Курсовая работа: Ефіроолійні рослини
План
Вступ. 2
Розділ 1. Поширення та значення ефіроолійних рослин. 4
Розділ 2. Ефіроолійні культури як кормові рослини. 8
2.1 Соняшник. 8
2.2 Льон-кудряш (Льон олійний) 11
2.3 Гірчиця. 12
2.4 Озимий ріпак. 13
2.5 Рицина. 15
2.6 Арахіс (Земляний горіх) 17
2.7 Соя. 18
2.8 Рижій. 19
Розділ 3. Ефіроолійні культури в якості лікарських та харчових рослин. 20
3.1 Аніс. 20
3.2 Коріандр. 22
3.3 Кмин. 26
3.4 Фенхель. 28
3.5 М`Ята. 28
3.6 Лаванда. 30
3.7 Шавлія мускатна. 31
3.8 Кріп городній. 32
Висновок. 34
Література. 35
Вступ
Ефіроолійні культури належать до різних
ботанічних родин та видів. Об'єднує їх наявність ефірної олії, яка
нагромаджується в рослині або окремих її частинах — насінні, лиртках, пелюстках
квіток. Ефірна олія містить природні ароматичні речовини, що надають рослинам
специфічного запаху, їй притаманна леткість та масляниста консистенція, а
основу становлять суміші різних органічних сполук, серед яких найголовнішими є
терпеноїди.
Використання цих рослин та виробленої з них
ефірної олії залежить від хімічного складу та комбінацій окремих компонентів. З
давніх-давен їх вживали в різноманітних стравах. Нині ж ефіроолійні рослини є
важливою сировиною для харчової і фармацевтичної промисловості та інших сфер
виробництва. Зокрема, з них виготовляють бактерицидні, болетамуючі, сечогінні,
заспокійливі, відхаркувальні та інші препарати. Застосовують також у парфюмерії
та косметолог».
Олійні культури мають велике
народногосподарське значення. З насіння їх добувають рослинну олію, яку
використовують у харчовій, лакофарбовій, текстильній, шкіряній промисловості, в
електротехніці, медицині тощо. Побічний продукт — макуха — є цінним
концентрованим кормом для тварин.
В Україні вирощують соняшник, льон-кудряш,
гірчицю, озимий ріпак, рижій, рицину, арахіс, сою, кунжут, лялеманцію, мак
олійний тощо. Важливим показником якості олії є здатність її до висихання. Вона
визначається йодним числом, яке показує, скільки грам йоду витрачається на
окислення 100 г олії, що сприяє висиханню її.
Мета нашої роботи з`ясувати біологічні
особливості ефіроолійних культур, їх значення для людини.
Для досягнення встановленої мети нам
потрібно вирішити деякі завдання:
1 – з`ясувати поширення та історичне
значення ефіроолійних рослин
2 – охарактеризувати ефіроолійні рослини як
кормові культури
3 – розглянути використання ефіроолійних
рослин в якості лікарської та овочевої сировини.
Розділ 1. Поширення
та значення ефіроолійних рослин
Незвичайно різноманітний світ рослин, що
оточує нас. І всі ми прекрасно знаємо, що життя тварин і людей цілком залежить
від нього. Рослинам ми так чи інакше зобов'язані майже усім, чим користуємося в
повсякденному житті. І ніколи "homo sapіens" не досяг би сьогоднішніх
висот, якби в період неоліту не вирішив підкорити собі примху дикої природи, що
годувала його, і не змусив рослину шляхом окультурення стати постійним і
надійним джерелом їжі. І тоді відразу ж утворився міцний зв'язок: людина
залежить від рослин - рослини залежать від людини. Серед перших зелених
супутників людини минулого і ті, про які ми хочемо розповісти. Усі вони
відносяться до різних сімейств, родам і видам. Ростуть вони в різних
географічних зонах, але поєднує їх одне, неоціненне для нас, людей, якість –
маслинність [2].
Разом з першими зерновими культурами
древній хлібороб сіяв сою, арахіс, соняшник, льон олійний, рицину, гірчицю,
рапс, сафлор і кунжут. На території сучасних Англії й Іспанії, Голландії і
Швейцарії, у Древньому Єгипті й Індії широко був розповсюджений олійний і
волокнистий льон. У древній медицині застосовувалася касторова олія, одержуване
з насінь рицини, а для висвітлення своїх жител люди використовували мигдальну і
кунжутну олії. Широкою популярністю в античному світі користувалося маслинове
дерево й олія з оливок. Американські індіанці жир з насінь соняшника
використовували для косметичних цілей. Безліч різних застосувань знайшли олійні
рослини за свою історію, і в даний час вони займають важливе місце серед
сільськогосподарських культур. Історії поширення і селекції рослин цікаві і
часом загадкові.
Вивченням їх займалися багато вчених. Роки
життя присвятив цьому видатний дослідник, хибкий географії рослин Микола
Іванович Вавилов (1887-1943). Учений робив поїздки в Центральну Азію і Північну
Африку, Південну і Північну Америку, а також у країни Західної Європи. Ці
ботанічні маршрути пролягли через найбільш сприятливі для розвитку рослинного
світу райони земної кулі. Вавилов виділив первинні рослини, культивовані
древніми хліборобами, наприклад пшеницю і ячмінь, кукурудзу і сою, льон і
бавовник, а також вторинні: жито, овес, суріпку, гірчицю й інші.
Основною задачею вченого були пошук і
вивчення рослинних ресурсів планети для створення нових сортів.
У харчуванні людей продукти рослинного
походження займають важливе місце. За рахунок рослин на 80 відсотків
задовольняються їхні потреби в харчовому білку, а рослинні олії найчастіше
використовуються замість тваринних жирів.
В даний час олійним культурам приділяється
велика увага, тому що вони є найбагатшої комори не тільки рослинних олій, але
також дефіцитного білка. Тільки за останні роки посіви олійних у світі
збільшилися більш ніж на 80%.
Значно виріс обсяг міжнародної торгівлі
маслонасінням і продуктами їхньої переробки. Соєва і соняшникова, арахісова і
бавовняна, лляна і рапсова олії є предметом імпорту й експорту багатьох країн
світу. Широке поширення у світовій культурі замледелия одержали соя, льон,
арахіс, соняшник, рицина, рапс, кунжут, сафлор, бавовник і гірчиця. Соя є
найціннішим джерелом кормового білка, і під неї віддані великі посівні площі в
Північній і Південній Америці, а також у деяких районах Азії. Основними її
постачальниками на Світовому ринку стали США і КНР. Розгорнуто дослідження й
отримані перспективні сорти сої в нас у країні. Цікава робота ведеться в
Краснодарі лабораторією селекції й агротехніки сої Всесоюзного
науково-дослідного інституту олійних культур, а також молдавськими і грузинськими
селекціонерами [4].
Значно розширюються посіви арахісу і
соняшника. Учені, що працюють з цими культурами, намагаються підвищити їхня
врожайність і якість олії, захистити від хвороб і шкідників. Соняшник - головна
олійна культура в нашій країні, і їй приділяється особлива увага. Свідчення
тому - відбулася в 1976 р. у Краснодарі VІІ Міжнародна конференція але цій
культурі, у роботі якої взяли участь більш 500 учених з різних країн світу.
Великою популярністю користуються високомасличні сорту соняшника, створені
видатним ученим-селекціонером Василем Степановичем Пустовойтом.
Завдяки дослідженням учених добре вивчений
хімічний склад насінь олійних рослин, властивості жирів, білків, вуглеводів і
інших з'єднань, що входять у них. Особливе значення має якість жирів і білків.
