Міфологія стародавніх слов'ян
19
Міністерство освіти і науки України
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого
Реферат
з дисципліни «Історія української культури»
На тему : «Міфологія стародавніх словян»
Виконала студентка
м. Полтава 2010р.
План
Вступ
1. Міфологія стародавніх слов»ян - головні герої міфів
2. Протиставлення як основий принцип побудови міфів слов»ян
3. Міфологія народів світу: антична, кельтська та вірування вікінгів
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Християнство на сьогоднішній день - одна з найбільш розповсюджених світових релігій, до християнських країн можна віднести переважну частину Європи, Росію, Новий Світ. Історія більшості Європейських країн нерозривно пов»язана із християнством, так як саме утворення цих країн багато у чому пов»язане саме з християнством.
Проте, історично склалось так, що християнство не стало корінною релігією більшості народів, місцями воно витіснило попередні релігії й вірування, місцями ужилось, синкретизувалось з ним. Досить розповсюдженним є накладання християнських ідей на язичницькі обрядові традиції.
Саме язичництво у більшості випадків передувало християнству, місцями у формі складно організованого пантеону богів, як в античному світі, місцями у формі обрядового поклоніння чисельним духам та напівбогам. Християнство поступово стало домінуючою релігією, але народ зберіг у пам»яті свої попередні страхи, кумирів та богів.
Поєднання язичницької релігії та народного фольклору породило міфологію. Міфологія кожного народу є унікальною, адже містить його особливі традиції, вірування, моральні норми тощо. І водночас існує багато спільного у міфології народів світу, адже практично кожен народ обожествляв сили природи, що є подібними.
1. Міфологія стародавніх словян - головні герої міфів
Слов'янське язичництво було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво” досить умовний, але загалом добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, демонізм, дуалізм та ін.), яке означає поняття “первісна релігія”.
Основою слов'янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов'яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи.
Поняття слов'ян-язичників про земне влаштувння були дуже складні і заплутані. Вчені-слов'янознавці пишуть, що світ здавався їм схожим на велике яйце, в міфології деяких сусідніх і споріднених народів це яйце було знесено "космічної птахом". У слов'ян ж збереглися відгомони легенд про Велику Матері Землі і Неба, праматері Богів і людей. Ім'я її було Жива. Але про неї відомо не багато, тому що, судячи з легендою, вона відійшла після народження Землі і Неба.
Посередині слов'янської Всесвіту, подібно жовтка, розташована сама Земля. Верхня частина "Жовтки" - наш живий світ, світ людей. Нижня "спіднє"сторона - Нижній Світ, Світ Мертвих, Нічний Країна. Коли там день, у наспанує ніч. Щоб потрапити туди, треба перетнути Океан-море, що оточило Землю. Або прорити колодязь наскрізь, і камінь буде падати в цей колодязь дванадцять днів і ночей. Як не дивно, але, випадковість це чи ні,давні слов'яни мали уявлення про форму Землі і зміні дня і ночі.
Землю тримає Риба-Кит. Уявлення про воду як першооснову Сущого ми знайдемо також і в добре вивченій грецькій міфології.Океан тут є прабатьком богів і тітанів. Зображення тризуба знаходимо у трипільців і зараз він є державним символом України. Б. Рибаков висунув гіпотезу, що під образом Риби-Кита (Чуда-Юда у россіян) та самим образом гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта з великим хоботом, якого заганяли в яму (порівняйте: у індусів світ тримається на спинах у слонів). В Хаосі поняття життя та смерті нерозділені; вони взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні "mor" ("смерть" та "море"). Можливо, одним з найдавніших способів поховання людини було її повернення у рідну стихію, тобто утоплення. Доречі, з кореня "mor" веде початок ім'я римського бога війни Марса, що був пов'язаний зі смертю.
Навколо Землі, подібно яєчним жовтків і шкаралупі, розташовані дев'ять небес (дев'ять - тричі три - священне число у самих різних народів). Осьчому ми до цих пір говоримо не тільки "небо", а й "небеса". Кожне здев'яти небес слов'янської міфології має своє власне призначення:одне - для Сонця і зірок, інше - для Місяця, ще одне - для хмар і вітрів. Сьоме за рахунком наші предки вважали "твердю", прозорим дном небесного Океану. Слов'яни вважали, що на будь-яке небо можна потрапити, піднявшись по Світовому Древу, яка пов'язує між собою Нижній Світ, Землю і вседев'ять небес. На думку древніх слов'ян, Світ Древо схоже на величезнийрозлогий дуб. Однак на цьому дубі зріють насіння всіх дерев і трав.
