Центральная Научная Библиотека  
Главная
 
Новости
 
Разделы
 
Работы
 
Контакты
 
E-mail
 
  Главная    

 

  Поиск:  

Меню 

· Главная
· Биржевое дело
· Военное дело и   гражданская оборона
· Геодезия
· Естествознание
· Искусство и культура
· Краеведение и   этнография
· Культурология
· Международное   публичное право
· Менеджмент и трудовые   отношения
· Оккультизм и уфология
· Религия и мифология
· Теория государства и   права
· Транспорт
· Экономика и   экономическая теория
· Военная кафедра
· Авиация и космонавтика
· Административное право
· Арбитражный процесс
· Архитектура
· Астрономия
· Банковское дело
· Безопасность   жизнедеятельности
· Биржевое дело
· Ботаника и сельское   хозяйство
· Бухгалтерский учет и   аудит
· Валютные отношения
· Ветеринария




Конфуціанство

Конфуціанство

Міністерство освіти та науки України

Доповідь

з культурології

на тему «Конфуціанство»

студента І курсу 101 групи

факультету французької мови КНЛУ

Коваля Владислава Олександровича

Викладач: Чехун Наталя Василівна

Київ - 2010

Витоки конфуціанства і його історичний розвиток

Всі особливості системи вірувань і культів в стародавньому Китаї зіграли величезну роль в становленні основ традиційної китайської цивілізації: не містика і метафізичні абстракції, але строгий раціоналізм і конкретна державна користь; не емоційне загострення пристрастей і особистий зв'язок індивіда з божеством, але розум і помірність, відмова від особового на користь суспільного; не духівництво, що направляє емоції віруючих в русло, що звеличує бога і що підсилює значення релігії, але жерці чиновники, виконуючі свої адміністративні функції, частиною яких були регулярні релігійні відправлення. Всі ці специфічні особливості системи цінностей, що складалася в шансько-чжоуськом Китаї, за тисячоліття, що передувало епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли до історії під найменуванням конфуціанства. Суть їх вже тоді, задовго до Конфуція, зводилася до ослаблення ірраціонального почала релігії і звеличенню раціонального початку етики, до підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики і адміністрації.

Не зв'язок типу «бог - особа», пряма або опосередкована фігурою жерця, богослова, як це було характерне для інших релігій, а зв'язок принципово іншого типа: «Небо як символ вищого порядку - земне суспільство, засноване на чесноті», опосередкована особою правителя, що осяяв небесною благодаттю, була імперативом стародавнього Китаю. Цей імператив, стократно посилений конфуціанством, визначив на тисячоліття важливі сторони життя Китаю, включаючи структурну міцність держави і суспільства і обмеження ролі особи з її емоціями і пристрастями.

Конфуцій. Конфуцій (Кун-цзи, 551-479 до н. э.) народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли чжоуській Китай знаходився в стані важкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського правітеля-вана давно слабшала, хоча номінально він продовжував вважатися сином Неба і зберігав свої функції первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, в жорстоких усобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралися на адміністративно-бюрократичний апарат, що складався навколо них, з незнатних службовців чиновників. Як виявляється із старокитайської хроніки Чуньцю, що за традицією приписується самому Конфуцію і що охоплює події VIII-V вв. до н. э., правителі і їх родичі, аристократи і сановники в нестримній боротьбі за владу, вплив і багатство не зупинялися ні перед чим, аж до безжального знищення рідних і близьких. Крах стародавніх засад сімейно-кланового побуту, міжусобні розбрати, продажність і пожадливість чиновників, біди і страждання простого народу - все це викликало різку критику ревнителів старизни. Об'єктивна обстановка спонукала їх виступати з новими ідеями, які можна було б протиставити пануючому хаосу. Проте для того, щоб це заперечення сучасності мало моральне право на існування і придбало необхідну соціальну силу, воно повинне було спиратися на визнаний авторитет. Конфуцій знайшов такий авторитет в напівлегендарних зразках глибокої старовини.

Прагнення спиратися на стародавні традиції і тим самим впливати на сучасників в бажаному напрямі знайомо історії всіх суспільств, це свого роду загально-соціологічна закономірність. Проте особливістю конфуціанства було те, що в його рамках це природне прагнення було гіпертрофовано і з часом перетворилося мало не на самоціль. Пріоритет перед старовиною, що ідеалізується, коли правителі відрізнялися мудрістю і умінням, чиновники були безкорисливі і зраджені, а народ благоденствував, через декілька століть після смерті філософа став основним і постійно діючим імпульсом суспільного життя Китаю. Виступивши з критикою свого віку і високо ставлячи століття минулі, Конфуцій на основі цього зіставлення створив свої ідеал довершеної людини - цзюнь-цзи.

Основи віровчення і культу конфуціанства

Культ предків і норми сяо. Йдеться про куксу предків - як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в своїх основних рисах чи не всім народам («Шануй батька і матерь свою», - сказано в Біблії), конфуціанство додало йому глибокий сенс символу соціального порядку і перетворило його на щонайперший обов'язок кожного китайця, універсальну і загальну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив вчення про сяо, синову шанобливість.

Сяо, як вважав Конфуцій, - це основа гуманності. Бути шанобливим сином зобов'язаний кожен, а особливо - людина грамотна, утворена, гуманна, прагнуча до ідеалу цзюнь-цзи. Сенс сяо, як його тлумачить Ліцзі, - служити батькам чи за правилами, поховати їх чи за правилами і приносити їм жертви чи за правилами. Згідно цим правилам, детально і докладно розтлумаченим в Ліцзі, шанобливий син повинен все життя предайно піклуватися про батьків, прислужувати і догоджати їм, бути готовим на все в ім'я їх здоров'я і блага, шанувати їх за будь-яких обставин. Навіть якщо батько недобродійний, якщо він лиходій, злодій або вбивця, шанобливий син зобов'язаний лише покірливо перестерігати батька, принижено просити його повернутися на дорогу чесноти. У середньовічному Китаї вважалося нормальним і навіть заохочувалося законом, що син не сміє свідчити проти батька, що знову-таки сходить до Конфуція, який якось в полеміці заявив, що прямота і чесність не в тому, щоб зрадити батька, а в тому, щоб покрити його, навіть якщо він «вкрав барана».

