Суверенітет України

ВСТУП

В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою

тоді ще Української РСР, 16 липня 1990 року сказано, що: Верховна Рада

Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити

демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення

прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи

про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток

народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на

меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила

державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і

неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і

рівноправність у зовнішніх зносинах.

24 серпня 1998р. в Україні широко відзначалася знаменна дата: сьома річниця

з дня проголошення її незалежності. П'ять прожитих років для країни - строк

невеликий. Проте, він не тільки дозволяє, але й примушує нас підвести деякі

підсумки. Вже назріла необхідність осягнути уявним поглядом шлях, який ми

пройшли за цей час, тверезо оцінити досягненні результати і зробити певні

висновки на майбутнє[6. 22][1].

Цей ювілей - добрий привід для того, щоб всім нам (українському

суспільству) замислитись: а чи у потрібному напрямку ми рухаємося, чи тим

шляхом йдемо, де саме зараз знаходимося, як ми тут опинились і що ж нам

робити далі?

Зараз Україні дуже потрібні серйозний, неупереджений і критичний аналіз

ситуації, що склалася, чесне викриття причин помилок і невдач, визначення

насущних потреб суспільства, справжніх цілей і завдань соціального

розвитку, а також вибір найкращих засобів і методів для їх здійснення.

Державний суверенітет - це основа сили держави, його спроможності ефективно

здійснювати свої функції. У той же час суверенітет не може бути основою для

антиправових дій, для сваволі. Наприклад, для того щоб привласнить собі

«право війни», для одностороннього довільного припинення існуючих правових

відношень, у яких бере участь держава.

Можна також сказати, що Державний суверенітет -це «незалежність державної

влади від всякої іншої влади усередині країни і поза її, виражена в її

винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої

справи».

Ця робота - одна з перших спроб з позицій системного підходу розглянути

питання про цілісність України як нової соціальної системи, що виникла у

результаті розпаду Союзу РCР у 1991 р. Системний підхід, як методологічний

напрямок у науці, виходить із того, що весь оточуючий нас світ,

матеріальний та ідеальний, і будь-який з існуючих у ньому об'єктів

(процесів) являє собою цілісне утворення - систему. Під системою звичайно

розуміється відносно відокремлена множина взаємопов'язаних і взаємодіючих

тим або іншим чином компонентів (елементів і частин).

Звертання до цієї проблеми далеко не випадкове. Стимулом до цього послужив

очевидний факт: після вісьми років свого незалежного існування, Україна

опинилася на піку затяжної, дуже тяжкої і глибокої загальносистемної кризи,

що охопила практично всі сторони життя нашого суспільства. По своїх

масштабах і глибині вона вже об'єктивно наближається до національної

катастрофи.

I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.

Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах

на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на

самовизначення.

Україна здійснює захист і охорону національної державності

українського народу.

Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з

боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи

окремих осіб переслідуються за законом.

Розвиток українського суспільства у 1991-1996 роках був украй складний і

неоднозначний. Серед величезного розмаїття різновекторно взаємодіючих

проблем, з якими зіткнулася Україна, чітко простежуються дві основні

тенденції суспільного розвитку, які, тісно переплітаючись, доповнюють одна

одну. Це: 1) зміна суспільно-економічних відносин і 2) становлення

державної незалежності. Неупереджений аналіз об'єктивного ходу подій

підводить до визнання наступних принципових фактів новітньої історії.

Крах тоталітарної радянської імперії створив сприятливі умови для здобуття

Україною державного суверенітету. Понад сімдесяти років в українських

землях майже безперервно проводилася послідовна політика денаціоналізації

усіх сфер життя та його русифікації. Об'єктивно ця політика стала

продовженням зусиль царату з доконечного інтегрування українських земель до

складу імперії.

Перемога більшовиків у революційних подіях 1917 року логічно привела до

їхнього збройного наступу на Україну та до поразки тут національно-

визвольних сил. Вже на початку 20-х років ХХ ст. національно-визвольний рух

в Україні був остаточно придушений. Щоправда, 20-ті роки були позначені

також політикою "українізації" та "коренізації", що привела до певного

зміцнення українства. Однак слід зазначити, що правлячий режим жорстко

контролював процес національного відродження, утримуючи його в тих межах, в

яких він міг бути корисним цьому режимові. Природно, що про розвиток цього

процесу аж до здобуття Україною незалежності не могло бути й мови. Більше

того, вже в кінці 20-х-на початку 30-х років процес українізації було

придушено, а дещо згодом його чільні провідники зазнали фізичного знищення.

З моменту утворення СРСР Україна як його суб'єкт зазнавала все нових втрат,

ознаки її державності перетворювалися на суто номінальну величину. Подальше

її перебування у складі Радянського Союзу характеризувалося планомірним

наростанням русифікаторських зусиль союзного центру аж до намагань повного

нівелювання національних особливостей і проголошення українського народу

частиною "нової історичної спільності - радянського народу".

Поодинокі голоси патріотично настроєних представників української

інтелігенції миттєво придушувалися і скільки-небудь помітного впливу на

громадську свідомість, не кажучи вже про об'єктивний хід подій, не

справляли. Однак у широкому історичному масштабі СРСР виявився перехідним

компромісним утворенням, яке відповідало тому етапу, коли імперія в чистому

вигляді була вже неможлива, а незалежність - ще неможлива. Зрозуміло, ця

рівновага не могла тривати безкінечно, навіть з огляду на формування націй,

утворення національно-державних структур, хоча багато в чому формальних і

штучних, поступове перетворення республік у національні протодержави,

консолідацію еліт у межах республіканських систем управління та партійно-

бюрократичної ієрархії. До того ж Україна завжди зберігала своєрідний

фермент незалежності. І з-поміж інших республік мала чи не найвиразніші

ознаки державності" .

Проголошення державної незалежності України у 1991 р. виявилося не

наслідком послідовної, тривалої, добре організованої національно-визвольної

боротьби українського народу (як це було, наприклад, за часів Богдана

Хмельницького), а результатом краху тоталітарного соціалізму і зумовленого

ним розпаду СРСР. Хоча, безперечно, слід віддати належне всім спалахам

національно-визвольних змагань українського народу від XVII до кінця ХХ

сторіччя. Та все ж не національно-визвольний рух зруйнував імперію, а

навпаки - деградація імперії ініціювала національно-визвольний рух, причому

у парадоксальний спосіб: можливість отримання державної незалежності

України з'явилася раніше більш-менш помітного національно-визвольного руху,

який, до речі, і сьогодні ще не консолідувався і не відповідає сучасним

потребам суспільного життя. Це є вкрай загрозливим для подальшої долі

України.

За таких умов загроза втрати державного суверенітету існує не тільки з боку

колишньої і потенційно можливої у майбутньому метрополії, що намагається

насильно ліквідувати його, скільки всередині самої України, яка внаслідок

гострих внутрішніх проблем, передусім соціального характеру, може бути

підштовхнута певними силами під крило "старшого брата", прояви чого

спостерігаються у Білорусі. Свобода, не виборена безпосередньо поколінням,

яке її одержало, не завжди може бути адекватно ним оцінена й використана.

Воно часто не знає до ладу ні її цінності, ні як нею скористатися.

Однак останні події в Україні, передусім прийняття Конституції, засвідчили,

що молода держава перейшла внутрішньополітичний Рубікон свого ствердження.

Зворотнього руху вже не буде.

Причини, які зумовили підтримку широкими масами Акту проголошення

незалежності України, мали спочатку в основному економічний та соціальний

характер (національно-визвольний фактор додався згодом). Саме економічний

застій і гострота соціальних проблем були першоосновою загальносоюзної

кризи. Однак остаточно Радянський Союз розвалився внаслідок подій 19-21

серпня 1991 р. у Москві. Україна (як і більшість союзних республік)

підпадала під їх вплив як складова цього гігантського об'єднання. Якщо

республіки Прибалтики наполегливо домагалися національної незалежності, то

для решти поява можливості одержати свободу була певною мірою несподіванкою

(принаймні для широких народних мас)[9. 16][2].

Показовим є той факт, що Біловезькі угоди було прийнято навіть без відома

більшості республік Радянського Союзу.

Свідомий розвал Радянського Союзу верхівкою російської політичної еліти,

підтриманий націонал-комуністами і демократичними силами України, а згодом

і Білорусі, мав глибокі економічні, соціально-політичні та духовні витоки,

які визрівали в надрах соціалістичного ладу упродовж усієї його історії.

Саме невдоволення значної частини номенклатури неповнотою належних їй прав

власності, прагнення конвертувати владу у власність стало імпульсом

суспільних перетворень, які можна назвати "номенклатурною революцією".