Багато уваги приділяють олійним культурам фізіологи і біохіміки, досліджуючи
роль цих речовин у рослинній клітці. Не відстають від вчених і технологи.
Чимало винаходів придумали вони, щоб "вичавити" усе саме коштовне з
олійних комор.
Досить проблем у селекціонерів олійних
культур. Одна з них полягає в тому, щоб створити такі сорти, у насіннях яких
був б досягнутий оптимальний зміст білків або жирів. Інша, не менш важлива,
задача - це захист рослин: виведення сортів, стійких до хвороб і шкідників.
Тільки на соняшнику паразитує 65 видів грибів, 10 видів бактерій, 2 види вірусу
і 2 види квіткових паразитів. Захворювання віднімають частина врожаю, знижують
польову схожість і масличність уцілілих насінь, підвищують їхнє кислотне число
і лузжистість. Чимало турбот доставляють хліборобам численні комахи-шкідники.
Близько 80 видів літаючих і плазуючих шестиногих розбійників знищують посіви
соняшника.
У пошуках сучасної зброї проти них
захисники рослин пройшли довгий шлях - від простих механічних і агротехнічних
прийомів до використання останніх досягнень біології, хімії і фізики. Проти
шкідливих комах запущений у хід великий арсенал засобів: ядохімікати й
антибіотики: союзники людини - гриби, бактерії і віруси: рентгенівські промені
і хімічні речовини різної дії. Однак далеко не завжди людині супроводжує успіх
у цій постійній війні, і нерідко приходиться відступати, шукати нові шляхи в
боротьбі з хворобами і шкідниками рослин [5].
Створення стійких сортів рослин -
найдешевшого, надійного і безпечний для навколишнього середовища спосіб захисту
наших полів. Тоді з порядку денного частково зніметься питання про її
забруднення, що на сучасному етапі розвитку суспільства придбало глобальне
значення. Селекціонери вже створили деякі імунні сорти сільськогосподарських
культур, у тому числі і ті, котрі не бояться збудників хвороб і шкідників. На
жаль, не завжди в пошуках імунітету вдається знайти і вивести необхідні форми
потрібної культури. У цих випадках необхідно використовувати переваги
інтегрованої системи захисту рослин. Усі частіше на допомогу селекціонерам
приходять дослідники з інших областей науки: біохімії, фізіології, генетики,
фітопатології, ентомології і математики. Такий союз учених - застава майбутніх
успіхів у створенні високоврожайних сортів, стійких до хвороб і шкідників.
Розділ 2.
Ефіроолійні культури як кормові рослини
2.1 Соняшник
З олійних культур найбільш поширений
соняшник. У 1988 р. він займав площу 4 млн. 28 тис. га, на Україні - 1 млн. 577
тис. га.
Соняшникову олію широко використовують у
харчовій промисловості. З неї виготовляють маргарин, використовують у
натуральному вигляді, при виготовленні консервів, хлібних і кондитерських
виробів, фарб, мила тощо. Макуха містить до 37 % білка, більш як 20 % без
азотистих екстрактивних речовин, 6,5 % жиру і багато інших речовин. Вона є
висококалорійним концентрованим кормом для тварин. Попіл із стебел містить
близько 35 % оксиду калію, тому він є цінним добривом. Соняшник висівають також
на зелений корм і силос [4].
Батьківщиною соняшнику є Північна Америка.
В Росію його завезено в XVIII ст. Спочатку соняшник вирощували як декоративну
рослину. У 1835 р. воронезький селянин Бокарєв добув з насіння соняшникову
олію. З того часу соняшник почав швидко поширюватись, займаючи значні площі в
різних грунтово-кліматичних зонах. Тепер основними місцями поширення соняшнику
є райони Північного Кавказу, Центрально-Чорноземний район, Поволжя, Україна,
Молдова, Західний Сибір, Казахстан і Киргизія.
Соняшник - високоврожайна культура. При
належній агротехніці можна вирощувати в середньому по 20 ц/га і більше насіння.
На Україні високі врожаї насіння соняшнику вирощують в Донецькій обл.
Соняшник належить до роду Heliantus L. з
родини складноцвітих. Рід Heliantus об'єднує більш як 100 видів, з яких в
культурі є лише два види соняшника: однорічний (Н. annus L.) і багаторічний
топінамбур (Н. tuberosus L.), або земляна груша.
Соняшник - однорічна культура з добре
розвиненим стрижневим коренем, який заглиблюється в грунт на 2 - 3 м, тому ця
культура посухостійка.
Стебло соняшника заповнене губчастою
паренхімою, інколи трохи розгалужується у верхній частині. Висота стебла 1,5 - 4
м і більше. На стеблі розташовані великі листки серцеподібної форми, з
черешками. Надземна частина рослини опушена грубими волосками.
Суцвіття - кошик діаметром 15 - 40 см. У
кошику розвиваються квітки двох типів: трубчасті - двостатеві, які плодоносять,
і несправжні язичкові, що розташовані по краях кошика і приваблюють комах.
Плід - сім'янка з твердою плодовою
оболонкою. Насіння (ядро) не зростається з плодовою оболонкою. Колір сім'янок
досить різноманітний: білий, сірий, чорний та ін. Селекційні сорти соняшника
мають в стінках плодової оболонки добре розвинений панцирний шар. Він захищає
сім'янки від пошкодження їх соняшниковою міллю.
За морфологічними ознаками культурний
соняшник ділять на три групи: лузальний, олійний і межеумок.
У лузального соняшника розвиваються високе
стебло (до 4 м заввишки) і великі кошики. Ядро тільки наполовину заповнює сім'янку,
лузжистість становить 46 - 56 %, олійність сім'янок низька - 28 - 33 %,
використовується як силосна культура. Олійна група характеризується високою
олійністю, яка може досягти 50 % і більше від загальної маси сім'янок. Сім'янка
повністю заповнена ядром, лузжистість 25 - 35 %, стебло не розгалужується,
висота його до 2 м.
Межеумок займає проміжне місце між двома
першими групами [6].
Соняшник - посухо- і морозостійка рослина.
Насіння проростає при 3 - 4 °С тепла, а сходи витримують значні заморозки - до
мінус 8 °С.
Соняшник - волого- і світлолюбна культура,
транспіраційний коефіцієнт її становить 470 - 570. Кращими грунтами для
соняшника є глибокі чорноземи і каштанові.
Якщо соняшник вирощувати на одному місці
кілька років підряд, він масово пошкоджується хворобами і заразихою. Тому
соняшник у сівозміні на те саме місце можна висівати тільки через 6 — 7 років.
Кращими попередниками є озимі зернові, зернобобові культури, кукурудза.
Під соняшник грунт обробляють так само, як
і під інші технічні культури. Великого значення надають глибокій оранці і
снігозатриманню. Навесні вологу закривають боронуванням і шлейфуванням.
Передпосівну культивацію проводять у кілька слідів на глибину загортання
насіння.
Під соняшник вносять як органічні, так і
мінеральні добрива. Сіяти соняшник краще через 10— 15 днів після початку сівби
ранніх ярих культур. Соняшник, посіяний у добре прогрітий грунт, дає дружні
сходи, краще розвивається, насіння його містить більше олії. Крім того, при
таких строках сівби створюються умови для очищення поля від бур'янів. На
насіння соняшник сіють квадратно-гніздовим способом, на силос — широкорядним.
Норма висіву насіння — 9—10 кг/га. На важких грунтах насіння загортають на
глибину 4—5 см. На чорноземах глибину загортання збільшують до 7 см, при нестачі
вологи треба сіяти на глибину 8—10 см.
