. – М.: Издат. группа НОРМА- ИНФРА. М,, 1999. С. - 218
[9] Про оренду землі:
Закон України від 6 жовтня 1998 р. //Урядовий кур'єр. — 1998. — № 203—204. —
22 жовт.
[10] Популярна юридична
енциклопедія / В.Г. Гіжевський, В.В.Головченко, В.С.Ковальський та ін. –К.:
Юрінком Інтер. 2003. С. -436
[11] Відомості
Верховної Ради. -2003. -№ 40, ст. 356.
[12] Відомості
Верховної Ради. -2003. -№ 18, ст. 144.
[13] Науково-практичний
коментар Земельного кодексу України / За ред.. В.В.Медведчука. –К.: Юрінком
Інтер. 2004. С. - 260.
[14] Земельне право
України. Підручник / За ред. О.О.Погрібного, І.І.Каракаша. –К.: Видавництво
“Істина”. 2003. С. - 112.
[15] Клименко О.М.
Речові права на чуже майно. // Янус Нерухомість. –2004. -№ 7. – Ст.. 21
[16] Врублевський О.С.
Все про земельний сервітут. –К.: Тов. ІКЦ „ Леста“. 2005. С.-6.
[17] Машкевич К.
Сервітути та подібні права в різних країнах світу. – К.,НВЦ “Геоматика”. 2005.,
С. - 72
[18] Погрібний С.О.
Право земельного сервітуту за українським земельним законодавством // Земельне
право України. -2006. – № 1. –С. -38
[19] Офіційний вісник
України. - 1999. - № 49. - С. 11.
[20] Урядовий кур'єр. —
1998. — № 203—204. — 22 жовт.
[21] Наказ Держкомітету
України по земельних ресурсах від 17.01.2000 року «Про затвердження форми
Типового договору оренди земельної частки (паю)».— Офіційний вісник України.—
2000.— № 8.— Ст. 331
[22] Урядовий кур'єр. —
1998. — № 203—204. — 22 жовт.
[23] Офіційний вісник
Україні,— 1998.— № 52.— Ст. 1943.
[24] Порядок реєстрації
договорів оренди земельної частки (паю), затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 119// Офіційний вісник України.
—2000. — № 4. — Ст. 113.