Але глибинні причини перетворень корінилися у заскорузлості й

неефективності системи командно-адміністративного господарювання. На кінець

80-х років соціалістична економіка перестала справлятися із своїм завданням

— забезпечувати суспільство необхідною кількістю якісних товарів. Посилився

товарний дефіцит, на якому виросла "тіньова" економіка. Наростаючі

гальмівні процеси в розвитку продуктивних сил породили величезну армію

"зайвих" людей: інженерів, техніків, вчених, управлінців та інших

"трудівників соціалістичного виробництва", які були приречені на жалюгідне

матеріальне існування (сумнозвісні 110 крб. окладу) та нікчемне соціально-

духовне животіння.[9. 45][3]

В надрах соціалістичної економіки почало активно розвиватися буржуазне

підприємництво, яке, набираючи сили й розмаху, вплинуло і на політичне

життя. Корупція та її неодмінні супутники - шантаж, здирництво, зловживання

службовим становищем набули нечуваних масштабів, довершивши деградацію

партійно-державної еліти. Остання розпалася на кілька груп: 1) та, що

намагалася зберегти статус-кво (найбільш яскравим її лідером був Андропов);

2) та, яка зрозуміла, що зберегти існуючий стан речей неможливо, необхідно

модернізувати суспільні стосунки (вожді й прихильники "перебудови" на чолі

з М. Горбачовим); 3) найбільш активна група, потреби й амбіції якої

вимагали більш широкого суспільного простору, ніж його міг надати

соціалістичний лад (це так звані "реформатори", які обрали Б. Єльцина

виразником своїх політичних інтересів). Ця остання група, одержавши могутню

підтримку новоявлених підприємців, зрештою взяла гору. У запеклій боротьбі

за владу із своїми колишніми номенклатурними партнерами "реформатори"

змушені були зруйнувати соціалістичну державу, що й уможливило поширення

сепаратистських настроїв, які були підхоплені й використані національно-

патріотичними силами союзних республік.

Отже, за винятком щойно утворених, в основному зусиллями колишніх

дисидентів та представників літературно-мистецької інтелігенції,

малочисельних націонал-демократичних організацій, українське суспільство, в

цілому, виявилося ні духовно, ні організаційно не готовим до негайної і

послідовної реалізації ідеї державної незалежності, що обумовило важко

відтворювані втрати у перші роки після її здобуття.

Тодішня українська правляча еліта, діяльність якої була генетично пов'язана

з функціонуванням в умовах наддержави, провадила скоріше сепаратистську

лінію щодо союзного центру, аніж проявляла національно-патріотичні

поривання. Точніше, у своєму бажанні бачити Україну незалежною державою

вона більшою мірою керувалася ідеєю звільнення від безроздільної опіки

центру, ніж корінними інтересами нації щодо завоювання власної державності.

Останні стали політичною домінантою дещо пізніше.

Неоднозначно проходило і становлення масової національної самосвідомості як

бази для проголошення і зміцнення української державності. На першому етапі

широкі маси спокусилися передусім ілюзією власного добробуту, зростанню

якого начебто заважав всепоглинаючий і ненажерливий союзний центр;

незалежність і свобода сприймалися значною частиною населення не як

самоцінність, а в суто утилітарному вигляді, як безпосередній засіб

задоволення своїх життєвих потреб.

Недостатність високорозвиненої національної свідомості спричинила слабкість

і розрізненість національно-демократичних сил, сприяла загостренню та

протистоянню соціально-політичних груп, що привело до відчуження влади від

народу, втрати її впливу на хід суспільного життя, а отже - авторитету.

Нація розділилася. По-перше, на прихильників національного відродження і на

прихильників відновлення колишнього Союзу, на захисників реформ і тих, хто

бажав повернутися до старих форм суспільного життя; по-друге, на багатих і

бідних, на вдоволених своїм життям і достатком та вкрай нужденних; по-

третє, на різновекторні політичні партії та рухи, на ворогуючі між собою

еліти (передусім стара ортодоксальна партноменклатурна і новонароджена

реформаторська); вчетверте, з'явилися ознаки протистояння держави й

громадянського суспільства, а в них спалахнуло гіпертрофоване протиборство

законодавчої та виконавчої влади та ворожнеча індивідів за джерела

прибутків (чи хоча б існування), за особисте лідерство, за посади, привілеї

тощо.[17. 103][4]

Суттєві відмінності в розвитку національної свідомості та політичних

процесів у регіональному вимірі - у Західній і Східній Україні, у Криму, на

Закарпатті тощо також використовувалися різними політичними силами,

особливо крайньо лівого та сепаратистського спрямування, не для

консолідації нації і держави, а для роздмухування протиріч.

II. НАРОДОВЛАДДЯ.

Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя

народу України реалізується на основі її Конституції як безпосередньо,

так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад.

Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України.

Жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування чи

окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Україна - республіка. Вся повнота влади в Україні належить народові. Народ,

який складають громадяни усіх національностей, є єдиним джерелом

державної влади, місцевого і регіонального самоврядування.

Держава визнає, підтримує місцеве і регіональне самоврядування, не

втручається у його сферу. В Україні діє принцип верховенства права.

Найвищу юридичну силу має Конституція. Норми Конституції є нормами

прямої дії. Закони та інші правові акти не повинні суперечити

Конституції України.

Громадяни здійснюють свої права за принципом "дозволене все, що не

заборонене законом".

Державні органи, органи місцевого і регіонального

самоврядування і їхні посадові особи здійснюють свої повноваження за

принципом "дозволене лише те, що визначене законом".

Суспільне життя в Україні базується на засадах політичного,

економічного та ідеологічного плюралізму. Держава гарантує рівне право

громадян і їхніх об'єднань на участь у державних справах. Держава визнає

різноманітність форм власності, створює рівні правові умови для їхнього

захисту.

Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів,

думок і не може визнаватись офіційною державною ідеологією.

Територія України є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. Питання

про зміни території і державних кордонів України вирішуються лише

загальноукраїнським референдумом.

Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, виявляє

повагу до загальновизнаних принципів міжнародного права. Належним

чином ратифіковані або схвалені й офіційно опубліковані міжнародні

договори України становлять частину її законодавства і є обов'язковими

для виконання державними органами, юридичними і фізичними особами.

Громадяни України мають право чинити опір будь-кому, хто

намагатиметься протиправно ліквідувати демократичний конституційний лад

України, встановлений Конституцією, якщо інші засоби не можуть бути

використані.

III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА.

Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного

життя. Україна забезпечує верховенство Конституції та законів держави на

своїй території. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її

розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

1. Функції держави випливають з її завдань, тобто, які завдання держава

ставить перед собою, такі функції вона і виконує.

2.

3. Завдання держави — в Україні, наприклад, це створення сприятливих умов

для соціального розвитку держави, заходи в галузі зовнішньоекономічної

діяльності, заходи щодо охорони навколишнього природного середовища,

стимулювання підприємництва і регіонального розвитку, розширення

продуктивної зайнятості і скорочення безробіття, забезпечення

національної безпеки і т.д. і т.п.

4.

5. Функції держави — основні напрямки діяльності держави, безпосередньо

висвітлюючи його сутність і призначення. Вони об’єктивно обумовлені

системою соціально-економічних, соціально-політичних і інших факторів, а

також природою даної держави.

6.

7. Функції держави поділяються на дві групи :

8.

1. внутрішні функції

9.

10. напрямки державної діяльності, що виражають головним чином здійснення

політичної влади всередині держави. До них зокрема відносяться: створення

демократичних умов, інститутів з метою виявлення, обліку і координації

інтересів різних соціальних груп суспільства; сприяння розвитку освіти,

науки, культури; забезпечення законності, правопорядку і т.п.;

11.

2. зовнішні функції

12.

13. напрямки державної діяльності, що стосуються зовнішньої політики

держави. До них відносяться: оборона країни від нападу , міжнародне

співробітництво і т.д.

14.

15. Функції держави здійснюються в певних формах і певними методами. Форми

здійснення функцій характеризують зв'язки держави з правом, як одним з

основних засобів — панування.

16.

17. Розрізняють три форми здійснення функцій :

1.

2. — правотворча

18.

19. державна діяльність, що ставить за мету розробку і прийняття

юрідичних норм шляхом видання нормативних актів;

3.

4. — правовиконавча

20.

21. державна діяльність, що виражається у прийнятті до виконання норм

права шляхом видання власних правових актів.

5.

6. — правозабезпечуваюча

22.

23. державна діяльність, що заключається у контролі і нагляді за

дотриманням і виконанням норм, а також у застосуванні примусових

засобів до їх порушників.

24.

25. Методи здійснення функцій держави — ті засоби, за допомогою яких

вирішуються завдання держави. Державні функції реалізуються за допомогою

державного апарату.[15. 61][5]

Державні функції в кожній країні здійснює розгалужена системи органів.

Серед них виділяються вищі - парламент, уряд і глава держави. Саме ці

органи реалізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчої

влади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих органів також

віднесені вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції -

верховний суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Проте

судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій

політичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційного

суду, хоча і він вважається в цілому "неполітичним" органом). Тому тільки

дослідивши роботу вищих органів законодавчої і виконавчої влади можна більш

або менш точно визначити, в яких формах здійснюється політика, на яких

засадах існує і діє державний механізм. Розподіл влад - розподіл функцій.

А зараз проведемо аналогію сучасного законодавства, що закріпляє принцип

розподілу влад за прийнятою в червні 1996 року новою Конституцією України.

