Религия как потребность мировоззрения

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ IНЖЕНЕРНО-ТЕХНОЛОГIЧНИЙ IНСТИТУТ

КАФЕДРА

ФІЛОСОФІЇ

РЕФЕРАТ

з релігієзнавства

на тему:

"Релігія як потреба світогляду"

[pic]

|Перевірив: |Виконав: |

| |Студент групи СМ-510 |

| |Дронін Борис |

ЧЕРКАСИ 1997.

План.

Що являє собою Релігія.

Світоглядна функція Релігії.

Виникнення первинного світогляду.

а) міфологічний аспект.

б) космологічний аспект.

Ядром теоретичного релігієзнавства виступає «філософія релігії». Під

останньою розуміється філософське пояснення релігії. В сучасній

філософській думці існують два напрями обгрунтування філософії релігії:

ідеалістичний (релігія визначається як центральне суспільне явище, в

релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних

факторів) і матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її

внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід

відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо ототожнювати

філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів

філософського ідеалізму (об'єктивного чи суб'єктивного), з конкретною

формою релігійної філософії. Сучасна релігійна філософія представляє

сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві,

ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах.

Історія свідчить, що численні релігійні вірування і культи є продуктами

суспільного розвитку, відображаючи в своїх специфічних вченнях і доктринах

суттєві риси різних соціальних епох. У зв'язку з цим релігія є

універсальним духовним явищем в житті суспільства, що об'єднує за допомогою

догматів, моральних і духовних цінностей певні верстви населення у

ієрархічно побудовані церковні організації, протиставляє за чітко

визначеними конфесійними ознаками різні угруповання віруючих і в контексті

сучасних соціальних реформ може сприяти консолідації різних громад віруючих

у їхній боротьбі проти

негативних соціальних відхилень і явищ, виконувати інші функції.

Релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з

глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії

вказують на її зв'язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої

системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Процеси прогресивних змін або

занепаду духовних цінностей, в цілому всього суспільства неодмінно

позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких

становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність

комплексного вивчення релігійних вчень з врахуванням їхнього догматичного

змісту і тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості

виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей.

Філософія релігії локалізує предмет вивчення релігії. Остання виступає

об'єктом філософського знання, насамперед як соціальне явище. Досліджується

не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її відображення у

свідомості людини, особливості формування релігійних понять, символів і

духовних цінностей. При цьому об'єктом філософського вивчення є не тільки

сама релігія, а те соціальне та природне середовище, що впливає на процес

формування релігійних вірувань.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в

тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, -

власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя,

визначити місце і роль людини в системі природи і суспільства.

Зміст релігійного світогляду - не божественний, а людський, або краще

сказати - суспільний не зважаючи на його фанатичність.

В релігії наявний і є для неї визначальним елемент містичний — уявлення

про надприродне, віра в його реальне існування і в можливість

взаємостосунків з ним. Для сучасних релігій - християнства, іудаїзму,

ісламу, буддизму — дуже істотним є елемент моральний, який надає їм

особливу значущість у людському духовно-практичному житті. Цей елемент

включає безсумнівні загальнолюдські цінності, які досить близькі в різних

релігіях і зберігають силу й значення також і поза релігійною системою.

Нарешті різноманітність, "різнобарвність" релігій зумовлені тим їх

елементом, який можна назвати цивілізаційним кожна конкретна релігія несе

відбиток тієї національної або регіональної цивілізації, в якій вона

сформувалася, відбиток традицій цієї цивілізації, що склалися історично, її

особливого менталітету. Досить, скажімо, порівняти іудео-християнсько-

ісламську традицію (яка сама включає істотні відмінності між цими

"авраамічними" релігіями) з індо-буддійською, щоби побачити специфічні риси

відповідних соціокультурних утворень і ментальностей. Так, у першій з

названих традицій чітко виражені особистісне і активістське начало, ідеї

Бога-Творця і безсмертя індивідуальної душі, яка зберігає самосвідомість і,

отже, самототожність. У другій традиції особа не уявляється як така. Що

володарює самостійно. Уявлення про реінкарнацію (перевтілення) важко

сумістити із збереженням ідентичності, ідеї Бога-творця в класичному

буддизмі немає, переважає не активістська, а квінтистська установка:

відмова від, бажань і їх згасання, перехід у нірвану.

