Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей

19

Реферат на тему

Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей

Українські легенди та «побрехеньки» не забули тих народностей, з якими українцям доводилось й доводиться стикатись на своєму історичному життєвому шляху. Характеристики різних національностей свідчать про глибоку народну спостережливість і, попри всю свою стислість, виблискують мальовничою яскравістю барв, іскристим гумором. У цих легендах та «побрехеньках» найчастіше йдеться про «хохлів» і «кацапів», або ж «москалів», потім -- про поляків («ляхів»), татар, євреїв («жидів»), «німців» і циганів. Характеристики різних народностей позбавлені будь-якої упередженості. Не жаліє український народ і себе в цих легендах, а іноді навіть згущує барви, вказуючи на різні свої недоліки. Чільною з-поміж цих легенд є легенда, записана І.Ф. Беньковським без зазначення місцевості. Коротко розповідаючи про походження всіх згаданих вище народностей, легенда показує, так би мовити, у порівнянні їхні чесноти, причому лише в цьому єдиному випадку вона не втрималась від того, щоб -- так чи інакше -- не віддати першого місця рідному типу.

Під «німцем» на Україні мають на увазі будь-якого взагалі іноземця -- англійця, француза та ін.

Якось, -- розповідає легенда, -- захотів чорт створити подібного до себе. Накидав він у казан, у смолу, усякого зілля й давай варити. Варив, варив, покуштував -- вийшов мужик (тобто «хохол»).

«Недоварив!» -- каже сам до себе чорт і ну знов варити. Варив, варив, покуштував -- вийшов «лях». «Ще недоварив!» -- каже чорт і знов став варити. Варив, варив, знову покуштував -- вийшов «німець». «Ще трошечки недоварив». І заходився знов варити. Спробував -- вдався татарин. «Ось-ось ще трошечки -- і буде саме такий, як я». Нумо варити далі. Нарешті спробував востаннє -- вийшов «жид». «Переварив! -- вигукнув чорт. -- Цей вийшов уже хитріший і розумніший за самого мене! Перебрав цього разу!» А хіба ж то не правда, -- завершує легенда, -- що жид хитріший і розумніший за чорта? Він і безп'ятого пошиє в дурні. За іншим варіантом, перевареним виявився «німець», а «жид» -- трішечки недовареним. Ненормальні суспільно-історичні умови спричинилися, між іншим, до того, що на Україні було досить поширене уявлення про «жидів» як про таких, що позбавлені навіть душі, цієї найвищої й найголовнішої з ознак, яка відрізняє людину від тварини: «жид не вмирає, а здихає, бо в його не душа, а пара; у жида і собаки не душа, а пара».

Найчастіше в легендах виводяться поряд і зіставляються з тими чи іншими яскравими й помітними типовими особливостями своїми «хохол» і «кацап». Аби належним чином зрозуміти, треба перш сказати декілька слів про взаємини між названими двома братерськими спорідненими племенами. На характер відносин між «хохлами» й «кацапами» справили сильний вплив передусім, звісно, історичні умови, що по-різному склалися для них, а вже потім -- і їхні племінні особливості.

Українці, за звичаєм, називають великоросів «москалями», «лапотниками» і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось острахом, вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими. Народ уникає мати будь-яку справу з «москалем», не кажучи вже про те, щоб наймати його на службу. «Москаль», -- говорить він, -- неодмінно обдурить, або ж доведеться з ним сваритися через його лінощі й лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що потім весь вік жалкуватимеш». А взагалі москалів вважають за знахарів і кажуть про них: «У москаля щось у носі є. Він і ходить не так, як ми ходимо -- гуртом, а один за одним, щоб легше було: передньому йти найважче, і ось, коли він втомиться, тоді інший виходить наперед» і т. ін.

Називають також великоросів «кацапами»; у них довга борода клином, як у цапа. «Москалі» походить від слова Москва. Називають їх ще «кислопузими, смердючими москалями»; «вони все квас та сирівець (незаварний хлібний квас) п'ють, так що й саме черево в них скисло». У деяких місцевостях, розташованих уздовж залізниці, їх звуть, нарешті, «хамською і дерев'яною душею» -- за те, що вони під час будівництва залізниці кривдили навколишніх пастухів, однімали в тих хліб. їх вважають хитрими й дуже обережними: «москаль хоч і знає дорогу, та все ж розпитує». «У москаля душа -- як повстянка: він і Бога не боїться». Склалася навіть ось така приказка: «Боже мій, Боже мій! А ми -- Твої, а чиї ж то москалі?»

Деякі з названих рис перенесено й на солдатів як представників Москви, котрі також прозиваються «москалями» (на Україні до приєднання її до Московської держави не було солдатів, а були козаки).

