Поняття і види правових норм

Зміст

|Вступ.............................................................|3 |

|................................………. | |

|1. |Поняття норми |4 |

| |права.........................................................| |

| |.………... | |

|2. |Внутрішня структура правової |13 |

| |норми................................………... | |

|3. |Види правових |21 |

| |норм..........................................................| |

| |..……….. | |

|4. |Форми викладу правових норм у статтях нормативно-правових | |

| |актів.........................................................|29 |

| |..............…………………. | |

|Висновки..........................................................|31 |

|............................………. | |

|Список використаної |32 |

|літератури...............................................……….. | |

Вступ

Метою даної роботи є визначення ролі правових норм в суспільному

житті людини і їх класифікація, аналіз їх співвідношення і взаємодії з

іншими соціальними нормами, їх функціонування в умовах різних політичних

режимів, форми викладу їх у статтях нормативно-правових актів. В цьому

дослідженні здійснена спроба порівняння точок зору різних авторів по

вищеперерахованих питаннях. З метою найбільш детального і докладного

висвітлення основних аспектів представленої теми, об’єктивного анализу

проблем, які вона включає, робота розділена на чотири розділи.

1. Поняття норми права

Соціальні норми

На деякому етапі розвитку суспільства виникає потреба впорядкування

існуючих в ньому відносин. Не можна уявити людське суспільство без

регулювання поведінки людей за допомогою визначених зразків, моделей,

масштабів. З них і складаються в результаті багаторазового повторення

норми, на які в подальшому орієнтується суспільство.

Норма [1]- це загальне правило поведінки, що діє неперервно в часі у

відношенні невизначеного кола осіб і безмежної кількості випадків. З

процесом суспільного регулювання поведінки людей пов’язане формування і

розвиток соціальних норм.

Соціальні норми - соціально-вольові, такі, що історично склались чи

ціленапрямлено встановлені масштаби поведінки, які регулюють поведінку

людей в суспільстві[2].

Соціальні норми утворюють єдину систему, і в своїй системі вони

забезпечують всесторонній і глибокий вплив на життя суспільства, на всі

його сфери. Ці норми розраховані на те, щоб направляти поведінку людей в

майбутньому, тобто в наперед незафіксованих випадках. Оскільки соціальні

норми діють в системі, то вони можуть поділятись за різноманітними

факторами. Головним є поділ цих норм за сферами регулюючих відносин. Таким

чином, виділяються: норми-звичаї, норми моралі, норми права і корпоративні

норми.

Норми-звичаї - це природні правила поведінки людей, що історично

склалися і в результаті багаторазового повторення ввійшли в звичку. Звичай

опирається на силу звички і існує в силу наявності фактичних відносин. Тут

права і обов’язки співпадають - це є головною відмінністю його від інших

соціальних норм. В цьому виражається його регулятивна особливість.

Норми моралі - це принципи, в яких виражені: відносини чи погляди на

гуманізм, справедливість, гідність людини і життя. Норми моралі за своїм

походженням не пов’язані з державною владою, вони існують усно і

реалізуються на основі внутрішніх переконань людини, на основі внутрішньої

суспільної думки. В нормах моралі нема вказівки на вид можливої чи

обов’язкової поведінки, оскільки, як я вже відмітив, вони не пов’язані з

державою.

Корпоративні норми - це загальні правила поведінки громадських

організацій. Ці норми, як правило, формалізовані, тобто містяться в

статутах цих громадських організацій.

За регулятивними особливостями близькі до норм права - в них

вимальовуються права і обов’язки членів цих об’єднань. Корпоративні норми

забезпечуються способами, що передбачені даною громадською організацією.

Виділяючи разновиди соціальних норм необхідно вказати на особливе місце

норм права в цій системі. Норми права виступають в якості основних пунктів

зосередження, визначають риси всієї системи і характер взаємовідносин між

її частинами.

Юридичні правові норми

Норма права - це формально визначене правило поведінки (безпосередньо

чи в поєднанні з іншими нормами права), що виходить від держави і надає

учасникам суспільних відносин даного виду суб’єктивні юридичні права і

накладає на них суб’єктивні юридичні обов’язки[3].

Бабаєв В.К.[4] дещо по-іншому дав поняття норм права. На його думку

юридична норма - це загальнообов’язкове веління, виражене у вигляді

державного владного розпорядження і яке регулює суспільні відносини.

А ось Голлунский С.А.[5] вважає, що норма права це не всяке

розпорядження, що має юридичний характер, а тільки таке розпорядження, яке

представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його

застосування.

