Запровадження християнства на Русі

З дисципліни “Історія України”

На тему: “Запровадження християнства на Русі”

Київ 2000

План

контрольної роботи за темою:

“Запровадження християнства на Русі”

1. Вступ 2

2. Християнство у східних слов’ян до середини ІХ ст. 3

3. Перше (Аскольдове) хрещення Русі. 4

4. Боротьба християнства та язичництва на протязі Х ст. 6

5. Хрещення Володимира 988 р. 14

6. Висновок. 12

7. Список використаної літератури 14

Перше питання, яке було б цікаво розглянути, - коли саме починається

проникнення нової віри у Східну Європу та її розповсюдження серед місцевих

племен.

“ Обыкновенно у нас насчитывают до пяти эпох в деле просвещения России

Евангелием – до пяти крещений. Первою эпохою признается проповедь святого

апостола Андрея в странах наших; второю – проповедь славянских апостолов

Кирилла и Мефодия в Болгарии и Моравии и в особенности важнейший труд их –

перевод Священного Писания и богослужебных книг на славянский язык;

третьего – крещение первых князей киевских Аскольда и Дира; четвертою –

крещение великой княгини Ольги; пятою и окончательною – крещение великого

князя Владимира» – так пише у своїй “Истории Русской церкви» митрополит

Макарій.

Апокрифічне сказання про похід апостола Андрія та його брата Матфея

(вибраного дванадцятим апостолом після самогубства Іуди Іскаріота) в країну

мармидонян. У кінці І тис. н.е. мармидонянами візантійці називали Русь.

Звідси – легенда про відвідання “гір Київських” апостолом Андрієм;

розповідь про те, як він поставив тут хрест, що символізує майбутній

розквіт нової віри, та про пророцтво сяючого розквіту міста. Ця легенда є

типовою церковною легендою, яка не має історичного характеру. Але було б

помилкою заперечувати присутність у неї будь – якої історичної основи.

Достовірні спогади про древні християнські традиції в нашій країні, які

відносяться до перших сторіч християнської ери. В літературі можна зустріти

погляди про древнє походження історії, описаної “Андріївською легендою”.

Так С.В.Петровський припускав, що початок цієї традиції може відноситись до

ІV ст. В будь-якому разі, можна з упевненістю стверджувати, що легенда

виникла до появи слов’янської письменності та літератури.

За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами серед

східноєвропейських варварів були полонені – християни, які були захоплені

у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство

у ІІІ ст. здобуло широке розповсюдження в античних містах Причорномор’я.

Багато прихильників нової віри проживало в Херсонесі та в містах колишнього

Боспорського царства. На початку ІV ст. у північному Причорномор’ї

склались перші варварські єпископії.

Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів,

людських поховань черняхівської культури[1] свідчать про те, що нова віра

була вже досить поширена. Але християнство ще не було офіціально

затверджено. Його сповідувала тільки частина населення, яка за кількістю,

очевидно, була набагато менша язичницької.

Початок історії Русі, як державного об’єднання південної частини

східноєвропейських племен пов’язується з легендарною постаттю Кия –

засновника Києва. “Повість временних літ” розкриває деякі важливі подробиці

політичної біографії Кия, який княжив “в роде своем”. Перебуваючи у

Константинополі, він прийняв “велику честь від царя”; зробив спробу

закріпитися в Нижньому Подунав’ї і навіть збудував там “градок Киевец”, але

невдало – “не прийняли його” місцеві племена. Він був змушений відійти у

Середнє Подніпров’я і, заснувавши там нову резиденцію – Київ, помер. Але

цікаво, що візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, які

стосуються перебування слов’янського правителя у Константинополі в молоді

роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклієм, а також прийняття їм

християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу

пише: “Куврат (так звали Кия), князь гунів[2] та племінник Охрана, у

молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах

християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов’язаний

дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв

щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного

хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників”.

Безперечно, цей факт потребує детальної перевірки, але при будь-яких умовах

свідоцтво Іоана Нікіуського заслуговує на нашу увагу.

Виникнення Давньоруської держави було безпосередньо пов’язано з

перемогою феодальних відносин. Головною формою експлуатації на Русі була

продуктова рента, а не відробітки, як на Заході, у Франкській державі.

Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласництва, а від

первіснообщинного ладу. Соціальна диференціація зумовила зародження

державного утворення та формування імперії. Очолювали це утворювання царі,

проте їх влада обмежувалась всенародним віче. Археологічні матеріали ІХ – Х

ст. відображають наявність сформованого класу феодалів. Політичні стосунки

були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто

розв’язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рівень політичної,

соціальної, та економічної організації Київської Русі, розвивалася її

культура. Розповсюдження християнства на східнослов’янській території на

зламі VIII – IX ст. стало найактуальнішою проблемою. Нова віра рішуче

прокладала собі дорогу, набуваючи на Русі солідну підтримку. На порядку

денному стала офіціальна християнизація Русі.

Відомий тезис про введення християнства на Русі Володимиром Святим у

кінці Х ст., освячений авторитетом православної церкви, набув значення

догмату, який не підлягав ні обговоренню, ні сумніву. Перша християнизація

Русі за часів Аскольда та патріарха Фотія виявилася завуальованою,

відсунутою на задній план історичного процесу. У зарубіжних джерелах

відсутні дані про Хрещення Русі близько 988 р. В 1888 р. у зв’язку з 900 –

річчям “Володимирова хрещення”, Ф. Фотинський провів спеціальне

дослідження, шукаючи про це хоча б найменші сліди та натяки в європейських

часописах та документах. Висновок був приголомшуючий: у жодному тексті не

знайшлося ніяких відомостей з приводу Хрещення Русі у кінці Х ст. Ще більше

подиву викликає мовчання православних джерел, у першу чергу візантійських

та болгарських. Аналогічна картина простежується і у східних джерелах, які

визначають Русь ІХ – Х ст. християнською країною. Відсутність в іноземних

джерелах відомостей про хрещення Володимиром Русі пояснюється тим, що

уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся у

860 р., при Аскольді.

Правління Аскольда (він загинув у 882 році) є дійсно яскравою сторінкою

в історії Київської русі, коли молода держава вийшла на світову арену,

виборовши загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину

середньовічного світу. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорівнювався до

імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії

київського правителя. Головною та найбільш визначною зовнішньополітичною

акцією були походи проти Візантії та угоди, складені з нею. Найбільшим

досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави та

достойного контрагента Візантії. Серед реальних результатів походів

Аскольда на Візантію та складених з імперією угод одним з найважливіших да

далекосяжних, без сумніву, було введення на Русі християнства. Цей акт,

підготований упродовж багатьох сторіч історії проникнення нової віри у

середовище східнослов’янского суспільства, мав значний вплив на історичний

розвиток наших предків. Процес християнизиції Київської Русі (як і будь-

якої іншої держави) був складним та довготривалим. Не відразу нова релігія

була сприйнята народом та перемогла старе, відживше “поганство”.

Розповсюдження християнства у другій половині ІХ – Х ст. охопило в перше

чергу частину “князівсько – дружинної верхівки” та, можливо, “частину

заможних купців”. Б.А.Рибаков, спираючись на Фотія, Костянтина

Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела (Ніконовський літопис,

часописи, працю В.Н.Татіщева та ін.) впевнено говорить про існування

Руської метрополії, заснованої у часи Аскольда. На думку Б.А.Рибакова дані

про хрещення русів у 860 – 870 роки при патріархах Фотії та Ігнатії зникли

з рукопису Нестора при Мстиславі Володимировичі десь у 1118 році у третій

редакції “Повісті временних літ”.

У 862 р. почалася моравська місія Кирила та Мефодія, яка позначила

собою повну перемогу християнства в Моравії, Чехії, Словакії та початок

інтенсивного розповсюдження його в Південній Польщі. У 863 – 865 роках

християнство затверджується в Болгарії. Було б дивно, якби Русь,

розташована поряд з Візантією та Чорним морем, залишалася осторонь від

цього процесу. Тісні економічні та дипломатичні зв’язки з Константинополем,

які виникли у часи Аскольда, сприяли інтенсивному розповсюджуванню нової

віри. Інша справа, що сама християнизація виявилася надто складним та

тривалим процесом та повинна була пройти скрізь різні періоди та складні

рубежі.

І хоча після вбивства Аскольда у 882 р. християнство втратило значення

державної релігії, в очах світу Русь залишалася християнською країною.

Близько 870 р. на Ладозі затвердилась норманська династія князів, першим з

яких був Рюрик (Рьоріх з Упсали). У 879 р. Рюрик помер, залишивши престол

юному синові Ігорю (Інгвару), а фактичне правління – його вихователю Олегу.