Після висівання насіння поле спочатку
коткують, а потім боронують. Боронують до появи сходів і після появи їх у фазі
першої пари справжніх листочків.
За період вегетації міжряддя 2 — 3 рази
розпушують у двох напрямках. При утворенні двох-трьох пар справжніх листочків
посіви соняшнику проривають, залишаючи по 2 — 3 рослини в гнізді.
В період цвітіння соняшнику рекомендується
штучно дозапилювати його. Великий ефект дає вивезення на посіви пасік з
розрахунку один вулик на один гектар.
Збирають соняшник комбайнами, коли побуріє
60 — 70 % кошиків.
Індустріальна технологія вирощування
соняшнику. Для вирощування соняшнику за індустріальною технологією складається
технологічна карта, в якій передбачаються найпрогресивніші заходи. Обов'язковим
елементом цієї технології є підбір відповідних високоврожайних сортів і
гібридів, максимальна механізація всіх виробничих процесів, використання
хімічних заходів боротьби з бур'янами та хворобами, використання пасік для
додаткового запилення рослин соняшнику, своєчасне і високоякісне збирання,
збереження насіння.
2.2 Льон-кудряш
(Льон олійний)
З насіння льону-кудряша добувають
високоякісну олію для лакофарбової промисловості, рідше використовують як
продукт харчування. Макуха високопоживна, її добре поїдають тварини. Льон-кудряш
вирощують на півдні України. Загальна посівна площа його — близько 250 тис. га,
середня врожайність насіння 6— 7 ц/га.
Льон-кудряш належить до родини льонових.
Коренева система в нього розвинена слабко. Сама рослина низькоросла — до 50 см
заввишки, стебло при основі дуже розгалужене і має 15 — 20 плодів-коробочок.
Абсолютна маса насіння 7 — 12 г з вмістом олії 45 — 48 %. Льон-кудряш —
світлолюбна рослина. Насіння проростає при 3 — 4 °С. Сходи легко витримують
приморозки більш як 4 °С. Кращими сортами льону олійного на Україні є такі:
Циан (Рассвет) і Воронезький 1308.
У сівозмінах льон олійний розміщують після
озимої пшениці, картоплі, зернобобових і баштанних культур. Грунт обробляють,
як і під ранні ярі культури. Добрива вносять під зяблеву оранку і в рядки при
сівбі.
Сіють льон олійний одночасно з ранніми
ярими культурами звичайним рядковим або вузькорядним способом з нормою висіву
50 - 80 кг/га. Якщо поле забур'янене, то застосовують широкорядну сівбу з
шириною міжрядь 45 см. На 1 га висівають 25 - 30 кг насіння [5].
Глибина загортання насіння 3 - 6 см. На
посівах знищують ґрунтову кірку, шкідників і бур'яни. На насіння льон збирають
у фазі повної стиглості. Якщо ж льон вирощують на насіння і волокно, то його
збирають льонотере-билками і льонокомбайнами у фазі жовтої стиглості.
2.3 Гірчиця
У Радянському Союзі вирощують в основному
два види гірчиці: сизу, або сарептську (Brassica juncea Csern.), і білу (Sinapis
alba L.).
З насіння гірчиці добувають продовольчу
олію. У сарептської гірчиці нагромаджується до 47 % олії, а в білої 30 — 40 %.
Олію використовують також у текстильній промисловості. Макуха має шкідливі
глюкозиди, тому на корм її не використовують. Гірчицю інколи висівають на
зелене добриво [7].
Столову гірчицю і гірчичники виготовляють з
макухи сарептської гірчиці.
У нашій країні гірчиця займає площу близько
300 тис. га. На Україні під гірчицею зайняті невеликі площі, тут в основному
культивують сарептську гірчицю. Середня врожайність білої та сарептської
гірчиці становить 12 — 15 ц/га.
Гірчиця (обидва види) — однорічна трав'яна
рослина, має добре розвинену кореневу систему, стебло 25 — 80 см заввишки. У
білої гірчиці стебла, листки і плоди дуже опушені. Листки перисторозсічені,
суцвіття - китиця, плід - стручок, насіння кулясте. Маса 1000 насінин у сизої
гірчиці 2 - 3 г, у білої 3 - 10 г.
Сарептська гірчиця більш вибаглива до
грунтів, ніж біла, проте вона більш посухо- і жаростійка. Насіння її проростає
при температурі 2—З °С, може витримувати заморозки до мінус 5 °С.
Гірчиця біла — холодостійка і вологолюбна
рослина, насіння її проростає при 1 - 2 °С тепла.
Сіють гірчицю після озимини або просапних
культур. Грунт обробляють так, як і під ярі зернові культури. Гірчицю сіють
рано навесні суцільним посівом з нормою висіву 10 - 12 кг/га сарептської
гірчиці і 15 - 16 кг/га білої. Глибина висіву – 2 - 4 см. Якщо поле
забур'янене, то висівають широкорядно з міжряддям 45 см.
У період вегетації на посівах гірчиці
знищують ґрунтову кірку, бур'яни і шкідників.
Збирають сарептську гірчицю роздільним
способом у фазі воскової стиглості насіння. Біла гірчиця менш осипається, тому
її збирають у фазі повної стиглості прямим комбайнуванням.
2.4 Озимий ріпак
З насіння ріпака добувають цінну олію, яку
використовують у текстильній, поліграфічній, лакофарбовій, харчовій та інших
галузях промисловості. Макуху з ріпака згодовують тваринам. У районах, де
вирощують ріпак доцільно займатися бджільництвом, оскільки він є добрим
медоносом.
На території України культивують озимий і
ярий ріпак. Найбільш поширений озимий ріпак. На Україні його вирощують в
південно-західних районах. Урожайність насіння озимого ріпака становить в межах
10 ц/га.
Озимий (Brassica napus L. ssp.
oleiferaMetzg.) і ярий ріпак, або кольза (annua), подібні за морфологічними
ознаками і різняться між собою за відношенням до екологічних умов [7].
Коренева система в ріпака стрижнева,
проникає в грунт на глибину до 3 м. Стебло 100 — 200 см заввишки, округле,
вкрите сизим нальотом, розгалужене. Листки теж сизі, неопушені, великі. Листки
двох форм: нижні - з черешками, верхні — сидячі.
Квітки у ріпака жовті, великі, зібрані в
гроноподібні суцвіття. Плід - стручок з носиком, 6—12 см завдовжки. Насіння
дрібне, кулясте, темно-коричневого кольору.
Озимий ріпак — вологолюбна рослина.
Морозостійкість ріпака невисока, тому його культивують лише в районах з м'якими
зимами. Ріпак вибагливий до родючості грунту. Кращими грунтами є чорноземи,
темно-сірі та сірі опідзолені. Ріпак це перехреснозапильна рослина. Велике
значення для запилення мають, домахи і особливо бджоли.
Найкращими сортами для України є Глорія,
Жет-Неф, Квінта, Тисменицький, Іванна.
Ріпак розміщують після гороху, конюшини,
ранньої картоплі, озимої пшениці. Він дуже вибагливий до органічних добрив.
Грунт під ріпак обробляють так само, як і під озимі зернові культури.
Сіють озимий ріпак у такі строки, щоб
рослини добре вкорінилися і мали розвинену розетку листків. На Україні його
сіють у другій декаді серпня широкорядним способом з шириною міжрядь 45 см, на
гектар висівають 8 - 10 кг насіння. На легких грунтах насіння загортають на
глибину 3 - 4 см, на ущільнених і запливчастих - 2 - 3 см. Для кращого
снігозатримання в міжряддя ріпака підсівають насіння білої гірчиці (1 - 1,5
кг/га). Восени на посівах проводять міжрядний обробіток, а при останньому
розпушенні міжрядь рослини підгортають, що захищає їх від вимерзання і
вимокання.