Крім віри у головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сімї. Поступово у слов'ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.
На відміну від античної міфології, добре відомої у художній літературі та витворах мистецтва, а також міфологій країн Сходу, тексти міфів слов»ян не дійшли до наших часів, оскільки у ту далеку пору, коли створювались міфи, вони ще не знали писемності.
У V-VII століттях після Великого переселення народів, слов»яни зайняли територію Центральної та Східної Європи від Ельби до Дніпра та Волги, від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова. Йшли віки і слов»яни все більше відокремлювалися один від одного, утворювали три основні сучасні гілки найчисельнішої сім»ї народів Європи. Східні слов»яни - білоруси, росіяни та українці, західні - поляки, словаки та чехи та південні - болгари, македонці, серби, словенці, хорвати, боснійці. Не дивлячись на розділення слов»ян, їх міфології і понині зберегли багато спільних рис. Так, у всіх слов»ян відомий міф про двобій бога грози з його демонічним суперником та про перемогу громовержця, усім слов»янам традиційно знайомий старовинний звичай у кінці зими спалювати опудало - втілення злих сил чи ховати міфічне створіння Масляниці та Ярила.
Слов»янська міфологія та релігія складалися із обоготворіння сил природи та культа предків. Єдиним вищим богом, «творцем блискавок», яким був у індусів Індра, у греків Зевс, у римлян Юпітер, у германців Тор, у литовців Перкунас - у слов»ян був Перун. Слов'янипредставляли його собі літньою розгніваним чоловіком з рудо-золотою бородою. Відразу відзначимо, що руда борода - неодмінна риса
Бога Грози у самих різних народів. Зокрема, рудобородий вважали свого Громовержця (Тора) скандинави, сусіди і родичі слов'ян поіндоєвропейської сім'ї народів. Зброєю Перуна спочатку були камені, надалі - кам'янісокири і нарешті - золота сокира.
Сокира - зброї Громовержця - з глибокої давнини приписувалася чудовасила. Сокирою били по лаві, на якій хто-небудь помер: вважали, щотим самим буде "підсікти" і вигнана Смерть. Сокира навхрестперекидали через худобу, щоб вона не хворіла і добре плодилась.
Сокирою креслили над хворим Сонячний Хрест, закликаючи на допомогу відразу двохбратів-Богів. А на лезах сокир часто вибивали символічнізображення Сонця і Грома. Поняття про бога-громовика зливалось у слов»ян з поняттям неба, уособлення якого деякі вчені бачать у Сварозі. До вищого рівня слов'янської мифології відносилися два праславянских божества, чі імена вірогідно реконструюються як Перун і Велес, а також жіночий персонаж, праславянского ім'я якого залишається неясним. Ці божества втілюють військову і господарсько-природну функції. Вони зв'язані між собою як учасники грозового мифу: бог грози Перун, існуючий на небі, на вершині гор, переслідує свого зміеевидного ворога, проживаючого внизу, на землі. Причина распри - викрадення Велесом худоби, людей, а в деяких варіантах - дружини громовержца. Що переслідується Велес ховається послідовно під деревом, камнем, звертається в людину, коня, корову. Під Час двобою з Велесом Перун розщіплює дерево, розколює камень, мече стріли. Перемога завершується дощем, що приносять плодороддя. З громом небесним пов'язана й легенда про походження перлів. Слов'яни вважали, що вони зароджуються з відображення блискавки, відображеної в очах молюска-перлові скойки в момент, коли той злякано закриває стулкираковини при вигляді грози ..
Інші вищі боги вважалися синами Сварога - Сварожичами - такими богами були сонце та вогонь. Сонце обожествлялось під назвою Даждьбога, а також Хорса.