До повноважень Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку,

передбачених розділом XIII цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених

статтею 73 цієї Конституції;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо

звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-

технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони

довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією

Конституцією;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України

про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення

миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил

України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти

України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури

(імпічменту), встановленому статтею 111 Конституції України;

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності

Кабінету Міністрів України;

12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра

України;

13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України

відповідно до цієї Конституції;

14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної

допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про

одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних

фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України,

здійснення контролю за їх використанням;

15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання

згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених

цією Конституцією;

16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів

Рахункової палати;

17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних

доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови

Національного банку України за поданням Президента України;

19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку

України;

20) призначення половини складу Національної ради України з питань

телебачення і радіомовлення;

21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної

виборчої комісії за поданням Президента України;

22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій

Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до

законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх

справ України;

23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам,

про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про

допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

24) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад

Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду

державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і

радіомовлення України;

25) надання згоди на призначення Президентом України на посаду

Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному

прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

26) призначення третини складу Конституційного Суду України;

27) обрання суддів безстроково;

28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної

Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про

порушення нею Конституції України або законів України; призначення

позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і

міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і

перейменування населених пунктів і районів;

) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого

26. самоврядування;

27. 31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента

України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні

або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про

оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

32) надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість

міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених

Конституцією України;

34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на

вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету

Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною

від конституційного складу Верховної Ради України;

35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату

Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та

структури її апарату;

36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не

підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права

приватної власності.[15. 30-31][6]

Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до

Конституції України віднесені до її відання.

28. Функції, які покладено на Президента України :

29.

30. 1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і

правонаступництво держави;

31. 2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і

позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і

зовнішнє становище України;

32. 3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює

керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та

укладає міжнародні договори України;

33. 4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

34. 5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України

в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і

відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

35. 6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції

України відповідно до статті 156 Конституції України, проголошує

всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

36. 7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у

строки, встановлені цією Конституцією;

37. 8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом

тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть

розпочатися;

38. 9) призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра

України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає

рішення про його відставку;

39. 10) призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету

Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади,

а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні

повноваження на цих посадах;

40. 11) призначає за згодою Верховної Ради України на посаду

Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

41. 12) призначає половину складу Ради Національного банку України;

42. 13) призначає половину складу Національної ради України з питань

телебачення і радіомовлення;

43. 14) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної

Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду

державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і

радіомовлення України;

44. 15) утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-

міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади,

діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

45. 16) скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради

міністрів Автономної Республіки Крим;

46. 17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил

України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах

національної безпеки та оборони держави;

47. 18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

48. 19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення

стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у

разі збройної агресії проти України;

49. 20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову

мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її

місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності

України;

50. 21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або

в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі

необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної

ситуації ѕ з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою

України;

51. 22) призначає третину складу Конституційного Суду України;

52. 23) утворює суди у визначеному законом порядку;

53. 24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та

інші вищі спеціальні звання і класні чини;

54. 25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські

відзнаки та нагороджує ними;

55. 26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та

припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

56. 27) здійснює помилування;

57. 28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті

України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші

допоміжні органи і служби;

58. 29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

59. 30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів

із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

60. 31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією

України.[15. 58][7]

61.

62. Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або

органам. Президент України на основі та на виконання Конституції і

законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до

виконання на території України. Акти Президента України, видані в межах

повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18,

21, 22, 23, 24 статті 106 Конституції України , скріплюються підписами

Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його

виконання.

IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ.

Україна має своє громадянство. Підстави набуття і втрати

громадянства України визначаються Законом України про громадянство. Всім

громадянам України гарантуються права і свободи, які передбачені

Конституцією України і нормами міжнародного права, визнаними Україною.

Україна забезпечує рівність перед законом усіх громадян незалежно

від походження, соціального і майнового стану, расової та національної

приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних

переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Україна регулює імміграційні процеси. Україна виявляє турботу і вживає

заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян України, які

перебувають за межами держави.

Громадянство України визначає постійний правовий зв'язок особи та

Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та

обов'язках.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини. Громадянин України не

може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство.

Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства

України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед

законом.

Українська держава гарантує і захищає конституційні права і свободи

своїх громадян та забезпечує виконання ними обов'язків перед

суспільством.

В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення

громадянства України визначаються Законом.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності

України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на

території України;

2) особи, які на момент набрання чинності Законом України "Про

громадянство України" постійно проживали в Україні, незалежно від раси,

кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,

етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,

мовних чи інших ознак, і які не є громадянами інших держав;

3) особи, які народилися або постійно проживали на території України, а

також їх нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року

проживали за межами України, не перебувають у громадянстві інших держав

і до 31 грудня 1999 року подали у встановленому Законом порядку заяву

про визначення своєї належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянства України відповідно до Закону про

громадянство.

V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО.

Україна здійснює верховенство на всій своїй території. Територія України в

існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без

її згоди. Україна самостійно визначає адміністративно-територіальний

устрій держави та порядок утворення національно-адміністративних

одиниць.

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її

економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави,

справою всього Українського народу.[8.25][8]

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і

недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України

покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи

держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути

використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення

конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджування їх

діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на

службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також

членів їхніх сімей. На території України забороняється створення і

функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ.

Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в

законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і

розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний

простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах

території України, природні ресурси її континентального шельфу та

виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-

технічний потенціал, що створений на території України, є власністю

її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і

використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних

потреб її громадян.

Економічна самостійність – це такий стан національної економіки, який

дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз і здатний

задовольнити потреби особи, сім'ї, суспільства, держави.

При аналізі економічної самостійності виділяються передусім три важливих

складові:

економічна незалежність, що означає насамперед можливість здійснення

державного контролю над національними ресурсами, спроможність

використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення

рівноправної участі у міжнародній торгівлі;

стійкість і стабільність національної економіки, що передбачає міцність і

надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності,

створення гарантій для ефективної підприємницької діяльності, стримування

дестабілізуючих факторів;

здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спроможність самостійно

реалізовувати і захищати національні економічні інтереси, здійснювати

постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну

політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни.

Політика економічної самостійності визначається на основі певних принципів,

які створюють політичну і правову базу для оцінки зовнішніх і внутрішніх

загроз, формування національних економічних інтересів і стратегії

економічної самостійності.

До основних принципів забезпечення економічної самостійності України можна

віднести:

верховенство закону при забезпеченні економічної самостійності;

додержання балансу економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства,

держави;

взаємна відповідальність особи, сім'ї, суспільства, держави щодо

забезпечення економічної самостійності;

своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і

захистом національних економічних інтересів;

пріоритет договірних (мирних) заходів у вирішенні як внутрішніх, так і

зовнішніх конфліктів економічного характеру;

інтеграція національної економічної безпеки з міжнародною економічною

безпекою.

Конституції України чітко зазначено, що поряд із захистом суверенітету і

територіальної цілісності України забезпечення її економічної самостійності

є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу.

Економічній самостійності притаманний інтегральний характер, оскільки вона

є результатом спільних зусиль усієї нації, що проявляється через дії всіх

гілок влади на всіх рівнях (від всеукраїнського до місцевого), наявних у

державі сил і засобів, об'єднань громадян і окремих осіб.

Слід зазначити, що нині існують певні протиріччя між окремими громадянами і

державою в забезпеченні ними своєї економічної самостійності. Насамперед це

пов'язане з тим, що держава може не тільки виступати гарантом економічної

безпеки своїх громадян, але й сама бути для них джерелом загроз (знецінення

грошових заощаджень, затримки з виплатою заробітної платні та інших

соціальних виплат, непомірні податки і т. ін.). Якщо держава створюватиме

для громадян загрозу, що значно перевищуватиме ту небезпеку, від якої вона

їх захищає, то зрозуміло, що така держава навряд чи буде викликати у них

повагу. Більше того, така держава не зможе бути виразником національних

економічних інтересів.

У період кардинальних економічних перетворень, коли створюється потужний

недержавний сектор економіки, дуже важливо, щоб приватні підприємницькі

структури дбали не лише про власні інтереси і безпеку, як це

спостерігається нині, але й ураховували інтереси держави і суспільства та

сприяли забезпеченню економічної самостійності України. Адже коли,

наприклад, валютні кошти вітчизняних комерційних структур осідають в

іноземних банках, зміцнюючи економічний потенціал іноземних країн, то

відповідно вони підривають його в Україні. Фінансове знекровлення власної

країни веде до зменшення рівня її обороноздатності, неспроможності

соціально захистити вразливі верстви населення, розвивати науку, освіту,

культуру і врешті може призвести до втрати самої державності. Держава

повинна вживати всі необхідні заходи з метою нейтралізації подібних загроз

своїй економічній безпеці.[6.88][9]

Обгрунтуванню основних напрямків сучасної політики у галузі економічної

самостійності України сприятиме визначення кількісних оцінок загроз (рівня

небезпеки) і побудова пріоритетного ряду національних економічних інтересів

(ступеня їх важливості).