Пиголкин А.С.[6] в своїй роботі правову норму визначив, як правило

поведінки, яке є вимогою, велінням, зверненим до суб’єктів права,

узгоджувати свою поведінку з вказівками норми під загрозою невигідних

наслідків при порушенні цих вказівок. В нормі формулюється правило

поведінки, через норму деяка ідея перетворюється в суспільні відносини.

Процес формування і прийняття норми проходить через державу і її органи.

Юридична норма є елементом позитивного права. “Право, як вважає

Бабаев В.К.[7], - складається з нормативних установок (які є елементом

права). Юридична норма це також нормативна установка, але певним чином

оформлена, тобто виражена в законодавстві’’.

Далеко не всі нормативні установки є юридичними нормами. Каркунов

Н.М.[8], розглядаючи право в загальносоціальному змісті і юридичному змісті

запропонував його поділ на природнє і позитивне. Довгий час в радянській

юридичній літературі вважалось, що позитивне право розглядалось, як

«заблуждение умов», що веде до порушення правопорядку[9].

З цієї точки зору правом є лише позитивне право, тобто тільки те, що

виражене в законодавстві[10].

Природнє право - це право, яке належить людині від народження (право

на життя і т.д.). Позитивне право - це та частина соціальних норм, яка

виражена в офіційних документах, що виходять від держави і гарантованих

державою. I позитивне право не відхиляє природнього права, з точки зору

сучасної науки. Спостерігається деякий зв’язок між ними. Як було зазначено

вище, цей зв’язок добре показав Бабаев В.К.

Норма права — це правило поведінки, встановлене чи санкціоноване

державою, елементарна частина права, що відноситься до нього як частина до

цілого (або як одиничне до загального). Було обгрунтовано, що норма права —

це і не форма, і не зміст всього права, а саме його частина. Вона володіє

змістом і формою і в системоутворюючих процесах з іншими нормами складає

зміст права в цілому.

Нормі права, як частині системи в тій чи іншій мірі притаманні

суттєві ознаки, притаманні праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне

за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права — це загальнообов’язкове, встановлене чи санкціоноване і

таке, що захищається державою правило поведінки, що виражає обумовлену

матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси народу, що активно

впливає на суспільні відносини в цілях їх впорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтись без норм

права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення

поняття передбачає з’ясування притаманних нормі права специфічних ознак

(властивостей).

По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак

індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поведінки, які є

суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці

ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обов’язковими

до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не те,

скільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, скільки

часу він на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна

визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ

переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння

вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину,

закон відкидає все індивідуальне, що не має відношення до характеристики

даної дії як такої. Отже, норми права містять вказівки на суттєві признаки

поведінки, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних

відносин (вчинків), які держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є владним розпорядженням незалежно від того,

який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку

знаходиться під охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то

передбачені і міри примусу в випадках його порушення.

По-третє, норма права являє собою певний метод впливу на відносини,

що врегульовуються. В приведених вище прикладах методи регулювання

виникаючих відносин цілком несхожі, як і самі відносини, бо

використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. В

цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло

учасників, регулюємих цією нормою відносин; взаємні права і обов’язки;

санкції за неконання обов’язків.

По-четверте, норма права — загальнообов’язкове правило поведінки.

Воно має значення не для окремого індивида, а для всіх людей, що входять до

складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних)

учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не

вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Iншими словами, вона

розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов’язаних осіб. Це

відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведінки передбачає

її неодноразову дію, а відповідно, і «захопити» в поле свого притягання

вона може потенційно кожного члена суспільства.

По-п’яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності

її змісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, що містить достатньо

конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило

поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не

вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні

випадки. Тому норма права — загальне і загальнообов’зкове правило

поведінки.

По-шосте, зміст правової норми визначається об’єктивною природою того

виду суспільних відносин, на впорядкування яких вона направлена. Він

формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і

правової культури, моральних і політичних установок, оріентацій держави і

інших факторів. Головний зміст норми, в основному визначається змістом

відносин, що регулюються.

Норма права — правова реальність навіть в тому випадку, якщо вона ні

разу не застосовувалась для регулювання фактичних відносин. Наприклад, в

недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі

складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового

статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна

зробити висновок, що праву відомі норми, які застосовуються безпосередньо і

опосередковано — через інші норми.

Таким чином, норма права — це загальне правило, яке вбирає в себе все

багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманітність

особливого, індивідуального, окремого.

Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку більшості

- один з найбільш необхідних факторів людської сутності. Однак,

наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає

порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об’єктивно

зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми,

міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким

чином поєднують в собі надання і одночасно обмеження зовнішньої свободи

осіб в їх взаємних відносинах. Таким чином надавально-зобов’язуючий

характер є одною з характерних рис юридичних норм. Він означає, що в

певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого

обмеження прав другого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність

першого). На думку Л.I. Спиридонова, ”право закріплює умови, при яких

індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби

іншого“. Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш

прийнятним виглядає теза про те, що індивід не може задовольнити свої

потреби, не давши можливості, тим самим, іншому задовольняти свої. В

цілому ж, масове недотримання подібних умов може привести до зруйнування

балансу обмінних зв’язків - тієї основи, на якій тримається сучасна

соціальна система, і тому норми, що їх закріплюють - загальнообов’язкові,

що є однією з найбільш характерних властивостей юридичних норм.

Норма права є науковим, об’єктивно обгрунтованим розпорядженням —

моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку

даних відносин.

Загальний характер норми права не витікає з її власної природи.

Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального

загального, яке об’єктивно існує в багаточисленних окремих матеріальних

відносинах даного виду, які являються виробничими відносинами.

В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними

напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх «істинності»;

впорядкування їх структури і системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного

відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити

зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин.

Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм —

зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення

рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові,

більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх

елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм

права, є:

1. Точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку

державно-правової надбудови;

2. Відповідність норм права вимогам моралі и правосвідомості;

3. Дотримання вимог системності та інших закономірностей діючої системи

права при прийнятті нових норм;

4. Врахування в процесі нормотворення загальних принципів регулювання і

управління суспільними процесами.

Таким чином, підведемо короткі підсумки:

а) норма права може бути визначена в якості вихідного від держави і

загальобов’язкового правила поведінки, що нею охороняється, яке закріплює

за учасниками суспільних відносин даного виду юридичі права і накладає на

них юридичні обов’язки;

б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком,

еталоном поведінки людей, їх колективів;

в) правова норма — правило абстрактного, узагальненого характеру,

первинний елемент права як системи;

г) правова норма — державно-владне розпорядження;

д) правова норма — явище широке, багатопланове і в той же час

конкретне за змістом.

2. Внутрішня структура правової норми.

Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права

виконає свою роль регулятора суспільних відносин, якщо буде володіти

здатністю реагувати на умови реального життя, в яких вони формуются,

враховувати їх суспільні властивості, в гіршому випадку реалізувати цю

функцію буде просто неможливо, в нормі повинно бути передбачено і

примусове здійснення примусу, інакше вона буде не нормою права, а

побажанням. Тому норма права представляє собою єдність елементів -

приписів, виконуючих всі вказані вище функції.

Глибокий, різностороній вплив на структуру норми права має виділення

правоохоронних правових приписів. Вивчення історії законодавства показує,

що розвиток правових систем неминуче виражається у відокремленні

розпоряджень, що регламентують юридичні санкції. Такого відокремлення

вимагає диференціація мір державно-примусового впливу, необхідність

нормативного закріплення разноманітних фактичних умов -об’єктивних і

суб’єктивних.

Виділення правоохоронних приписів не тільки відображається на

структурі регулятивних норм зі складу яких «виводяться» вказівки на

державно-примусові міри забезпечення, але і тягне за собою формування

самостійних правоохоронних інститутів, а відповідно, впливає на структуру

права більш високих рівнів. Iстотний вплив на структуру права має і

відокремлення загальних правових розпоряджень, в яких закріплюються

правові поняття, принципи, правове положення суб’єктів, загальні умови

здійснення тих чи інших юридичних дій і т. д.

Будучи складовою частиною більш широкої проблеми, питання про

структуру юридичної норми має своє достатньо самостійне значення. Тут (як

і при характеристиці видів юридичних норм) перед нами мікроструктура

права. В ній, на відміну від макроструктури - поділу права на галузі і

інститути (система права) - не так наглядно і рельєфно проглядаються

соціально-політичні особливості правового регулювання. В той же час в

структурі норми і видах норм проявляються ті специфічні функції, які

виконують юридичні норми як первинна ланка структури права, — забезпечення

конкретизованого, детального, точного і визначеного нормативного

регулювання суспільних відносин. А звідси в розглядуваних питаннях

більшого значення набувають юридико-технічний бік, конструктивні моменти

організації змісту норми, тобто те, що відтноситься до догми права.

Структурі норми права властива своя типова схема (модель) зв’язків

утворюючих її елементів. Головне в цій типовій схемі - нормативна побудова

інтелектуально-вольового і юридичного змісту державної волі. Ця нормативна

побудова полягає в тому, що зміст норми не тільки виражаеться за

допомогою таких категорій, як права і обов’язки, але і має характер

загального правила, особливо в одночасно існуючих нормах-приписах і

логічних нормах.