Не всі боги у слов»ян були спільними. До прихода на береги Дніпра русів тут не знали Хорса. Проте, він відомий серед інших народів: іранців, персів - зороастрійці преклонялися богу сонця, що сходить - Хорсету. Виходило, що на Русі одночасно існувало, принаймні, три бога сонця - Даждьбог, Хорс та Ярило. Проте, між ними існувала різниця. Даждьбог протиставлявся світу тьми, Наві. Він уособлював собою небесне світло. Він є завжди, навіть у похмурий дощовий день, коли небо затягнуте хмарами. Цеі є Білий Світ, як називали наш світ, так і казали : «Обійти увесь білий світ». Даждьбог дуже схожий на вродливого молодого князя зі срібної бородою і золотими вусами. По мірі того, як день розвивається, він поступово стариться, але кожне ранок знову змолажувається. Даждьбог літає по небу в оздобленої алмазами золотий колесниці, яку тягнуть дюжина білих лошадей з золотими гривами, що дихають вогнем. Даждьбог знаходиться в шлюбі з Місяцем. Вродлива молода дівиця з'являється в початку літа, старіє з кожним удень і залишає Даждьбога взимку. Говорять, що землетруси -- знак поганого настрою пари.
Хорс - бог сонячного, жовтого світла. Сонячний настрій та ім»я бога відображаються у багатьох наших словах: хороший, хоровод, хороми. У багатьох народів слово «хоро» означає сонячний диск, коло. Навіть місто Корсунь раніше називалось по імені бога сонячного світла - Хорсунь. Усе неприємне, позбавлене радості називали нехорошим. У літописах розповідалось, що зображення Хорса стояло в Києві на пагорбі у числі головних богів.Хорс - бог миропорядку, пов»язаного з ходою сонця. Хорс та Даждьбог відносяться як грецькі Геліос та Аполлон.
Брат Сварога, самий таємничий бог та хранитель стад Велес спочатку також був сонячним богом. Велес - один із найвеличніших богів стародавнього світу. Саме він привів створений Родом і Сварогом світ у рух - створив зміну пір року, дня і ночі. В уявленні слов»ян Велес виступав у образі вічного мудрого старця, учителя Закону. На його честь були збудовані величні храми в Новгороді, Ростові, Києві тощо. Навіть зараз на зимові свята ряжені одягають одяг хутром догори та маски з ріжками. Це збереглося з Велесових свят. Проте, згідно християнських апокрифів, Велес виступав як бог зла. Так, чехи, навіть після прийняття християнства, пам»ятали його як одного з наймогутніших демонів і приносили йому в жертву чорних кур та голубів. У деяких племен Велес також іменувався Ящером, був богом-перевертнем - як Вогняний Змій він описаний у сербів, як Сірий віщий Вовк - у російських казках. До наших днів частково збереглася «Велесова книга» - переклад священних текстів новгородських волхвів IX ст.., в якій розповідається найстародавніша історія слов»ян та інших народів від кінця ІІ тис. до н.е до І тис. н.е.
Чорнобог (Чорний Змій) - повелитель Наві, Пекельного царства. Бог холода, знищення, смерті, зла, безумства - втілення всього поганого та чорного. Зображався у вигляді чорного людиноподібного ідола зі срібними вусами. Йому приносили жертви перед початком військових походів - часто криваві, іноді навіть людські - вбитих полонених та рабів. У хроніках збереглися згадки про честування Чорнобога на святах - гостей обносили чашею, про цьому кожен мав промовляти прокльони, що вражало іноземців.
Існував у слов»янській міфології й свій варіант уособлення грецької богині полювання Артеміди. Звалась богиня Деваною і була дочкою Перуна. Була Девана великою полювальницею та могла перетворюватись на звірів. Не знала вона собі рівних і тому через гординю вирішила завоювати трон Сварога та правити трьома світами - Прав»ю, Яв»ю та Нав»ю. Про її намр дізнався Даждьбог і розповів все Перуну. Розгнівався він, почав вмовляти дочку, та вона його не слухала. Нічого Громовержцю не залишалось, як викликати її на двобій. Довго точилась битва і лише перетворившись на лева здолав Зевс Девану.