Властива первісній свідомості спрямованість на антропоморфне пояснення

світу привела до того, що в рамках міфології виникло уявлення про існування

другого плану існуючого світу (душі світу). Слід зазначити, що в рамках

міфологічного мислення не існувало протиставлення природного і

надприродного, тому душа розумілася натуралістично. При цьому зміни, які

відбувалися в дійсному світі, розумілися як дії певних суб'єктів.

Відповідно виникла ідея про те, що для зміни умов людського існування

необхідно звертатися безпосередньо до духів. Але людина у своїй тілесній

формі неспроможна сягнути за межі видимого світу і здійснити мандрівку до

духів. Отже, необхідно було звільнити людську душу від тіла і в такому

стані відправити її в мандри. Така інтерпретація була тим більш ймовірною,

що перші уявлення про душу виникали завдяки спостереженням за процесами

засипання, вмирання. Але звичайний сон для цього не підходив, тому що в

ньому людина не владарює над своєю душею. Виникла необхідність в існуванні

особливого соціального інституту—шаманства, який складався б із людей,

здатних досягати сноподібного стану і «подорожувати» у cвіт духів.

Шамани були носіями тієї ж ідеології, що і суспільний організм в

цілому. їх бачення світу грунтується на тих уявленнях, категоріях мислення,

що і у їх одноплемінників Це приводило до того, що шаманський досвід

органічно вписувався у структуру міфологічного світорозуміння і служив у

подальшому джерелом розвитку первісної міфології як, у сфері загальної

«масової» культури, так і у сфері «спеціалізованої» шаманської діяльності.

В цілому ж у міфологічному мисленні панує принцип партиципації.

Первісна людина дивиться на світ через призму под-ності. Оскільки в

основі системи розуміння лежать структури практичної діяльності, а головним

елементом останньої є жива людська діяльність, то світ розумівся

антропоморфно за аналогією з самою людською дією. Весь світ оживляється, і

сама людина виступає як споріднена світі істота. В цілому, в міфологічному

мисленні представлене єдність людини і світу, причому, через компенсаторну

сформованість міфу, ця єдність не просто існує в свідомості а переживається

з усією повнотою відчуття її реальності. Зауважимо, що цей момент

міфологічного світосприйняття стає одним з провідних мотивів містичного

досвіду і сприймається як найвище одкровення, недоступне в умовах

звичайного людського існування.

Такі міфологічні уявлення про світ мають пряме відношення до феноменів

містичного досвіду.

Період панування первісних уявлень можна визначити як космологічний,

або міфопоетичний, оскільки основний зміст текстів в семіотичному плані

полягає в боротьбі космічного впорядковуючого начала з хаотичним

деструктивним началом, в описанні етапів послідовного створення світу, а

основний спосіб розуміння світу і розв'язання протиріччя забезпечується

міфом, міфологією, яка розуміється не тільки як система міфів, а й як

особливий тип мислення хронологічно і по суті протилежний історичному і

природознавчому типам мислення.

Космологічна схема найбільшою мірою визначає первісні уявлення про

світ. Відповідні тексти часто складаються з двох частин. Перша присвячена

тому, що було «до початку» (тобто до акту творення): опису Хаосу, який

характеризується звичайно серією загальнонегативних суджень типу «тоді не

було ні неба, ні землі; ні дня, ні ночі; ні жит тя, ні смерті...», або

«земля ж була безвидна і пуста, і темрява над безоднею...». інша частина

схеми, навпаки складається з серії позитивних суджень про послідовне

створення елементів Всесвіту в напрямку від загального космічного до більш

часткового і людського. Це можна прослідкувати в таких послідовностях:

відокремлення Хаосу від Космосу, неба від землі, вод від землі; виникнення

Сонця і Місяця, світил, вітрів; з'являються основні елементи ландшафту,

каміння, рослини, тварини; виникнення людини («першолюдини», першого

культурного героя, засновника традиції), соціальної ієрархії, структура

якої зумовлюється різними функціями соціальних інституцій, культурної

традиції.

Невід'ємна риса первісних уявлень про світ — нерозривний зв'язок

діахронії і синхронії. Діахронічний аспект міфу — це розповідь про минуле,

а синхронічний — засіб пояснення дійсного, існуючого нині, а іноді й того,

що існуватиме в майбутньому. Для первісної свідомості все, що є

тепер,—результат розгортання початкового прецеденту, експлікація висхідної

ситуації в нові умови космологічного буття. В цьому значенні всі події

космологічного міфу — лише повторення того, що було в загальному вигляді

закладено в акті творення, а всі герої міфу— різні варіації деміургу в

цьому ж акті. Так, в середині космологічного міфу створюється досить

цільна, наочна і тотальна система ототожнень з правилами переходу від

однієї події до іншої, від одного героя до іншого. Тому можна стверджувати,

що первісна свідомість найвищою мірою орієнтована на постійне вирішення

завдань тотожності.