Норма-припис втілює державне веління у вигляді цільного нормативного

положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логічна

ж норма характеризує сутність і зв’язок конкретних розпоряджень, їх

державно-примусові, нормативно-регулюючі якості. Внутрішня будова, зв’язок

елементів, що утворюють структуру норми, відрізняються інваріантністю,

жорсткістю, «незруйнуванням». Причому ці елементи (гіпотеза, диспозиція,

санкція) об’єднані не на умовах ієрархічної залежності, як це характерно в

основному для зв’язку елементів усередині галузей і інститутів права, а на

умовах синтетичної залежності при якій відсутність хоча б одного з

необхідних елементів приводить до руйнування даної цілісіності - юридичної

норми.

З зовнішнього боку (тобто з боку зовнішньої форми) норми-приписи і

логічні норми одержують мовно-логічний, словесно-документальний виклад в

тексті нормативного юридичного акту: його статтях і інших структурних

підрозділах акту.

Головне, що тут необхідно відмітити, це різницю між нормою права і

статтею нормативного акту. Однак співвідношення між нормою і статтею

залежить від того, чи розглядається це співвідношення як таке, що можна

застосувати до логічної норми чи до норми-припису.

Логічна норма, покликана виразити в основному зв’язки між

спеціалізованими нормативними приписами, їх державно-примусові, нормативно-

регулюючі якості, в більшості випадків містяться в декількох статтях

нормативного акту чи навіть в статтях різних нормативних актів.

Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині

тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі

тексту). Дроблення норми-припису, розподіл його змісту між різними

статтями, пунктами статті і т. д. взагалі неможливий. Норма-припис - це

цільне, логічно завершене і формально закріплене державно-владне веління.

За своєю словесно-логічною побудовою вона представляе собою нероздільну

єдність за формулою «якщо-то».

Практика законодавства показує, що виділення частини норми-припису

можливе лише шляхом самостійного її формулювання у вигляді особливого

загального правила (при цьому якість самостійного правила зберігає і

«урізана» норма).

Однак при характеристиці співвідношення норми-припису і статті

важливо відмітити, що повного співпадіння тут також нема. Норма-припис -

це правило, веління, нормативно-владне судження, тоді як стаття

представляє собою лише підрозділ тексту нормативного юридичного акту.

Отже, в даному випадку можна говорити тільки про відповідність норми права

і статті чи іншої частини тексту акту, а не про їх рівність.

Чим вищий рівень спеціалізації права, тим більш спрощуються правові

приписи, кожний з яких стає самостійним нормативним узагальненням,

присвяченим окремій операції в процесі правового регулювання. При цьому

нерідко стаття нормативного акту містить декілька тісно взаємопов’язаних

правових приписів. Наприклад, ст. 112 Кодексу про шлюб і сім’ю включає

щонайменше чотири приписи: припис-принцип («таємниця усиновлення

охороняється законом»), уповноважуючу норму («для забезпечення таємниці

усиновлення за проханням усиновителя може бути змінено місце народження

усиновленої дитини...»), забороняючу норму («забороняється без згоди

усиновителей... повідомляти будь-які дані про усиновлення...»),

правоохоронну норму-припис («особи, які розголосили таємницю усиновлення

проти волі усиновителя, можуть бути притягнені до відповідальності згідно

встановленого законом порядку»).

Структура логічної норми

Ця структура виражаеться в жорсткому, інваріантному зв’язку таких

елементів, які в своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання

суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він дозволяє

їй бути «автономним», відносно відокремленим регулятором, акумулюючим все

те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин.

У відповідності з цим логічна норма включає до свого складу три

основні елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

а) гіпотеза - зазначення конкретних фактичних життєвих обставин

(події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана

норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) - це елемент правової норми, в

якому вказується, при яких умовах слід керуватись даним правилом. В

гіпотезі викладаються ті фактичні обставини, при наявності яких в осіб

виникають юридичні права і обов’язки. Візьмемо в якості прикладу норму

цивільного права, викладену в статті 264 Цивільного кодексу України, яка

визначає обов’язок наймодавця по утриманню зданого в найм майна. Гіпотезою

в даній нормі є здача в найм майна. При такій умові у однієї особи

(наймодавця) виникає обов’язок утримувати здане в найм майно, а у другої

(наймача) - право вимагати виконання цього обов’язку.

б) диспозиція - «серцевина» норми права, тобто вказівка на правило

(правила) поведінки, яким повинні підпорядковуватись суб’єкти, якщо вони

виявились причетними до умов, перерахованих в гіпотезі. Диспозиція

розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних прав и обов’язків осіб.