Культ синової шанобливості з часом досяг в Китаї загального визнання, став нормою життя, а видатні приклади сяо, зібрані в збірці «24 зразка сяо», перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Ось декілька зразків сяо з цієї збірки: бідняк, що продав сина, щоб нагодувати вмираючу з голоду матір, знаходить в городі судину із золотом і написом «за твоїм сяо»; восьмилітній хлопчик в літні ночі не відгонить від себе комарів - хай вони краще жалять його, а адже то стануть турбувати його батьків; шанобливий син в голодний рік відрізував від себе шматок тіла, щоб зварити бульйон для батька, що ослабів; добродійний ханьській імператор Вень-ді під час трирічної хвороби матері не відходив від її ложа, особисто готував їй їжу і пробував ліки, що все призначалися їй. Ці і багато інші аналогічні розповіді покликані були з дитинства виховувати в шанобливому сині готовність до самопожертвування в ім'я культу предків.

Культ сім'ї і клану. Конфуціанський культ предків і норми сяо сприяли розквіту культу сім'ї і клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, інтересам сім'ї надавалося набагато більше значення, ніж інтересам окремо взятої особи, яка розглядалася лише в аспекті сім'ї, крізь призму її вічних - від далеких предків до віддалених нащадків - інтересів. Сина, що підріс, одружували, дочку видавали заміж по вибору і рішенню батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому зовсім не вставала. Любов, тобто щось особисте і емоційне, завжди знаходилася в зовсім іншій площині, на невимірний нижчому рівні, ніж інтереси сім'ї, що вважалися категорією високого морального боргу (и). Любов могла прийти після браку, могла і не приходити зовсім (чоловіки із спроможних сімей могли компенсувати її відсутність вибором собі наложниці на смак - цьому дружина не мала права перешкоджати, хоча на практиці траплялося по-різному). Але це ніколи не заважало нормальному існуванню сім'ї і виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного боргу, який виражався знову-таки в дотриманні інтересів сім'ї, тобто в народженні дітей, перш за все синів, покликаних продовжити рід, зміцнити позиції сім'ї в століттях.

Звідси - постійна тенденція до зростання сім'ї. Велика нерозчленована сім'я (та сім'я, яку мав на увазі Конфуцій, коли він порівнював її з державою) існувала і до Конфуція, але по перевазі серед знаті. Конфуціанство своїм культом предків і сяо створило додаткові стимули для її небувалого розквіту: за наявності хоч би хоч трохи сприятливих економічних можливостей прагнення до сумісного мешкання близьких родичів ставало вирішальним імпульсом і різко переважало над сепаратистськими тенденціями. В результаті великі сім'ї, що включали декілька дружин і наложниць голови сім'ї, чимале число одружених синів, безліч внуків і інших родичів і домочадців, стали вельми поширеним явищем впродовж всієї історії Китаю (спосіб життя одній з них добре описаний в класичному китайському романі «Сон в червоному теремі»). Такі сім'ї ділилися звичайно лише після смерті батька, а то і обох батьків. Старший син займав місце голови сім'ї і одержував велику частку спадку, у тому числі і будинок з храмом предків, тоді як решта частини загального майна ділилася порівну між всією рештою синів. Все нові сім'ї, засновані молодшими братами (а кожний з них ставав главою свого, бічного по відношенню до головного, культу предків), протягом тривалого часу продовжували знаходитися залежно від старшого брата, що був тепер главою основної лінії культу, загального для всього клану. Виникав могутній розгалужений клан родичів, що міцно трималися один за одного і населяли деколи ціле село, особливо на півдні країни, де клани бували найбільш сильні.

Зрозуміло, в рамках такого клану, у принципі, діяли всі ті ж соціально-економічні закономірності, що і в масштабах суспільства в цілому. Одні сім'ї за десятиліття ставали біднішими і приходили в занепад, інші, навпаки, могли розбагатіти, причому в цьому випадку до ним починали тяжіти збіднілі родичі і їх будинок ставав центром клану. Бідні родичі за дрібні подачки допомагали своєму розбагатілому родичу, а багатий господар клану вміло використовував сімейно-кланові традиції для безсоромної експлуатації їх праці. Виникала сімейно-кланова корпорація, в рамках якої верхи і низи були міцно спаяні як спорідненістю, так і традиціями, нормами кланової взаємодопомоги, заснованими все на тому ж культі предків і сяо.

Сила і авторитет цих корпорацій визнавалися владою, що охоче надавали їм рішення різних дрібних тяжб і внутрішніх сільських справ. І самі клани ревниво стежили за збереженням за ними цих прав. Символом їх кланової єдності був родовий храм предків з могильними і храмовими землями, відчужувати які вважалося неприпустимим. У ці храми в дні урочистих свят збиралися всі члени клану, часом сотні родичів. Після ритуальної частини на таких зборах розв'язувалися і ділові питання. Прийнято було виносити на суд родичів всі турботи, як цивільні і майнові, так і суто інтимні: не було нічого святого, свого, особистого, чого не повинні були б знати сім'я і клан.

І в сім'ї, і в суспільстві в цілому будь-який, зокрема впливовий голова сім'ї, важливий чиновник імператора, завжди був перш за все соціальною одиницею, вписаною в строгі рамки конфуціанських традицій, вийти за межі яких було неможливо: це означало б «втратити особу», а втрата особи для китайця рівносильна цивільній смерті. І якщо синки багатих батьків в молодості могли дозволити собі протринькати дещицю батьківських грошей в злачних місцях великих міст, то це бувало лише епізодом в їх житті, не більше. У принципі, відхилення від норми не допускалися, і ніякої екстравагантності, оригінальності розуму або зовнішнього вигляду китайське конфуціанське суспільство не заохочувало: строгі норми культу предків і відповідного виховання пригнічували егоїстичні схильності з дитинства. Людина з перших років життя звикала до того, що особисте, емоційне, своє на шкалі цінностей несумірне із загальним, прийнятим, раціонально обумовленим і обов'язковим для всіх. Розглянуті вище аспекти теорії і практики конфуціанства не вичерпують всього того, що включало це учення. Але саме ці найважливіші принципи соціальної політики і етики були головними в конфуціанстві, їм судилося зіграти вирішальну роль в долях Китаю.