Ідуть якось по землі Господь і святий апостол Петро, -- розповідає одна легенда. В дорозі наздоганяє їх солдат із торбою за плечима й питає: «Куди прямуєте, люди добрі?» -- «Йдемо на заробітки», -- відповідає Господь. -- «То візьміть і мене з собою, -- каже солдат. -- Хочу і я заробити грошей, щоб було чим підмогти родичам». Господь погодився прийняти солдата в товариші, і ось пішли вони втрьох далі. По дорозі солдат каже Господу: «Ось ви прийняли мене до себе в товариші, а я так і не знаю, хто ви такі». Господь відказав йому на це: «Я -- Мудрець, а товариш мій -- Хитрун». Цілий день потім ішли вони, ніде не зупиняючись, а коли настав вечір, стали на ніч у полі. Неподалік того місця, де вони вирішили ночувати, паслась отара овець. Мудрець звелів Хитрунові піти до пастухів і взяти в них з отари барана. Коли Хитрун приніс барана, Мудрець каже солдату: «Ну, служивий, ми з Хитруном підемо пройдемося полями, оглянемо озимину, а ти тим часом приготуй вечерю. Якщо нас довго не буде, можеш повечеряти й без нас, тільки серця не їж, а залиш його нам». Мудрець з Хитруном пішли, а солдат лишився, набрав сіна з копиці, що стояла неподалік, розпалив вогнище й заходився готувати вечерю. Та ось уже й вечеря готова, а товаришів нема і не чути. Солдат став вечеряти сам. їсть та й думає: «Навіщо це товариші веліли лишити для них серце -- хіба воно найсмачніше? А що, як я з'їм його, а їм скажу, що в барана серця не було». Так і вчинив. Повернулись Мудрець з Хитруном, і Мудрець каже солдатові: «Давай же нам, служивий, серце: будемо вечеряти». Солдат відповідає: «Ох, братове, 25 років прослужив у полку, багато перерізав там за цей час і биків, і овець, і всі вони були з серцем; а ось тут на тобі! -- у сьогоднішнього барана не виявилося серця: баран -- і без серця!» Мудрець нічого не відповів на це солдатові, а Хитрун промовив лиш: «Еге!» -- і вони полягали спати. Наступного дня всі троє повставали рано-вранці й пішли далі. Треба було їм перебрідати через річку. Мудрець і Хитрун ідуть собі водою, як суходолом. Солдат -- ну за ними -- ба ні, справа не вигоряє: довелося брести водою; а ріка чимдалі від берега, тим глибша й глибша. Мудрець обернувся до солдата й питає його: «Ти серце з'їв?» -- «Ні, -- відповідає солдат. -- У барана не було серця». Ідуть, а вода сягає солдатові вже по шию. «Ти з'їв серце?» -- знову питає Мудрець. -- «їй-богу, ні!» -- каже солдат, майже захлинаючись. Так солдат і втопився б, не зізнавшись, якби Мудрець не взяв його за руку й не вивів на берег. Вийшовши на берег, знайшли вони лантух з грошима. Мудрець узяв усі гроші й почав ділити на чотири частини. Побачивши це, солдат питає: «Навіщо ж ти ділиш на чотири частини -- адже нас троє?» -- «Я тому ділю на чотири частини, -- відповів Мудрець, -- що дві частини має одержати той, хто з'їв серце». «Я з'їв серце, -- зізнався тоді солдат, -- отже я повинен одержати дві частини». Мудрець віддав солдатові дві частини. Після цього пішли вони до одного поміщика й найнялися молотити хліб. Мудрець звелів Хитрунові вилізти на скирту й скидати снопи. Хитрун поскидав снопи з усіх скирт, а Мудрець узяв вогню й підпалив ці снопи. Але полум'я не знищило снопів, а геть-чисто вимолотило з них зёрна, солома ж знову була складена в скирти. Мудрець одержав за молотьбу гроші за домовленістю, віддав їх усі солдатові зі словами: «Тепер ти з грошима; іди додому, та тільки гляди: не берися молотити хліба так, як ми тут молотили». Прийшов солдат додому з грішми, зажив на славу, однак не надовго. Захотілося йому ще збільшити свій капітал легкою молотьбою. Знайшов товариша, нехтуючи застереженням Мудреця, найнявся до одного поміщика перемолотити в того увесь хліб. Він також звелів своєму товаришеві поскидати зі скирт усі снопи, а сам згодом підпалив їх. Оскільки все дощенту згоріло, то солдатові довелось сплатити збитки від учиненої ним пожежі.

За другою легендою на ту ж тему, апостол Петро із солдатом заходять на ночівлю до старої жінки. Стара дарує їм козу. Апостол Петро пропонує солдату зарізати козу на вечерю і вечеряти тоді самому, а для нього нехай лишить тільки серце. Солдат з'їдає серце й запевняє апостола Петра, що в кози не було серця. Наступного дня, переходячи річку, Петро рятує солдата, який мало не втопився, та все ж не може змусити його зізнатися в тому, що серце з'їв він. Далі йдеться про зцілення апостолом Петром хворої дівчини, доньки дуже заможного чоловіка, одержання за це великих грошей і дільбу їх апостолом Петром на три частини. Щоб одержати із цих трьох частин дві, солдат зізнається. Завершується легенда невдалим лікуванням хворої самим солдатом (Куп'янський повіт).