До найбільш небезпечних загроз економічній самостійності України слід

віднести:

відсутність надійної системи економічної безпеки України;

неефективність державного регулювання та керованості соціально-економічними

процесами;

зростання "тіньової" економіки, посилення її криміналізації;

свідомі чи несвідомі дії представників вищих органів державної влади та

управління, спрямовані на шкоду державі та національним інтересам України;

соціальна незахищеність значної частини населення, зростання бідності;

непослідовність i безсистемність у здійсненні економічних реформ,

відсутність власної моделі реформ та їх ідеологічного забезпечення;

деформована структура виробництва, відсутність науково-обгрунтованої

структурної перебудови економіки;

неефективність податкової системи, масове ухилення від сплати податків;

неефективність управління державним сектором економіки;

високий рівень матеріало- та енергомісткості виробництва;

корупція в управлінській сфері;

недосконалість національного законодавства, пов'язаного з регулюванням

економічних процесів;

домінування видобувних і базових галузей з низьким ступенем переробки

сировини;

енергетична криза;

низький рівень замкнених циклів виробництва стратегічно важливої продукції,

зокрема, військової техніки та озброєння;

високий рівень зношеності основних фондів;

низький рівень заробітної платні, відсутність мотивації до праці;

значне падіння обсягів виробництва;

незадовільна орієнтація на виробництво продукції кінцевого споживання;

застарілі технології у більшості галузей виробництва;

витіснення України з частини зовнішніх ринків збуту продукції, зокрема, в

країнах СНД і Східної Європи;

надмірна відкритість економіки України, невиважена лібералізація

зовнішньоекономічної діяльності.

Результати аналізу свідчать, що значною внутрішньою загрозою в Україні було

зростання "тіньової" економіки та посилення її криміналізації. Значні

обсяги тіньової економічної діяльності істотно впливали на обсяги і

структуру ВВП і призводили до спотворення офіційних даних про стан

економіки.

"Тіньова" економіка негативно впливала на загальний стан економічної

безпеки і, зокрема, на її складові (сировинно-ресурсну, енергетичну,

фінансову, зовнішньоекономічну, технологічну, продовольчу тощо).

Криміналізація економіки поступово криміналізувала всю державу, а тому

повинна розглядатися як значна загроза її національній безпеці.

Найбільш пріоритетними національними економічними інтересами України є

наступні:

створення самодостатньої, конкурентоспроможної, соціально спрямованої,

потужної національної економіки;

створення надійної системи економічної безпеки України, забезпечення

можливості самостійного, прогресивного соціально-економічного розвитку;

здійснення структурної перебудови економіки;

проведення рішучої боротьби з "тіньовою" економікою;

зростання добробуту українських громадян;

здійснення прогресивних економічних перетворень на базі власної моделі

реформ;

розвиток внутрішнього ринку та внутрішнього попиту;

здійснення кардинальної модернізації виробництва та розвиток його

наукомістких галузей;

створення замкнених циклів виробництва стратегічно важливої продукції,

зокрема, військової техніки та озброєння;

вирішення державою соціальних проблем (безробіття, бідність, злочинність,

житлове забезпечення і т.д.) та інші.

VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА.

Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи на

території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Україна

має свою національну комісію радіаційного захисту населення. Україна

має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких

підприємств, установ, організацій та інших об'єктів, які спричиняють

загрозу екологічній безпеці.

Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу,

його молодого покоління.

У сучасних умовах екологічний аспект економічної безпеки України має

надзвичайно велике значення і вимагає посиленої уваги з боку держави.

Екологічні загрози за масштабністю негативного впливу можуть перевищувати

наслідки будь-якої агресії. В системі економічної безпеки екологічні

загрози зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми причинами.

Зовнішні економічні загрози мають умисний або неумисний характер.

Наприклад, екологічна агресія, яка має умисний характер, може здійснюватися

шляхом маніпулювання природними процесами та руйнуванням екологічно

небезпечних об'єктів – атомних електростанцій, дамб, хімічних заводів тощо.

Транскордонні переміщення забруднюючих речовин завдають величезних

економічних збитків, збільшують техногенне навантаження на екосистему

України, призводять до поширення епідемій та різних захворювань. Під

виглядом сировини, добрив та іншої продукції на територію України

завозяться різного роду відходи, а відсутність дієвої системи регулювання

та контролю за ввезенням відходів загрожує перетворенню України у

загальноєвропейський смітник.

Однак критичний стан навколишнього середовища зумовлений здебільшого

внутрішніми причинами. Це пов'язано насамперед з тим, що продуктивні сили

України протягом тривалого часу розвивалися без врахування екологічних

наслідків. Нині до 10 % втрат валового внутрішнього продукту відбувається

внаслідок зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондів,

природних і людських ресурсів.

Вітчизняна промисловість є однією з найнебезпечніших у світі. Це пов'язано

з несприятливою структурою промислового виробництва, високою концентрацією

екологічно небезпечних виробництв, застарілими технологіями та обладнанням,

відсутністю відповідних природоохоронних систем.

Нині обсяги відходів видобутку, збагачення та переробки мінеральної

сировини, які до того ж містять цінні корисні копалини і мають промислове

значення, перевищують 25 млрд тонн, займаючи при цьому площу понад 160 тис.

гектарів. Таким чином, в Україні створено сотні техногенних родовищ різних

корисних копалин потенційною вартістю в десятки мільярдів доларів США

придатних для промислового освоєння.

Досвід розвинених країн свідчить, що існують два основних важелі, які

стимулюють екологізацію виробництва та енергозбереження. Це плата за

використання природних ресурсів та природоохоронні заходи. В Україні

надзвичайно важливе значення має застосування нового економічного механізму

природокористування та

забезпечення природоохоронної діяльності. Сутність цього механізму полягає

у впровадженні плати за користування надрами, земельними, водними та іншими

природними ресурсами і насамперед за забруднення навколишнього середовища.

Також слід економічно заохочувати підприємства, які застосовують

маловідходні та

ресурсозберігаючі технології. Забруднення довкілля повинно стати економічно

невигідним.

Основна мета запровадження еколого-економічного механізму - формування суто

економічних відносин у сфері використання природних ресурсів, стимулювання

раціонального і комплексного їхнього використання і відтворення, що є вкрай

важливим на шляху до зменшення ресурсомісткості кінцевого національного

продукту.

Ефективність зазначеного еколого-економічного механізму суттєво посилюється

за умови створення відповідної системи природокористування, яка враховує

також стратегічні інтереси держави та потреби майбутніх поколінь. Сприятиме

цьому дотримання європейських стандартів, узгодження національного

екологічного законодавства з міжнародним.

Завдяки деградації виробничого потенціалу зростає кількість аварій,

катастроф, надзвичайних ситуацій, що завдає значної шкоди економічній

безпеці України. Запобіганню таким катаклізмам сприятиме здійснення

обов'язкової державної екологічної експертизи відповідних проектів та

програм. Також необхідно створити дієву систему запобігання і реагування на

аварії, катастрофи та надзвичайні ситуації.

Наслідки Чорнобильської катастрофи, в результаті якої постраждало 3,2 млн

громадян, у тому числі 942 тис. дітей, ще досить тривалий час негативно

впливатимуть на екологічну ситуацію в Україні, здоров'я та генофонд нації.

Величезні втрати, пов'язані з мінімізацією наслідків катастрофи, соціальним

захистом населення, що постраждало, забирають щорічно з Державного бюджету

10-15 % усіх коштів. Крім цього, вилучення з господарського користування

значних територій вкрай негативно впливає на економічну безпеку України.[9.

121][10]

У зв'язку з цим надзвичайно важливого значення набуває створення надійної

системи державного регулювання безпеки використання ядерної енергії.

Негайного вирішення вимагає перетворення в екологічно безпечну систему

об'єкту "Укриття" і поховання радіоактивних відходів на атомних

електростанціях. Відсутність національних центрів з переробки, зберігання

та поховання відходів стає серйозною перешкодою для безпечної роботи АЕС.

Наявність цих проблем пов'язане з відсутністю стратегії, науково-технічної

підтримки та відповідної інфраструктури, тобто інтегрованої системи

безпечного поводження з радіоактивними відходами. Створення такої системи і

забезпечення належних умов її функціонування є необхідною умовою подальшого

розвитку ядерної енергетики.

Державна політика спрямована на охорону і раціональне використання

мінерально-сировинних, земельних, водних, лісових, біологічних та інших

ресурсів. Здійснення належного фінансування природоохоронних заходів

сприятиме підтриманню екологічної рівноваги, відтворенню природно-

ресурсного потенціалу і забезпеченню насамперед сировинно-ресурсної,

енергетичної, продовольчої безпеки.

VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК.

Україна є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного

і духовного розвитку української нації, гарантує всім

національностям, що проживають на території Республіки, право їх

вільного національно-культурного розвитку. Україна забезпечує національно-

культурне відродження українського народу, його історичної свідомості

і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування

української мови у всіх сферах суспільного життя.

Україна виявляє піклування про задоволення національно-культурних,

духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами країни.

Національні, культурні та історичні цінності на території України є

виключно власністю народу Республіки. Україна має право на повернення у

власність народу України національних, культурних та історичних

цінностей, що знаходяться за межами України.

Серед проблем соціально-гуманітарного виміру, породжених суспільною

модернізацією в Україні, відзначимо насамперед гостру демографічну кризу,

яка характеризується погіршенням не тільки кількісних, а й якісних

характеристик народонаселення. Зменшення народжуваності до рівня нижче

необхідного для простого заміщення генерацій, постаріння населення,

зростання частки залежних груп у ньому, нестабільність шлюбів, збільшення

позашлюбної народжуваності та кількості сімей з однією матір'ю - такі

реалії нинішньої України.

За основними показниками натурального руху населення — рівнями

народжуваності, смертності, натурального приросту — Україна за останні 3-5

років пересунулася на нижчі рангові місця в міжнародному порівнянні.