Ріпак збирають роздільним способом, рідше
прямим комбайнуванням. Обмолочене насіння підсушують до 11 - 12 % вологості.
2.5 Рицина
З насіння рицини добувають дуже цінну олію
для технічних потреб. її широко використовують також і в медицині.
Рицина — давня культура. Походить вона з
Африки.
Поширена в Індії, Китаї, АРЄ, Греції.
Посівна площа її в УРСР становить більш як 10 тис. га. Урожайність насіння
рицини при належній агротехніці може досягати 5 ц/га і більше. Рицина (Ricinus
communis L.) належить до родини молочайних. Це рослини з високим стеблом, мають
добре розвинену кореневу систему. У багаторічної рицини стебло досягає 10 м
заввишки і живе до 10 років. На території СРСР культивують однорічну форму.
Вона нижча, стебло її 1—3 м заввишки, рідше
— 5 м, розгалужене, червоного або зеленого кольору, з восковим нальотом. Листки
великі, черешкові, пальчасто-роздільні, квітки роздільностатеві, зібрані у
великі грона. Чоловічі квітки розташовані в нижній частині суцвіття, жіночі — у
верхній. Плоди крупні, тригнізді коробочки. Насіння крупне з блискучою
оболонкою. Маса 1000 насінин — від 80 до 1000 г. В насінні може міститися до 59
% олії.
Рицина — світло- і теплолюбна культура.
Насіння проростає при температурі 10—12 °С. Рослини не витримують приморозків.
Краще росте на чорноземних грунтах, високі врожаї вирощують при зрошуванні.
Найбільш поширені на Україні такі сорти: Кубанська 15, ВНИИМК 165, Донська,
крупнонасінна та Червона [8].
Вирощують рицину в просапному клині після
озимої пшениці, зернобобових, кукурудзи. Система осіннього і весняного
обробітку грунту аналогічна обробітку під соняшник. Під рицину вносять
органічні добрива (15 - 20 т/га гною) і мінеральні - з розрахунку 45 кг/га
азоту і 60 кг/га фосфору.
Сіють рицину тоді, коли грунт прогріється
до 10 — 12 °С. Спосіб сівби квадратно-гніздовий — 70x70 см з висіванням у кожне
гніздо по 3 — 4 насінини, що становить 15 — 25 кг/га. Глибина загортання
насіння 7 — 10 см. За період вегетації посіви боронують і не менш як 2 — 3 рази
обробляють міжряддя.
Збирають рицину в 2—3 строки у міру
достигання грон. У зібраних гронах при висиханні частина коробочок
розтріскується і насіння висипається (відбувається самообмолот), а нерозкриті
коробочки домолочують комбайнами. Насіння зберігають при 10%-й вологості.
2.6 Арахіс
(земляний горіх)
Арахіс — високоолійна культура. У насінні
його 45 — 60 % олії, 25 — 37 % білка. На олії арахісу виготовляють маргарин,
консерви, кондитерські вироби. Поживність вегетативної маси арахісу дорівнює
поживності маси конюшини.
Арахіс (Arachis hypogaea L.) — однорічна
бобова рослина. Стебло трав’янисте, розгалужене, 30 — 50 см заввишки, з
парноперистими листками. Квітки двох типів: надземні — перехреснозапильні,
підземні — самозапильні. Плід — біб з сітчастою оболонкою, чоткоподібний. Плоди
формуються в грунті. Для занурення в грунт плодів, які розвиваються з надземних
квіток, у рослин утворились відповідні пристосування. Наприклад, після
відцвітання квіток нижня частина зав'язі розростається, утворюючи особливе
утворення — гінофор. Він спочатку росте вгору, а потім згинається до грунту,
занурює зав'язь у грунт, де й розвивається плід.
Арахіс — теплолюбна рослина, насіння його
проростає при температурі 13 — 15 °С, під час заморозків гине. Арахіс добре
розвивається на супіщаних чорноземах і суглинистих грунтах.
На Україні поширені такі сорти: Степняк і
Краснодарський 1708. Арахіс — культура просапного клину. Розміщують його після
озимої пшениці, баштанних культур, кукурудзи, ячменю. Під арахіс проводять
глибоку зяблеву оранку на глибину 25 — 30 см. Навесні грунт обробляють, як і
під пізні ярі зернові чи зернобобові культури [4].
Під зяблеву оранку доцільно вносити азотні
й фосфорні добрива. Вносять добрива також при підживленні. Сіють арахіс тоді,
коли грунт на глибині 10 см прогрівається до 14 — 15 °С. Сіють широкорядним (на
70 см) або квадратно-гніздовим способом — 70x70 см, залишаючи по 5 —6 рослин у
гнізді. Глибина загортання насіння 5 — 8 см. Після сівби поле боронують, а при
появі сходів розпочинають міжрядний обробіток. Внаслідок підгортання арахісу
створюються кращі умови для формування плодів і особливо для надземних
зав'язей. Підгортати арахіс найкраще через 20 — 25 днів після початку цвітіння.
Арахіс дає високі врожаї на зрошуваних землях. Збирають арахіс у суху погоду
спеціальними арахісозбиральними машинами, які підорюють кущі. Підбирають
рослини вручну, складаючи їх у копиці для підсушування. Боби від стебел
відокремлюють машинами АМ-4. Зберігають боби при 8 - 10%-й вологості.
2.7 Соя
Цінність сої у тому, що в її насінні
міститься 33 - 52 % білка і 17 - 25 % олії. З сої добувають смачну продовольчу
олію, виготовляють маргарин, соєвий сир, молоко, муку, консерви та ін. Олію
використовують у лакофарбовій промисловості, при виготовленні мила і гліцерину.
Соя має високі кормові якості. Макуха є цінним концентрованим кормом. Зелену
масу добре поїдають тварини. Відомо більш як 40 видів сої. У Радянському Союзі
вирощують тільки один культурний вид - Glycine hispida Maxim. Це однорічна
форма, стебло 50 - 80 см заввишки, листки трійчасті, квітки дрібні,
Самозапильні, білого або фіолетового кольору. Плід - біб, в якому розвиваються
2 - 3 насінини. Насіння з рубчиком, різне за формою, розміром і кольором. Вся
рослина густо опушена. Соя - теплолюбна, насіння проростає при температурі 8 - 10
°С, волого- і світлолюбна культура. При нестачі світла у сої опадають листки.
На заболочених, засолених і кислих грунтах росте погано.
На Україні вирощують такі високоврожайні
сорти: Херсонську 908, Букурію, Іскру, Білосніжку, Кіровоградську 5 та ін.
Кращими попередниками для сої є просапні культури або озима пшениця. Система
осіннього і весняного обробітку грунту така сама, як і під квасолю. Соя добре
реагує на глибоку зяблеву оранку з одночасним внесенням органічних і
мінеральних добрив.
Сою сіють пізно, коли грунт прогрівається
на глибину 10 см до 10 °С. На Україні сою сіють широкорядним способом з шириною
міжрядь 45 см, а при нестачі вологи - 60 см. Норма висіву 40 - 65 кг/га,
глибина сівби 5 - 8 см. Якщо сою сіють разом з кукурудзою, то в кожне гніздо
висівають по 3 - 4 насінини сої, площа живлення при цьому становить 70x70 або
60X60 см. За період вегетації міжряддя 2 - 3 рази розпушують. Збирають сою
роздільним способом і прямим комбайнуванням.