Інше жіноче божество - Лада - Аргімпаса - Латона є богинею кохання, весни та життевих сил. Кохання - поняття досить пізнє, і з того, що Лада є його покровителькою, можна зробити висновок, що слов'яни стояли на дуже високому щаблі духовного розвитку.
Трансформація цього образу у слов'ян не досліджена, алде у індоєвропейців вона виступає спочатку як стихійна природа (Афродіта, Уранія), і може бути пов'язаною з Мокошею. Другий етап розвитку богині - воїтельниця у слов'ян взагалі не визначений, але має бути співставленим з Ізідою, та Іштар (Астартою).
З початком мифологізації історичної традиції зв'язуються герої мифологічного епосу. Вони відомі лише по даним окремих слов'янських традицій: такі генеалогічні герої, наприклад Кий, Щек, Хорив у східних славян. Тим не менше, і для праславянской мифології правдоподобна реконструкція рівня генеалогічних героїв. Більш давні витоки в персонажів, що виступають як супротивники цих героїв, наприклад, чудовищах змієобразної природи, пізніми варіантами яких можна вважати Солов'я-розбійника, Рарога-рарашека. Можливий праславянскій характер мифологичного сюжету про князя-оборотне, від народження наділеним знаком волшебної влади (сербский епос про Вуке Вогняний Змее і східнослов'янський епос про Всеславе).
Казкові персонажі - повидимому, учасники ритуалу в їхніх мифологізованному обличчі і проводири тих класів єств, що самі належать до нижчого рівня: такі баба-яга, кощій, диво-юдо, лісний цар, водяний цар, морський цар.
До нижчої мифології відносяться різні класи неіндивидуализованної (часто і не людинообразної) нечесті, духів, тваринних, зв'язаних зі всім мифологичним простором від вдома до лісу, багна і т. П.: домові, лешие, водяні, русалки, вила, пропасниці, мари, мори, кикимори, судачки у західних славян; з тваринних - ведмедь, вовк.
2. Протиставлення як основий принцип побудови міфів словян
Відомості про слов»янських божеств, що дійшли до наших часів, знаходять своє роз»яснення у народних казках та піснях, зводяться до боротьби світлих та темних сил природи, плодючості з безпліддям, літа з зимою, світла з темрявою, життя зі смертю, Білобога з Чорнобогом.
Життя - смерть. В слв'янськ мифології божество дарує життя, плодороддя, довголіття - була жива у східних славян і Рід у східних славян. Але божество може приносити і смерть: мотиви вбивства зв'язані в слов'янській мифології з Чернобогом, Перуном, що поражають демонічного супротивника. Воплощениями хвороби і смерті були Новь, Марена, власне Смерть як фольклорний персонаж і клас нижчих мифологичних єств: мара, замора, кикимора. Символи життя і смерті в слов'янській мифології - жива вода і мертва вода, древо життя і сховане біля нього яйце з кощеевою смертю, море або багно, куди посилається смерть або хвороби.
Чет - нечет - найбільш абстрактне і формалізоване вираження всієї серії противопоставлений, елемент мета опису всієї слов'янської мифології. Воно припускає вичленення сприятливих парних і несприятливих непарних чисел, наприклад дні тиждня: четвер зв'язаний з Перуном, п'ятниця - з Мокошью. Цілісні числові структури в слов'янської мифології - троїчна (три рівня світовогодерева, бог Триглав, більша роль числа три і російському фольклорі), четвертичная (четирьохголовий сбрученський идол, можливе об'єднання в одне божество чотирьох персонажів мифології балтійських славян - Яровит, Руевит, Поревит, Поренут), семерична (сімь богів давньоруського пантеона, може бути давньоруський Симаргл), девятерічня і двенадцатирічня (дванадцять як завершення ряду 3 - 4 - 7). Несчастливі непарні числа, половина, дефектність характеризують негативні поняття і персонажі, наприклад число "13", лихо одноглазе.
Протиставлення чоловічий - жіночий сопіввідносяться з опозицією правий - лівий в весільних і похоронніх ритуалах (де жінки сидять ліворуч від чоловіків). Істотно відмінність чоловічих і жіночих мифологічних персонажів по функціям, значимості і кількості: малочисельнність жіночих персонажів в пантеоне, співвідношення типу Див - диви, Рід - рожанниці, Суд - судениці. Особливо значна роль жіночого почала в магії, колдовства.