Соціально-етичні погляди конфуціанства

Соціальний ідеал конфуція. Високоморальний цзюнь-цзи, сконструйований філософом як модель, еталону для наслідування, повинен був володіти двома найважливішими в його уявленні достоїнствами: гуманністю і почуттям обов'язку. Поняття гуманність (жень) трактуючи Конфуцієм незвичайно широко і включало безліч якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей і т.п. Жень - це високий майже недосяжний ідеал, сукупність досконалості, якою володіли лише стародавні; з сучасників Конфуції, включаючи і себе, вважав гуманним лише свого рано померлого коханого учня Янь Хуея. Проте для сьогодення цзюнь-цзи однієї гуманності було недостатньо. Він повинен був володіти ще однією важливою якістю - почуттям обов'язку (и), продиктованим внутрішньою переконаністю в тому, що слідує поступати саме так, а не інакше. Борг - це моральне зобов'язання, яке гуманна людина через свої чесноти накладає на себе сам. Почуття обов'язку, як правило, обумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунком. «Благородна людина думає про борг, низька людина піклується про вигоду», -учил Конфуцій. У поняття «и» тому включалися прагнення до знань, обов'язок вчитися і осягати мудрість стародавніх. Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість (чжен), благопристойність і дотримання церемоній і обрядів (чи).

Проходження всім цим принципам було обов'язком благородного цзюнь-цзи, який в збірці висловів Конфуція Луньюй визначається як людина чесна і щира, щира і безстрашна, усевидюща і розуміюча, уважна в мовах обережний в справах. У сумніві він повинен стримуватися, в гніві - обдумувати вчинки, у вигідному підприємстві - піклуватися про чесність; у юності він повинен уникати жадань, в зрілості - сварок, в старості - скупилося. Істинний цзюнь-цзи байдужий до їжі, багатства, життєвих зручностей і матеріальної вигоди. Всього себе він присвячує служінню високим ідеалам, служінню людям і пошуку істини. Пізнавши істину вранці, він «може спокійно померти увечері».

Таким чином, «благородна людина» Конфуція - це умоглядний соціальний ідеал, повчальний комплекс чеснот. Проте з часом і у зв'язку із зростанням авторитету Конфуція і його учення цей абстрактно-утопічний ідеал все більш ставав обов'язковим для наслідування еталоном, наблизитися до якого було справою честі і соціального престижу для кожного, і особливо для тих представників вищого стану учених-чиновників, професійних бюрократів-адміністраторів, які з епохи Хань (III в. до н.е. - III в. н. э.) стали управляти китайською конфуціанською імперією. До цього часу багато що в створеному Конфуцієм ідеалі змінилося.

Конфуцій цілком щиро прагнув створити ідеал лицаря чесноти, що боровся за високу мораль, проти тієї, що панувала навколо несправедливості. Але, як це нерідко трапляється, з перетворенням його учення в офіційну догму на передній план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявлялася переважно в демонстрації відданості старизні, пошана до старшої, удаваної скромності і чесноти. Численні послідовники і шанувальники Конфуція, сліпа відданість яких кожному слову філософа теж неабиякою мірою сприяла перетворенню його учення в закостенілу догму, стали бачити в ідеалі цзюнь-цзи не стільки вираз внутрішньої цілісності і благородства, скільки зовнішнє оформлення благопристойності. У середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини залежно від займаного їм місця в соціально-чиновній ієрархії. Вони знайшли своє найбільш наочне віддзеркалення в тому, що звичайно іменується «китайськими церемоніями».

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, в щасті і горі, при народженні і смерті, надходженні в школу або призначенні на службу - завжди і у всьому існували строго фіксовані і обов'язкові для всіх правила поведінки. У епоху Хань було складене докладне зведення цих правил зовнішньої чемності і церемоніалу - трактат Ліцзі, компендіум конфуціанських норм, що мав обов'язкову силу впродовж двох з лишком тисяч років. Всі записані в цьому обрядніку правила слід було знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим завзяттям, чим вище положення в суспільстві людина займала. Так вчення Конфуція про цзюнь-цзи, модернізоване і пристосоване до потреб централізованої імперії з її могутнім бюрократичним апаратом, стало однією з основ, на яких ґрунтувалася гігантська будівля китайської держави.

Соціальний порядок по Конфуцію. Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого їм соціального ідеалу, сформулював основи того соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: «Хай батько буде батьком, син - сином, государ - государем, чиновник - чиновником», тобто хай все в цьому світі хаосу і сум'яття стане на свої місця, всі знатимуть свої права і обов'язки і робити те, що їм покладено. Впорядковане таким чином суспільство повинне складатися з двох основних категорій: верхів і низів -тех, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і покоряється. Такий соціальний порядок Конфуцій і другий основоположник конфуціанства - Мен-цзи (372-289 до н. э.), як і всі їх послідовники, вважали вічним і незмінним, таким, що йде від мудреців легендарної старовини. Критерієм розділення суспільства на верхи і низи повинні були служити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій і Мен-цзи відверто зневажали, але тільки знання і чесноти, а точніше - ступінь близькості людини до ідеалу цзюнь-цзи.

Формально цей критерій відкривав шлях вгору для будь-якого, і сам Конфуцій гордився тим, що давав свої знання всякому, хто приносив «зв'язку сушеного м'яса», тобто платню за навчання. Фактично ж справа йшла багато складніше: стан чиновників було відокремлено від простого народу важко визначуваною перешкодою - «стіною ієрогліфів», тобто письменністю, яка і визначала соціальне положення і майновий ценз людини впродовж всієї історії Китаю. Вже в Ліцзі було спеціально обумовлено, чи (тобто церемонії, обряди) що не мають відношення до простолюддя і що грубі тілесні покарання не застосовуються по відношенню до грамотіїв. Правда, удачливі вихідці з низів, оволодівши грамотою, могли зробити кар'єру і опинитися вгорі. Але у принципі це нічого не міняло: здобувши освіту і конфуціанське виховання, будь-хто ставав опорою того порядку, до незмінності якого закликало саме учення.

Кінцевою і вищою метою управління Конфуцій і Мен-цзи проголошували інтереси народу. Конфуцій суворо засуджував свого колишнього учня Цю, що став міністром, за непомірні побори з селян («Він не мій учень!»). Мен-цзи учив, що з трьох найважливіших елементів держави на першому місці стоїть народ, на другому - божества і лише на третьому - государ. Проте ті ж апостоли конфуціанства були глибоко переконані в тому, що самому народу його власні інтереси незрозумілі і недоступні і що без постійної батьківської опіки освічених конфуціанців-управителів він обійтися ніяк не може: «Народ слід примушувати йти належним шляхом, але не потрібно пояснювати, чому» (Луньюй, гл. VIII).