2.8 Рижій
З насіння рижію добувають олію, яку
використовують для виготовлення фарб, лаків, оліфи. Для харчування рижієва олія
великого значення не має. На території України рижій вирощують у Лісостепу і на
Поліссі. Урожайність його невисока – 7 - 10 ц/га. Рижій (Camelina sativa
Crenz.) має невисоке стебло - до 80 см заввишки, вкрите ланцетними листками,
квітки дрібні, самозапильні, блідо-рожевого кольору. Суцвіття - китиця, плід -
стручечок. Насіння дрібне, жовтого або коричневого кольору, містить 30 - 45 %
олії. Коренева система стрижнева, проникає в грунт на глибину 40 - 60 см. Рижій
— холодостійка, з коротким вегетаційним періодом (80 - 100 днів) культура. Насіння
проростає при 1 °С тепла. До ґрунтів невибагливий. Кращими попередниками для
рижію є просапні та озимі зернові культури. Підготовка грунту для посіву рижію
подібна до обробітку під інші ранні ярі культури [10].
Сіють рижій суцільним посівом. На гектар
висівають 10 - 12 кг, глибина загортання 2 см. Збирають рижій у період повної
стиглості.
Розділ 3.
Ефіроолійні культури в якості лікарських та харчових рослин
3.1 Аніс
Аніс (Pіmpіnella anіsum L.; Anіsum vulgare
Gaertn.). Синонім: гaнус. Однолітня трав'яниста рослина сімейства зонтичних.
Батьківщина - Єгипет, Сирія. Культивується
в Україні.
Як пряність використовуються майже
винятково насіння анісу, що збирають у серпні - вересні злегка незрілими і
досушивают у снопах. Крім насінь можна використовувати незрілі парасольки
анісу, відразу після цвітіння вживаючи них у соління, маринади для фруктів.
Молоді листки анісу можна вводити в яблучні салати. Але головним чином ганусове
насіння вживають у хлібобулочні і кондитерські вироби (порошок насінь анісу
підмішують до тесту) і кисло-солодкі соуси, солодкі блюда (компоти, киселі,
муси і варення), а іноді в молочні супи і кашки.
Використовують аніс або ганусова олія для
готування домашніх настойок, наливок, пива і браг, квасов.
Однорічна трав'яниста рослина родини
зонтичних висотою 20 - 80 см. Корінь тонкий, веретеноподібний. Стебло пряме,
борознисте, гіллясте. Нижні прикореневі листки лопатеві, округлосерцеподібні.
на довгих черешках, верхні - три-... роздільні з лінійними часточками. Сидячі
[1].
Насіння містить до 4% ефірної олії, головна
складова якої — атенол.
Застосовують анісову олію в медицині, парфюмерній
та лікеро-горілчаній промисловості, а насіння використовують під час випікання
хліба та виготовлення консервів.
Тим часом аніс являє собою прекрасну
допоміжну пряність, яку можна широко застосовувати для отдушки різних харчових
продуктів з неприємним або специфічним запахом, що або небажаний.
Для цього треба вносити аніс або під час
попередньої обробки харчового продукту, або на початку готування блюда.
Після того як аніс нейтралізує небажаний
запах, його треба видалити, а в блюдо додати ті пряності, що бажані або
традиційні.
Так, наприклад, за допомогою анісу можна
робити отдушку риби, м'яса, рослинних олій (бавовняне, соняшникове,
конопельне), а також імітувати натуральна прованська олія.
Артек — сорт селекції Інституту
ефіроолійних та лікарських рослин УААН. Стебло прямостояче, округле, з
поздовжніми борозенками, опушене. Висота рослин 50 - 70 см. На відміну від
інших сортів має розвинену, розгалужену кореневу систему.
Листя світло-зелене, верхнє сидяче,
трироздільне з лінійними часточками. Квітки білі, дрібні, зібрані в суцвіття-зонтик
до 20 штук першого порядку. Плід - двосім'янка, з пряним запахом і солодкуватим
смаком. Урожайність насіння - 3,5 - 9 ц/га, вміст ефірної олії - 2,5 - 6,1%.
Вміст в ефірній олії основного компоненту атенолу - 90%.
Вегетаційний період 115 - 120 днів. Сорт
стійкий до вилягання [1].
Практично використовуються лише плоди для
харчової та фармацевтичної промисловості. Внаслідок переробки надземної маси
отримують ефірну олію, яку застосовують у парфумерії. Сорт рекомендований для
зони Полісся.
Лікувальна дія. Препарати діють як помірне
відхаркувальне при гострих і хронічних запаленнях дихальних шляхів (бронхіт,
трахеїт, фарингіт, ларингіт, кашель різного походження), посилюють секрецію
шлунка, стимулюють жовчний міхур і знімають спазми при хронічному гастриті,
жовчній дискінезії та жовчнокам'яній хворобі. Завдяки болетамувальній дії
анетолу призначають при кольках у шлунку і животі та при метеоризмі. Ефірна
олія має сечогінні властивості, тому ефективна при запаленні, піску й каменях в
жовчному і сечовому міхурах. Знижує кров'яний тиск і рефлекторно збуджує
дихальний центр. Через естрогенну дію діанетолу стимулює функцію молочних
залоз, внаслідок чого збільшується кількість молока у годувальниць, крім того,
поліпшує послаблені функції яєчників. Ефірна олія має також протимікробні
властивості і застосовується проти зовнішніх паразитів у людини й свійських
тварин. Олія посилює кровозабезпечення шкіри. Використовується і як ароматичний
засіб.
3.2 Коріандр
Вважається однією з найстародавніших пряних
культур країн Середземномор'я. Нині повсюдно поширений в Україні. Однорічна
трав'яниста рослина. Вирощують коріандр в основному з метою отримання насіння,
яке використовують для ароматизації хлібобулочних виробів, під час
консервування, у виробництві ковбасних виробів та сиру, а також у
лікеро-горілчаній промисловості, пивоварінні та косметиці. Насіння містить 2%
ефірної олії, яку застосовують у медицині.
Завдяки вмісту ефірної олії, крохмалю,
дубильних речовин та інших елементів коріандр є добрим антибактеріальним
засобом, який знешкоджує мікроби, а значить, зберігає свіжість продукції.
Скажімо, якщо порошком подрібненого насіння коріандру, змішаного з сіллю,
натерти м'ясо, воно може зберігати свіжість більше місяця без холодильника. Так
само й свіжа риба та інші продукти, які швидко псуються.
Не обійтися без коріандру, коли в літню
пору ми хочемо замаринувати клуб чи лопатку зарізаної свині. Для цього роблять
розсіл з перевареної води, солі та спецій — розмеленого коріандру, перцю і
лаврового листу, часнику. У підготовлений розсіл опускають натерте цією ж
сумішшю м'ясо. У прохолодному місці процес маринування триває два-три тижні,
поки розсіл пройде в товщу м'яса і воно змінить колір. Потім його запікають у
тісті. Виходить смачна шинка [1].
Свіжу рибу можна зберегти (у великій
кількості) свіжою і смачною, якщо її випотрошити, порізати на шматки,
відкинувши голову, пересипати сіллю і покласти на добу під гніт. Потім промити,
скласти і залити на 4 - 6 годин 10%-ним розчином оцту. Після цього знову
промити, скласти шарами в банки чи інший посуд, перестеливши порізаною цибулею
і коріандром. Споживати можна уже через добу-дві. А зберігається така риба
досить довго.