Погіршення демографічної ситуації спостерігається і у 1996 році. За рівнем

народжуваності (9,6 %) Україна посідає останнє місце серед колишніх

республік СРСР, смертності (15,4 %) - 2-е місце серед розвинених країн

світу, дитячої смертності (14,3 %) - 17-е серед усіх країн світу, за

показником середньої тривалості життя населення (69 років) — 85-е місце у

світі. З 1991 р. в Україні відбувається депопуляція, яка на кінець 1995 р.

сумарно перевищила 274 тис. чол. Особливо інтенсивно процес депопуляції

відбувається у сільській місцевості. В українському суспільстві зростає

частка населення, що перебуває на утриманні. У 1993 році показник так

званого "демографічного навантаження" на 1000 чоловік працездатного

населення складав 403 дитини на 394 особи працездатного віку. У сільській

місцевості України чисельність непрацездатних навіть перевищила кількість

працездатного населення — на 1000 працездатних припадало 452 дитини і 589

осіб пенсійного віку, тобто 1041 чоловік утриманців.

Різко знизилася кількість шлюбів серед молодих людей. В умовах

невпевненості, несприятливих соціально-політичних та економічних перспектив

спостерігається відмова сімей від другої та третьої дитини, терміни їх

народження відкладаються до кращих часів, через що зростає частка бездітних

та однодітних сімей, що ще більше погіршує демографічні перспективи

держави. Останніми роками в Україні зросли абсолютні та відносні показники

смертності населення. Порівняно з 1990 р. Смертність збільшилася більш як

на 15 %.

Не маючи достатніх економічних можливостей, держава сьогодні фактично

відмовляється від стимулювання збільшення народжуваності.

Під загрозою здоров'я підростаючого покоління. Фізичний, психічний та

інтелектуальний розвиток підлітків є вкрай незадовільним. Близько 70 %

дітей дошкільного віку потребують уваги лікаря, а серед школярів тільки

кожний четвертий учень вважається умовно здоровим. Поширеність хвороб серед

підлітків наближається до аналогічного показника, який є серед дорослих. Це

означає, що половина допризовників не придатна до служби у Збройних Силах

країни. Незадовільний стан здоров'я молоді ускладнить у недалекому

майбутньому і ситуацію з трудовими ресурсами України.

Країна зазнає величезних збитків через значне поширення інфекційних

захворювань. Останніми роками у декілька разів збільшилася професійна

захворюваність, особливо у промислових регіонах. Зростає травматизм.

Щорічно реєструється понад 3 млн травм. Хоча переважна частина з них -

побутові, проте рівень травматизму на виробництві є надто високим. Щорічно

кожний десятий працівник отримує травму, що призводить до втрати

працездатності, до значних матеріальних і моральних збитків. Медицина як

галузь ще й досі перебуває у правовому вакуумі.

Загострення соціальних проблем завдало відчутного удару освіті, науці,

культурі. Складнощі, породжені перехідним періодом трансформації

суспільства, утруднюють перетворення, що проводяться в кожній з перелічених

галузей. Однак, як зазначалося в доповіді Президента України Л. Д. Кучми на

урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України, "ми визначилися

із стратегічними підходами до реформування усіх складових гуманітарної

сфери. Робимо максимум можливого для збереження її потенціалу та

підтримання її життєдіяльності. Зі створенням основ державності з'явилася

можливість визначити цей напрям як предмет головної уваги державної

політики. Цього вимагає, з одного боку, скрутне становище, в якому

опинилася культура, освіта та наука. З другого - їхня роль у житті країни

як базових цінностей державності, суспільної свідомості та національної

безпеки" . Основні зміни, що характеризують останні у сфері освіти,

зводяться до намагання трансформувати цю систему, адаптувати її до потреб

суверенної держави й інтегрувати в міжнародне освітнє середовище.

Концептуальні основи цих перетворень визначені Державною національною

програмою "Освіта" ("Україна ХХI століття"). Реалізація згаданої програми з

урахуванням внесених коректив націлена на досягнення якісно нового стану

освіти, на всебічне задоволення потреб народу та господарського комплексу

країни.

Україна має досить високі показники освіченості населення. Слід сказати, що

85 % його старше 15 років та 93 % від усього зайнятого мають середню або

вищу освіту. При цьому освітній рівень жінок нічим не поступається

відповідним показникам, що характеризують освіченість чоловіків. З 52-х

мільйонів населення України 9,2 мільйона осіб навчаються у різних

навчальних закладах, що становить 70 % громадян у віці від 7 до 24 років.

Окрім того, в дитячих дошкільних закладах виховується майже 1,9 млн дітей-

дошкільнят.

Досить високий освітній рівень забезпечується добре підготовленим

викладацьким корпусом. Так, майже 85 % педагогічних працівників

загальноосвітніх навчально-виховних закладів України мають вищу або

незакінчену вищу освіту. Близько 60 % викладачів вищих освітніх закладів

III-IV рівнів акредитації (університети, академії, інститути,

консерваторії) мають науковий ступінь чи наукове звання.

В умовах багатонаціональної держави, якою є Україна, великого значення

набуває задоволення окремих національно-мовних потреб. За роки незалежності

в Україні відчутно розширилася мережа навчальних закладів з українською

мовою викладання, що є безумовним свідченням поступового подолання

негативних тенденцій щодо функціонального застосування української мови.

Зокрема, в загальноосвітніх школах викладання українською мовою ведеться

майже в 3/4 від їхньої загальної кількості. Близько 14 % шкіл працюють

російською мовою, а в 2,5 тис. шкіл викладання ведеться кількома мовами.

Останніми роками в Україні значну увагу приділено розвиткові навчально-

виховних закладів нового типу — гімназій та ліцеїв. Нині в них навчається

близько 200 тис. учнів. Постійно збільшується також кількість приватних

навчальних закладів усіх типів. У 1995-1996 навчальних роках вперше за роки

існування України як незалежної держави на задовільному рівні було

розв'язано проблеми з підготовкою, випуском та розповсюдженням шкільних

підручників. За роки незалежності суттєво оптимізовано систему професійно-

технічної освіти. З більш як 1,2 тис. професійно-технічних училищ понад 250

перепрофільовано, а кілька десятків навчальних закладів цього типу закрито.

В той же час з метою підготовки висококваліфікованих робітничих кадрів

утворено понад 100 профтехучилищ нового типу та училищ-агрофірм.

Глибоко реформується і вища освіта, що орієнтується на потреби сьогодення і

працює за новим переліком спеціальностей. Найбільш популярні серед молоді

спеціальності, пов'язані з престижною трудовою діяльністю у майбутньому

(економіка, бізнес, право, медицина). Впродовж останніх років престиж вищої

освіти повільно, але неухильно падав. Лише у 1995 р. намітилася не лише

стабілізація, але й незначне зростання кількості абітурієнтів до вищих

навчальних закладів. Якщо у 1994 році на 100 вакантних місць у вищих

навчальних закладах претендувало 176 абітурієнтів, то у 1995 р. - 189. У

1996 році ця позитивна тенденція закріпилася. Усе ж, попри наведені тут

приклади та суттєві позитивні зміни, що сталися у сфері освіти, ситуація

далеко не безхмарна. У кожній з ланок системи освіти виникли непрості

проблеми, породжені недостатнім фінансуванням, необхідністю структурної

перебудови та змінами в освітніх пріоритетах.

В цілому, в галузі освіти спостерігається перенапруження ресурсів, оскільки

вона отримує мінімальну фінансову та матеріально-технічну підтримку.

Держава мусить підтримати освіту заради збереження існуючого рівня її

якості, допомогти протистояти труднощам перехідного періоду, щоб не

втратити у майбутньому інтелектуальний потенціал нації.

Схожа ситуація спостерігається і в сфері науки. Україна має потужні наукові

ресурси. Проте останніми роками вони значно зменшилися. Нині науково-

технічною діяльністю в країні займаються понад 200 тис. осіб. Окрім того,

32 тис. працівників вузів поряд з педагогічною діяльністю виконують і

науково-технічні роботи. Понад 20 % загальної кількості наукових кадрів

становлять висококваліфіковані фахівці, які мають ступені доктора або

кандидата наук.

Порівняно з 1990 роком чисельність спеціалістів скоротилася майже на

третину. Основними причинами відтоку стали зниження престижу наукової

діяльності та зростання попиту на висококваліфікованих спеціалістів в інших

галузях, головним чином у комерційних структурах.

Непривабливість наукової діяльності особливо гостро відчувається щодо

молодших вікових груп. Питома вага спеціалістів у віці до 49 років у їхній

загальній чисельності складає лише 35 %, а спеціалістів вищої кваліфікації

- 42 %. Спостерігається також зменшення найбільш активної частини наукового

потенціалу країни - кандидатів наук. Їхня чисельність порівняно з 1991

роком скоротилася майже на 15 %. Водночас відзначається постаріння наукових

кадрів. Наприклад, понад 70 % загальної чисельності докторів наук - ті, хто

старший 50 років. Про негаразди української науки свідчать також інші

показники, що стосуються її кадрового забезпечення. На особливу увагу

заслуговує вивчення проблем міграції та еміграції науковців. Відтік

"мізків" з України останніми роками набув значних розмірів. Так, за 1994

рік з наукових установ України вибуло 616 докторів наук, що на 17 % більше,

ніж у попередньому році. З них за межі України виїхало 90 докторів наук.