Наступна легенда подає тих же «москалів» (солдатів) брутальними, як кажуть у народі -- «безпардонними». Дуже давно було це, ще тоді, коли Господь ходив по землі зі святими Петром та Павлом. Якось Господь послав святого Павла «у світ», а Сам лишився зі святим Петром. І ось, ідучи якось раз битим шляхом, зайшли вони до трактової корчми. Була зима, і вже зовсім смеркалося. Господь і Петро змерзли дуже й почали проситися в корчмаря, аби дозволив їм обігрітися та підночувати, бо надворі проти ночі став брати мороз. Корчмар не лише дозволив, а навіть вийняв їм подушку й благеньку сірячину. У трактових корчмах, як відомо, кожен може знайти собі куточок -- хрещений чи нехрещений. Ось поснули Господь і святий Петро, полягали на полу, біля теплої печі. Десь опівночі, після того, як проспівали вже четверті півні, до корчми ввалилися «москалі». Перемерзли, тремтять; одразу так і кинулись до печі, де спали Господь із Петром -- Господь скраю, а Петро біля самої печі, -- та й почали зганяти їх з полу. Господь одразу послухався -- підвівся і звільнив місце. А от Петру дуже не хотілося залишати тепленьке місце й сірячину, і він не послухався й почав було сперечатися. Як розгнівалися «москалі», як почали стусати Петра кулаками, а тоді як стягли його на землю та як стали лущити по-своєму, то Петро ледве-ледве підвівся на ноги -- так його сильно вимолотили «москалі». Після такої оказії нічого вже було залишатися в корчмі; а тут якраз і на день почало благословлятися. Зібрались вони та й пішли з корчми. От святий Петро, відійшовши гін (гона -- відстань у 120 сажнів) на двісті від корчми, озирнувся назад, чи не йдуть за ними «москалі», й каже Господу: «Боже милосердний! Та невже Ти не покараєш цих «москалів» за те, що вони, без найменшої провини з мого боку, так понівечили мене?» -- «Добре, Петре, -- каже Господь. -- Наруга над тобою буде впам'ятку москалям до самого Мого Страшного Суду. Я їх тяжко покараю: щоразу, як москалям треба буде вирушати в похід, буде надворі моква, холоднеча, мороз, хуртовина».

Звідтоді як тільки «москалям» накажуть вирушати в похід, одразу ж надворі таке діється, що й не сказати: влітку -- дощ, град, буря, моква; а взимку -- замети та хуртовина. Отак Господь покарав «москалів» за святого Петра (Гайсинський повіт).

Деякі риси великоросів спричинили до того, що в українських легендах названо дітей від змішаних шлюбів (українця з великороскою або великороса з українкою) не людьми, а «перевертнями» і позбавлено їх блаженства у потойбічному житті. Коли ми з'явимося на той світ, говорить легенда, записана в м. Куп'янську, -- то за «москалів» буде святитель Микола, а за нас (українців) -- Юрій. І ось, коли йтиме «москаль», Микола скаже: «Мій!» -- і візьме собі; а коли йтиме наш, то його візьме Юрій. Коли ж ітиме «перевертень», Микола скаже: «Це -- мій!» А Юрій собі скаже: «Ні, мій!» І почнуть вони сперечатися. А тоді вирішать: «Аніж нам через нього сперечатися, віддамо його краще чортам!» Та й проженуть «перевертня» в пекло. З цього погляду «перевертнів» прирівняне до недовговічних «жидів-вихрестів» (в народі вони мають назву «шишимітів»), про загробну долю яких легенда, записана в с. Мартинівці, розповідає таке. Вихрестився десь один жид; вихрестився, він, та недовго після того й пожив -- дуже швидко помер. От і пішов він до святого Петра, щоб той відімкнув йому рай. Глянув на вихреста Петро та й каже: «Не відімкну я тобі раю, тому що не прийшли ще до мене списки, про тебе, що ти перейшов у християнську віру; йди собі; до Мойсея». Пішов вихрест до Мойсея. «Прийми мене, Мойсею, -- каже, -- до себе: я -- твій». А Мойсей відповідає; «Ні, не прийму я тебе до себе, тому що ти вже викреслений з наших списків». Зійшлись тоді Петро з Мойсеєм і стали раду радити. Думали вони між собою, гадали й вирішили віддати вихреста чорту. «То як же це воно буде? - спитав вихрест. -- «Було б раніше вихрещуватися!» -- сказав Петро. -- «Було б не вихрещуватися, -- сказав Мойсей, -- то й був би в мене!» І так бідолаха-вихрест не потрапив ні до Петра, ні до Мойсея, а й понині в чорта воду та дрова до пекла возить.

Великороси загалом називають українців «хохлами», бо вони раніше носили чуби на голові, «індиками» -- за їхню гадану нетямущість, «мазницями», бо вони раніше чумакували і, маючи постійно справу з дігтярками, вічно були в дьогті. «Москалі» вважають «хохлів» брутальними, впертими і недоумкуватими. Вони всіляко намагаються обдурити «хохла», випросити в того що-небудь і взагалі поживитися за його кошт, за що після самі ж із нього насміхаються й називають «хохлацкой харєй» і «хохлом-мазніцей». Зійшовшись з «хохлами», «москалі» звичайно кажуть: «Хохол-мазніца! Давай дризніться!» Ті відповідають на це: «Давай, москва-кругла -- на чотири вугла!» А ще великороси звуть українців «чортовою головою», причому українська легенда, записана в Куп'янському повіті, предобродушне дає ключ до пояснення походження цього прізвища.