Для поліпшення смаку подрібнені плоди
коріандру додають до фаршу для домашніх ковбас, котлет, ними посипають вирізку
на відбивні. Цілі горошини використовують для м'ясних і рибних консервів,
засолювання риби, а також квашення капусти. Листя коріандру вживають як приправу
до м'ясних, овочевих страв, додають до сала та бутербродів.
Ця непримітна рослина відома людям з
давніх-давен. Без неї колись не обходилися у жодній сім'ї. Коріандр - і
антимікробний засіб, і приправа, і ліки, і добрий стимулятор. Його
використовують у харчовій, виноробній, фармацевтичній промисловості, а також у
повсякденному житті.
У плодах і листках коріандру містяться 0,8
- 1,6% ефірної та 10 - 25% жирової олії, екстрактивні речовини, пектин,
крохмаль, цукор, мікроелементи. Досить важливим елементом ефірної олії є
ліналол, а також гераніол. Саме цим зумовлюються антимікробні та дезінфікуючі
властивості коріандру.
Ефірну олію з коріандру застосовують у
фармацевтичній, парфумерно-косметичній промисловості, кондитерському,
лікеро-горілчаному, тютюновому виробництві, а жирову - на текстильних
підприємствах, у миловарінні та поліграфії.
У народній медицині коріандр додають до
настоянок і чаїв жовчогінного, послаблюючого, відхаркувального зборів, при
хворобах печінки та жовчного міхура. З ефірної олії готують також препарати для
поліпшення травлення і проти метеоризму. На Кавказі і в Середній Азії
лікувальне застосування коріандру значно ширше й ефектніше.
Коріандр - однорічна трав'яниста рослина
родини зонтичних. Розмножується насінням. Посухостійка, вологолюбна, вибаглива
до освітлення, витримує невеликі заморозки [1].
Посівний коріандр (коляндра), що
культивується у нас в Україні як пряна і ефіроолійна рослина, має пряме
розгалужене (залежно від сорту) стебло висотою 40 — 120 см, товщиною 2 — 6 мм.
Нижні листки черешкові, перисто-розсічені, верхні — сидячі, корінь
веретеноподібний. Цвіте у червні. Квітки білі, жовті, рожеві, іноді фіолетові,
дрібні, зібрані в зонтик. Плоди - кулясті двосім'янки до 7 мм у діаметрі, достигають
у липні-серпні. Вегетаційний період – 90 - 110 днів.
Сіють коріандр у середині квітня, коли
грунт прогріється до 8 - 10 см. Глибина загортання насіння - 4 - 5 см.
Ділянку (грядку) слід підготувати з осені:
перекопати чи виорати на глибину 25 - 27 см, внести перегній та мінеральні
добрива. Коріандр добре росте на пухких, легких, родючих грунтах з нейтральною
або слаболужною реакцією. Ширина міжрядь, залежно від сорту, для ручного
обробітку - 15 - 25 см. Спосіб сівби - стрічковий з наступним проріджуванням.
Догляд за посівами зводиться до розпушування міжрядь та видалення бур'янів.
Збирають коріандр наприкінці липня - на
початку серпня, коли на рослинах достигнуть 35 - 40% зонтиків скошують або
висмикують з корінцями зв'язують у невеличкі снопики, які досушують під
затіненими, добре провітрюваними навісами. Потім обмолочують [8].
Добрі господарі завжди дбають про те, щоб
кращі зонтики відібрати, витеребити та зберегти насіння. Товарне зерно також
слід очистити. Кращі сорти, які культивуються, зокрема, у нас на Поділлі, — це
Янтар, Ранній, Олексіївський 26 та Олексіївський 247. Останній — найбільш
урожайний. Розпізнати їх можна за будовою розгалужень стебла та кольором цвіту
зонтика. В перерахунку на гектар на доброму агрофоні коріандр дає урожай
близько 15 - 16 центнерів.
Рослина, як бачимо, цінна, потрібна,
корисна, не трудомістка. Вирощувати її доцільно на кожній присадибній або
дачній ділянці.
Зелень рослин коріандру (кінзу) як пряність
використовують у фазі розетки і початку стеблування для салатів до м'ясних
страв.
Айдар — скоростиглий сорт селекції
Інституту ефіроолійних та лікарських рослин УААН.
Кущ напівзімкнутий, компактний, висотою
55—75 см. Стебло кругле, прямостояче, неопушене. Листя зелене, сидяче, дуже
розсічене, має різкий запах. Сорт стійкий до дефіциту вологи, ранньостиглий. Вегетаційний
період – 95 - 105 діб. Урожайність насіння 11,5 ц/га, вміст ефірної олії -
2,59%. Збір ефірної олії — 27,3 кг/га. Вміст лінаулолу в ефірній олії становить
84,6%.
Рекомендований для вирощування у всіх зонах
України для харчової промисловості.
Нектар — сорт селекції Інституту
ефіроолійних та лікарських рослин УААН. Можна вирощувати як яру та озиму
культуру в південних областях [1].
Форма куща напівзімкнута, діаметр 65 - 85
см, висота 110 - 115 см. Гілок першого порядку 15 - 17 шт., висота їх розміщення
— 45 - 65 см. Листя сидяче, довжина через 2 - 3 - 6 см. Квітки блідо-рожеві,
середніх розмірів зібрані у суцвіття складний зонтик. Плід-двосім'янка кулястої
форми, світло-бурого кольору. Вегетаційний період озимого посіву — 223 - 270,
ярого — 115—120 днів.
Сорт зимостійкий, відносно стійкий до
рамуляріозу. Рекомендований для вирощування у зоні Полісся.
3.3 Кмин
Дворічна трав'яниста рослина. У перший рік формує
м'ясистий слабогіллястий корінь з великою розеткою прикореневих листків.
Наступного року утворює квітконоси і плодоносить. Листки двічі- або тричіперисті,
з лінійними, загостреними часточками. Квітки зібрані у зонтички по 14—20 штук,
пелюстки білі або рожеві. Плід видовжений, стиснутий з боків, ребра тупі,
жолобки між ними широкі, з поодинокими канальцями.
Кмин (Carum carvі L.). Синоніми: тимон,
кмин звичайний. Дворічна трав'яниста рослина сімейства зонтичних.
Батьківщина - Північна і Центральна Європа.
Розповсюджений на всій території європейської частини України. Культивується в
центрально-чорноземних і південних областях. Однак більш запашний кмин дають
Прибалтика і Західна Білорусія, де кмин росте в дикому виді.
Як пряність використовують головним чином
насіння кмину, що з'являються на другому році життя рослини. Плодоносна рослина
задовго до випадання насінь зрізують (у липні - серпні), сушать у пучках у
провітрюваному приміщенні, а потім обмолочують. Молоді листи, втечі і корені
кмину можна вживати у свіжому виді в салати. Корені, крім того, можна
маринувати й уварювати з медом і цукром [10].
Семена кмину додають у супи (капустяні,
цибульні, картопляні), соуси, квашену капусту, при засолюванні помідорів і
огірків, а також у хліб, пампушки, булочки, оладки, сири і сир і, нарешті, у
пиво і кваси; із кмином добре відварювати картопля в мундирі.
Найкраще йде кмин у блюда, що містять як
основний компонент капусту або сир (бринза, сир). Уводять кмин у гарячі блюда в
процесі готування за 10-12 хвилин до готовності,
Близькі до кмину такі пряності, як ажгон і
кмин, у яких основною використовуваною частиною є також насіння, але аромат
їхній і тому сфера використання трохи інші.
Тонус — сорт селекції Сквирської
селекційно-дослідної станції овочів-ництва. У перший рік вегетації
використовують як овочеву культуру, а на другий як ефіроолійну. Ефірну олію добувають
з насіння. Його урожайність - 5,7—10,6 ц/га, вміст ефірної олії — 3%.