В приведеному вище прикладі диспозиція приписує, що наймодавець

зобов’язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найм

майна, якщо інше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку

невиконання наймодавцем цього обов’язку має право або провести капітальний

ремонт і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок

найомної плати або розірвати договір і стягнути збитки, нанесені його

невиконанням.

в) санкція - вид і міра можливого покарання (кари), якщо суб’єкти не

виконують приписи диспозиції, чи заохочення за здійснення рекомендованих

дій. Тому санкції призначають, щоб спонукати суб’єктів діяти у

відповідності з розпорядженнями норми права.

Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи

негативні наслідки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки,

порушення правила, зазначеного в диспозиції норми. Iнколи в статті закону

формується тільки частина норми, а інші її частини слід шукати в інших

статтях чи в іншому нормативному акті. Звідси слідує необхідність

розрізняти норму права і статтю закону. Це очевидно ще й тому, що в одній

статті нормативного акту наприклад кримінально-правові, спеціалізуются на

вираженні санкцій, що обслуговують норми інших галузей права.

Норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якщо б в ній був

відсутнім який-небудь з названих структурних елементів. Тому законодавець

при формулюванні норм зобов’язаний виписати кожну частину чи дати

відповідне посилання, а той, хто реалізує норму, повинен мати на увазі всі

зв’язки єлементів норми, для того щоб юридично грамотно побудувати свої

дії.

Структура норми-припису

Це структура первинних частин правової матерії, які знаходять пряме

вираження в тексті нормативного акту.

Норми-приписи як клітини єдиного організму виконують всередині нього

різноманітні задачі, різні операції. Тому трьохчленна схема, яка має

суттєве значення для характеристики логічних норм, не відповідає структурі

реальних норм-приписів. Структурна побудова норм-приписів відображає

головне, що властиве первинній ланці нормативної системи,- забезпечення

конкретизованого, детального, точного і визначеного нормування поведінки

людей.

З врахуванням спеціалізації права для юридичної норми-припису

характерна типова структурна побудова, що виражає жорсткий закон

організації її змісту і яка складається з двох основних елементів:

а) гіпотези - частини норми, що вказує на ті умови, тобто фактичні

обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в дію;

б) диспозиції чи санкції - частини норми, що вказує на ті юридичні

наслідки, які наступають при наявності передбачених нормами умов. В

регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називається

диспозицією; вона утворює зміст самого правила поведінки, вказує на права

і обов’язки, якими наділяються учасники відносин, що регулюються.

Вказані дві частини норми-припису є її обов’язковими елементами.

Правове веління обов’язково повинно містити вказівки на його суть, тобто

на юридичні наслідки, і на умови їх настання. Отже, норм-приписів без

гіпотез існувати не може. В будь-яких, самих спеціалізованих правових

приписах так чи інакше вказуються умови, при яких вони діють.

Важливо звернути увагу на те, що регулятивні норми-приписи

неодмінно, за логікою юридичного регулювання, внутрішньо, а інколи і

текстуально пов’язані, функціонують в єдності з охоронними приписами, які

їх забезпечують, охороняють. Так що в кінцевому результаті регулятивні і

охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три

елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко з кількома

регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне

положення, яке виступає у вигляді самостійного припису, а в рамках

логічних норм приєднюється то до одного, то до другого регулятивного

припису.

3. Види правових норм

Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань

теорії права, по свому характеру така, що її наукове вирішення можливе

лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих в результаті

філософського (загальносоціологічного) осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує декілька цілей, в тому числі

виявлення їх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця

різних норм в механізмі правового регулювання, встановлення системних

властивостей норм, їх взаємозв’язки. Найбільш загальними основами

класифікації є їх поділ за такими ознаками:

За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового

регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У

відповідності з цими об’єктивними розбіжностями законодавець видає

кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що

відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного

права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного

права і т. д.

За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права містяться,

вони діляться на норми закону і норми підзаконних актів, причому за цією

ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.

За ступенем загальності змісту норми права діляться на норми-

принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять

яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних

узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. В

деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати

відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад,

принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування

аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила,

що конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 151 ЦК України,

що містять поняття зобов’язання і основи його виникнення, є загальною

диспозицією до багатьох інших норм, які регулюють різні види обставин,

служить як бы їх загальною частиною, а ч. 2 цієї ж статті, яка встановлює,

що зобов’язання виникають з договору і з інших основ, вказаних в цьому

Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних.

Загальною нормою є ст. 23 КК України, яка визначає види покарань, що

застосовуються до осіб, що скоїли злочини. Серед загальних норм передове

значення мають конституційні норми.