Господь зі святим Петром ходили по землі. Якось ідуть вони повз очерет, а там -- ґвалт. Господь і послав Петра дізнатися, чого там лементують. Святий Петро повернувся й каже: «Там чорт із хохлом билися, а я й помирив їх: голови їм постинав». Господь каже: «А нехай тебе, який бо сердитий! Зараз же піди й понадівай їм знов голови!» Промовив це, й сам пішов далі. Святий Петро повернувся та за поспіхом схопив чортову голову й надів на «хохла». З тих пір і стала на «хохлі» чортова голова.

У невеличкій книжечці, виданій Празьким Товариством «Slavia», під заголовком «Narodni pohаdky і povesti» на стор. 139, під № 41-м вміщено аналогічну оповідь -- «Rubovana baba».

Коли Ісус зі святим Петром ходили світом, побачили вони одного разу понад шляхом бабу, що билася з чортом. Оскільки Ісус Христос не міг стерпіти такого безладу на землі, то сказав святому Петрові: «Дивись, як там б'ються ці двоє безбожників. Іди їх розборони». Святий Петро виконав наказ; та не встиг повернутися до Христа, як ті знову зчепилися. Петро, за наказом Христа, знову спокійно їх розборонив. А вони зчепилися і втретє. Тоді Петро, повернувшись, щоб їх порозганяти, так розлютився, що вихопив меча й повідрубував обом голови. Ця запальність Петра не сподобалась Христу, і Він дорікнув апостолові за те, що той не послухався Його наказу. «Тепер іди й притули кожному трупові його голову: вони знову приростуть». Святий Петро пішов та, хапаючись, переплутав голови й приставив чортові бабину голову, а бабі -- чортову. Звідтоді баба в дружбі з чортом, отож -- де він сам нічого не може вдіяти, туди вже посилає бабу.

Нарешті, великороси кличуть ще «хохлів» на глум «мазепою», кажучи, для пояснення цього прізвиська, що коли «начальник» їхній Мазепа зрадив «свого царя» і потім був зловлений, так його ніби стратили галушками, які він, як справжній «хохол», дуже любив. Для страти приготували 12 галушок: 11 п'ятипудових і 12-ту -- семипудову. Поставили Мазепу на майдані, на підвищенні, й почали подавати йому ці галушки на великих залізних вилах прямісінько в рот. З'їв він 11 галушок благополучно; коли ж подали останню, найбільшу, то Мазепа не в змозі вже був проковтнути її і, мовивши: «Не треба!» -- сконав.

Основна, так би мовити, легенда про походження «хохлів» і «москалів», записана в Куп'янському повіті, розповідає таке. Коли ще не було на світі «хохлів» і «москалів», Бог послав якось Петра й Павла на те місце, де тепер Москва. Прийшли вони й стали робити -- Петро «хохлів», а Павло -- «москалів». Петро робив «хохлів» з пшеничного тіста, а Павло «москалів» з рудої глини -- тому вони й руді. Наробили й поставили сушитися на сонці. Петро й каже:

«Ходімо, брате Павле, до ріки руки мити». А Павло відповідає: «Іди, Петре, сам, а я свої руки й так обітру». -- «Ну, коли ти не підеш, то гляди ж, аби чого не сталося з нашим народом». Павло чудово знав, що його людей ніхто не займе, а тому пішов собі в затінок й ліг подрімати. Де не взявся собака, і давай нюхати людей. Понюхав «хохлів», зразу розібрав, що вони з тіста, і ну їх їсти. Приходить від ріки Петро, зирк -- «москалі» стоять, а «хохлів» нема! Коли дивиться -- собака підняв лану на груди «москаля», а «з грудей» його й стала глина стікати: через те «москалі пузаті». Тоді Петро як розженеться враз, як ухопить собаку за хвіст, а собака як дремене полями на Україну! Петро як потягне його дрючком по ребрах, а собака як стрибне через ярок -- і... став там «хохлацький» хутірець. Тут Петро й лишився, а собака сховався в лободу (Chenopodium album L.), і... утворив там цілу «слободу». З тих пір і почали «хохли» жити по хуторах та по слободах.

Литовцям також відомий мотив творення людей з пшеничного тіста. Записана в Шавельському повіті легенда про походження мужиків і бояр розповідає таке. Коли Госнодь Бог створив людину з глини, тоді й чорт (veines), бажаючи показати себе тямковитіше (iszmintingesniu) за Бога, зліпив людину з пшеничного тіста (nulipe zmogy ist teszlos kvientiniu miltu) і поставив своє творіння, щоб до решти вдихнути йому життя. Собака, пробігаючи мимо, з'їв людину. Чорт страшенно розгнівався і схопив собаку за хвіст. Собака з переляку миттю захворіла на понос й випустила із себе творіння чорта в тому самому вигляді, в якому воно вийшло з його рук (pratrido ir iszsziko tan velno darba, toki patkaip jis buwo nulipes). Від цієї людини, зліпленої чортом з пшеничного тіста, походять усі нинішні бояри; а від людини, створеної Богом з глини, походять мужики (Dabar nog szito zmogaus, padarito isz teszlos, paeina visi bajorai; о nog zmogaus nulipito isz molo, kurin Dievas sutvere, paien visi muzikai). Слід зауважити, що нині литовці самі себе звуть zmogus, zmonez -- людиськами, мужиками, на відміну від євреїв (zidas), бояр (bajoras), німців (voketus), латишів (latvis) та ін.

