Мировые религии

ВСТУП

Релігія — феномен духовного життя людства. Вона — світоглядна основа

людини, що регламентує її повсякденну поведінку, надає їй можливості

спілкування з надприродними силами шляхом відправлення певних обрядів. Це

зумовило вивчення релігії багатьма науками: філософією, теологією,

релігієзнавством, культурологією, соціологією, психологією, історією та

іншими.

Нині Україна переживає період національного відродження, зростання

національної свідомості, насамперед на грунті духовного відродження нації.

І люди повертаються до релігії як на побутовому, так і на науковому рівнях,

вивчаючи її як суспільне явище, в тому числі й у просторовому аспекті.

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

БУДДИЗМ

Передумови виникнення буддизму

Буддизм — найстаріша світова релігія — виник як реакція небрахманських

шарів давньоіндійського населення на брахманізм.

Спочатку він був внутрішньою реформаторською течією в індуїзмі. Його

виникненню сприяло те, що індуїзм, ускладнений і філософський в теорії,

став дуже корумпованим, при-

стосовницьким на практиці. Всі небрахмани вважалися другорядними,

неповноправними послідовниками тієї чи іншої доктрини. Це зумовило

посилення прагнень створити нову,

альтернативну доктрину, шо змогла б протистояти брахманській мудрості.

Найбільш розробленою і впливовою системою став буддизм, виникнення якого

зв'язане з ім'ям

Сіддхартхи Гаутами (Будди).

Основні догмати

У центрі буддизму лежить вчення про «чотири благородні істини». Перша

з них стверджує, що будь-яке існування є страждання (дукха). Особливо

яскраві прояви цьо-

го принципу — народження, хвороба, старість, смерть, необхідність завжди

терпіти навколо себе те, що ми не полюбляємо, й відчувати нестачу того, що

ми любимо. Друга істина полягає в тому, шо причина страждання закладена в

самій людині: це її потяг до життя, насолод, влади, багатства тощо. Третя

істина проголошує, шо спинити страж-

дання можна, для цього необхідно звільнитися від потягудо життя, досягти

стану, за якого будь-яке сильне почуття відсутнє, будь-яке бажання

пригнічене. Четверта благородна істина полягає у вказуванні благородного

серединного восьмеричного шляху, що складається з восьми сходинок: 1)

праведне знання (чотири благородні істини); 2) праведне прагнення; 3)

праведна мова (ствердження правди); 4) праведна поведінка; 5) праведний

спосіб життя; 6) праведні зусилля; 7) праведна концентрація (самоаналіз);

8) праведна техніка медитації (Раджа-йога).

Праведна поведінка (четверта сходинка) включає в себе п'ять заборон —

вбивства, крадіжки, обману, блуду та пияцтва.

Кожен член чернечого ордену (сангхи) повинен голити голову, носити

особливий жовтий одяг, постійно бути у роздумах (медитації). Буддисти

вірять, що

людина знаходить спасіння в трьох сховищах: перше — Будда, друге — Дхарма

(вчення) і

третє — Сангха. Мета кожного буддиста — досягнення нірвани (букв.

«нірвана» — зникнення»), тобто звільнення від страждань, бажань та

смертної оболонки, Буддистське святе письмо — Трипітака (Типітака) —

складається з трьох частин. Перша —

Віная-пітака — містить правила, яких необхідно дотримуватися в буддизмі.

Друга — Сутта-пітака — розповідає про бесіди, які вів Будда зі своїми

учнями. Третя — Абідарма-пітака — тлумачить основні догмати буддизму.

Канонічними книгами вважаються також Сутга-ніпата (збірник поем про Будду

та його учнів) та Джатакі (збірник розповідей про переродження Будди).

Два основних індуїстських положення — про сансару і карну — відіграють

значну роль у вченні Гаутами. Він змінив, проте, ці доктрини, проголосивши,

шо у людей немає

душі (анатта). Не існує ніякого вічного, незмінного «я», ніякої дійсної

субстанції (анікка),

шо переходить від одного втілення до іншого. Існування для буддиста — лише

набір

почуттів, вражень та миттєвих турбот. Буддистський святий прагне стати

незалежним

від випадкової природи світу, в якому він живе, набути абсолютної

свідомості, досконалого існування. Це і є просвітлення. Досягши нірвани,

особистість звільняється від невідворотності нових народжень та карми.