Протиставлення небо - земля (підземне царство) втілене в приурочене божества до неба, людини до землі. Подання про "отмикання" неба і землі святим Юріем, богородицею, жаворонком або іншим персонажем, що створить сприятливий контакт між небом і землею, зв'язані у славян з початком весни. Мати сиру земля - постійний епитет вищого жіночого божества. В преісподні перебувають єства, зв'язані зі смертю (наприклад, русалочки-земляночки), і самі небіжчики.
Протиставлення південь - північ, схід - захід в космічному плані описують просторову структуру по відношенню до сонця, в ритуальному плані - структуру святилищ, що орієнтувалися по сторонам світла, і правила поведінки в обрядах також чотири міфологізованих вітер, співвідношенних зі сторонами світла.
В протиставленні суші - море особливе значення має море - місце перебування численних негативних, здебільшого жіночих персонажів; житлі смерті, хвороб, куди їх відсилають в заговорах. Його втілення - море, океан-море, морський цар і його дванадцять дочерей, дванадцять лихорадок. Позитивний аспект втілюється в мотивах приходу весни і сонця із-за моря. На означене протиставлення наслоївається інше: сухий - мокрий (можна порівняти Илля Сухій і Мокрий, икола Сухій і Мокрий поєднання цих признаків в Перуне, богу молнії - вогню ідоща).
Протиставлення вогонь - волога втілюються в мотивах протиборіння цих стихій і вор-птах, словацький "птах-огневик", птах Страх - Рах в російських заговорах з її ісушущуючими вихрями), Вогняна Марія (зв'язана з Громовитим Илльею в сербських і болгарських піснях, протиставлена Марії Макрине (від "мокрий")). Особливу роль грає "живий вогонь" в численних ритуалах, обряд спалення, запалення костра і обряди визивання доща (пеперуда, додола - у південних славян), культ колодців. Вогонь і вода з'єднуються в образах Перуна, Купала, вогняної ріки.
Мифологічними втіленнями протиставлення день - ніч є ночници, полуночници і статі денніци, Зори - ранкова, полуденна, вечірня, полуночна. Конь Свантовита удень білий, вночі - забризганий брудом.
З цими уявленнями переплелися погляди на загробне життя та культ предків. Душі усопших вітали у певній далекій країні у кінці всесвіту, там, де знаходиться сонце. Ця країна називалась у слов»ян нав»єм, вирієм, раєм, пеклом. У цю країну споряджали покійника як далеку подорож, що досягалась належним погребінням. До здійснення похоронного обряду душа скиталась на землі. Душа приречена на висне скитання на землі, якщо правильного обряду не було виконано, так душі дівчат чи дітей, що втонули у воді, перетворюються на русалок та мавок. Щоб полегшити покійнику подорож до царства мертвих, слов»яни застосовували спалення: вогонь від погребального вогнища відділяв душу від тіла та направляв її до раю.
Ранні відомості про східнослов'янську мифології всходять до літописних джерел. Згідно "Повісті тимчасових років", князь Владимир Святославович вчинив спробу створити в 980 році загальнодержавний пантеон Києві, на кучугурі поза княжому дворві були поставлені идоли богів Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоши. Головними божествами пантеона були громовержец Перун і "скотий бог" Велес, противостоявші друг другу топографічні (идол Перуна на кучугурі, ідол Велеса - внизу, можливо, на київському Подолі, певно, по соціальній функції (Перун - бог княжної дружини, Велес - всієї іншої Русі). Єдиний жіночий персонаж київського пантеона - Мокошь - зв'язаний з характерними жіночими заняттями (особливо з прядінням). Менш ясен останній бог пантеона Симаргл деякі дослідники вважають цей персонаж що запозичалися з іранской мифології, інші трактують його як персонаж, що об'єднає всі сім богів пантеону Прийняття Владимиром християнства в 988 притягло за собою знищення ідолі і замкне язицтва на Русі і його обрядів. Тим не менше, языцькі пережитки збереглися.