Друга легенда, записана в тому ж Куп'янському повіті, розповідає, наче «хохли» й «москалі» походять від звичайних людей. Ішов якось полем Христос і святий Петро, а назустріч їм їде весільний поїзд. П'яні поїжджани стали глузувати з них. Один п'яний викаблучувався і казав Христу й Петру: «Чого ви, бродяги, тут швендяєте? Ви повинні займатися хліборобством, а не шататися по світу без діла!» Святий Петро каже Христу пошепки: «Цій людині бути хохлом -- хліборобом: він вік оброблятиме землю». -- «Роби з ним, що хочеш», -- відповів Христос. Другий п'яний гукає, глузуючи: «Чого ви тут тиняєтеся? Бач -- навіть черевиків у вас нема: вам би тільки личаки в'язати, а не вештатися по чужих весіллях!» Святий Петро й каже: «А цій людині бути москалем, і він в'язатиме личаки й ходитиме в личаках». Третій п'яний уже й лика не в'яже, а тільки як зареве: «Ве-е-е!» Святий Петро й каже: «Цьому бути ведмедем». Звідтоді від першого п'яного, який кричав на Христа та на святого Петра, пішли «хохли», від другого -- «москалі», а від третього -- ведмеді.

Хоч легенди й говорять, що «хохол» створений з благородного пшеничного тіста, однак вони аніскільки не приховують найголовніших недоліків українського племені. От що, приміром, розповідає записана в Старобільському повіті легенда про «хохлацьку» впертість і грубість, що ввійшли в прислів'я. Багато років тому в одного пана було двоє кріпаків слуг -- «москаль» і «хохол». «Москаль» був людиною ледачою й хитрою, а «хохол» -- працелюбною й простою, але надто вже грубою і впертою. Ось панові й спало на думку виварити ці недоліки зі своїх слут. Зробив він великий казан, поклав туди «москаля» і «хохла» і звелів кухарю варити їх цілий рік. Коли минув рік, прийшов пан і питає кухаря:

Ну, що -- готові мої селяни?

А ось зараз помішаю та й запитаю, -- відповідав кухар.

Узяв копистку, помішав у казані й каже:

Москалю!

Ась?

Вилазь! Готовий! -- сказав кухар.

Тоді ще помішав у казані й спитав:

Хохол!

Що?

Варись ще! Не готовий!

Про злодійкуватість «хохлів» записана в Ровненському повіті легенда розповідає. Коли «жиди» взяли Ісуса Христа у Гетсиманському саду, то насамперед повели його туди, де стояли «ляхи». А один з «ляхів» і каже: «Відіб'ємо нашого Спасителя!» Тоді Ісус Христос рече їм: «За таке ваше добре серце дам вам, дітки, таку міць: ви завжди воюватимете». І насправді -- що «лях», то й вояка. Потім «жиди» повели Ісуса Христа туди, де стояли «німці». Один з них і пропонує: «Викупимо нашого Спасителя!» А Спаситель на це відповідає їм: «За таку вашу щирість дам вам таку міць: ви завжди займатиметеся торгівлею». Воно й справді -- що «німець», то купець. Врешті-решт, «жиди» повели Спасителя туди, де «наші мужики-сіряки» під корчмою стояли, мед-горілку попивали. Один з мужиків і каже: «Викрадемо нашого Спасителя!» А Спаситель їм рече: «За цю вашу щирість дам вам, дітки, таку міць, що ви завжди будете красти». І правда -- що «мужик», то й злодій.

З народів, з якими українцям доводилося найчастіше стикатися, легенди їхні розповідають лише про походження «ляхів» (литвинів) і поляків.

Колись давно ходив Господь зі святим Петром по землі. От святий Петро й питає Господа: «Як це так, Господи, що всяких людей на землі вдосталь, а от литвинів немає зовсім?» Господь і каже: «Візьми та й створи». Взяв Петро пшеничного борошна, зліпив з нього галушку, а з цієї галушки зробив людину та й настромив її на тин, аби просохла. Де не взявся собака -- і з'їв ту людину! Оглянувся святий Петро -- нема його людини! Як ухопить він того собаку, як стане бити його об землю! Що не вдарить, то й вискочить із собаки литвин. Понавибивав він їх стільки, що Бог нарешті сказав: «Досить, вистачить уже! Де ти станеш дівати їх?» А Петро й каже: «І, Господи! Знайдеться їм місце й понад Десною й поза Десною» (Чернігівський повіт).

Легенда про походження поляків в гумористичному тоні осмислює деякі з найпоширеніших прізвищ польських.

Коли Господь творив різні народи, то зробив Він з глини «москалів», французів, татар, ногайців. Треба було зробити ще й поляка; зогледівся, а глини й немає. От Він узяв і зліпив поляка з тіста і поставив усіх рядком сохнути, а Сам пішов. Раптом біжить собака. Нюх одного -- глина, нюх другого -- глина, нюхнув поляка -- коли хліб; він його і з'їв. Повертається Господь. Дмухнув -- пішов «москаль», дмухнув -- пішов француз... так усі народи пішли, а поляка -- нема! Де поляк? Собака з'їв! Пішов Господь та на мосту й наздогнав його... Як ухопив його за вуха, як ударить об міст -- вискочив пан Мостовицький; як ударить об землю -- пан Земнацький, як вчеше татарина по брюху -- вискочив пан Брюховецький (Куп'янськ).