Існує досить численний клас міфопоетичних текстів з

найрізноманітнішими традиціями, в основу яких покладено ототожнення

космічного (природного) і людського (плоть — земля, кров — вода, волосся —

рослини, очі — сонце, душа — вітер, голова — небо і т. д.).

У мовних даних ряду архаїчних традицій можна виявити чимало свідчень

висхідних тотожностей у визначенні простору і часу, як і у визначенні

всього об'єму простору і всього об'єму часу — коло землі і коло часу як

вираження ідеї Всесвіту і Року, так і у визначенні просторово-часових

точок—тут і зараз. Міфологічна концепція в принципі дуже тісно і органічно

співвідносить простір і час один з одним. У критичній ситуації, наприклад,

на стику Старого і Нового року — і простір і час втрачають свою попередню

структуру, «розриваються». Залишається лише злита воєдино просторово-часова

точка, в якій все і вирішується і яка стає зародком майбутнього простору і

майбутнього часу, що створюються знову і знову в кожному новому циклі

творення.

Та точка в просторі і часі, де і коли здійснився акт творення, володіє

найвищою цінністю — максимумом сакральності. Це центр світу, місце, де

проходить світова вісь, де стоять різні варіанти земного образу космічної

структури — «світового дерева» (дерево життя, шаманське дерево), де

знаходяться світова гора, трон, столи, вівтар, вогнище—все те, що зв'язує

землю і людину з Небом і Творцем; це—«на початку», час творення, відмічений

найвищим піднесенням творчої теургічної енергії. Ці сакральні точки

(просторова і часова) вписані в серію просторів, які все збільшуються і

один в одного входить. Віддаляючись від центру, вони стають дедалі менше

сакральними (жертва на вівтарі — храм — поселення — своя країна і т. д.).

Виходячи із сказаного можна виділити ще одну характерну особливість

міфопоетичного розуміння простору і часу. Вона полягає в тому, що простір

(як і час) у міфі не гомогенний і не нейтральний. Він «якісний»

(переважно), і його «якість» визначається об'єктами, які в ньому

знаходяться, що в свою чергу певною мірою співвідноситься з положенням

даної частини простору щодо центру. Але і ця диференційованість простору не

залишається незмінною: в певній ситуації, яка припадає на певний визначений

час, вказана просторова картина динамізується і, більше того, змінює якісні

характеристики і поєдинок з хаотичним началом ведеться вже не на периферії

простору, а в самому сакральному центрі, який за цих умов стає і центром

хаотичних, ворожих людині сил.

Особливу роль у системі первісних уявлень про світ відіграє ритуал.

Він завершує собою діахронічний і синхронічний аспекти космологічного

буття, відтворює те, що було викликано до буття в акті творення, структуру

самого акту, послідовність його частин і тим самим верифікує входження

людини в той же самий космологічний універсум, який було створено «на

початку». Це відтворення акту творення в ритуалі актуалізує саму структуру

буття, надає їй в цілому і її окремим частинам незвичайно підкреслену

символічність і семіотичність, є гарантією безпеки і процвітання колективу.

Звідси і роль жертви, яка з точки зору первісної свідомості зв'язує «тут» і

«зараз» з «там» і «тоді».

Відповідно будується і структура ритуалу як образу творення. Висхідне

положення — світ роздався в Хаосі, завдання — інтегрувати Космос з його

складових частин, знаючи правила ототожнення цих частин з частинами жертви,

зокрема людської, далі — проголошення жерцем тексту, який несе в собі ці

ототожнення, над жертвою, що знаходиться на вівтарі, тобто в центрі світу;

кінець кінцем— прийняття жертви, яке втілює синтез Космосу.

Не випадково сенс життя і його мету людина космологічного періоду

вбачала в ритуалі, основній суспільній і економічній діяльності первісного

людського колективу. її свідомість була орієнтована насамперед на цінності

знакового, символічного порядку. Саме вони були визначальними, первинними

щодо матеріальних цінностей, а не навпаки.

Ритуал є головною операцією по зберіганню «свого» космосу, по

керуванню ним, по перевірці цуценя відповідності його космологічним

принципам. Центральне місце ритуалу в житті стародавніх колективів свідчить

про те, що в міфопоетичну епоху основою релігії, її нервом є саме ритуал,

таїнство, священнодійство.