Цей показник суттєво перевищує відповідні за попередні роки, що свідчить

про наростання цієї вкрай негативної тенденції.[10. 21][11]

Науково-технічна діяльність останніми роками здійснювалася у складних і

несприятливих умовах. Спостерігається постійне зниження частки витрат на

науку у внутрішньому валовому продукті. Так, у 1994 році вона знизилася до

1,4 % проти 2,5 % у 1991 році і 3,1 % у 1990 і досягла тієї критичної межі,

за якою розпочинається процес розпаду вітчизняної науки.

Не менш складною, сповненою внутрішніх суперечностей є нинішня ситуація в

українській культурі. На ній також не могли не позначитися зміни, які

відбулися й відбуваються в політичній, соціальній, економічній сферах.

Незважаючи на економічну скруту, в Україні не закрито жодного театру,

концертного залу чи філармонії. Навпаки, створено ряд нових художніх

колективів, найближчим часом планується ввести в дію чимало клубних

закладів, музеїв, відкрити два нових театри. В хаосі, сум'ятті, у вирі

"революційних" перебудов і перетворень вдалося зберегти потужний культурний

потенціал - той неоцінений скарб, куди вкладено працю мільйонів.

З метою посилення державної підтримки закладів культури, що відіграють

визначну роль у духовному житті суспільства, для поліпшення умов їхнього

подальшого розвитку Указом Президента України № 587/94 від 11.10.94 "Про

національні заклади культури" надано статус національних провідним творчим

колективам, музеям, заповідникам, бібліотекам. Окремо слід відзначити

великі позитивні зрушення у справі відродження й розвитку культур

національних меншин України. Декларація прав національностей України, Закон

"Про національні меншини в Україні", сам процес створення національно-

культурних товариств, яких сьогодні налічується близько 300, унеможливили в

державі (чи не єдиній серед республік колишнього Союзу) міжнаціональні та

етнічні конфлікти.

Однак в цілому культура України переживає сьогодні не найкращі часи. Її

великий комплекс працює на грані зупинки, у безперервних пошуках порятунку,

в аварійному, можна сказати, режимі. Нинішня релігійна ситуація в Україні

також надзвичайно складна, що є наслідком попередніх спроб витіснити

релігійність на периферію суспільної свідомості, здійснюваних у рамках

квазіатеїстичного експерименту, що тривав понад 70 років. На сучасну

ситуацію відчувається також вплив колишнього загального політичного

контексту, спрямованого на знищення національно особливого в релігійності

населення України. Практично повна відсутність превентивних кроків

тодішньої влади, спрямованих на пом'якшення протиріч та конфліктів у

релігійному середовищі не сприяла її покращанню.

Останніми роками релігійна ситуація в Україні визначалася активним

перерозподілом сфер впливу між суб'єктами релігійного життя, значним

екстенсивним розвитком релігійних організацій та поверненням релігійного

середовища до функціонування за іманентними законами. На сьогодні в Україні

діє близько 18 тис. релігійних громад, проблемами яких опікується майже 15

тис. священнослужителів, 216 монастирів (3,5 тис. ченців і черниць), 72

церковні навчальні заклади, де здобувають духовну освіту понад 7 тис.

слухачів, видається понад 80 релігійних періодичних видань. Отже, в усіх

сферах соціально-гуманітарного розвитку на сьогодні зберігається вкрай

складне становище, виправлення якого потребує надзвичайних зусиль

суспільства.

Необхідна грунтовна програма соціально-гуманітарного розвитку, яка виважено

узгодила б існуючі потреби з наявними економічними можливостями. Соціально-

гуманітарна сфера лише на перший погляд здається чимось похідним, а то й

другорядним. Насправді ж вона є визначальною сферою людського буття.

Розвиток економіки, державного будівництва, позитивних політичних процесів

тощо стає в принципі неможливим, якщо життєвий рівень населення, його

відтворення, стан здоров'я, освітній та моральний потенціал знижуються

нижче певної межі. З цим слід рахуватися і робити все можливе, аби

запобігти подальшому негативному розвиткові подій.

IХ. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА.

Існування, самозбереження і прогресивний розвиток України як суверенної

держави залежать від здійснення цілеспрямованої політики щодо захисту її

національних інтересів.

Національна безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів

особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз є

необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних

цінностей.

Головними об'єктами національної безпеки є:

- громадянин - його права і свободи;

- суспільство - його духовні та матеріальні цінності;

- держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна

цілісність і недоторканність кордонів.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є:

- пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних

(мирних) засобів у вирішенні конфліктів;

- адекватність заходів захисту національних інтересів реальним та

потенційним загрозам;

- демократичний цивільний контроль за воєнною сферою, а також іншими

структурами в системі забезпечення національної безпеки;

- додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їхня

взаємна відповідальність;

- чітке розмежування повноважень органів державної влади.

Національна безпека України досягається шляхом проведення виваженої

державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і

програм у таких сферах, як політична, економічна, соціальна, воєнна,

екологічна, науково-технологічна, інформаційна тощо.

Конкретні засоби і шляхи забезпечення національної безпеки України

обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю

своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз цим

інтересам, і грунтуються на засадах правової демократичної держави.

Національні інтереси України відображають фундаментальні цінності та

прагнення Українського народу, його потреби в гідних умовах

життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи

задоволення.

Національні інтереси України та їхня пріоритетність обумовлюються

конкретною ситуацією, що складається в країні та за її межами.

Пріоритетними національними інтересами України є:

- створення громадянського суспільства, підвищення ефективності

органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних

інститутів для забезпечення прав і свобод людини;

- досягнення національної злагоди, політичної і соціальної

стабільності; гарантування прав української нації та національних меншин

України;

- забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та

недоторканності кордонів;

- створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки;

- забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов

життєдіяльності суспільства;

- збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу;

- зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального

здоров'я та інтелектуального потенціалу;

- розвиток української нації, історичної свідомості та національної

гідності українців; розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної

самобутності громадян усіх національностей, що складають український народ;

- налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма

державами, інтегрування в європейську та світову спільноту.[8. 90][12]

Основні можливі загрози національній безпеці України в найбільш важливих

сферах життєдіяльності.

У політичній сфері:

- посягання на конституційний лад і державний суверенітет України;

- втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

- наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних

політичних сил в Україні;

- масові порушення прав громадян в Україні та за її межами;

- загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин;

- порушення принципу розподілу влади;

- невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної

влади та місцевого самоврядування;

- відсутність ефективних механізмів забезпечення законності,

правопорядку, боротьби із злочинністю, особливо її організованими формами,

та тероризмом.

В економічній сфері:

- неефективність системи державного регулювання економічних відносин;

- наявність структурних диспропорцій. монополізму виробників, перешкод

становленню ринкових відносин;

- невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної

залежності національної економіки від інших країн;

- економічна ізоляція України від світової економічної системи;

- неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних,

матеріальних і фінансових ресурсів;

- криміналізація суспільства, діяльність "тіньових" структур.

У соціальній сфері:

- низький рівень життя та соціальної захищеності значних верств

населення, наявність великої кількості громадян працездатного віку, не

зайнятих у суспільно корисній діяльності;

- суспільно-політичне протистояння окремих соціальних верств населення

та регіонів України;

- падіння рівня здоров'я населення, незадовільний стан системи його

охорони;

- тенденції моральної та духовної деградації в суспільстві;

- неконтрольовані міграційні процеси в країні.

У воєнній сфері:

- посягання на державний суверенітет України та її територіальну

цілісність;

- нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь,

які порушують співвідношення сил, що склалося;

- воєнно-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх країнах;

- можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового

знищення проти України;

- зниження рівня боєздатності Воєнної організації держави;

- політизація силових структур держави;

- створення та функціонування незаконних збройних формувань.

В екологічній сфері:

- значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість

території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи;

- неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне

застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій;

- неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних

технологій, речовин і матеріалів;

- негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності.

У науково-технологічній сфері:

- невизначеність державної науково-технологічної політики;

- відплив інтелектуального та наукового потенціалу за межі України;

- науково-технологічне відставання України від розвинених країн;

- зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-

технічних кадрів.

В інформаційній сфері:

- невиваженість державної політики та відсутність необхідної

інфраструктури в інформаційній сфері;

- повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак

у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

- інформаційна експансія з боку інших держав;

- витік інформації, яка становить державну та іншу, передбачену

законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю

держави;

- запровадження цензури.[2. 76][13]

Для формування збалансованої державної політики та ефективного проведення

комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у

політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-

технологічній, інформаційній та інших сферах створюється система

забезпечення національної безпеки України.

Система забезпечення національної безпеки - це організована державою

сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових

осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту

національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах

законодавства України.

X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ.

Визначення Україною власного місця в Європі і світі, формування структури

національних інтересів і пріоритетів у зовнішній політиці протягом п'яти

років державної незалежності було складним процесом. Осмислюючи семирічний

період, можна констатувати, що Україна зробила лише перші кроки у

визначенні власних геополітичних і геостратегічних пріоритетів. Слід

визнати, що у 1991 році багато питань, пов'язаних з вибором Україною

зовнішньополітичної стратегії й визначенням власних національних інтересів

у контексті сучасних геополітичних тенденцій, сприймалися громадськістю й

професійними політиками поверхово, а іноді й безпідставно романтично. Цьому

сприяли такі причини. Перша — відсутність досвіду планування

зовнішньополітичної стратегії у професійних політиків й аналітиків. Слід

підкреслити, що на момент здобуття Україною державності вона взагалі не

мала таких фахівців. Друга причина - це невизначеність з базовими

суспільними цінностями, які б стали підвалиною модернізації

посттоталітарного суспільства. Варіанти відповідей на запитання: "Що далі

робити з незалежною Україною?", які пропонувалися різними суб'єктами

політичної діяльності, не приводили до суспільної згоди. І третя причина —

складність і невизначеність самої геостратегічної ситуації, яка склалася

після розпаду СРСР.