Не обминули увагою українські легенди й циган, які почали наводняти Україну ще на початку XVI століття (у північну частину вони приходили з Польщі, а в південну -- навпростець з Валахії) і присмокталися до українського народу не менше «жидів». Тоді як «жиди» експлуатували українське поспільство головним чином через посередництво, так би мовити, панів в операціях більш чи менш великих і прибуткових (гуртові скупки, різноманітні оренди), цигани промишляли в народі безпосередньо, виключно по дрібницях. Постійні житейські зносини з циганами дали можливість народу вивчити їх, як кажуть, до найтонших відтінків душі. Цигана народ вважає незрівнянно нижчим за розумом і хитрістю, аніж «жида», і певен, що його завжди можна обманути й провести, якщо тільки бути з ним обережним, тоді як «жида» й сам чорт не проведе». Циган на Україні не цураються так, як «москалів», та все ж ведуть з ними справи неохоче, бо всі цигани, мовляв, дурисвіти, тобто крадії і шахраї: «з циганом як не говори, а за пазухою камінь держи». Легенди нічого не говорять про їхнє походження, та зате не скупляться на пластичне змалювання тих чи інших найхарактерніших рис циган. Так, наприклад, легенда, записана в Старобільському повіті, розповідає, що циганам не гріх брехати й божитися, тому що це дозволив їм Сам Бог, решті ж людей -- гріх. Коли «жиди» розпинали Ісуса Христа й замовили цигану-ковалю зробити для цього п'ять цвяхів, щоб забити їх у руки, ноги й серце Спасителя, то циган, приготувавши замовлення, приніс цвяхи на Голгофу й забив тільки чотири -- в руки і в ноги, а п'ятий цвях сховав у свої кучері. Так він зробив для того, щоб Ісус Христос воскрес, у що циган вірив. «Жиди» помітили обман цигана і вчинили йому допит; але циган став клястися й божитися, що забив і п'ятий цвях. В цей час на груди Спасителя сіла бджола. Циган вказав на неї «жидам» і мовив: «Оно той цвях, якого я забив, а ви не вірите мені! їй-богу ж, забив! Щоб я почорнів, як земля, якщо тільки кажу неправду!» Саме через це Господь і заборонив убивати бджолу (гріх), а циганам дозволив божитися та обдурювати людей за неправдиву ж клятву Господь покарав цигана тим, що з того часу всі цигани почорніли, як земля.

Варіант, записаний у Слов'яносербському повіті, передає цей випадок дещо інакше. Коли «жиди» мучили Христа, то пішли вони до цигана-коваля й кажуть: «Скуй нам п'ять великих цвяхів -- на ноги, на руки і на голову». От циган кує й думає: «Господи! Як це важко буде людині, коли їй і голову проб'ють!» І зробив тільки чотири цвяхи. Коли згодом розпинали Ісуса Христа, прийшов циган прибивати Його. Прибив руки й ноги, а голови не прибив. Приходять «жиди». «Прибив?» -- «Прибив». -- «А голову прибив?» -- «І голову прибив». -- «Та ти брешеш!» -- «їй-богу, -- каже, -- прибив!» -- «Ану,ходімо -- подивимось!» Пішли. А циган благає Бога: «Господи! Хоч би муха на чоло сіла, щоб подумали, що то цвях!» Коли приходять, а на чолі Ісуса Христа справді сидить муха. «Де ж твій цвях?» -- «А ондечки чорніє!» Відтоді усім людям гріх брехати, а циганам не гріх, тому що циган своєю брехнею захистив Ісуса Христа.

Легенда на той же мотив, записана в Куп'янському повіті, вказує абсолютно новий привід і розповідає зовсім новий випадок. Якось святий Петро їхав до Бога. Зустрів його циган й питає: «Куди ти, святий Петре, їдеш?» -- «До Бога». -- «Чому?» -- «Спитаю, кому чим жити». -- «Так ти там, батьку, й про мене замов слівце». Святий Петро пообіцяв, та й забув геть. Те ж повторилося й наступного разу. Втретє циган уже взяв у Петра стремено -- на той випадок, якщо він і тепер забуде, та згадає, коли сідатиме на коня. Так і сталося: Святий Петро сідає на коня, щоб їхати назад, та й згадав про цигана і питає Бога, як жити циганам. Бог сказав: «Що знає, нехай каже: не знаю; що чув, нехай каже: не чув; що бачив, нехай каже: не бачив; що брав, нехай каже: не брав». Святий Петро зустрів цигана й говорить йому: «Що знаєш, кажи: не знаю... (і т. ін.) Віддай же тепер моє стремено». -- «Яке?» -- «Срібне». -- «Не знаю». -- «Та ти ж у мене його взяв!» -- «Ні, їй-богу, не брав!» Відтоді циганам і стало не гріх божитися.