Однієї з важливих основ соціального порядку, по Конфуцію, була строга покора старшим. Будь-який старший, будь то батько, чиновник, нарешті, государ, - це беззаперечний авторитет для молодшого, підлеглого, підданого. Сліпа покора його волі, слову, бажанню - це елементарна норма для молодших і підпорядкованих як в рамках держави в цілому, так і у рядах клану, корпорації або сім'ї. Не випадково Конфуцій нагадував, що держава - це велика сім'я, а сім'я - мала держава. Цим порівнянням підкреслювався не тільки патерналізм усередині суспільства, але і той лад сімейного життя, який реально існував і зберігався в старому Китаї аж до недавнього часу: основа сім'ї - беззаперечна покора молодших старшим, дітей батькам.

Конфуціанство і легізм. Процес перетворення конфуціанства в офіційну доктрину централізованої китайської імперії зайняв чималий час. Спочатку необхідно було детально розробити учення, добитися його розповсюдження в країні, що і було з успіхом виконано послідовниками Конфуція. Філософ любив говорити, що він не створює, а тільки передає нащадкам забуті традиції великих стародавніх мудреців. Дійсно, багато що з того, чому учив Конфуцій, було вже у зародку раніше. Проте немає необхідності доводити, наскільки важливе значення має вчасно зроблений акцент. У цьому сенсі виконану Конфуцієм величезну роботу по трансформації стародавніх інститутів і традицій, пристосуванню їх до умов розвиненого суспільства не можна не вважати оригінальними і творчими.

Конфуціанці, багато хто з яких присвятив своє життя професії вчителя, приділяли масу часу і сил обробці і інтерпретації тих стародавніх творів, які використовувалися ними в процесі навчання. Основна тенденція відбору зводилася до того, щоб зберегти все найбільш важливе і всіляко підсилити в ньому повчальний акцент. Так були відредаговані книга пісень Шицзін, книга історичних переказів Шуцзін, літопис Чунь-цю, які включали майже всю з відомостей, що збереглися, про найбільш стародавніх і тому сторінках китайської історії, що особливо були у пошані. Саме з цих конфуціанських книг китайці подальших поколінь дізнавалися про старовину; саме читання і вивчення їх сприяли засвоєнню основ конфуціанства.

Успіхам конфуціанства неабиякою мірою сприяло і те, що це учення базувалося на злегка змінених стародавніх традиціях, на звичних нормах етики і культу. Апелюючи до найтонших і чуйніших струн душі китайця, конфуціанци завойовували його довіру тим, що виступали за милий його серцю консервативний традиціоналізм, за повернення до «доброго старого часу», коли і податків було менше, і люди жили краще, і чиновники були справедливіше, і правителі мудріше...

В умовах епохи Чжаньго (V-III вв. до н. э.), коли в Китаї запекло змагалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливу стояло на першому місці. Але, не дивлячись на це, методи управління країною, що пропонувалися конфуціанцями, тоді не одержали визнання. Цьому перешкодили суперники конфуціанців - легісти.

Учення закоників-легістов різко відрізнялося від конфуціанського. У основі легістської доктрини лежав безумовний примат не стільки навіть просто писаного закону, скільки наказу начальства, офіційно санкціонованого регламенту, сила і авторитет якого повинні триматися на паличній дисципліні і жорстоких покараннях. Згідно легістськім канонам, розробляють закони мудреці-реформатори, видає їх государ, а здійснюють на практиці спеціально відібрані чиновники і міністри, що спираються на могутній адміністративно-бюрократичною апарат. Шанування до закону і адміністрації забезпечується спеціальною системою кругової поруки, яка, у свою чергу, тримається на практиці суворих покарань навіть за дрібну провину. Покарання врівноважуються заохоченням за лояльність у вигляді привласнення чергового рангу, що підвищує соціальний статус його володаря. У ученні легістов, що практично не апелювали навіть до Неба, раціоналізм був доведений до своєї крайньої форми, що деколи переходила у відвертий цинізм, що можна легко прослідкувати на прикладі діяльності ряду легистов-реформаторів в різних царствах чжоуського Китаю в VII-IV ст. до н.е.

Проте не раціоналізм або відношення до Неба було основним в протистоянні легізма конфуціанству. Набагато важливіше було те, що конфуціанство робило ставку на високу мораль і стародавні традиції, тоді як легізм найвище ставив адміністративний регламент, що тримався на строгих покараннях і вимагав абсолютної покори свідомо зробленого дурним народу. Конфуціанство орієнтувалося на минуле, а легізм кидав цьому минулому відкритий виклик, пропонуючи як альтернативу крайні форми авторитарної деспотії.

Грубі методи легізма для правителів були більш прийнятними і ефективнішими, бо вони дозволяли твердіше тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що мало величезне значення для посилення царств і успіхів в їх запеклій боротьбі за об'єднання Китаю. Найбільш послідовно легістськє реформи були проведені міністром Шан Яном в околичному західному царстві Цинь, яке після цих реформ, що покінчили з пережитками патріархально-кланового минулого, стало швидко посилюватися. Посилення Цинь привело в кінці III в. до н.е. до захоплення правителем цього царства всієї території чжоуського Китаю і до проголошення їм нової династії - Цинь. Засновник династії імператор Цинь Ши-хуанді (259-210 рр. до н. э.) розповсюдив на весь Китай ту схему адміністрації, яка була вироблена Шан Яном.

Все населення великої країни з сильними патріархально-клановими традиціями, стараннями конфуціанців, що зміцнилися багато в чому, було зобов'язано беззаперечно покорятися едиктам імператора. Що йшли врозріз із сталими нормами, ці едикти викликали протести, в країні виникали конфлікти, зріло незадоволеність, що пригнічувалася насильством і репресіями. Нечувані побори і повинності, що стягувалися з населення (жителі Піднебесною зобов'язані були одночасно будувати Велику стіну і палацовий комплекс в столиці, що украй виснажувало скарбницю і сили людей), привели до кризи. Криза завершилася могутнім народним повстанням, яке незабаром після смерті Цинь Ши-хуанді сміливо з лиця землі засновану їм імперію, на обламаннях якої предводитель повсталих селян Лю Бан заснував нову династію Хань.