Близьким до поділу норм за ступенню формальної визначеності (ступені

загальності) є їх ділення за формальними признаками на норми закону і

норми підзаконних актів. В літературі висказано справедливе судження, що

законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш развинуті. За

ступнню узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифковані и

окремі.

За характером (чи складом) правил поведінки (формі регулювання)

правові норми можуть бути зобов’язуючими; правонаділяючими (дозволяють

скоєння дій, що містяться в нормі); забороняючими (передбачають стримання

від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило

поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є

специфічно регулятивними в позитивному змісті. В адміністративному,

природоохоронному, кримінально-виконавчому і інших галузях права переважне

місце займають зобов’язуючі норми, в цивільному ж — правонаділяючі. Але

немає таких галузей права, вміст яких вичерпувалось би однією групою норм.

Навіть в кримінальному праві — системі забороняючих норм необхідним

компонентом зобов’язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну

оборону і крайню необхідність — правонаділяючі.

Специфіка забороняючих норм полягає в тому, що вони формулюються як

напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивнї поведінки,

що є характерне для зобов’язуючих і правонаділяючих норм. Вони вказують

лише на забороняючі дії, які не можна чинити, і тим самим — диктують

правила поведінки. Ттому в зобороняючих нормах немає прямо виражених

диспозицій. Статті кримінального кодексу, що вміщують дії, які кримінально

караються, представляють собою гіпотези, які злились з диспозіціями. Але

якщо їх брати разом з положеннями загальної частини, то характер

диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального

закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований,

але він в силу своєї загальновідомості логічно припускається.

Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку власності означає

заборонену дію. Як повинен вести себе суб’єкт, які йому слід вибирати

установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільнвй практиці — він

повинен вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, приходимо до висновка про

ведуче значення дозволень, оскільки вони передбачають встановлення

державою зобов’язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання

складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обв’язково

вимагають коректування інших.

В соціальному плані домінуючий елемент правової норми полягає в

тому, що вона що-небудь наказує, забороняє чи дозволяє. Якщо наказова

норма поведінки одночасно щось забороняє чи дозволяє, вирішальним,

найбільш суттєвим в ній все ж є те, що вона наказує. Цей домінуючий

елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти

«дозволу»: в рамках зобов’язуючих чи забороняючих норм і вміщене в

правонаділяючій нормі.

Очевидна умовність поділу норм права на вказані види. В процесі їх

реалізації діючі субэ’кти завжди співвідносяться один з одним як носії

прав і обов’язків. Без такго зв’язку норми права неможливо втілити. Однак

цей поділ має і політичний, і правовий зміст. Він дает можливість

з’ясувати, на чому зроблений акцент в поведінковій направленості норми.

Звідси реальність існування зобов’язуючих, забороняючих і правонаділяючих

норм. Неможна переступати об’єктивних кордонів цього розподілу.

В адміністративному праві домінують зобов’язуючі норми, в

цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних

галузей — правонаділяючі, в кримінальному — забороняючі. Більшість норм

кримінально-виконавчого законодавства — зобов’язуючі, однак немало і

забороняючих; більшу частину (права засуджених) складають правонаділяючі

норми.

Для зобов’язуючих і забороняючих норм характерний тісний

взаємозв’язок, перехід одних в інші. Правомочність юридичних осіб за

цивільним правом — це в то же час і обов’язки їх керівників за

адміністративним правом. Нерідко зобов’язування і правонаділення, заборона

и правонаділення як форми регулювання зливаються в одній і тій же нормі.

В законодавстві, в різних його галузях досить часто спостерігається

вживання таких смислових оборотів: «як правило, не дозволяється», «як

правило, може бути дозволено», «у виняткових випадках», «як правило,

повинно бути ...» і т. д.

Подобні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права

разноманітні відхилення від загальних правил, які деколи неможливо наперед

передбачити в усех деталях. Тим самим росширяються кордони правової

взаємодії, що забезпечується його гнучкість в різних ситуаціях.

И все ж таке поєднання форм регулювання слід віднести швидше до

недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут

відкриваються широкі можливості для їх вільного трактування спеціальніми

суб’єктами, що виконують норми, оскільки смисловий зміст подібних оборотів

вкрай невизначений.

Зобов’язуючі, забороняючі і правонаділяючі норми в свою чергу можуть

бути класифіковані і за іншими різноманітними основами. Так, наприклад,

заборони поділяють: за сферами суспільного життя — соціально-економічні,

політичні, особисті; за функціональним призначенням — заборони в широкому

і вузькому змісті; за характером і об’ємом правового матеріалу —

інформативні і елементарні; за ступенем визначеності — абсолютні і

відносні і т. д.