Олег, що став регентом, доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з

варягів, слов’ян та фінів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами

виманив він за мури міста Аскольда і Діра і, звинувативши їх в узурпації

влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його “матір’ю

міст руських”. Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор –

Літописець. Проте в результаті ретельного аналізу тексту, проведеного

різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено багато внутрішніх

суперечностей та слабких місць.

На думку деяких істориків, Аскольд став жертвою не тільки зовнішньої

військової авантюри. Олег мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних

київському князю. В епоху середньовіччя релігійні мотиви були чи не

найпоширенішими лозунгами будь яких соціальних виступів, тому протистояння

Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької

конфронтації. На неї міг спиратися Олег. Закономірність такого опру

відмічав В.Н.Татіщєв, який називав християнство головною причиною загибелі

Аскольда. “Убивство Аскольдово, - пише він, - довольно вероятно, что

крещение тому причиною было; может киевляне, не хотя крещения принять,

Ольга призвали, а Ольгу зависть владения присовокупилась…». Але було б

помилкою все зводити тільки до релігійного протистояння, яке слугувало

зовнішньою оболонкою, під якою ховалися глибокі соціальні конфлікти.

Мало що відомо про Олега. Лишається незрозумілим, чи належав він до

династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор – літописець через

кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що

Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і

підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право

збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Та

він був язичником і, спираючись на ворожі християнству елементи

давноруського суспільства, повинен був придатися до антихристиянського

терору. Про ці часи є небагато свідоцтв. Але деякі побічні матеріали

підтверджують ворожу по відношенню до християн позицію Олега. Арабський

письменник Ал – Марвазі висловлює думку, що рік смерті Олега (912 р.) є

початком затвердження християнства на Русі.

Ігор, син Рюрика, народився у 873 р. У день смерті його батька йому

було 6, а при вступі на київський престол – 9 років. Отже, регентство Олега

було виправданим. Але, узявши правління у свої руки, Олег правив

одноособово до самої своєї смерті на протязі 30 років. До того часу, коли

Ігор нарешті зміг почати свою діяльність, йому вже було 39 років. За

звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою

владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та

уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову

примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх

землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи – торговельні чи

теж грабіжницькі – на зразок тих, що проводив Олег. Різні джерела

характеризують Ігоря по різному, іноді як людину нікчемну, слабкого

правителя, до того ж ненаситного та жадібного, іноді деякі автори схильні

вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує

значними успіхами (відсіч печенігам, проникнення на Кавказ, та нова угода з

греками у 944 р.). До заслуг Ігоря відносять і усвідомлення прогресивної

ролі християнства. Як мінімум беззаперечною залишається його релігійна

терпимість. Є.Є. Голубинський навіть вважає князя “внутрішнім”, або тайним,

християнином.

Дійсно, текст угоди з греками 944 р., який дійшов до нас в автентичному

вигляді, вміщує ряд свідоцтв про те, що християнство на Русі в той час не

просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тільки не

пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в політичному

житті країни. Більше того, на думку Є.Є.Голубинського, прибічники

християнства мали навіть більший вплив, ніж язичники.

Ігор був убитий осінню 945 р. впродовж феодальної війни в древлянській

землі, яку спровокувала сутичка між воєводою Свинельдом та основною

частиною київської дружини. Син та наступник вбитого князя Святослав у той

час був іще дитиною і влада у Києві перейшла до вдови – Ольги.

Це була рішуча та діяльна жінка – “мужского характера”. З її ім’ям

пов’язані деякі важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший

розвиток Київської Русі. На жаль, час її правління погано висвітлений в

літописах. “Повість временних літ” приводить головним чином фантастичні

розповіді фольклорного стилю про “три помсти” про знищення Коростеня за

допомогою птахів. Такий же позаісторичний характер має і розповідь про

хрещення княгині – найважливіший для нас епізод її правління. Однак крізь

фольклорно – легендарний шар проступають свідоцтва про реальні історичні

події володарювання Ольги. Так не викликає сумніву факт придушення

древлянського повстання 945 – 946 рр., адміністративна реформа, яка була

результатом цього виступу, візит до Константинополя. Сумнівними або зовсім

фантастичними є лише подробиці, якими змальовані обставини тієї чи іншої

події. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її

особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел.