Аналізуючи дискусії того часу щодо зовнішньополітичних орієнтирів України,

можна звести їхній зміст до двох дилем, а саме: "Захід - Росія" та

"посткомуністичний консерватизм — національний романтизм". Вважалося, що

досить змінити традиційну за часів перебудови політичну лексику на

національну й це одразу стане гарантією отримання фінансової допомоги

Заходу. Головне - це бути поза Росією: "Геть від Москви!" Де бути й з ким -

це, вважалося, питання другорядні. Звідси - спроба обіграти своєрідну

концепцію "геополітичного кола", згідно з якою все, що навколо України

(Захід, Схід, Південь і Північ) є пріоритетами її зовнішньої політики.

"Геополітичне становище України, - зазначав Президент України Л. Д. Кучма,

- вимагає економічного та політичного урівноваження наших відносин і на

Заході, і на Сході. Стратегічний вибір на приєднання до європейських

інтеграційних процесів жодною мірою не повинен позначитися на зусиллях

щодо забезпечення інтересів України на постсоюзному просторі. У перші роки

після розпаду СРСР тут багато втрачено. Але політика України на цьому

напрямі поступово стає дедалі активнішою і прагматичнішою".[6. 39][14]

Український геополітичний романтизм закінчився досить швидко. Цьому сприяли

дві важливі події: вирішення долі ядерної зброї в Україні та питання

розширення НАТО на Схід. У 1992-1993 рр. у зв'язку з питаннями, пов'язаними

з ядерним статусом України, їй вперше довелося реально зіткнутися з пошуком

раціональних рішень в контексті трикутника "Захід (насамперед США)-Росія

-Україна". Українське керівництво тоді відчувало тиск як з боку США, так і

Росії. Києву реально загрожувала небезпека стати символом дестабілізації в

Європі. Існувала реальна загроза зовнішньополітичної ізоляції України.

Завдяки здоровому глузду й

умінню знайти раціональний вихід із ситуації, яка склалася, долю ядерної

зброї на території України на сьогодні вирішено. Тут українська дипломатія

набула позитивного досвіду, сенс якого, передусім, полягає в тому, що

повторення такої унікальної ситуації, коли президенти США і Росії

об'єднують свої зусилля, щоб робити прямий тиск на Україну, хочеться

сподіватися, вже не буде.

Вироблення раціональної точки зору, яка б відповідала національним

інтересам щодо розширення НАТО, власне, було наступним іспитом як для

професійних політиків, так і для громадської думки. З точки зору інтересів

національної безпеки України принципове значення має те, як і в якій формі

буде вирішено питання вступу до альянсу нових учасників. Перебуваючи в

геополітичному вимірі регіональною державою, Україна зацікавлена в

процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабілізації та

розширенню структур колективної безпеки в Європі. Таким чином, країни-

претендентки на вступ до НАТО можуть розраховувати на моральну підтримку

України. Тим часом Україна виступає за розробку оптимального механізму

вступу до альянсу нових країн: по-перше, цей механізм має бути розроблений

за умов, коли відсутня безпосередня загроза зовнішньої воєнної агресії; по-

друге, він не повинен порушувати (хоч і досить умовного) балансу інтересів,

що склався (наприклад, залишається нерозв'язаним питання про те, яким чином

цей крок позначиться на безпеці нашої країни у випадку, якщо сфера

відповідальності НАТО пройде периметром кордонів України); по-третє, не

варто не враховувати вплив Росії. Штучне створення вакууму структур безпеки

навколо Росії може спонукати її до відвертого експансіонізму у своїй

зовнішній політиці.[6. 40][15]

Україна пройшла перший етап ідентифікації у зовнішньополітичній сфері.

Чорно-біла схема геополітичного мислення, яка була притаманна політичній

еліті та громадській думці за часів перших років незалежності, починає

трансформуватися у

більш різноманітний досвід стратегічного планування політики. Україна за

своїм геополітичним статусом і можливостями є типовою регіональною

державою, й тому, щоб її інтереси стали реальністю в архітектоніці

континентального геополітичного простору, їй треба ще раз уважно

проаналізувати здобутки і проблеми перших п'яти років незалежності.

Головним успіхом України на зовнішньополітичній арені є те, що вона стає

впливовою в Європі державою, з нею починають рахуватися.

Не буде перебільшенням сказати, що упродовж семи років для України було й

залишається актуальним питання геополітичного вибору: Європа чи Євразія?

Аргументи прихильників "євразійського вектора" добре відомі: це перспективи

взаємовідносин з республіками Середньої Азії та Закавказзя в рамках СНД.

Можна прослідкувати трансформацію концепцій цих відносин - від

беззастережної ізоляції (на перших етапах незалежності України) до

усвідомлення необхідності крупно- масштабної взаємовигідної господарської

кооперації (аж до відновлення СРСР, що не розглядається тут як серйозна

альтернатива). Прихильники "євразійського вектора" стверджують, що,

незважаючи на неструктурованість геополітичного простору у межах СНД, слід

визнати - реальної альтернативи Співдружності у тому вигляді, в якому вона

існує, на сьогодні поки що немає. Євразійський напрямок — це єдиний шлях

експорту української продукції, яка ще не відповідає європейським

стандартам, а також єдиний шлях позбавитися ролі сировинного й аграрного

придатка розвинених країн.

Прихильники "європейського вектора" також пропонують вагомі аргументи: для

України сучасна Європа становить інтерес як стратегічного, так і тактичного

порядку. Розвиток науки, освіти, релігії, мистецтва тощо в Україні

нерозривно пов'язаний з розвитком європейської культурної традиції. Тому

існуюча в громадській думці настанова на "необхідність входження України в

Європу", тобто прагнення бачити її повноправним учасником європейських

процесів, не є схематичною або ілюзорною. До стратегічних інтересів України

в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного

виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, потреба у

західних інвестиціях в українську економіку й у фінансовому

співробітництві. Очевидно, що і для Заходу Україна становить безпосередній

інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої кваліфікованої

робочої сили, як країна з невикористаним потенціалом підприємств, що стали

на рейки конверсії. Особливої уваги заслуговує питання співробітництва з

країнами Центральної Європи — колишніми членами РЕВ. Тут реалізовано далеко

не всі можливості подолання негативних наслідків, пов'язаних з розпадом

РЕВ. Таким чином, за версією прихильників "європейського вектора", до

українських завдань стратегічного порядку належать гуманітарна, культурна і

політична інтеграція із Західною Європою і, наскільки це можливо, ефективне

економічне співробітництво з нею. Щодо країн Східної Європи, то до

перерахованих завдань додається ще й економічна інтеграція. Власне кажучи,

й досі українська політична еліта не має чіткої відповіді на питання

геополітичного вибору. В дослідницькій літературі, у виступах офіційних

представників це питання має скоріше форму кон'юнкції, тобто Європа і

Євразія. Хоча з огляду на культурний, політичний, історичний, навіть

психологічний зміст поняття "Європа" та "Євразія" є такими, що дуже суттєво

різняться.[6. 45][16]

Так звану "європейсько-євразійську" геополітичну дилему ускладнює

нерозв'язаність проблеми російсько-українських відносин. Стає очевидним, що

існуюча в них напруженість значною мірою штучна. Ні в культурному, ні в

економічному, ні в політичному або військовому вимірах вона не має

достатніх підстав. Напевне, ця штучність стала наслідком невміння (або

небажання) політичних еліт двох країн працювати у режимі політичного

діалогу. Таку ситуацію

слід визначити як феномен "залишкової ідеологізації". З одного боку

"конфлікту" в перші роки незалежності України бачили настрої національного

романтизму та провінційного нонконформізму, а з іншого - традиційна

зверхність у ставленні до "молодшого брата". Геополітичний словник, який

визначав би суть російсько-українських відносин у перший період після

розпаду СРСР, мав би категоричний характер: або "Геть від Москви!", або

"Україна - це Малоросія" (тобто південна окраїна Росії). З обранням

Президентом Л. Д. Кучми позиція України позбавилася нереалістичних

складових у відношеннях до Росії, чого, на жаль, не можна сказати про певні

кола московських політиків. Саме в цьому причина неузгодженостей у

російсько-українських відносинах. Очевидно, що ідентифікація України як

сфери "життєвих інтересів" Росії однаковою мірою ідентифікує Росію як сферу

"життєвих інтересів" самої України, для якої вона (Росія) є головним

торговельним партнером та постачальником сировини. Слід зважити на те, що у

разі вибору Україною "євразійського" шляху, їй доведеться ідентифікувати

себе у просторі політичних та економічних перспектив розвитку Росії. А тут

дуже багато невідомого. Навряд чи слід повністю погоджуватися з думкою

деяких західних спостерігачів, що "демократичні реформи в Росії

незворотні". Українську громадськість не може не турбувати процес

легiтимiзацiї радикально-націоналістичних тенденцій у російському

політичному житті, посилення позицій військових і представників військово-

промислового комплексу у структурах російської влади, прагнення Росії

контролювати геополітичний простір СНД та деякі країни на Близькому Сході й

у Південно-східній Азії. Більшість західних спостерігачів та експертів

визнають посилення в російській зовнішній політиці, якщо і не відкрито

імперських, то принаймні проімперських настроїв.