Рекомендований для вирощування на Поліссі
для харчової промисловості.
Пултівський-1 — середньостиглий сорт
селекції Інституту кормів УААН, отриманий методом індивідуально-групового
добору з сорту Хмельницький. Кущ прямостоячий, компактний, висотою 110—160 см.
Листя зелене, видовжено-овальне, розсічене. Розміщення листків чергове.
Урожайність сировини (насіння) — 18—23 ц/га, вміст ефірної олії — 3,8—4,1%, валовий
збір — 94—116 кг/га. Рекомендований для зони Степу.
3.4 Фенхель
Види фенхелю мають різну тривалість життя —
від типово однорічних до багаторічних, але переважно його ви рощують як
однорічну культуру. Це — трав'яниста рослина з стеблом, яке щороку відмирає. Корінь
веретеноподібний, зверху гіллястий. Листки перисторозсічені. Квітки ясно-жовтого
кольору, зібрані у суцвіття-зонтик. Плоди яйцеподібновидовжені, достигаючи,
розпадаються на напівплодики і легко осипаються. З насіння фенхелю добувають
ефірну олію, яку використовують переважно для одержання атенолу та інших сполук
[1].
Мерцишор — сорт селекції Інституту
ефіроолійних та лікарських рослин УААН. Отриманий методом індивідуального
систематичного відбору з гібридної популяції.
Кущ напівзімкнутий, низькорослий, висотою
90—105 см. Стебло округле, порожнисте, без опушення. Листя яскраво-зелене,
яйцеподібнотрикутне, багаторазовопе-ристорозсічене. Розташування листків —
чергове. Квітки жовті, дуже дрібні, зібрані у суцвіття складний зонтик, ід —
двосім'янка, достигання дружне. Сорт скоростиглий, вегетаційний період —
124—130 діб. Відносно стійкий до осипання. Урожайність насіння — 15—29 ц/га,
вміст ефірної олії — 7,1%, валовий збір — до 98 кг/га.
Рекомендований для зони Полісся для потреб
харчової промисловості.
3.5 М`ята
Рід багаторічних трав'янистих рослин родини
губоцвітих, який об'єднує багато видів, відомих з давніх-давен. У наш час
використовують лише деякі з видів — м'яту перцеву, кучеряву, довголисткову,
яблучну та ін. Вирощують головним чином для одержання ефірної олії, яку широко застосовують
у медицині, харчовій, парфюмерній та лікеро-горілчаній промисловості.
М'ята розмножується вегетативно —
кореневищам и, зрідка розсадою. Стебло чотиригранне, гіллясте, висотою 50 — 100
см. Листки черешкові, яйцеподібноланцетні, вкриті з обох боків дрібними
маслянистими залозками. Квітки дрібні, зібрані в супротивні кільця. Плід
складається з чотирьох однонасінних чорно-бурих горішків. Збирають сировину
м'яти, коли зацвітає 50% рослин. Це забезпечує високий урожай листя, значний
вихід ефірної олії та високу її якість.
До Реєстру сортів рослин України занесено
12 сортів м'яти різних напрямків використання.
Лідія — новий сорт селекції Інституту
лікарських рослин УААН, рекомендований для вирощування в поліській зоні України
для одержання аптечної сировини. Рослина багаторічна, утворює розгалужене
горизонтально розміщене кореневище. Стебло прямостояче, висотою 72—85 см,
світло-зелене, не опушене. Листя середнього розміру, широкояйцеподібне. Квітки
лілові, зібрані в суцвіття. Сорт середньостиглий, не вилягає, зимостійкий,
стійкий до посухи та осипання, не уражується іржею [12].
Урожайність сировини при 55%-ній вологості
становить 117 — 130 ц/га, що забезпечує збір ефірної олії 75—80 кг/га. Вміст її
— 2,1 — 3,5%, ментолу — 55,6 — 59%.
Українська перцева — сорт селекції
Прилуцької науково-дослідної станції й Інституту ефіроолійних та лікарських
рослин УААН. Занесений до Реєстру сортів рослин України з 1998 року. Сорт перцево-м'ятного
типу, високопродуктивний, екологічно стійкий, дає ефірну олію високої якості.
Від сорту Краснодарська-2 відрізняється відсутністю вираженого опушення листя і
стебла, більш розкішним суцвіттям та дрібними листками, а від сорту Прилуцька-6
— темнішим їх забарвленням. Урожайність зеленої маси — 114 — 302 ц/га, вміст
ефірної олії в листках — 3,34 — 3,65%. Вміст основних компонентів в ефірній
олії: ментолу — 50—56%, ментону — 29—32%. Сорт посухостійкий, стійкий до
вилягання та осипання, придатний для механізованого вирощування та збирання.
Рекомендований для культивування в зоні Полісся для потреб харчової та
фармацевтичної промисловості.
Ментолова олія в малих дозах підвищує
апетит, діє добре при позивах на блювання, усуває спазми, особливо при кольках
у шлунку, кишечнику і жовчних шляхах, виганяє гази при метеоризмі, збуджує
секрецію печінки і підшлункової залози, діє адстригентно і протизапально. На
жовчний міхур діє жовчогінно і болетамувально. Завдяки вказаній дії листя є
добрим засобом при лікуванні функціональних захворювань шлунка і жовчних шляхів,
жовчнокам'яної хвороби, хронічного панкреатиту, порушеннях травлення, нудоти,
блюванні, діареї. Ментол викликає рефлекторне розширення коронарних судин при
стенокардії (входить до складу валідолу). Діє антисептично і болетамувально при
запальних захворюваннях верхніх дихальних шляхів, при бронхіті і бронхоектазії
(приймають внутрішньо та у формі інгаляції). М'ятна олія, застосована у формі
спиртового розчину, діє місцево знеболююче при невродерміті. Народна медицина
радить м'яту ще й при запамороченні, безсонні, головному болю, меланхолії,
епілепсії, апоплексії. Відвар листя використовується для купелей при нервовому
збудженні, для полоскань при запаленні ясен, зубному болю і гидкому запаху в
роті. Відвар у червоному вині (1 : 10) застосовують при запаленнях шкіри і
свербінні на шкірі.
3.6 Лаванда
Батьківщина — Приморські Альпи. Лаванда
звичайна належить до родини губоцвітих. Це куляста, вічнозелена, напівкущова
рослина висотою 35—50 см. Корінь мичкуватий, дерев'янистий, глибоко проникає в
грунт. Листя ясно- або сіро-зеленого кольору, ланцетолінійне, вузьке. Надземна
частина дуже розгалужена (до 500 гілок). Квітки фіолетові або бузкові, зібрані
в кільця і колоскоподібні суцвіття. Плід — чотиригранний горішок. Розмножується
вегетативно — горизонтальними відсадками, однорічними живцями або поділом куща.
Сировину — колоскоподібні суцвіття — збирають у фазі повного цвітіння, але доки
квітки не зів'яли [1].
Ізида — сорт селекції Інституту
ефіроолійних та лікарських рослин УААН. Кущ компактний. Коріння стрижневе.
Листя сіро-зелене. Квітки фіолетового або (у 10% рослин) бузкового кольору,
зібрані в суцвіття — колосоподібне кільце. Цвітіння починається на 6—7 днів
пізніше від сорту Степова. Рослина більш зимостійка. Розмножується насінням.
Вміст ефірної олії в суцвіттях — 6,0— 6,9%, збір — 65,7—127,4 кг/га, вміст
ліналілацетату — 38—46%. Сорт рекомендований для вирощування в зоні Степу для
потреб парфюмерної промисловості.