ХРИСТИЯНСТВО

Виникнення

Християнство — найбільш поширена і одна з найбільш розвинених

релігійних систем сучасного світу. Християнство багатьма своїми коренями

сягає в культуру стародавнього Сходу, звідки черпало свій багатий

догматичний і ритуальний потенціал. Однак це саме та єдина релігія (якщо

не враховувати її поділу на численні церкви, віросповідання, секти), яка

характерна саме для західного світу на противагу східному з йо го дуже

різними релігійними системами.

Важко знайти куточок землі, де б не здійснювали роботу християнські

місіонери. Християнська релігія розпадається на ряд самостійних напрямів.

Зберігаючи в основному ортодоксальні положення християнської догматики, ці

напрями відрізняються один від одного своєрідним тлумаченням деяких

догматів, окремими особливостями культу.

Християнська релігія виникла в першому сторіччі нашої ери в умовах

розвинутого

суспільства з гострими політичними, економічними та соціальними

суперечностями в одному з найдавніших осередків земної цивілізації —

Палестині. Більшість населення цього регіону сповідувала іудаїзм, який на

початку нової ери переживан глииику кризу. Світська влада в особі царя

Ірода та духовна влада жерців Єрусалимського храму поступово втрачали вплив

на широкі верстви населення. Серед іудеїв поширювалися очікування месії,

передвіщеного старозаповітними пророками. З'явилося чимало проповідників,

які оголошували се-

бе месією і обіцяли врятувати іудейський народ. Один з таких проповідників

— Ісус — привернув до себе увагу людей надзвичайно виразними промовами, що

містили в собі основи нового релігійного вчення і вражали проникливістю в

глибини людської душі. Саме Він і

був визнаний Месією.

Основи християнського вчення

Послідовники Ісуса Христа — християни — вірять в єдиного Бога, який

виступає в трьох іпостасях: Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого (Свята

Трійця). Бог — ізначальна, безпричинна Істота, яка існує вічно і не має

початку в часі. Бог-Отець Своїм Словом створив весь видимий і невидимий

нами світ.

Бог-Син (Логос, Слово) народився від Отця до початку часів, тобто Син

співвічний Отцю. Заради спасіння людства Бог- Слово зійшов з небес і

втілився від Духа Святого і Діви Марії й став Боголюдиною Ісусом Христом,

який за гріхи людства був розіп'ятий, а згодом похований. На третій день

після цього Ісус Христос воскрес, а потім вознісся на небо. Хрис-

тияни очікують, коли Ісус Христос прийде вдруге і стане судити всіх живих і

мертвих, кожному по його заслугах, після чого встановиться Царство Боже.

Християни вірять в існу-

вання пекла і раю, де, відповідно, грішники і праведники проводять своє

загробне життя.

Священна книга християн — Святе Письмо — Біблія складається з двох частин:

Старого Заповіту і Нового Заповіту. Старий Заповіт включає в себе 50 книг

(православні вважають канонічними 39, а католики та протестанти — всі 50).

У Новому Заповіті 27 книг.

Великий Церковний Розкол

Цей надзвичайно складний історичний факт сягає своїм корінням ще в

античний період. Рим виховав у своїх громадян почуття переваги над усіма.

Зачарування Римом не тільки збереглося у стародавніх народів, які прийняли

християнство, але й перейшло до варварів, які поселилися на руїнах Римської

імперії. І не дивно. Римська єдина держава, рим-

ська культура — це були не порожні слова, а поняття з винятково цінним

змістом. Огорнутий і овіяний славою старого Риму, єпископ Римський віддавна

посів видатне положення в

Християнській Церкві. Римский єпископ вважав себе покликаним дбати «про мир

у всьому світі та добробут святих Божих Церков». У справі збереження

істинного віровчення Римська Церква користувалася незаперечним авторитетом.