Але й відверта відмова від "євразійського вектора" теж неможлива. Сучасна

Європа - це скоріше своєрідний елітарний клуб, де існує чітка система

розпізнавальних знаків "свій-чужий", і Україні там поки що відводиться

досить умовна роль. Тим більше, що російський політичний істеблішмент

відчуває гостру алергію на будь-які самостійні зовнішньо й

внутрішньополітичні кроки України.

Слід відзначити, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує

(і не може існувати, враховуючи культурну та історичну близькість)

принципових перешкод для того, щоб визнати Росію своїм геостратегічним

союзником. Але наскільки саме російський політичний істеблішмент готовий

визнати Україну повноцінним геостратегічним союзником? Доля так званого

масштабного договору між Росією та Україною є своєрідною відповіддю не це

питання.

Відносини з Росією найближчими роками будуть займати центральне місце в

зовнішній політиці України. Помітний вплив "російського фактора"

відчуватиметься і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах

суспільного життя.

Вкрай важливим є те, що характер російсько-українських відносин впливає на

розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні. Суб'єкти політичної

діяльності пов'язують з ними внутрішньополітичні проблеми, власні політичні

інтереси і намагання. Це призводить до постійно діючого конфлікту між

політичними силами національної і прокомуністичної орієнтації. Беручи до

уваги, що політична карта України традиційно має регіональний вимір,

незбалансованість відносин між двома країнами провокує певну напругу між

Східними регіонами, де превалює електорат політичних сил "лівої"

орієнтації, і Західним регіоном, де традиційно віддавали перевагу

політичним орієнтаціям національного спрямування. Крім того, питання

українсько-російських відносин постійно провокує конфлікти лінією Крим-

Центр. Проросійські політичні орієнтації відчутно впливають на суспільну

думку півострова.

Найбільш оптимальним варіантом українсько-російських відносин видається так

звана модель "кооперативної незалежності" — міждержавних відносин, які

базуються на зміцненні стабільних і самостійних держав, що кооперуються,

співробітничають на двосторонній основі. Це стосується як господарської,

фінансової, так і політичної сфер діяльності. Ця модель виключає утворення

будь-яких масштабних воєнно-політичних альянсів, але передбачає можливість

утворення координуючих міждержавних організацій для досягнення спільних

цілей, вирішення спільних економічних та екологічних питань тощо. Саме така

модель має бути, на думку авторів, стратегічною метою України в стосунках з

Росією.

На жаль, поки що спостерігаються намагання Росії використати іншу модель

для українсько-російських відносин, а саме - так звану модель "реінтеграції

під пануванням Росії". Тут Росія бере на себе роль "собирательницы земель"

колишнього СРСР. Для виконання цієї ролі російський політичний істеблішмент

використовує різні засоби тиску: енергетичний, військовий, політичний,

економічний, етнічний. Слід зазначити, що економічна криза в Україні сприяє

цьому. Але після прийняття нової Конституції України можна сподіватися, що

тиск на Україну з боку Росії буде обмежений певними політично-юридичними

рамками. Марно сподіватися, що Україна в недалекому майбутньому позбавиться

тиску з боку Росії. З цим слід рахуватися при розробці як

зовнішньополітичної стратегії, так і внутрішньої політики. Вагомим

здобутком було своєрідне відкриття Південно-східного напряму української

зовнішньої політики, пріоритет якого буде посилюватися у процесі подальшого

розвитку партнерства .

Тривимірна система геополітичних координат (тобто Захід-Росія-Південно-

Східний напрям) має для України суттєву перевагу, оскільки економічна

координата є цілком самостійною й економічний прагматизм є визначальним

фактором. Окрім цього, третій компонент тріади - Південно-східний напрям

(ПСН) (тобто країни Чорномор’я, Центральної Азії, Східної та Південно-

східної Азії, Близького Сходу) - дозволяє суттєво зменшити вплив

історичного досвіду минулого, оскільки з переважною більшістю країн ПСН

Україна не мала самостійних відносин або ж мала їх, але в межах зовсім

іншої, радянської системи. Бачення України в тріадному просторі дозволяє

збільшити ступінь свободи і поле вибору держави в системі зовнішніх

пріоритетів та компенсувати політичні й економічні дисбаланси, що існують в

діадній системі Росія-Захід. Необхідність проведення активної політики

економічного просування України в ці регіони пояснюється як найбільшими у

світі обсягами ринків (Китай, Індія, Пакистан, Індонезія, В'єтнам, Єгипет,

Нігерія), так і їх відносною невибагливістю, що важливо з огляду на

недостатню конкурентоспроможність українських товарів та промислової

продукції. Водночас тут є країни з високими технологіями та значними

обсягами вільних фінансових ресурсів (Японія, азіатські "молоді тигри",

країни Перської затоки, Ізраїль). Через ПСН проходять важливі транспортні

комунікації глобального та регіонального рівнів, які мають життєве значення

для України, як, наприклад, чорноморські протоки. Спрямування зусиль на

утвердження в цьому регіоні окупиться у перспективі створенням експортно-

орієнтованої української економіки.

На сьогодні Україна не має повноцінних геостратегічних союзників. Та по

закінченні періоду ідентифікації України на міжнародній арені такий союзник

або союзники обов'язково з'являться.

Висновок

Отже, з всього вищесказаного можна зробити такі висновки:

Сувернітет-це “збірна ознака держави” він концентрує в собі найбільш

істотні риси державної організації суспільства. При цьому, незалежність і

верховенство державної влади виражається в слідуючому.

В універсальності-тільки рішення держвної влади поширюються на все

населення і громадські організації даної країни;

В прерогативі - можливості скасування і визнання незначним будь-якого

незаконного прояву іншої суспільної влади;

В наявності спеціальних засобів впливу, якого не має ніяка інша громадська

організація.

Я вважаю, що після здобуття недалежності нашої держави її керівництво та і

вся українська нація повинна всякими засобами зміцнювати її сувернітет,

авторитет на міжнародній арені, а також добробут та незалежність власної

країни.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

Врядування у Сполучених Штатах: нарис /Інформаційне Агентство США (ЮСІА)/.-

К., 1996

Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического госудаpства.-

К.: Hаук. думка, 1997.

Димитров Ю. Адміністративна юстиція - атрибут демократичної правової

держави- Право України, 1996 р., №4

Конституционное (государственное) право зарубежных стран. /отв. ред. Б.А.

Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова А.Ш. и др.];

М.:БЕК, 1996

Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч.посібник для студентів юpид.вузів

та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і відповідях для

вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни; С.Д.Гусаpєв,

А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

Основы государства и права./Под редакцией проф. Кошарова В.В./- Х., 1994 .

Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч.посібник для студентів

гуманіт. фак.вищ.навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].- К.:

ТАHДEМ, 1996.

Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу: Hавч.посібник/

Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и структура. -

Государство и право, 1996 г., №5

Теория государства и права./Под редакцией Алексеева С.С./.- М., 1985 .

Факти про Німеччину, /ред. А. Гоффман/. - Франкфурт-на-Майні: Соціететс,

1993.

Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: введение в

теорию. - М.,1993

Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения.- М, 1994

Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л, 1995 .

Шевченко О.О. Істоpія деpжави і пpава заpубіжних кpаїн: [Хpестоматія для

студентів юpид.вузів та фак.]/ [Відп.pед.І.Д.Боpис].- К.: Вентуpі, 1995.-

Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс лекцій/

Hац.пед.ун-т ім.М. П.Дpагоманова; За заг.pед. Копєйчикова В.В.- К.:

Юpінком Інтеp, 1997.

-----------------------

[1] [6. 22] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[2] [9. 16] Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу:

Hавч.посібник/ Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

[3] [9. 45] Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу:

Hавч.посібник/ Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

[4] [17. 103] Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво:

Куpс лекцій/ Hац.пед.ун-т ім.М. П.Дpагоманова; За заг.pед. Копєйчикова

В.В.- К.: Юpінком Інтеp, 1997.

[5] [15. 61] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л, 1995 .

[6] [15. 30-31] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л,

1995 .

[7] [15. 58] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави.-К.:Програма Л, 1995 .

[8] [8. 25] Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч.посібник для

студентів гуманіт. фак.вищ.навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].-

К.: ТАHДEМ, 1996.

[9] [6. 88] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[10] [9. 121] Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу:

Hавч.посібник/ Укp. деpж.юpид.акад.- Х., 1994.

[11] [10. 21] Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и

структура. - Государство и право, 1996 г., №5

[12] [8. 90] Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч.посібник для

студентів гуманіт. фак.вищ.навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].-

К.: ТАHДEМ, 1996.

[13] [2. 76] Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического

госудаpства.- К.: Hаук. думка, 1997.

[14] [6. 39] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[15] [6. 40] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

[16] [6. 46] Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид.закладів/ Спілка юpистів Укpаїни;

С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.