Вступ христианства в слов'янських землях (з 9 сторіччя) поклало кінець офіційному існуванню слов'янської мифології, сильно зруйнувавши її вищі рівні, персонажі які стали розглядатися як негативні, якщо тільки не ототожнювалися з христианськими святими, як Перун - зі святим Іллею, Велес - зі святим Власіем, Ярила - зі святим Юрієм (Георгієм). Нижчі же рівні слов'янської мифології, як і система загальних протиставлень, виявилися більш тривкими і створювали складні поєднання з панівною христианськой релігією. Збереглася, передусім, демонологія: віра в що летів, водяного. У південних славян існував складний мифологічний образ вила (сербський), самовила, самобида (болгарський), - гірських, водяних і повітряних духів. Общеславянский польовий дух - полудница, у східних славян - полевик. Численні мифологичні образи зв'язувалися (особливо у східних славян) з домашнім господарством: наприклад всім відомий домової, у нього існувала величезна кількість імен (російський домової): дедко, дедушко, доброхот, доброжил, суседко, господар він, самий), (український) хатний дiдко, (білоруський): хатник, господар, (польський): skratz, (чеський): skritek, skrat, krat. Існували також духи окремих дворових будівель - банник, овинника.
Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєдна-лись з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами служать такі християнські свята, як Різдво,Великдень(Пасха),Спастощо. Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) трива-лий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.
3. Міфологія народів світу: антична, кельтська та вірування вікінгів
Слід наголосити, що слов»янська язичницька релігія мала свою національну специфіку, але була подібна до язичницьких релігій інших народів.
У той же час серед найвизначніших джерел міфів світу можна назвати античну міфологію, яку поряд з біблійською по праву вважають найбільш значущою за ступенем її впливу на подальший розвиток багатьох народів.
Стародавні греки були видатними міфотворцями Європи. Саме вони винайшли слово «міф» (оповідання).
Все суще утворилося із Хаосу, що являв собою боротьбу стихій. Першими з»явились Гея-земля, Тартар - пекло. Від Геї народився Уран - небо, а потім від Урана та Геї - Кронос, циклопи та титани. Перемігши титанів, Зевс царює на Олімпі та стає правителем світу та гарантом всесвітнього порядку. Міфи були покладені за основу усіх літературних пам»яток Стародавньої Греції, включаючи «Трою» та «Одіссею» Гомера.
Подібно до перуна слов»ян, верховний бог Зевс був громовержцем. Землеробське населення особливо шанувало Деметру - «матір хліборобів». Також елліни шанували та боялися Артеміду - богиню диких звірів та полювання, та Афіну, яка була не лише богинею мудрості, але і покровительницею винахідників, ремісників - особливо гончарів. Міщани також поважали Гермеса - бога подорожей, торгівлі. Вважалося що він виготовив перші ваги, встановив вимірювальні стандарти. Діячи культури вклонялися Аполлону - богу мистецтв, та його музам. Моряки приносили жертви Посейдону - богу моря. Богом війни був Арес - йому вклонялися воїни.
В Елладі на протязі всієї її історії вершилися жертвоприношення тваринні, та навіть людські. Фемістолк, сучасник 5-го століття до н.е, найпросвітнішого віку Еллади, власноручно задушив трбох парубків у якості жертви напередодні Саламінської битви. В Афінах, у найкультурнішому та найдемократичнішому полісі, завжди утримувались в особливих установах хворі злочинці, що час від часу оголошувались «козлами відпущення» у тяжкі дні та підлягали ритуальному побиттю камінням чи спаленню. На сцені еллінських театрів проливалась реальна кров тих трагічних героїв, які згідно сценарію, повинні були загинути - в останній момент замість основного актора виводився дублер.
Досить специфічною була язичницька релігія народів Скандинавії. Її особливість, зокрема, полягає у тому, що язичництво там існувало дуже тривалий час. Скандинавські боги розділялися на 2 сім»ї : асів та ванів. Аси були найчисельнішими. Верховним божеством у них був Одін - бог війни та мудрості, поезії та битви. Проте, він мав запальний та непередбачуваний характер. Згідно саг, Одін був однооким - своє око він віддав за можливість випити з джерел мудрості. Його зброєю був спис та їздив він верхи на восьминогому коні - Слейпнирі. Він мав двох воронів - Хугіна та Муніна. Вони кожного дня літали по всьому світу та збирали новини. Жив Одін в Валгаллі «прибіжищі мертвих». Сюди валькірії приводили до нього воїнів з поля битви. Тут вони проводили час в ігрищах та відпочивали в очікуванні наступної битви з силами зла. У решті решт Одін з воїнами програли битву. Одін загинув під час битви з вовком Фенриром. Настав Рагнарок - кінець світу, але потім виник новий світ.