Не беручи постійної живої участі у догматичній боротьбі Сходу, папи, тим не

менше, напружено слідкували за нею і ніко-

ли не втрачали можливості своєчасно висловити свої думки, які часто

розросталися до великих трактатів (як, наприклад, томос папи Льва І

Великого IV Вселенському Собору), підказати влучні вислови, мовні звороти,

котрі могли б розбити тонкощі єретичних систем. Папи майже завжди вдало

ставали на бік ортодоксально мислячих, входили в їх сумне поло-

ження, сприяли їм і підтримували їх. Початок суперечностей насамперед на

Сході, а потім і у відносинах між Сходом і Заходом був покладений

заснуванням Константинопольської

архієпископи, а потім і піднесенням її як столичної. До П Вселенського

Константинопольського Собору 381 року першою кафедрою На Сході вважалась

Александрійська. Після згаданого Собору почалася боротьба між

Константинополем та

Александрією, яка закінчилася остаточною перемогою Константинопольського

архієпископа над Александрійським папою на IV Вселенському Халкідонському

Соборі. Ще раніше, на III Вселенському Ефеському Соборі, втратила свої

переваги Антіохійська кафедра: антіохійській теологічній школі в особі

Несторія була оголошена анафема, Кіпрська та Грузинська церкви отримали

автокефалію. З усуненням антіохійського несторіанства та александрійського

монофізитства зміцнилось грецьке православ'я як таке, що йде середнім

шляхом. Звичайно, підвищується роль і Константинопольської кафедри. Після

Халкідонського Собору Константинопольський архієпископ і канонічне, і

фактично став першим на Сході.

Така ситуація склалася не в останню чергу і завдяки Римським понтифікам.

Папи з побоюванням слідкували за піднесенням нової столиці й співчували

Антіохійському та Алек-

сандрійському патріархам. Але догматична істина вимагала від них

принципової позиції і в канонічних питаннях.

Незважаючи на те, що канони вказували Константинопольському архієпископу

місце після Римського папи, в «Новому Римі» стали розуміти «мета» (після) в

значенні хронологічному, а не розрядному. Константинопольські першоієрархи,

спираючись на підтримку візантійських імператорів, стали домагатися якщо не

переваги, то щонайменше рівності в правах з Римськими єпископами, такої ж

юрисдикції на Сході, яку Рим мав на Заході.

На противагу цьому в Римі все більш очевидно формувалося цілком визначене

розуміння папства як особливих, встановлених Богом прав Римського єпископа

у всій Вселенській Церкві. Зростання папізму особливо посилилося з падінням

Західної

Римської імперії, коли Римська Церква залишилася єдиним світочем у хаосі,

що охопив Західну Європу. В творах папи Льва І Великого теорія абсолютного

папського примату була вже виражена з максимальною чіткістю. За часів папи

Льва IX з'явився фальшивий документ Оопайо Сопзіапііпі, в якому начебто

імператор Константин визначив канонічні права папи над всією Християнською

Церквою.

Приблизно з IX ст. у Римській Церкві починає формуватися догмат про

безпомилковість повчання папи в справах віри та моралі, якщо він говорить з

кафедри (ех саіЬегіга). В свою чергу, Константинопольський патріарх Фотій

сформулював у своїй «Епаногозі» вчення про царську та патріаршу владу.

Фотій наголошував на тому, що

«патріарх є живим і одухотвореним образом Христа, який всіма своїми

вчинками та словами виражає істину».

Не важко помітити, що обидві тенденції суперечили тому розумінню церковного

устрою, яке склалося в епоху Вселенських Соборів.

Різко загострилися відносини між Римською та Константинопольською

церквами в період правління патріарха Фотія (857-869 рр., 879-886 рр.;

помер у 897 р.). Формальним приводом для цього загострення стали претензії

Римської Церкви на юрисдикцію над Болгарією. Але фактично — непомірні

амбіції патріарха Фотія, який у 879 році оголосив себе Вселенським

патріархом і домагався створення теократичної монархії, вважаючи себе диним

кандидатом на головування в ній (пізніше, в XI от., спробу оволодіти, крім

духовної, також і державною владою зробив патріарх Михаш Керулларій).

Патріарх Фотій вперше сформулював обрядові та догматичні відмінності

Римської Церкви від церков Східних.

Останнє зіткнення Візантії з Римом сталося в середині XI ст. і означало

повний розрив між Римською та Константинопольською церквами, який пізніше

було названо Великим Церковним Розколом. Константинопольський архієпископ

Михаіл Керулларій (1043-1058 рр.) надзвичайно енергійно прагнув підкорити

собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах з

Римським папою. Як і патріарх Фотій, Михаіл Керулларій огортає свої

домагання догматичною оболонкою. Воднораз у листі до папи Льва IX (1048-

1054 рр.) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом

(хоча Римський єпископ був так названий ще на Халкідонському Соборі),

підтримувати єдність, навіть не звертаючи уваги на догматичні та обрядові

відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає

Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах. І хоча

папа Лев IX на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак

честь Римської кафедри для нього була вище над усе. Лев К відправив у 1054

році до Константинополя кардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і

каноніст того часу), канцлера Фрідріха, архієпископа Амальфійського Петра.