Спеціалізовані норми не можуть служити самостійною основою для

виникнення правовідносин, вони носять додатковий характер. I в залежності

віт того яку функцію вони вконують, спеціалізовані норми поділяються на

п’ять основних разновидів:

Общие - це норми, напрямлені на фіксування в узагальненому вигляді

визначених елементів відносин, що регулюються.

Дефінітивні норми чи дефініції це норми направлені на закріплення в

узагальненому вигляді признаків даної правової категорії, вони закреплюють

науково сформульовані поняття, визначення понять.

Декларативні норми (норми-принципи) - це норми, в яких сформульовані

правові принципи, задачі, цілі.

Оперативні норми, з їх допомогою з дій системи права вилучаються

права, устарівші норми і вводяться нові.

Колізійні норми призвані вирішити зіткнення норм, вирішення

конфліктних і передконфліктних ситуацій.

За ступенню активізації соціально корисної діяльності суб’єктів

права норми права умовно можна поділити на звичайні і заохочувальні. В

принципі всі вони «заохочують» таку діяльність, але виділення

заохочувальних норм доречне тому, що вони найчастіше спеціально направлені

на стимулювання правомірної діяльності, такою, яку суб’єкти юридично не

зобов’язані чинити. Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну

структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних

матеріальних, духовних благ.

Заохочувальні норми — це різновид правонаділяючих чи зобов’язуючих

норм. Діапазон їх дії в праві все більш розширюється, причому заохочення

нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов’язків.

Заохочувальні норми слід вважати нормами права, але виступаючі не як

правила поведянки, а як державний призив до визначеної поведінки. При

настанні відповідних умов у компетентного органу виникає не тілько право

на застосування заохочення, але інколи і обов’язок заохочувати.

За способами встановлення правил поведінки норми права діляться на

категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки,

виключає який-небудь вибір, хоча може встановити як заборону,

зобов’язання, так і дозвіл; друга надає суб’єктам самим визначати

конкретний зміст своїх прав і обов’язків і встановлює правило на випадок,

якщо суб’єкти не скористались своїми правами. Наприклад, ч. 1 ст. 128 ЦК

України визначає, що право власності у покупця речі за договором виникає з

моменту її передачї, якщо інше не передбачено законом чи договором.

За технічними приьомами встановлення правила поведінки нормы права

діляться на визначені, бланкетні и відсилальні.

Визначені — безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, в

якій вона викладається.

Бланкетні норми - це такі правила поведінки, дія яких базується на

змісті специфічних правил.

Відсилальні норми безпосередньо вказують на інші норми права як на

умову своєї дії.

Алєксєєв С.С. розглядає поділ на норми матеріального і

процесуального права.

Нормы материального права - регулюють змістову сторону реальних

суспільних відносин, служать мірою юридичних прав і обв’язків їх

учасників.

Нормы процесуального права регулюють юрисдикційну процедуру

(порядок) діяльності компетентних органів держави по втіленню і захисту

норм матеріального права, прав і законних інтересів учасників суспільних

відносин.

За часом дії юридичні норми можуть бути поділені на загальні норми і

тимчасові. Загальні норми встановлюються на невизначений строк дії до їх

відміни. А тимчасові норми встановлюються на визначений строк. Припустимо

на час стихійного лиха чи на час військового стану.

За безпосереднім предметом впливу правові норми можна класифікувати

на соціально-технічні і соціальні. Соціально-технічні — регулюють

використання людиною технічних засобів, сил природи (правила експлуатації

технічних засобів, технологічні режими, стандарти, норми розходу сировини,

норми в сфері охорони природи и т. д.). Будучи утвердженими компетентними

органами, вони стають юридично обов’язковими і тим самим виступають

регуляторами відносин між людьми. Їх значення в епоху науково-технічної

революції і збільшення ролі права в укріпленні зв’язку науки з

виробництвом зростає. Соціальні — регулюють суспільні відносини,

суб’єктами яких є люди, їх колективи, суспільні організації и т. п.

4. Форми викладу правових норм

в статтях нормативно-правових актів

Норми права отримують своє зовнішнє вираження через тексти

нормативно правових актів, які конструюються з статей, параграфів,

пунктів, абзаців. Основною структурною одиницею нормативно правового акту

є стаття. Стаття - це частина нормативно-правового акту, яка представляє

собою державно-владне веління і містить одну норму права, декілька норм

права чи частину норми права. Структурна відокремленість виражається в

тому, що в кодифікованих нормативно правових актах стаття має заголовок чи

порядковый номер. З поняттям статті можна ототожнювати поняття ‘’пункта’’,

’’параграфа’’. Стаття є формою окремих норм права, організацією тексту

окремих норм права, відповідно, саме перше співвідношення статті і норми,

як форми і змісту.