3.7 Шавлія мускатна
Вирощують для одержання ефірної олії, яка
завдяки приємному запаху використовується в парфумерній промисловості. Крім
того, вона має фіксуючі властивості, тобто закріплює в композиції легко
звітрювані пахучі речовини інших компонентів.
Шавлія — дворічна рослина з родини
губоцвітих. Розмножується насінням. У перший рік вегетації утворюється листкова
розетка, а на другий рік — квітконосні пагони. Але сорт селекції Інституту
ефіроолійних та лікарських рослин УААН Кримська однорічна, на відміну від
інших, має однорічний цикл розвитку, що дає змогу вирощувати його поряд з
іншими однорічними культурами, підтримувати та розвивати насінництво. Кущ
зімкнутий, висотою 80 см. Стебло прямостояче, слабоопушене. Листя зелене,
овальносерцеподібне, середньопушене. Квітки світло-бузкові, зібрані у суцвіття
— несправжню китицю. Вміст ефірної олії в абсолютно сухих суцвіттях 1,35—
1,43%, валовий збір — 26,4—54,5 кг/га. Вміст ліналілацетату в ефірній олії —
81,5—83,5%. Парфюмерна оцінка сорту — 4,3 бала. Розмножують шавлію насінням,
розсадою та вегетативно — поділом куща і живцюванням. Сировину заготовляють
два-три рази за сезон. Сорт рекомендований для вирощування в зоні Степу для
потреб парфюмерної промисловості.
3.8 Кріп городній
Кріп (Anethum graveolens L.). Синоніми:
копер, цап, кроп (укр.), шивит (узбек.), самит (Арм.), Кама (вантаж.), тилль
(эсгом.).
Батьківщина - Південна Європа, Єгипет, Мала
Азія. У Західній і Північній Європі відомий з XVІ століття. Розповсюджений як
культурна городня рослина повсюдна. Легко вирощується в домашніх умовах у
шухлядах, горщиках протягом усього року [10].
Кріп - одна із самих розповсюджених в
Україні пряностей. Однак його традиційне застосування - у салати, супи, м'ясні
другі блюда, а також при засолюванні огірків і помідорів - обмежено літнім
часом. Кріп у нас звикли застосовувати тільки у свіжому виді. Заготівля кропу
на зиму, за винятком застосовуваної подекуди і лише іноді соляної суміші, майже
не ведеться. Треба помітити, що соляна суміш ліквідує багато коштовних якостей
кропу, не дає справжньої консервації. А тим часом кріп можна успішно сушити і
зберігати в сухому виді протягом усього року. При правильному сушінні кріп не
втрачає ні кольору, ні своїх властивостей.
Сухий і свіжий кріп можна в збільшених
дозах уживати при гасінні і смажень риби, особливо салаки (так називана салака
по-фінськи). Для цього треба густо пересипати рибу кропом, змішаним з чорним
перцем, петрушкою і цибулею так, щоб вона була закрита кропом і лежала б на
підстилці з зелені. У такий спосіб можна жарити всяку морську рибу - вона стає
значно ніжніше.
Узимку поряд із сушеним кропом можна
вживати також насіння кропу, що дуже добре зберігаються. Їх можна вводити при
випіканні коржів і пампушок, у супи, маринади, додавати в юшку, до відварної і
тушкованої риби.
Крім власне кропу в сучасній кухні вживають
також кропову олію (у дрібних дозах) і кропову есенцію, що представляє собою
20%-ный спиртової розчин кропової олії. Користуватися цими концентрованими
пряностями треба досить обережно, щоб не зіпсувати блюдо. Частіше вони
застосовуються не в домашній кухні, а в суспільному харчуванні.
У домашній кухні можна готувати кроповий
настій для замісу на ньому лапшового тесту. Він повідомляє дуже приємний аромат
домашній локшині. Робиться він нескладно. У неглибоку каструлю кладуть
мелконарезанный кріп, заливають невеликою кількістю води і наполягають 2
години. Після цього кріп добре віджимають і на отриманому настої замішують
локшину. У результаті локшина і суп виходять дуже ароматними, причому аромат
цей дуже тонкий і ніжний [11].
Плоди кропу тонізують слизову оболонку
шлунка і діють кармінативно (гонить гази), діуретично (сечогінно),
спазмолітично, пригнічує рефлекс блювання при морській хворобі, діє седативно і
лактогінно (молокогінно). Використовуються при лікуванні артеріальної
гіпертонії, профілактично при стенокардії, при безсонні, метеоризмі, кольках у
животі, при нестачі молока у годувальниць, для підвищення апетиту і поліпшення
травлення. Водний екстракт плодів кропу у співвідношенні 2,5: 100 дає
заспокійливий ефект при кишкових кольках у малят. При гострому і хронічному
бронхіті стимулює відхаркування, оскільки розріджує секрети і активізує
війчастий епітелій.
Висновок
Ефіроолійні культури належать до різних
ботанічних родин та видів. Об'єднує їх наявність ефірної олії, яка
нагромаджується в рослині або окремих її частинах — насінні, лиртках, пелюстках
квіток. Ефірна олія містить природні ароматичні речовини, що надають рослинам
специфічного запаху, їй притаманна леткість та масляниста консистенція, а
основу становлять суміші різних органічних сполук, серед яких найголовнішими є
терпеноїди.
Ефіроолійні рослини використовуються в
багатьох галузях народного господарства та з різною метою в житті людини.
Одні ефіроолійні рослини використовуються в
якості кормових культур для тварин, інші в якості харчових продуктів, приправ
до різних страв для потреб людини. Ефіроолійні культури багаті на вітаміни.
Значна кількість ефіроолійних культур використовуються
як лікарські рослини. Ефіроолійні рослини це в переважній більшості квіткові
рослини, вони служать також естетичними чинниками на планеті. Одні і ті ж
рослини можуть використовуватися з різною метою, а саме: і як лікарська
рослина, і як квіти, і як харчова сировина.
Література
1.
Глазачова Л. Ефіроолійні культури: квіти і ліки. //
Дім, сад, город. – 1999. - № 8. – С. 24 – 27.
2.
Губанов И.А. и др. Дикорастущие полезные растения
СССР. – М.: Мысль, 1976. – 360 с.
3.
Гусанов И.А. и др. Дикорастущие полезные растения.
– М.: Изд-во МГУ, 1987. – 160 с.
4.
Грисюк Н.М., Клин Е.К. Дикорастущие пищевые
технические и медоносные растения Украины: Справочник. – К.: Урожай, 1993. – 208
с.
5.
Крецу Л.Г. и др. Мир пищевых растений. – Кишенев:
Тимпул, 1989. – 328 с.
6.
Погорлецкий Б.К., Балаян В.М. Рассказы о масличных
растениях. – М.: Агропромиздат, 1986. – 176 с.
7.
Похлебкиен В.В. Все о пряностях. Виды, свойства,
применение. – М.: Пищ. пром-сть, 1973. – 208 с.
8.
Скоряк Г.А. Коріандр на грядці. // Дім, сад, город.
– 1998. - № 10. – С. 26.
9.
Скляревский Л. Я., Губанов И. А. Лекарственные
растения в быту. - М.: Россельхозиздат, 1976.
10.
Соколов С. Я., Замотаев И. П. Справочник по лекарственным
растениям. - М.: Медицина, 1984.
11.
Стекольников Л. И., Мурох В. И. Целебные кладовые
природы. - Минск: Ураджай, 1981.
12.
Юрченко Л.А., Василькевич С.И. Пряности и специи. –
М.: Полымия, 1989. – 222 с.