Згідно іншої теорії, наймогутнішим з богів був Тор - син Одіна. Але він мав зовсім іншу вдачу - на нього завжди можна було розраховувати, він до всього ставився з розумінням. Мав велику фізичну силу та боровся зі злом, уособленням якого були велетні а також Мидгорський змій. Тор їздив у візку, запряженому козлами, а за зброю мав молот М»єльнир. Прикраса у вигляді мініатюрного молоту Тора зазвичай носили на шиї. Після введення християнства маленький молот Тора , що носили як амулет, замінили хрестом.
Існували також інші боги - добрий син Одіна Бальдр, сторож богів Хеймдалль, бог Фрей та його сестра богиня Фрея - як символи плодючості. Існували злі велетні - вороги богів та людей, можна було зустріти хитрого та підступного бога Локі, що був батьком змія Мідгорда й вовка Фенрира.локі мандрував поміж богами та велетнями, спричиняв свари між ними, багаторазово обманував тих та інших. Давні скандинави також вірили в ельфів, що жили в глибинах землі, духів, що супроводжують людину та його сім»ю. на відміну від слов»янських, скандинавські жертвопринесення відрізнились крайньою жорстокістю. Так, археологами було віднайдено староданів храм, де було знайдено страченими 99 чоловік, на ряду з 99 кіньми, собаками та півнями. Зокрема, було принесено в жертву 9 живих осіб чоловічої статі, чиї тіла були повішені у священому лісі біля храму.
Особливе місце в міфології народів Европи посідає кельтська міфологія. Колись кельти займали величезну територію сучасних Франції, Бельгії, Швейцарії, частини Німеччини, Австрії, Італії, Іспанії, Венгрії та Болгарії. Проте, у наші часи потомки войовничих кельтів населяють головним чином історичну область Бретань, півострів Корнурл, Уельс, Шотландію, острів Мен та Ірландію. Своєрідність кельтських міфів полягає перш за все у тому, що в них частіше за все мова йде про героїв та рідше про про богів. Ідеалом вони вважають безстрашного Кухуліна, який один захищав Ольстер від вторгнення ратей королеви Коннахта Медб. Криваві битви та двобої - головна тема ккельтських міфів - можуть видатись менш жахливими, якщо пам»ятати про віру кельтів у реінкарнацію душ. Їх загробний світ, на відміну від античного, не був темним прибіжи щем тіней. Його можна назвати раєм, місцем відпочинку душ перед поверненням у наш світ. Ще однією яскравою рисою кельтських міфів є любовний трикутник - частіше за все це юна прекрасна богиня, фея чи діва та двоє чоловіків, молодий відважний воїн та мудрий старець.
Висновок
Народні ідеали і сподівання знайшли своє втілення в казках, легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створилисвоєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання, порівняно з писемністю, народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалася та існувала поряд з літературою і слугувала джерелом для численних літературних творів.
Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел, пам'яток історії та культури дає змогу зробити висновок: відбувалася безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину.
Стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом довгого часу, і в цьому процесі значну роль відігравали традиції місцевих народностей, а також культурні зв'язки з сусідніми народами. Культура давніх слов'ян характеризується цілісністю і самобутністю. На її грунті виникла культура Київської Русі.
Список використаної літератури
1. Б.А. Рыбаков «Язычество древних славян», -М.:Русское слово, 1997
2. В. Калашников «Боги древних славян», -М.:Белый город, 2003
3. Д. Гаврилов, А. Наговицын «Боги славян. Язычество. Традиция», -М.:Рефл-Бук, 2002
4. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима, -М.:Правда, 1988
5. Мифы, легенды и предания кельтов, -М.:Центрполиграф, 2004
6. Роэсдаль Э. Мир викингов: викинги дома и за рубежом. СПб.: Всемирное слово, 2001. - 270с.