В одній статті може міститись дві чи більше норми розпорядження.

Норми права за ступенню узагальнення конкретних показників можуть

бути викладені абстрактним методом, тобто таким методом формулювання, при

якому фактичні дані охоплюються родовими признаками. Например: ч.1 ст.26

ЦК Укр.. ‘’Юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до

встановлених цілей її діяльності’’. Абстрактний спосіб викладу відповідає

больш високому рівню культури і розвитку юридичної техніки. Він дозволяє

в коротких формуліровках охопити всі факти даного роду.

Казуистичний чи казуальний спосіб - це такий спосіб формулювання

норм в статтях нормативно правового акту, коли фактичні дані вказуються з-

за допомогою індивідуальних признаків.

За прийомами (способами) викладу елементів норми права, вони можуть

бути викладені прямим способом - це значить, що законодавець прямо

формулює, перечислює всі елементи норм права в даній статті.

Таке співпадання в реальному житті зустрічається не завжди, однак

особи, що застосовують норму права, в кінцевому результаті змогли б

виявити всі три необходні її елемента в статтях одного нормативного акту

чи актів. Тільки при їх наявності дана норма може забезпечити державно-

владне регулювання суспільних відносин.

Також норми права можуть бути викладені посилальним способом, при

якому окремі елементи норми не формулюються в даній статті нормативно-

правового акту; в ней робиться посилання до інших норм, де містяться

потрібні розпорядження. Цей прийом застосовується для встановлення зв’язку

між частинами норм і для уникання повторень.

Висновки

Таким чином, з всього сказаного можна зробити висновок, що,

аналізуючи право як суспільний інститут, дослідники неуклінно стикаються

не з окремою, монолітною і самодостатньою системою. Право - це розділене

поняття, так би мовити, формула, що означає не що інше, як чітко

структуровану систему юридичних норм, і створену для вірного визначення

співвідношення цієї системи з іншими соціальними явищами. Юридичні

норми забезпечують гарантоване виконання життєво необхідних правил, без

яких функціонування суспільства і держави було б неможливим. Такі правила

є тим мінімумом, який призваний зберігати стабільність політичної і

правової системи кожної держави. Оскільки така база вже створена, решта

сфери суспільних відносин можуть знаходитись в межах компетенції інших

соціальних норм.

Список використаної літератури

1. Нерсесянц В.С. Право в системе социальной регуляции. 1986.

2. Нерсесянц В.С. Право и закон: Из теории правовых учений. 1983.

3. Баранов В.М. Истинность норм советского права. 1989.

4. Иоффе, Шаргородский. Вопросы теории права. 1961.

5. Томашевский Н.П. О структуре правовой нормы и классификации ее

элементов. Сборник: Вопросы общей теории советского права .1960.

6. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. 1909.

7. Алексеев С.С. Государство и право, Начальный курс, 1993.

8. Алексеев С.С. Теория государства и права. 1985.

9. Бабаев В.К. Общая теория права (курс лекций).. 1960.

10. Коваленко А.И. Краткий словарь-справочник. М., 1994.

11. Комаров «Теория государства и права» М.1996г.

12. Хропанюк В.Н. «Теория государства и права» М.1997г.

13. Лазарев В.В. «Общая теория государства и права» М.1996г.

14. Кримінальний кодекс України

15. Кримінально-процесуальний кодекс України

16. Цивільний кодекс України

17. Кодекс законiв про працю України

-----------------------

[1]Алексеев С.С. Государство и право, Начальный

ку??????????????????????????????????????????????????????????????????????????

????????????????????????????????????????????????????????????????????????????

??????????????????????????????????????????????????????????рс, 1993.

[2]Алексеев С.С. Проблемы теории права, том 1.

[3]Алексеев С.С. Проблемы теории права, том 1.

[4]Бабаев В.К. Общая теория права (курс лекций).

[5]Голлунский С.А. К вопросу о памяти правовой нормы в теории советского

права. // Советское государство и право. 1961. N4.

[6]Пиголкин А.С. Нормы советского права и их структура. Сбор. Статей.

Вопросы общей теории советского права. 1960.

[7]Бабаев В.К. Общая теория права (курс лекций).

[8]Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. 1909.

[9]Алексеев С.С. Теория государства и права. 1985.

[10]Нерсесянц В.С. Право в системе социальной регуляции. 1986.