З династією Цинь був скомпрометований і ліг легізм. Перевірка на практиці його ідей виявилася достатньою, щоб виявити його неспроможність для Китаю того часу. Відверто тоталітарна доктрина легістів з її презирством до людей в ім'я процвітання держави виявилася нежиттєздатною; легізм зазнав поразки. Але для збереження тієї, що вже склалася імперської структури, для процвітання її пануючих верхів, що здійснювали свою владу за допомогою могутнього адміністративно-бюрократичного апарату, створеного стараннями легістів, необхідна була доктрина, яка зуміла б додати всій цій системі благопристойну і респектабельну зовнішність. Такою доктриною виявилося конфуціанство.

Синтез конфуціанства і легізму опинився не так вже складною справою. По-перше, не дивлячись на багато відмінностей, легізм і конфуціанство мав немало загального: прихильники обох доктрин мислили раціоналістично, для тих і інших государ був вищою інстанцією, міністри і чиновники - його основними помічниками в керуванні, а народ - неосвіченою масою, якій слід було керувати належним чином для її ж блага. По-друге, синтез цей був необхідний: введені легізмом методи і інститути (централізація адміністрації і фіску, суд, апарат влади і т. п.), без яких не можна було управляти імперією, на користь тієї ж імперії слід було поєднувати з повагою до традицій і патріархально-кланових зв'язків. Це і було зроблено, причому найбільший внесок в здійснення синтезу вніс ханьській імператор У-ді, міністр-реформатор якого Дун Чжун-шу сильно видозмінив характер первинного конфуціанства і перетворив його на офіційну державну ідеологію.

Трансформація конфуціанства. Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію з'явилося поворотним пунктом як в історії цього учення, так і в історії Китаю. Прийшовши на службу, став чиновниками, узявши в свої руки управління країною з її соціальною структурою, що склалася, і могутнім централізованим бюрократичним апаратом, конфуціанські учені стали інакше відноситися до власної доктрини. У центрі їх уваги опинилися тепер інтереси збереження і зміцнення тієї системи, з якою вони себе ідентифікували і яку вважали реалізацією заповітів Конфуція. Це означало, що на передній план в трансформованому в Хань конфуціанстві повинні були вийти ті положення учення і в таких формах, які сприяли б збереженню і незмінності прийнятих і визнаних всіма порядків.

Якщо раннє конфуціанство, закликаючи вчитися у стародавніх, припускало за кожним право самому роздумувати, то тепер входила в силу доктрина абсолютної святості і непохитності стародавніх канонів і мудреців, кожного їх слова. Щоб служити завданням стабілізації держави, забезпечення надійності і бездоганного функціонування його урядово-бюрократичного апарату, конфуціанство неминуче повинне було стати системою жорстких канонів, кожен елемент якої строго визначений, взятий до уваги і неухильному виконанню. Добитися цього було тим більше нескладно, що за довгі століття свого існування конфуціанські твори вже достатньо обросли тлумаченнями і коментарями, що одержали силу традиції і авторитет давності. Став біля керма правління країною, конфуціанство ще рішучіше обернулося назад, лицем до минулого. Не в майбутньому, невідомі дали якого навряд чи можуть провіщати що-небудь гідне уваги, а в давнину, у минулому, було золоте століття - саме він повинен завжди служити зразком. Стародавні мудреці все знали і уміли, всі спіткали і вирішили, встановили і заповіли нащадкам. Перевершити їх неможливо і не слід намагатися, навіть спроба такого роду - це блюзнірство, що може привести до сумних наслідків.

Конфуціанство зуміло зайняти ті, що ведуть позиції в китайському суспільстві, придбати структурну міцність і ідеологічно обґрунтувати свій крайній консерватизм, що знайшов найвищий вираз в куксі незмінної форми. Дотримати форму, в що б те не стало зберегти вигляд, не втратити особу - все це стало тепер грати особливо важливу роль, бо розглядалося як гарантія стабільності.

Перетворення конфуціанства в жорстку консервативну схему, що мала наперед готова і строго фіксована відповідь-рецепт для будь-якого випадку, виявилося дуже зручним для організації управління величезною імперією. Патерналістська оболонка вміло камуфлювала жорстку руку урядово-бюрократичної держави з його добре налагодженою системою державного контролю над суспільством. Правителів імперії реформоване конфуціанство цілком влаштовувало, але воно накладало на них і певні зобов'язання перед конфуціанською доктриною - зобов'язання, що мали характер гарантії лояльності.

Спираючись на стародавні уявлення про Небо і вищу небесну благодать де, конфуціанство виробило постулат, згідно якому правитель одержував божественний мандат (мін) на право управління країною лише постільки, оскільки він був добродійним - в конфуціанському сенсі цього слова. Відступаючи від прийнятих норм (виразом чого були свавілля власті, економічний занепад, соціальна криза, хвилювання і т. п.), правитель втрачав де і право на мандат. Більш того, Мен-цзи сформулював навіть тезу про право народу на повстання проти недобродійного правителя і про насильницьку зміну мандата (гэ-мін - цим терміном і нині в Китаї позначається поняття «революція»), і ця теза завжди служила суворим застереженням імператорам, які намагалися відхилятися від конфуціанської норми. На варті норми пильно стояли конфуціанські учені-чиновники -нащадки жерців-чиновників шаньсько-чжоуського Китаю, що втілювали єдність і злиту вищої адміністрації і релігійно-ідеологічної влади. Відтворення цих учених-чиновників перетворилося в конфуціанському Китаї в одне з найважливіших завдань державного значення.

Конфуціанське виховання і освіта. Починаючи з епохи Хань конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, але і піклувалися про те, щоб конфуціанські норми і ціннісні орієнтири стали загальновизнаними, перетворилися на символ «істинно китайського». Практично це привело до того, що кожен китаєць по народженню і вихованню повинен був перш за все бути конфуціанцем. Це не означало, що кожен був знайомий зі всією сумою конфуціанських істин. Це означало інше: з перших кроків життя кожен китаєць в побуті, в обігу з людьми, у виконанні найважливіших сімейних і суспільних обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями. І навіть якщо з часом він засвоював дещо інше і ставав, наприклад, даосом, буддистом, навіть християнином - все одно, хай не в переконаннях, але в поведінці, звичаях, манері мислення, мові і багато в чому другом, часто підсвідомо, він залишався конфуціанцем.