Відомостей про те, коли, де, і при яких обставинах було хрещення Ольги, в

різних джерелах настільки розпливчасті і так протирічать одна одній, що в

науці виник цілий спектр поглядів, з яких жодний не може претендувати на

достовірність. Але факт зостається фактом – Ольга була християнкою, і це

був її особистий вибір. До Ольги в Києві ( і не тільки в Києві) вже були

церкви, широко відкриті для населення. Прийняття княгинею християнство не

могло не дати поштовху для збільшення православної пастви; Ольга та її

оточення повинні були піддержувати та заохочувати місіонерську діяльність

місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно

впливав на свідомість підданих.

Збільшення числа християн викликало потребу в нових храмах. І, хоча

конкретних відомостей майже немає, будівництво парафіяльних церков у часи

Ольги мають бути досить імовірними.

Цікавим епізодом в ранній історії давньоруського християнства є спроба

Ольги зав’язати відносини з заходом, зокрема з Західною церквою, очолюваною

Римом. Ця подія має точну дату. У 959 р. вона послала до короля Оттона І

посольство. Гільдейсгеймський часопис свідчить: “Прийшли до короля Оттона

посли народу Русь (Rusciae gentis) та просили його прислати їм одного з

своїх єпископів, який показав би їм шлях істини”. Ця акція не може свідчити

про відступництво Ольги від православ’я, а мала глибоку дипломатичну

природу та визначалася напругою русько – візантійських відносин в період

правління “русофоба” Порфирогенета. Є досить переконливі відомості, що

Ольга повернулася після візиту до Константинополя з почуттям

роздратованості, образи та розчарування. Це безпосередньо відобразилося в

“Повісті временних літ”, де читаємо: “И присла к неи царь гръцкыи, глаголя,

яко «много дарихътя. Ты же глагола ми, яко аще возъвращаюся в Русь, многы

дары послю ти: челядь, и воскъ, и скору, и воя многы в помощь» (єдиний

натяк на політичний зміст переговорів). Ольга відповідала: “Аще ты рци тако

ж постоиши оу мене в Почаинъ, яко же азъ в Суду, то тогда ти вдамъ». Таким

чином, київська княгиня не отримала у Констанотинополі тих результатів, на

які розраховувала. Більше того, прийом, ретельно описаний Костянтином

Багрянородним, був принизливого для руської княгині характеру. Тому не

дивно, що Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним з

таких партнерів повинна була стати "Священна Римська імперія”, проголошення

якої у ті часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та

Ватикан. На них і направляє свій погляд київська княгиня. Місія Адальберта

(посланця короля Оттона з монастиря св. Максиміліана у Трирі) скінчилася

нещасливо, бо коли він прибув до Києва ситуація змінилася. Перед Ольгою

з’явилися нові перспективи відносно нормалізації відносин з Царградом.

Ольга виконувала державні функції не як повноважна правителька, а як

регентша при своєму маленькому синові. Йшли роки, Святослав підростав, але

мати не поспішала передати йому правління. Частково це пояснюється тим, що

Святослав не виявляв цікавості до державних справ, а скоріш мав схильність

до війн та походів.

У літописах нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава та

про його особисте правління взагалі. Мова іде лише про початок військової

діяльності. Державні справи зоставалися прерогативою Ольги до самої її

смерті. Святослав же знаходився під впливом дружини (варяжської, тобто

язичницької) і відчував глибоку відразу до греко – слов’янської віри.

Доки Ольга була жива та міцно тримала кермо державного правління,

Святослав стримував свої антихристиянські емоції та виявляв до нової віри

лояльність. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим.

“Аще кто хотяше волею крестится, не браняху, но ругахуся тому», читаємо у

“Повісті временних літ”. Цитована літописна фраза народила традицію

зображувати Святослава людиною, байдужою у справах релігії, при якій на

Русі жилося вільно і християнам, і язичникам. До 969 р., мабуть, так і

було, але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий

протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.).

Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков.

В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану

Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.

Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то

зовсім іншим був стан її онуків, особливо найстаршого з них – Ярополка.

Хлопчик виховувався в християнській вірі. Його прихильність до християн

засвідчені В.Н.Татіщєвим: він підкреслює “сумирність, благонравіє та любов

до християн” і “схильність до християнства”. Жінкою Ярополка була гречанка,

тобто візантійська (за іншими даними – болгарська) принцеса. ЇЇ належність

до християнства засвідчена джерелами, які називають її “розстриженою

монахінею”. Мабуть наречених для Святослава та його законних синів вибирала

Ольга. Вибір її визначався як політико – династичними, та і релігійними

міркуваннями.