Найпоширенішим ремеслом серед бродячих циган є ковальське. При цьому, у стародавні часи цигани за свій труд платні грошима ніякої не брали, а брали старим залізом, втаюючи його від замовника стільки, що такий гендель був для цигана вигіднішим за будь-яку грошову винагороду, яку міг він узяти із селянина. Та от якось, -- розповідає легенда, записана в м. Сорочинцях Полтавської губернії, -- приходить Бог до цигана серпа зубити. «Назуби-но, -- каже, -- цигане, Мені серпа!» -- «Добре, -- каже, -- назублю; тільки яка ж твоя плата буде?» Такий вже чоловік видався, жадоба його взяла, -- а платні тоді за роботу й на заводі не було... А те цигану й невтямки, що то прийшов Сам Бог: зовсім начебто людина -- хто ж Його знав? «Яка, -- каже Бог, -- плата? Яка плата?» -- «А от яка, -- каже, -- як бачиш; не заплатиш, -- каже, -- так і не зубитиму». Тоді Бог розгнівався й мовить: «Ну, якщо ви, цигани, такими стали, то не золото вам лишатиметься в горні, а жужелиця!» -- «Жужелиця? -- питає циган. -- Яка жужелиця?» -- «Побачиш, -- каже, -- яка». Так з того часу й пішла в горнах всюди жужелиця, і слово таке пішло -- жужелиця, а раніше й слова такого ніхто не чув, а в горні залишалося золото -- щире-таки золото, яке й було циганові платою за труд.

З друку нам відома ще одна легенда, записана в Олександрівському повіті, що стосується циган. Подана тут характеристика циган багато в чому повторює характеристику «москалів», і при зображенні деяких подробиць пригод цигана легенда ця дуже нагадує легенду про побиття жінкою святого апостола Петра.

Коли ходили по землі Господь і святий Петро, то прийшли вони якось до цигана. «Здоров був, цигане!» -- «Доброго здоров'я, добрі люди! А що -- може, ви якісь майстри, або що?» -- «Такі майстри, -- каже Господь, -- що можемо переробляти людей: старого й потворного можемо переробити на молодого й гарного». -- «Переробіть, -- спасибі вам, мою жінку; вона в мене така бридка, що аж гидко глянути на неї». -- «Що ж, можна». Ось Господь зачинився із святим Петром у кузні, і через якийсь час вивели вони звідти молоду й гарну жінку, віддали її цигану й пішли далі собі. «Е-е, стривай же! -- думає собі циган. -- Знаю тепер я, що треба робити!» Підходить до своєї матері. «Ідіть, -- каже, -- мамо, я вас перероблю на молоду». -- «Що ти, синочку! Я вже така, що час помирати, -- мені всього віку -- день». -- «Та ходіть же, будь ласка!» Стягнув її з печі, повів до кузні і ввіпхнув прямо в полум'я горна. Мати криком кричить, репетує, а він н штовхає далі. Пхав, пхав, поки вона зовсім не одубіла; тоді як потягне її обценьками і давай гріти молотом! Грів, грів -- не встає. «Тьху ти, -- каже, -- з чорта чорт і буде!» Побіг тоді циган, наздогнав Господа і святого Петра й гукає: «Гей, люди добрі, а поверніться лишень назад!» -- «Навіщо?» -- питають. -- «Та я забув вам хліба дати». Повернулись вони. Повів їх циган до кузні й каже: «Оживіть, прошу вас, мою матір!» Господь дмухнув на неї -- вона й підвелась. -- «А що? -- говорить циган. -- Прийміть і мене, люди добрі, до себе в товариші». -- «Гаразд, ходімо». Ото й пішли вони втрьох. По дорозі захотілося їм їсти. Господь і каже цигану: «Піди он у ту хату та попроси -- може, щось дадуть». Дали там цигану три вареники, а він, поки повернувся назад, і з'їв два. -- «Що, цигане, невже тільки одного й дали?» -- «їй-богу, лише одного!» Узяв Господь того вареника й поділив його на три частини: одну частину дав святому Петру, другу -- цигану, а третю взяв Собі.. Перехопили вони й пішли далі. Прийшли до корчми. Господь і каже: «А що, цигане, можливо, тут і заночуємо?» -- «Про мене, -- я такий, що байдуже і ночувати». -- «Ну, то бий он того кабана, що отам ходить». -- «Бач, нема дурних! Бий його Сам, коли Ти розумний! Господь тільки дмухнув -- а кабан лиш стрепенувся. -- «Ну, ти, цигане, вари кабана, а ми з Петром підемо горілки принесемо». Той циган варив, варив, та й з'їв печінку. Повертається Господь, і почали вони їсти того кабана. Господь бачить, що нема печінки, і питає: «Ти, цигане, з'їв?» -- «Ні! їй-богу ж, не їв! -- «Та ж ні, ти з'їв». -- «Та їй-богу ж, не їв! Він був зовсім без печінки!» -- «Ну, був -- то й був». Випили, повечеряли. «Ходімо ж тепер, цигане, попросимось до хати, а то, мабуть, дощ буде». -- «А ходімо -- то й ходімо». Ввійшли вони до хати, попросилися -- їх пустили. Постелили їм соломи. Господь ліг посередині, святий Петро коло стіни, а циган скраю. А в корчмі в цей час три розбійники грали в карти. Грали вони, грали, от один і програвся. «Дай, каже, -- вийду надвір, -- може, Бог щастя пошле». Походив трохи і з'являється до корчми з уламком осі в руках.