Виховання починалося з сім'ї, з малоліття, з привчання до культу предків і норм сяо, до строгого дотримання церемоніалу в сім'ї і особливо на людях, в суспільстві. У простих селянських сім'ях конфуціанська освіта часто цим і обмежувалося; у заможніших сім'ях дітей учили грамоті, знанню письмових канонів, класичних конфуціанських творів. При цьому слід відмітити, що багато пасажів з Шуцзін і Шицзін, вислови з Луньюй і тим більше заповіді і норми Ліцзі розповсюджувалися усно. Їх знали все, грамотні і безграмотні, знали з дитинства. Зрозуміло викладені конфуціанцями, вони перетворилися на афоризми, деколи в трюїзму, і зробилися надбанням маси, яка легко сприйняла цю писану норму, що відповідала стародавнім традиціям, надавши їй значення Великого Закону.

Відповідно сильно зросли авторитет і соціальний статус грамотіїв. У країні виник небувалий культ письменності, ієрогліфа, культ конфуцианські утворених моралістов-вчених, вчених-чиновників, здатних читати, розуміти і тлумачити відображену в священних книгах мудрість. Шар грамотіїв-інтелектуалів, що зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту і управління, зайняв в Китаї місце, яке в інших суспільствах займали дворянство, духівництво і бюрократія разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була орієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Хороше знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловами мудреців і, як вершина, уміння писати твори, що у вільному стилі висловлювали і коментували мудрість стародавніх, - така була програма навчання в китайській школі, казенній і приватній. Впродовж тисячоліть саме це вважалося в Китаї наукою, тоді як всі дисципліни негуманітарного циклу, і особливо природознавство, не вважалися гідними серйозної уваги: адже вивчення всіх інших дисциплін, включаючи математику, в кращому разі давало людині певні пізнання, але ніколи не надавало йому привілеїв. Вивчення ж священної конфуціанської науки відкривало перед будь-яким шлях вгору, забезпечувало можливість зробити кар'єру, добитися почестей, влади і багатства.

Дати сину освіту і вивести його «в люди» - мрія кожної сім'ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Слід було вивчити декілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою уміти розбиратися в складних стародавніх текстах, з їх малозрозумілою письмовою мовою. На це йшли довгі роки наполегливої праці, та і давалася грамота далеко не всім. Слід відмітити, проте, що облагодіяти і вивчити бідного, але здатного родича вважалося справою честі всієї рідні і обіцяло їй у разі успіху немало вигод, що звичайно стимулювало добродійність. В результаті найбільш удачливі, здатні і усидливі учні, досить сил, що мали, завзятість, уміння і терпіння, могли оволодіти всією сумою знань, необхідних на конкурсних іспитах.

Система іспитів і стан Шеньши. Витоки системи конкурсного відбору сходять до чжоуському Китаю: правителі царств були зацікавлені у висуненні відповідних кандидатів на посаді чиновників, про що є згадки в джерелах. Дійшовши влади в епоху Хань (III в. до н.е. - III ст. н. э.), конфуціанці перетворили конкурсні іспити на головний, а пізніше фактично в єдиний шлях, який давав можливість увійти до складу правлячої еліти, належним чином підготовленою для управління країною у дусі традиційних конфуціанських принципів. Починаючи з епохи Тан (VII-Х ст.) екзаменаційна система виглядала - з численними варіаціями - приблизно таким чином.

Підготовлені до іспиту на нижчий ступінь - сю-цай -випускники шкіл, а також самостійно вивчаючі канони претенденти щорічно з'їжджалися в центр, повіту, де під пильним наглядом високопоставлених чиновників проводився іспит. У спеціально обладнаному приміщенні поодинці і під строгим контролем кожен іспитується протягом двох-трьох доб повинен був без книг і допомоги, по пам'яті, написати невелику поему, твір з приводу якої-небудь події в давнину, а також трактат на відвернуту тему. Конкурс був звичайно суворий, а квота жорстка: ступінь одержували 2-3 %, рідше 5 % що іспитувалися, які тим самим завойовували бажане право іспитуватися на другий ступінь, що високо цінувалося, - цзюйжень. Тут вимоги були ще жорсткіші, хоча круг питань залишався тим же.

Успішно пройшли через ці випробування могли тримати іспит на вищий ступінь - цзіньши, раз, що проводився в столиці, на два-трі роки. За проведенням його стежили вищі сановники і сам імператор. З тих, хто одержав третій ступінь, черпалися кадри для заміщення ключових постів в системі бюрократичної адміністрації. Перед ними майже автоматично відкривався шлях до високих посад, шани, слави і багатства. Ті, хто мав лише два ступені, цих прав не отримували, але і вони користувалися високим престижем, були кандидатами на другорядні посади, робили чималий політичний вплив в межах свого повіту, володіли різними джерелами кредиту, особливо з боку торговців, яким завжди лестили знайомство, спорідненість або хоч би зв'язки з високопоставленими обличчями. Навіть володар одного тільки нижчого ступеня, яких в країні було немало, відчував увагу і пошану з боку сусідів і рідні, їх готовність зважати на його думку і користуватися його радами і допомогою з боку місцевих властей.

Всі володарі ступенів (частково також і величезна маса їх претендентів) складали в старому конфуціанському Китаї особливий стан шеньши. Стан шеньши завжди грав в Китаї роль пануючого привілейованого класу, хоча ніколи не було класом в точному сенсі цього слова.

Кожен, хто проникав в шар шеньши, тим більше одержував хоч би один вчений ступінь, набував соціальних і вельми відчутних матеріальних привілеїв. Тому шеньши були багатими людьми, переважно землевласниками (гроші в Китаї майже завжди вкладалися в придбання земель). Проте багатство саме по собі не забезпечувало приладдя до стану, хоча сину багатого було легше здобути освіту і опинитися у рядах шеньши. Крім того, характерна для багатих сімей практика - велика кількість синів і відсутність принципу майорату, із-за чого навіть найзначніше майно вже в третьому поколінні обчислювалося лише сотими його долями і ставало практично невеликим, - призводила до того, що шар шеньши завжди був мобільний. Одні, удачливіші і наполегливіші, вливалися в нього, інші, що одержали в спадок невелику частину майна батька або діда і не самі досягли успіху в ученні і здачі конкурсних іспитів, виявлялися за його межами. Ні конфуціанство як пануюча ідеологія, ні система політичної адміністрації імперії від цього жодною мірою не страждали. Навпаки, регулярне природне оновлення шару шеньши за рахунок наполегливих, здатних і честолюбних нових його членів сприяло тому, що ключові позиції в китайській імперії звичайно опинялися в руках учених-конфуціанців, що дійсно навикнули в своїй справі, для яких непорушність існуючого ладу була гарантією їх особистого успіху і процвітання.