Візантійський імператор Константан IX, прагнучи примирення сторін,

влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом

Студійського монастиря Микитою, тому що сам патріарх Михаїл Керулларій був

слабеньким теологом. У результаті диспуту Никита визнав свою поразку. Але

патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях і підбурювати народ

проти римських легатів. Був скликаний Собор, і патріарх вказав місце

папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів і

порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року

кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар

Софіївського Собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його

прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на

той час папи Льва IX. Після цього вони залишили столицю. Михаіл Керулларій

запросив 'їх на новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу

руками підбурюваного натовпу. Імператор Константан IX, відчуваючи щось

недобре, вимагав власної присутності на диспуті, тоді патріарх сам

відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 року Михаіл Керулларій зачитав

текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним

розділенням церков. Але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія

продовжували підтримувати тісні стосунки з Римом. Папа Стефан К (1057-1058

рр.) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували

Константинополь до єднання, на шо Михаіл Керулларій відповів відмовою.

З другої половини XI ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський

патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою

означало

повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після

смерті Михаїла Керулпарія Константинопольські першоієрархи повертаються до

розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенських Соборів. У

результаті сформувалися два головних напрями в християнстві- католицизм,

представлений Римською Церквою, та православ'я, репрезентоване рядом

східних церков.

ІСЛАМ

Іслам є однією з трьох світових релігій. Він виник в західній частині

Аравійського півострова у період розпаду родоплемінного паду. в умовах,

копи намітилась тенденція до

об'єднання арабських земель. Мусульманство зазнало суттєвого впливу з боку

двох

сусідніх релігій — іудаїзму та християнства, від яких нова релігія

сприйняла шерег дог-

матичних та обрядових положень. Водночас, сформувавшись в умовах менш

розвинуто-

го суспільства, іслам і за своєю догматикою, і за ритуалом набагато

простіший, дос-

тупніший для простих людей. Нескладні й етичні норми ісламу. На відміну від

християн-

ства і тим більше іудаїзму, в ньому відсутні моральні норми, які складно

виконувати.

Основні догмати

Іслам складається з двох частин: теорії — релігійнофілософського вчення

іман, тобто віри в істинність ісламу, в його догмати тощо, та релігійної

практики дин, тобто культів, обрядів тощо. Основним догматом ісламу є віра

в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк Його»).

Вважається, що Аллах — єдиний, всемогутній, Він — творець всесвіту, землі й

неба, всіх форм життя. В нього немає ні сина, ні дочки, керує світом він

один, без його відома нічого не відбувається. За непослух, невіру Бог може

покарати як за життя, так і після смерті. Другий догмат полягає у

вшануванні пророка Мухаммеда. Третій — віра в передвічність Корану.

Релігійна практика ісламу виходить передусім з п'яти стовпів ісламу:

сповідання віри, намазу (салат) — п'ятиразової щоденної молитви, посту в

місяць рамадан (саум), благодійництва (закят) та паломництва до Мекки

(хадж). Мусульманський культ також включає ритуал омовіння (очищення),

регулярне відвідування мечеті, дотримання мусульманських свят: ід-аль-адха

(жертвоприношення), мавлюдан-набі (дня народження Мухаммеда) тощо, обряд

обрізання у хлопчиків (сунат) та інші.

Мухаммед (Могаммад, Магомет) народився в 570 році в збіднілому клані Хашим

могутнього мекканського племені курейш Рано осиротівши, він спочатку пас

худобу свого

дядька Абуталіба, а потім поступив на службу до багатої вдови Хадіджи ввів

його торгові справи.Незабаром він одружився з нею. Через деякий час у

Мухаммеда почалися видіння, він став чум божественні голоси Приблизно з 610

року він почав виступати як релігійний

проповідник, закликаючи звернутися до єдиного Бога Аллаха, щоденно молитися

йому,

дотримуватись посту та творити благодійництво на користь бідних.

Молитви мусульмани читають п'ять разів на день Чоловіки та жінки моляться

окремо.

При вході в мечеть знімають взуття, іноді здійснюють ритуальне омовіння

Мусульмани моляться, повернувшись обличчям до Мекки (Саудівська Аравія)

Напрямок вказує особлива ніша в стіні - міхраб Службу здійснює імам По

п'ятницях, традиційних днях відпочинку

мусульман, зазвичай читаються проповіді.

Використана література:

Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій: Навч.

посібник. – К.: “АртЕк”, 1999.

Мінестерство науки і освіти України

Херсонський економіко-правовий інститут

Реферат

на тему:

“Світові релігії”

Виконав:

Студент гр. Ф-31

Вишневецький С.Е.

Херсон – 2002 р.