В ритуалі брали участь всі члени первісного колективу; в ньому в

комплексі використовувались всі засоби вираження, всі знакові системи —

природна мова жестів, міміка, пантоміма, хореографія, спів, музика, колір,

запах. В умовах„ коли те, що сприймається, і той, хто сприймає, актор і

глядач, зміст і форма в акт ритуалу багаторазово міняються місцями, коли

основні цінності даної системи світу по-різному перевіряються, зокрема і

шляхом їх ритуального розвінчання, «хаотизації», зведення до абсурду, де)

протилежного —теургічна енергія, активність міфопоетичного світовідчуття і

творчості, прориви в духовні глибини зростають і частішають. Як результат,

в ритуалі досягається найвищий рівень сакральності і одночасно відчуття

найбільш інтенсивного переживання сущого, особливої життєвої повноти.

Наведений вище аналіз дав можливість виділити декілька наскрізних схем

у міфі: власне космологічні схеми; схеми, які описують систему родинних і

шлюбних відносин; схеми міфоісторичної традиції. Останні дві схеми

міфологічного мислення спираються, як правило, на міфологічне сприйняття

світу, але при цьому тлумачать події, які охоплюються колективною пам'яттю

роду. В зв'язку з цим «історичні перекази» і схеми родинності сприяють

організації актуальної діяльності колективу і зникають разом з руйнуванням

родового суспільства, але цього не можна сказати про космологічну схему

міфологічного мислення.

Справа в тому, що операціональний принцип пояснення світу, покладений

в основу цієї схеми (як це зроблено? як відбулося?), має досить сильні

евристичні можливості. Тому даний пласт міфологічного мислення продовжує

існувати і в умовах розвинутих суспільств і служить висхідним базисом для

становлення духовної діяльності. Міфологічне мислення виходить з

ототожнення людини і природи, мікрокосму і макрокосму. Пізніше ця інтуїція

одержала розвиток в рамках інших форм духовної діяльності, особливо в

мистецтві і релігії. Американський дослідник містицизму Е. Дж. Перріндер

вказує, що базисне значення для ідеї містицизму має єдність. При цьому той

факт, що міфологія, Як і релігія і мистецтво, розрахована на цілісне

людське переживання, зумовлює те, що дана інтуїція передається разом з

властивими їй формами переживання.

Отже, на таких уявленнях: людина — це один з елементів космосу, її

плоть виходить з космічної стихії — і базуються містичні ідеї

модерністських релігійних сект, подібних до «Об'єднаної церкви» Муна. Але

будь-яка модернізація передбачає наповнення старої форми новим змістом.

Так, в основу американської «громадянської релігії» закладено дві

думки — обожнювання капіталізму і засудження комунізму як «ворога бога».

Якщо капіталізм подається як соціальна система, яка «з благословення

всевишнього» дала Америці «свободу і багатство», то комунізм нібито

загрожує американцям позбавити їх цього. Все, що стосується комунізму,

піддається перекрученню, тенденційній інтерпретації з урахуванням

спрямованості на американського обивателя, на якого це все і розраховано.

З метою подолання духовної кризи капіталістичного суспільства

релігійні ідеологи акцентують увагу на проблемі особистості. При цьому

очевидне зближення релігійного і буржуазного трактувань людини і її

свідомості. В результаті виникає новий, сучасний тип релігійно-буржуазного

антропологізму, націлений на сприйняття його широкими масами. Людина

розглядається вже не як піщинка в бурхливих хвилях буття, а як певною мірою

творець своєї долі, хоч остання в будь-якому випадку і «визначена наперед

всевишнім».

Зрозуміло, сучасна консервативна релігійна думка, як і раніше, головне

в проблемі людини бачить не в її соціальному і національному визволенні, не

у визволенні від пут капіталізму, тобто від експлуатації, безробіття,

інфляції, а в спокутуванні, звільненні від гріха. Саме в цьому ракурсі

обговорювалися питання людини і особистості на синоді єпископів католицької

церкви, який відбувся в Римі у жовтні — листопаді 1983 року.

Література:

Гудима А.М. «Релігія і людська гідність» Київ, «Знання» 1987.

Солонько В.П. «Релігія. Містика. Сучасність.» Київ, «Знання» 1988.

Калінін Ю.А. «Релігієзнавство» Київ, «Наукова думка» 1994.

Шуба О.В. «Релігійні вірування і національні відносини» Київ, «Політвидав

України» 1985.

Еменський В.Е. «Релігія. Церква. Молодь.» Київ, «Наукова думка» 1993.