«Нумо, я, на щастя, вдарю оцього крайнього!» -- та як торохне уламком осі цигана! -- «Е, Брате, -- каже циган Господу, -- посунься-но Ти сюди, а то мені щось тут холодно...» Грали, грали розбійники -- програвся другий з них. «Дай, -- каже, вийду надвір -- може, Бог щастя пошле». Походив трохи і також повернувся з уламком осі в руках. «Ну, -- каже, -- ти, брате, бив крайнього, а я вже вчищу середнього!» -- та як ушкварить знову цигана!.. «Ей, чуєш? Чуєш? Лягай-но ти сюди, -- каже циган святому Петру, -- а то мені тут щось задушно». Полягали по-новому. От програвся і третій розбійник. «Дай, -- каже, -- і я вийду надвір може, Бог щастя пошле». Вийшов, а потім і цей несе уламок осі. «Ну, -- каже, -- ти відвалив середньому, а я вціджу ще найкрайнішому, що під самою стіною!» -- та як торохне й цей цигана! -- «Тьху, ти, скаженої собаки люди! Ніби я тільки і є на світі!..» Вранці пішли вони далі своєю дорогою. Приходять до одного чоловіка, а в нього величезні скирти всякого збіжжя. Господь і каже: «Станемо, цигане, з міри молотити, та й заробимо собі хліба; а решту грошима візьмемо». -- «Якщо ти добрий молотьбит, то й наймайся». От Господь підрядився на той хліб: змолотить і зерно перевіє, щоб чисто було на току. Настала ніч. Господь і каже: «Лягай ти, цигане, з Петром у хаті, а я піду на тік». -- «Ні, стривай, Брате, я без Тебе боюсь». Пішли вони вдвох на тік. Господь підпалив хліб, -- як шугнуло полум'я! Хліб палає, а цигану лячно, і він знай лає Господа: «Що це Ти накоїв?» Коли все згоріло дощенту, дивиться циган -- солому складено на своєму місці, зерно лежить собі окремо, полова -- також осібно. «Оце, -- думає, -- так справді Робітник!» Отримав Господь платню, за яку підрядився, і пішли вони далі. Випало їм іти через море. Господь і святий Петро йдуть собі просто водою, як по землі, а циган не може. Коли вода сягнула йому колін, Господь і питає: «Зізнайся -- ти печінку з'їв?» -- «Ні, Брате, їй же Богу, не їв!» Врятував його Господь, перейшли вони через море й піднялися на пагорок. «Ну, -- каже Господь, -- давайте-но тепер поділимо гроші». -- «То й давайте». Ось Господь розсипав гроші на чотири купки та й каже: «Це тобі, Петре; це тобі, цигане; а це Мені». -- «А четверта ж купка кому?» -- питає циган,

«А тому, -- каже Господь, -- хто поїв вареники». -- «Та це ж я їх поїв!» -- «Ну, бери, коли ти», -- і знову розсипав решту грошей на чотири купки: «Це тобі, Петре; це тобі, цигане; а це Мені...» -- «А четверта ж кому?» -- питає циган. -- «А тому, хто печінку з'їв». -- «Та це ж бо я, їй-богу ж, я з'їв!» -- «Коли ти, то й бери». Промовивши останні слова, Господь зі святим Петром зробилися незримими. Дивиться циган, що нікого нема, -- за гроші та мерщій додому.

За іншим переказом, записаним у тому ж Олександрівському повіті, друга половина легенди переповідається так. Коли вийшли вранці з корчми, де ночували, Господь, святий Петро і циган, то прийшли вони надвечір до одного пана. А той пан був хворий. Господь узявся його зцілити. «Ну, -- каже, -- ти, Петре, і ти, цигане, лягайте тут, а Я піду до пана». -- «Е ні, Брате! Я без Тебе боюсь!» -- каже циган. Пішли вони вдвох. Господь порізав пана на шматки, перемив, потім склав знову, як він був, полив водою -- тіло вмить зрослося; дмухнув на нього -- і пан став цілком здоровий. А циган усе те бачить і помічає. «Е, це вже не в кузні -- тепер я вже навчився!» Коли настав їм час іти, пан виносить скриньку грошей: «Беріть, -- каже, -- скільки хочете!» Господь дав жменю святому Петру, Собі взяв жменю, дав жменю й цигану. «Так бери, Брате, більше!» -- каже циган. Господь дав йому ще жменю. -- «Та бери ще!» -- наполягає циган. Господь і ще дав одну. «Ну, досить уже з вами ходити, піду-но я ще один!» -- каже потім циган.

От пішов він і взявся зцілити одну пані. Порізав її, перечистив, склав, полив водою -- не зростається; дмухнув -- не встає, вдруге -- ні, нічого не виходить ! «Тьху! З чорта чорт і буде!» Ведуть цигана вішати, а в цей час проходили там Господь і святий Петро. «Гей, стривайте, люди добрі! Оно йдуть ті, хто зцілить!» А Господь і питає: «А ти вареники поїв?» -- «Ні, Брате, не я!» -- «Ну, ведіть, вішайте». -- «Стривайте, стривайте! їй-богу, я з'їв!» -- «А печінку ти з'їв?» -- «Ні, їй-богу, не я!» -- «Ну, то ведіть», -- каже Господь. -- «Зачекайте, зачекайте! їй-богу, Брате, я з'їв!» -- «Ну, тепер, -- каже, -- пустіть його». Пішов Господь, зцілив хвору, і розійшлись -- Господь і святий Петро своєю дорогою, а циган повернувся додому.