Конфуціанство і формування китайської національної культури

Конфуціанці в історії Китаю. Конфуціанці і обрані з їх числа чиновники звичайно ефективно управляли всією величезною імперією за винятком тих періодів, коли Китай знаходився в стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди криз з персоною силою виявлялася вельми характерна закономірність: хабарництво і корупція, що ніколи не зникали, але в періоди ефективного функціонування центральної влади що знаходилися в певних рамках і офіційно вельми строго переслідувалися, розцвітали пишним кольором. Це звичайно бувало додатковим чинником, що сприяв поглибленню кризи. Але саме в періоди занепаду і розвалу імперії в середовищі чиновництва і шеньши завжди відшукувалися популярні діячі, які знаходили в собі мужність піти проти течії і різко викривали пороки сучасного їм суспільства. При цьому вони керувалися не тільки інтересами страждаючого народу; набагато більш вони були стурбовані нелегким завданням врятувати готовий звалитися порядок вічних і священних принципів конфуціанської держави.

Заклики цих «чесних чиновників» (як вони офіційно іменуються в китайській конфуціанській історіографії) звичайно не заважали кризі йти своєю чергою. Проте їх діяльність зовсім не була даремною. Деякі з них приєднувалися до повсталих селян і навіть ставали во главі руху, а у разі його успіху - радниками нового імператора. Крім того, сам факт соціального протесту з боку конфуціанців в сувору для Китаю годину немало сприяв процвітанню і популярності конфуціанства в цілому. По-перше, своїми викриттями і участю в народних повстаннях вони як би практично реалізовували тезу про добродіяння імператора і зміну мандата: негідний правитель, що довів країну до катастрофи, втрачав владу, яка при їх допомозі і участі потрапляла до рук гідного. По-друге, після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони ставали жертвою репресій з боку правителя, діяння і особи їх обростали легендами, а ці легенди підтримували в народі культ мудрих і добродійних, справедливих і дбайливих конфуціанських учених-чиновників.

Культ цей завжди був дуже помітний в Китаї. Не аристократ або священик, не дворянин-лицар або офіцер-дуелянт, а саме учений-чиновник, грамотей-вчений завжди був соціальним ідеалом в старому Китаї. Вся спрямованість соціальних устремлінь, весь імпульс життя, всі особисті бажання кожного честолюбного китайця концентрувалися на цьому: у численних новелах і романах, драмах і віршах основна сюжетна лінія майже завжди так чи інакше була пов'язана з темою бідного студента, який завдяки терпінню, праці, старанням і здібностям подолав всі перешкоди, успішно склав іспити, одержав посаду і опинився на вершині шани, слави і багатства. При цьому йшлося не просто про письменність, утворену і причетності до влади. Мудрість шеньши спиралася кінець кінцем на священні конфуціанські канони, які в своїй сумі вважалися скарбницею обожнюваних істин. Кожен причетний до цих істин навіть зовні, за формальними ознаками, різко відрізнявся від простого народу.

Культ форми в конфуціанстві. Поняття «китайські церемонії» зачіпає життя і побут кожного китайця - рівно настільки, наскільки кожен китаєць в старому Китаї був причетний до конфуціанства. У цьому сенсі церемоніальні норми можна було б зіставити з релігійними: подібно тому, як в рамках інших релігій всі деталі ритуалу звичайно бували відомі лише присвяченим з числа духівництва, знання всього комплексу церемоній було привілеєм учених-чиновників і шеньши.

Серед цього освіченого шару ретельне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, регламенту у вчинках, рухах, одязі, прикрасах, виїзді і т.п. не тільки було природною і обов'язковою відмітною ознакою, але і вважалося умовою престижу, критерієм утвореної. Підкресленим дотриманням всіх умовностей і формальностей шеньши прагнули як би зайвий раз позначити ту межу, яка відокремлювала їх від безграмотної маси китайців, знайомих з церемоніалом лише в найзагальніших рисах. Шеньши і чиновники особливо довго і ретельно дотримували траур по померлих предках (на час трауру по батьках чиновник на два з гаком роки йшов у відставку із збереженням дарування і права повернутися на посаду після трауру). Вони вважали справою своєї честі влаштувати пишні похорони, що коштували іноді цілого стану, - всього цього вимагав їх статус, престиж, претензія формально відрізнятися від простого китайця, для якого вся церемонія обмежувалася спрощеними обрядами.

Культ форми породив в середовищі конфуціанських шеньши дивне переплетення відчуття сильної самоповаги з показним самоприниженням. Норми поведінки припускали принизливий тон обох сторін по відношенню до себе («Я, нікчемний, насмілююся потурбувати...», «Як Ваше дорогоцінне прізвище?», «Ваша негідна слуга сподівається...» і т. п.). Проте така форма спілкування не означала, що співбесідники - навіть якщо їх поза, уклони, жести, міміка відповідали самопринизливому тону - дійсно рахують себе нікчемними. Навпаки, у всіх них, як правило, було загострене почуття власної гідності, а найстрашнішою нестерпною образою, катастрофою для будь-якого з них була «втрата особи» - публічне приниження, викриття, звинувачення в чомусь негідному, не відповідному його чину, положенню, освіті, вихованню. Публічне звинувачення, наприклад, в хабарництві, шахрайстві на іспитах і т.п. було для чиновника або шеньши, незалежно від покарання, що вважалося за це, моральною смертю.

Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад молитви в християнстві і ісламі, аскеті або медитації в індуїзмі і буддизмі. Більш того, ні в одній з розвинених релігійних систем, навіть в ісламі з його обов'язковою щоденною п'ятикратною молитвою, життя людей не закутувалося такою густою павутиною обов'язкових церемоній. І справа навіть не тільки в тому, що регламент сковував можливості людини - виховання допомагало пристосуватися, людина звикала і виконувала церемоніал автоматично, не замислюючись. Справа в іншому: чим щільніше була мережа обов'язкового церемоніалу, тим більше наближалася людина до стану автомата. Ні вільного волевиявлення, ні сміливості і безпосередності у відчуттях, ні прагнення до цивільних прав - все це заміщалося, витіснялося жорсткою тенденцією до конформізму, до повного і автоматичного дотримання детально розробленої і століттями апробованої форми. І лише порушення відрегульованого життя, кризи часом примушували країну і народ здригнутися, проте і в цих випадках справа, як правило, обмежувалася лише відновленням порушеного порядку, реабілітацією похитнула було структури з її культом зовнішньої форми.