Ярополк був серед давньоруських князів людиною нової генерації. Він

відрізнявся від своїх попередників увагою до духовного життя, його “любов

до християн” підкреслена не випадково. При Ярополку в Київській Русі був

відновлений літопис, який зник після перевороту 882 р.Був Ярополк

християнином чи ні точно не відомо, але відомо, що В очах Заходу Русь за

часів Ярополка була християнською державою і сам князь виступав як

заступник християнської віри. Мається на увазі, що серед простого люду

більшість все ж таки була язичницькою.

Третя, і остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується з

іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником

Русі. До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох

гріхів та вад – він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та

обманщик, здатний на бридкі вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах

її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та

справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання

своєї країни, клопочеться про бідних та голодних і до того ж є взірцем усіх

чеснот та досконалості. Це пов’язано з тим, що християнські автори описів

тих подій мали тенденцію протиставляти характеристику конкретного

історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу після виконаного

акту.

Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключниці

Малуші, дочки Малка Любечаніна та сестри відомого потому Добрині.

На початку своєї діяльності Володимир не мав підтримки на Русі. Людина,

позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого те чи

інше угрупування схотіло б зробити ставку. Отже Добрині прийшлося докласти

певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир політичних подій.

Ярополк спирався на прохристиянські сили, що поступово закріплювали

свої позиції. Але і язичницька частина феодального класу не була твердою

опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швеції Володимир

та його опікун підшукали військові сили, достатні для самостійного виступу.

За рік чи два втікачі повернулися з сильною дружиною, яку найняли за гроші

новгородської торгівельної верхівки. Після загибелі Ярополка Володимир

вступив на великокняжий престол, не маючи конкурентів, оскільки обидва його

брати були вбиті.

Одним з перших діянь Володимира на престолі було створення нового

язичницького пантеону в Києві – замість старого, зруйнованого Ольгою, або

її онуком. Володимир вимагав виконання всіх обрядів. “И осквернися кровьми

земля Руська и холмо тъ», констатує “Повість временних літ”. Звичай

людських жертв у Києві при Володимирі (правда при екстремальних обставинах)

підтверджує легенда про Іоанна та Федора. Жертвами, звичайно, насамперед

ставали християни. Протихристиянські заходи молодого князя виконувалися не

тільки у Києві, але й інших містах, наприклад у Новгороді.

Це був останній спалах язичництва. Володимир, як один з найвидатніших

діячів свого часу не міг не бачити, що стара релігія вже віджила своє та

стала гальмом суспільного прогресу. З цієї причини, закріпивши особисте

становище та звільнившись від своїх надміру шалених помічників – варягів,

князь звернувся до одної з форм монотеізму, що було необхідним та логічно

виправданим кроком.

Володимир рішуче заходився виконувати перебудову суспільного життя

країни, виконавши цілу низку важливих реформ.

Програма Володимира орієнтувалася на відбудову досягнень аскольдової

епохи, але в нових умовах кінця Х – початку ХІ ст. Володимир навіть прийняв

титул вбитого правителя – каган ( рівний імператорському), чим спробував

затвердити авторитет Русі в очах світу і себе як носія верховної влади в

країні. Реформи Володимира охопили широке коло проблем. Він ліквідував

“племінне” княжіння. Територію Русі він розділив на вісім адміністративних

округів. В кожну з низ призначалася довірена особа з числа найближчих

прихильників великого князя, а згодом його синів. Таким чином, сини

Володимира отримували владу не одразу, а тоді коли підростали та

прилучалися до активної політичної діяльності. До того на місцях, вочевидь,

керували посадники. Непокора загрожувала втратою володінь або переводом на

гірше місце. Військова реформа Володимира була спрямована на посилення

оборонного потенціалу держави. Особливу увагу Володимир приділяв

відсутності корінних зв’язків нової, службової по своїй суті, знаті з

місцевою соціальною верхівкою. Володіння давалися насамперед не місцевим, а

прийдешнім, часто з віддалених земель. Наслідки військової реформи

проявилися дуже скоро та мали великий вплив на подальший хід державних

справ. Зміст судової реформи був у встановленні та роз’єднанні судів

духовного та міського. Але в історичній літературі особливою прихильністю

користується впроваджена Володимиром релігійна реформа, яка остаточно

затвердила християнство як офіціальну державну релігію в Київській Русі.

Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя

серйозно замислитись про подальші заходи щодо релігії. Християнство не було

єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи:

іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства,

павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих

релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному

епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний

акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ”, що

дішла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення” носить складний характер

та розпадається на декілька епізодів, нез’єднаних органічно одне з одним.

Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох

найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений

відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у

тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини,

іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман,

латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь

грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення.

Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив

київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення

з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому,

посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із

захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у

Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства,

висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то

не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь».

Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где

захочешь”, відповіли посли. Наступний епізод, датований 988 р. розповідає

про похід Русі на Херсонес (Корсунь), причини та ціль якого не роз’яснені.

З подробицями оповідається про облогу міста, захват його за допомогою попа

– зрадника Анастас. Після захвату Корсуня, київський князь вимагає від

грецьких царів Василя ІІ та Костянтина VІІІ віддати за нього їх сестру

Анну. Імператори погодилися, але за умови, що Володимир охреститься. Князь

дав згоду. Царі не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського

князя та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників.

Коли вони прибули на місце, царівна стикнулася з несподіванкою: її

наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже на диво: У

Володимира розболілися очі та він втратив зір. Анна сказала: “Якщо хочеш

позбавитися хвороби, негайно охрестися”. Тільки тоді Володимир наказав

виконати над собою обряд. Охрестившися, Володимир повернув Корсунь

візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ з

дружиною Анною, священиком – зрадником та захопленим у місті добром. По

прибуттю додому він негайно почав впроваджувати нову віру: ліквідував

створений їм же самим пантеон язичницьких богів, а на другий день наказав

хрестити усіх киян поголовно. Після охрещення киян Володимир наказав

будувати храми на тих місцях, де стояли ідоли.

Історична наука XIX ст. скептично відносилася до версії “Повісті

временних літ” Хронологічні розбіжності, філософсько – теологічні помилки

та явні анахронізми були знайдені у літопису багатьма вченими – істориками.

Можливо це є наслідком багатьох редакцій документу.

Ми не будемо проводити зараз історичне дослідження на предмет виявлення

реального ходу подій. Найголовніше, що у Київській Русі остаточно перемогла

християнська релігія, яка стала державною. Язичницькі обряди та вірування

частково зплелися з християнськими і в такому, майже невпізнанному вигляді

збереглися і по наш час. В часи правління Володимира Святославовича Русь

досягла нечуваної величі та могутності.

Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні

наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний

акт, підготований усім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований

об’єктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було

ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження

нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови,

якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство.

Встановлення нової релігії реально захоплювало будь – які прояви

соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим

самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної

могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому

оточенні.

Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими

філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих)

ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері

творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б

помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості,

мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли

затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися

основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників,

архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у

другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе

бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші

заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво –

Печерський, який став можливо найвизначнішим центром давньоруської

культури. З нам пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій

Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор

Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох

інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах.

Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві

при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.

Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та

розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність

сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від

неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово

важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь

починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На

основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна

припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогитивою одного тільки

духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.

Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та

образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі

Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та

станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди

були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх

храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Культура Київської Русі виступала як частина єдиної середньовічної

цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були властиві

останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У першу

чергу це стосується суспільної думки, яка у всій Європі розвивалася під

безпосереднім впливом християнської ідеології.

Список використаної літератури.

1. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.

2. Брайчевський М.Ю. Затвердження Християнства на Русі. – К., 1989

3. Голубинський Є. Історія руської церкви. – М., 1901. – Т.1. – Ч.1.

4. Левченко М.В. Нариси по історії русько з візантійських відносин. – М.,

1956.

5. Іпатіївський літопис // ПСРЛ. – 1962. – Т.2.

6. Татіщєв В.Н. Історія Російська. – М.; Л., 1962. – Т.1. Т.2.

7. Рибаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963.

-----------------------

[1] Приблизно у ІІ ст. велике утворення слов’янських племен (анти), що

входили до складу дніпро – дністровської групи поширеної на той час у

Південно – Східній і Центральній Європі.

[2] «Гунами» візантійські письменники часто називали слов’ян.