Конфуціанство - регулятор життя Китаю. Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти-податку з селян, не заохочувала надмірного розвитку приватного землеволодіння. Якщо посилення приватного сектора переходило допустимі межі, це вело до значного зниженню доходів скарбниці і розладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і у цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів і їх чиновників за погане управління. Криза долалася, але найчастіше супроводжуюче його повстання розвіювало в прах все, що було досягнуто приватним сектором: про яку гарантію прав приватних власників могла йти мова в дні, коли країна була в полум'ї війни, а влада здійснювалася селянськими вождями або загарбниками, іноплемінників, що експропріюють всіх і вся? Після кризи центральна влада в особі нового імператора і його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був починати все наново.

Приблизно таку ж роль грало конфуціанство і в соціальних процесах. Центральної влади в Китаї завжди протистояли різні могутні клани і корпорації: ремісничі і торгові об'єднання, земляцтва, секти, таємні суспільства і т. п., які в якійсь мірі нейтралізували і обмежували всемогутність центральної адміністрації. Вони були засновані все на тих же конфуціанських принципах строгого патерналізму, залізної дисципліни і строгого церемоніалу (не дивлячись на те, що багато хто з цих корпорацій, особливо секти і таємні суспільства, найчастіше був даосько-буддійським, а не конфуціанськими). Тому в періоди криз і повстань, коли центральна влада слабшала і фактично сходила нанівець, вони грали важливу роль як у виконанні функцій місцевої влади і захисту елементарного порядку, так і як місцева основа, на якій порівняно легко відроджувалася нова влада з конфуціанством як її незмінна ідеологічна і організаційна опора.

Нарешті, конфуціанство виступало і як регулятор у взаєминах країни з Небом і - від імені Неба - з різними племенами і народами, що населяли мир. Конфуціанство підтримало і піднесло створений ще в шаньсько-чжоуськоє часу культ правителя, імператора, «сина Неба», що управляє Піднебесним від імені великого Неба. З часом склався справжній культ Піднебесної, Серединної держави, що розглядалася як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, осереддя істини, мудрості, знання і культури, реалізація священної волі Неба. Звідси був тільки крок до розділення всього світу на цивілізований Китай і некультурних варварів, що населяли околиці, що животіли в темноті і неуцтві і черпали знання і культуру з одного тільки джерела - з центру світу, з Китаю. Будь-яке прибуття до Китаю іноземців завжди розглядалося як визнання сюзеренітету сина Неба, як готовність прийняти культурні цінності великого Китаю. Багато сусідів Китаю - гуни, то ба монголи, маньчжури, - що спорадично завойовували Серединну імперію і що навіть засновували свої династії, з часом незмінно окитаївалісь, що укріплювало в китайцях свідомість переваги їх культури. Варварам-завойовникам, що опинилися на імператорському троні, завжди доводилося - за відсутністю альтернативи - приймати конфуціанську систему адміністрації, і це теж як би підтверджувало концепцію про вічність і досконалість конфуціанства і китайської імперії, що регулювалася їм, китайської цивілізації.

Чи релігія конфуціанство? У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство грало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута їм на перший план і ретельно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральне удосконалення індивіда в рамках корпорацій і в межах строго фіксованих, освячених авторитетом старовини норм була, по суті, еквівалентом тією сліпою і забарвленою містикою, деколи навіть екстазом віри, яка лежить в основі інших релігій. Ця заміна була логічною, природною саме в Китаї, де раціональний початок ще в давнину відтіснив емоції і містику, Вищим Божеством вважалося строге і орієнтоване на чесноту Небо і де як великий пророк виступав не віровчитель, схильний до бачень і одкровень (будь то Ісус, Мойсей, Мухаммед або Будда), а мудрець-мораліст Конфуцій.

Не будучи релігією в повному розумінні слова, конфуціанство стало великим, ніж просто релігія. Конфуціанство - це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів - словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. У певному значенні можна сказати, що саме завдяки конфуціанству зі всім його культом старовини і консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки проіснувало понад дві тисячі років у вигляді, що майже не мінявся, але і придбало таку гігантську силу консервативної інерції, що революційне XX століття, що начебто покінчило з конфуціанством як офіційною ідеологією і що активно розвінчав цю доктрину, поки що далеко не має права вважати себе таким, що переміг всі висхідні до конфуціанства і консервативні традиції, що харчуються його соками. Більш того, у світлі сучасних процесів трансформації і вестернізації Сходу багато що в цьому сенсі виглядає якраз навпаки. Протягом двох з гаком тисяч років конфуціанство формувало розум і відчуття китайців, впливало на їх переконання, психологію, поведінку, мислення, мову, сприйняття, на їх побут і устрій життя. У цьому сенсі конфуціанство не поступається жодною з великих релігій миру, а де в чому і перевершує їх. Конфуціанство помітно офарбувало в свої тони всю національну культуру Китаю, національний характер його населення. Воно зуміло стати незамінним, причому ця його незамінність зовсім не залишилася у минулому. Річ у тому, що багато вихованих конфуціанством рис національної вдачі (і не тільки самих китайців, але і всіх тих, хто так чи інакше історично був причетний до конфуціанської цивілізації) - соціальна дисципліна в поєднанні з умінням у разі потреби задовольнятися малим і не ремствувати; працьовитість і любов до знань, до збагнення нового і умінню використовувати це нове в ім'я зміцнення сталого старого; постійний імпульс до самовдосконалення і змагальності в прагненні зайняти вище в порівнянні з іншими положення; фортеця соціально-сімейних зв'язків, що переростає в міцність зв'язків ділових в сучасному світі, та і багато що інше - активно сприяли тому феномену, який проявив себе спершу на початку століття (феномен Японії), а потім в післявоєнний час, коли конфуціанське орієнтовані країни Далекого Сходу і Південно-східної Азії стали одна за одною вражати мир своїми успіхами.

Список використаної літератури

1. Васильєв Л.С. «Істория релігій сходу»

2. Ю.Ф. Борунков, И.Н. Яблоков, М.П. Новиков «Основи релігіоведення»

3. В.І. Гараджа «Релігіоведення»

4. І Н. Яблоков «Релігіоведення»






Информация 







© Центральная Научная Библиотека